Постанова 4813 № 523/11518/16-ц

Номер провадження: 22-ц/813/3967/21 Номер справи місцевого суду: 523/11518/16-ц Головуючий у першій інстанції Дяченко В. Г. Доповідач Сегеда С. М. ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 03.03.2021 року м. Одеса Одеський апеляційний суд у складі: головуючого Сегеди С.М., суддів: Гірняк Л.А., Цюри Т.В., за участю: секретаря Ющак А.Ю., заявника апеляційної скарги ОСОБА_1 , розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Суворовського районного суду м. Одеси від 19 липня 2018 року за скаргою ОСОБА_1 на дії Головного державного виконавця Відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України Іванюти Івана Миколайовича, за участю Міністерства соціальної політики України, встановив: 12.08.2016 року ОСОБА_1 звернувся до Суворовського районного суду м.Одеси із вищевказаною скаргою, в якій просив визнати неправомірною постанову про закінчення виконавчого провадження від 28.07.2016 року, зобов`язавши державного виконавця скасувати постанову про закінчення виконавчого провадження та поновити виконавче провадження ВП «4279760, направивши до відділу ДВС виконавчий лист «2-390/07 для його подальшого виконання. Скаргу ОСОБА_1 мотивував тим, що на його думку, постанова про закінчення виконавчого провадження від 28.07.2016 року є незаконною, оскільки вона суперечить Конституції України, ЦПК України та практиці Європейського союзу з прав людини. Ухвалою Суворовського районного суду м.Одеси від 07 листопада 2017 року скаргу ОСОБА_1 було задоволено у повному обсязі. Не погоджуючись із вказаною ухвалою, представник Відділу примусового виконання рішень Департаменту ДВС Міністерства юстиції України подав апеляційну скаргу на вищевказану ухвалу Суворовського районного суду м.Одеси від 07 листопада 2017 року та просив скасувати її. Постановою апеляційного суду Одеської області від 03 травня 2018 року апеляційну скаргу представника Департаменту ДВС Міністерства юстиції України було задоволено частково, ухвалу Суворовського районного суду м.Одеси від 07 листопада 2017 року скасовано, а справу повернуто до суду першої інстанції для продовження розгляду (т.2, а.с.22-25). Ухвалою Суворовського районного суду м.Одеси від 19 липня 2018 року у задоволенні скарги ОСОБА_1 було відмовлено (т.2, а.с.42-45). Не погоджуючись із ухвалою Суворовського районного суду м.Одеси від 19 липня 2018 року, ОСОБА_1 подав на неї апеляційну скаргу, у якій просив її скасувати, та постановити нову, якою його скаргу на дії державного виконавця задовольнити у повному обсязі. Протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 08.08.2018 року справу було передано у провадження головуючої судді Ващенко Л.Г. та суддів-членів Вадовської Л.М. та Колеснікова Г.Я. (т.2, а.с.59). Указом Президента України № 452/2017 від 29 грудня 2017 року «Про ліквідацію апеляційних судів та утворення апеляційних судів в апеляційних округах», ліквідовано Апеляційний суд Одеської області, створено Одеський апеляційний суд, який здійснює правосуддя в апеляційному окрузі, який включає Одеську область, з місцезнаходженням у м.Одесі. Відповідно до ч.6 ст.147 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» у разі ліквідації суду, що здійснює правосуддя на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці (відповідних адміністративно територіальних одиниць), та утворення нового суду, який забезпечує здійснення правосуддя на цій території, суд, що ліквідується, припиняє здійснення правосуддя з дня опублікування в газеті «Голос України» повідомлення голови новоутвореного суду про початок роботи новоутвореного суду. Частиною 5 статті 31 ЦПК України передбачено, що у разі ліквідації або припинення роботи суду, справи, що перебували у його провадженні, невідкладно передаються до суду, визначеного відