Постанова 4821 № 699/780/19

ЧЕРКАСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Номер провадження 22-ц/821/19/21Головуючий по 1 інстанції Справа №699/780/19 Категорія: 308030000 Свитка С. Л. Доповідач в апеляційній інстанції Гончар Н. І. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 17 березня 2021 рокум. Черкаси Черкаський апеляційний суд у складі колегії суддів: Гончар Н.І., Сіренка Ю.В., Фетісової Т.Л. секретар Попова М.В. учасники справи: позивач ОСОБА_1 , правонаступником якої є ОСОБА_2 ; відповідач ОСОБА_3 ; особа, яка подала апеляційну скаргу представник ОСОБА_1 адвокат Семенчук Світлана Миколаївна; розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку спрощеного позовного провадження апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 , правонаступником якої є ОСОБА_2 адвоката Семенчук Світлани Миколаївни на рішення Корсунь-Шевченківського районного суду Черкаської області від 02 червня 2020 року у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 , правонаступником якої є ОСОБА_2 , до ОСОБА_3 про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, в с т а н о в и в: у серпні 2019 року ОСОБА_1 звернулась до суду із вказаним позовом, обґрунтовуючи свої позовні вимоги тим, що вона є власником житлового будинку АДРЕСА_1 . У вказаному будинку зареєстровані: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 . Позивач вказувала, що відповідач ОСОБА_3 фактично з 2015 року не проживає у будинку, а як стало відомо позивачці, проживає з новою сім`єю в с. Глушки, Корсунь-Шевченківського району. Речей відповідача у будинку немає. ОСОБА_1 вважала, що відповідач порушує її право вільно володіти та розпоряджатися своєю власністю, оскільки відмовляє їй у проханні змінити місце реєстрації свого проживання. У зв`язку з тим, що відповідач має інше житло та більше чотирьох років не проживає у будинку позивача, остання вважала, що він втратив право на проживання в даному будинку в подальшому. Враховуючи наведене, ОСОБА_1 просила суд визнати ОСОБА_3 таким, що втратив право користування будинком АДРЕСА_1 . Рішенням Корсунь-Шевченківського районного суду Черкаської області від 02 червня 2020 року в задоволенні позову відмовлено. Рішення суду обґрунтоване тим, що у зв`язку з тим, що сторони у справі є матір`ю і сином, що може створювати певні взаємні права та обов`язки для сторін при реалізації гарантованого конституційного права на житло; відповідач відсутній за місцем реєстрації свого проживання з поважних причин, оскільки має іншу сім`ю та проживає в с. Глушки, Корсунь-Шевченківського району; відповідач неодноразово намагався потрапити до будинку за місцем реєстрації, але йому чинили у цьому перешкоди; строк його відсутності у житловому приміщенні перервався, тому відсутні підстави для задоволення позовних вимог. Не погоджуючись із рішенням суду першої інстанції, представник ОСОБА_1 адвокат Семенчук Світлана Миколаївна подала апеляційну скаргу та просить скасувати рішення Корсунь-Шевченківського районного суду Черкаської області від 02 червня 2020 року та ухвалити нове рішення, яким визнати ОСОБА_3 таким, що втратив право користування житлом за адресою: АДРЕСА_1 . В апеляційній скарзі вказує, що між сторонами склались нестерпні відносини, відповідач ніколи не піклувався та не допомагав своїй матері, з 2015 року залишив дружину та дочку і переїхав до іншої жінки в с. Глушки. Вважає, що у відповідача була і є можливість проживати за іншою адресою та вказані обставини є неповажною причиною не проживання у будинку позивачки понад один рік. Зазначає, що суд не звернув уваги на довідки виконавчого комітету Карашинської сільської ради, виданої у грудні 2018 року № 355 та від 06 серпня 2019 року № 216, про те, що власником будинку АДРЕСА_1 , є позивач, а відповідач там не проживає, а тільки зареєстрований. Вказує, що заява відповідача про злочин проти колишньої дружини ОСОБА_2 не встановлює вину останньої у вчиненому злочині та досудове розслідування не проводиться. Зазначає, що заяви відповідача до поліції та раптове з`явлення в будинку матері в грудні 2019 року, були зроблені після того, як відповідач дізнався про подання позову, та є надуманими. Також скаржник вважає, що судом не з`ясовано, чи є між позивачем та відповідачем угоди про користування будинком, як оплатні, так і безоплатні, та хто сплачує комунальні послуги за будинок. У зв`язку з цим, просить долучити квитанції за комунальні послуги, як докази, що платником за такі послуги є позивач, та фотографії і копії витрат на ремонт, як докази піклування про будинок та позивача колишньою дружною відповідача ОСОБА_2 та її дочкою. Крім того, в апеляційній скарзі вказано, що відповідач не є членом сім`ї позивача, фактично не проживає, виїхав та забрав свої речі, тому є підстави для визнання його таким, що втратив право користування житлом. ОСОБА_4 подав відзив на апеляційну скаргу та просить відмовити в задоволенні апеляційної скарги, а рішення Корсунь-Шевченківського районного суду Черкаської області від 02 червня 2020 року залишити без змін. У відзиві вказує, що позивачкою не надано належних доказів на підтвердження позовних вимог про відсутність відповідача у будинку понад один рік без поважних причин. Ухвалою Черкаського апеляційного суду від 02 березня 2021 року було залучено до участі у справі ОСОБА_2 в якості правонаступника позивача ОСОБА_1 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 . Заслухавши пояснення учасників справи, які з`явились в судове засідання, перевіривши доводи апеляційної скарги та дослідивши матеріали справи, колегія суддів вважає наступне. Частиною третьою статті 3 ЦПК України визначено, що провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Відповідно до статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються, як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Вказане рішення суду відповідає вказаним вимогам. Відповідно до частини 1 статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Судом першої інстанції встановлено, що відповідно до дублікату свідоцтва про право власності виданого 16 жовтня 2012 року виконавчим комітетом Кошмаківської сільської ради, ОСОБА_1 є власником житлового будинку АДРЕСА_1 (а.с.6-8). Вказане також підтверджується витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності та довідкою КП «ЧОО БТІ» (а.с.7). ОСОБА_1 є матір`ю ОСОБА_3 , що не оспорюється сторонами. Відповідно до довідки виконавчого комітету Карашинської сільської ради Корсунь-Шевченківського району Черкаської області від 06 вересня 2019 року №1148, яка надійшла на запит суду, відповідач ОСОБА_3 зареєстрований по АДРЕСА_1 , але за місцем реєстрації не проживає, а проживає в АДРЕСА_2 (а.с.24). У довідці, виданій виконавчим комітетом Карашинської сільської ради у грудні 2018 року № 355 ОСОБА_3 зареєстрований у будинку позивача, але не проживає з 2015 року (а.с.13). З довідки виданої виконавчим комітетом Карашинської сільської ради від 06 серпня 2019 року №216 вбачається, що власником житлового будинку АДРЕСА_1 є ОСОБА_1 , також за вказаною адресою зареєстровані, але не проживають син ОСОБА_4 , невістка ОСОБА_2 , внуки ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 (а.с.41). У Актах обстеження житлово-побутових умов проживання ОСОБА_1 від 18 вересня 2018 року та 04 грудня 2018 року вказано, що син позивачки ОСОБА_8 зареєстрований у її будинку, але з 2015 року не проживає і його речей в будинку не виявлено (а.с. 14-15). Крім цього, відповідачем суду надано докази, про те, що він 09 квітня 2019 року, 13 квітня 2019 року, 11 грудня 2019 року, 13 грудня 2019 року намагався потрапити до будинковолодіння позивача, проте йому чинили перешкоди, що зазначено у висновках, які складені Корсунь-Шевченківським відділенням поліції. Вказані обставини в судовому засіданні також підтвердили свідки ОСОБА_9 та ОСОБА_10 . Конституцією України передбачено як захист права власності, так і захист права на житло. Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі. За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду. Частиною першою статті 383 ЦК України та статтею 150 Житлового кодексу Української РСР (далі - ЖК Української РСР) закріплені положення, відповідно до яких громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ними (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей та інших осіб. Згідно з частиною першою статті 156 ЖК Української РСР члени сім`ї власника жилого будинку, які проживають разом із ним у будинку, що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням. Відповідно до частини четвертої статті 156 ЖК Української РСР до членів сім`ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу, а саме подружжя, їх діти і батьки. Членами сім`ї власника може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство. Статтею 317 ЦК України встановлено, що власникові належить право володіння, користування і розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна. Згідно з статтею 391 ЦК України власник має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном. Зазначена норма матеріального права визначає право власника, у тому числі житлового приміщення або будинку, вимагати будь-яких усунень свого порушеного права від будь-яких осіб будь-яких шляхом, який власник вважає прийнятним. Визначальним для захисту права на підставі цієї норми права є наявність у позивача права власності та встановлення судом наявності перешкод у користуванні власником своєю власністю. При цьому не має значення, ким саме порушене право та з яких підстав. Статтею 405 ЦК України передбачено, що члени сім`ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником. Член сім`ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім`ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом. Відповідно до вказаної норми закону при вирішенні питання про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, враховуються причини її відсутності. Підставою для визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, може слугувати лише свідома поведінка такої особи, яка свідчить про втрату нею інтересу до такого житлового приміщення. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених ЦПК України, при цьому саме на позивача процесуальний закон покладає обов`язок довести факт відсутності відповідача понад встановлені статтею 71 ЖК Української РСР строки у жилому приміщенні без поважних причин. Частиною четвертою статті 10 ЦПК України і статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» (далі - ЄСПЛ) на суд покладено обов`язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику ЄСПЛ як джерело права. Відповідно до статті 1 першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Відповідно до практики ЄСПЛ під майном також розуміються майнові права. Згідно із статтею 8 Конвенції кожен має право на повагу до свого приватного та сімейного життя, до свого житла та кореспонденції. Поняття «житло» не обмежується приміщеннями, яке законно займають або законно створено. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме від наявності достатніх та триваючих зв`язків із конкретним місцем (рішення ЄСПЛ від 18 листопада 2004 року в справі «Прокопович проти Росії», заява № 58255/00, пункт 36). Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення ЄСПЛ від 13 травня 2008 року у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства», заява № 19009/04, пункт 50). Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві» (рішення ЄСПЛ від 18 грудня 2008 року в справі «Савіни проти України», заява № 39948/06, п. 47). У пункті 44 рішення ЄСПЛ від 02 грудня 2010 року в справі «Кривіцька та Кривіцький проти України», заява № 30856/03, ЄСПЛ визначив, що втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою. Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві. Враховуючи наведене, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції належним чином дослідив причини непроживання відповідача ОСОБА_3 у будинку, належному позивачці, у зв`язку з тим, що його сім`я проживає в с. Глушки, Корсунь-Шевченківського району; встановив, що між сторонами існує конфліктна ситуація з приводу користування спірним житлом, а також те, що відповідач намагався потрапити до будинку позивачки для проживання та перешкоджання йому у цьому. З урахуванням вказаних норм закону та роз`яснень, викладених у постанові Пленуму Верховного Суду України № 2 від 12 квітня 1985 року «Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами Житлового кодексу України», судом першої інстанції правильно встановлено, що відповідач не втратив інтересу до житлового приміщення, в якому він проживав як член сім`ї позивача та зареєстроване його місце проживання, та відсутність у вказаному будинку ОСОБА_3 зумовлена поважними причинами. Посилання в апеляційній скарзі на те, що судом першої інстанції не з`ясовано, чи укладались між сторонами угоди про користування будинком та хто сплачує комунальні послуги за будинок, є безпідставними, оскільки вказані обставини не впливають на вирішення справи по суті. Відповідач як син позивачки був зареєстрований та проживав у належному позивачці будинку, тому має право на користування вказаним житлом. Твердження скаржниці про те, що відповідач вже не є членом сім`ї позивачки також є безпідставними та не ґрунтуються на відповідних нормах цивільного, житлового і сімейного законодавства України. З огляду на викладене,судом першої інстанції винесено законне та обґрунтоване рішення, яке не підлягає зміні чи скасуванню. Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення. Згідно зі статтею 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. За таких обставин, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 адвоката Семенчук Світлани Миколаївни слід залишити без задоволення, а рішення Корсунь-Шевченківського районного суду Черкаської області від 02 червня 2020 року без змін. Керуючись статтями 374, 375, 381, 384 ЦПК України, апеляційний суд п о с т а н о в и в : Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 , правонаступником якої є ОСОБА_2 адвоката Семенчук Світлани Миколаївни залишити без задоволення. Рішення Корсунь-Шевченківського районного суду Черкаської області від 02 червня 2020 року залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до суду касаційної інстанції з підстав та на умовах, викладених у статті 389 ЦПК України. Судді Повний текст постанови складений 18 березня 2021 року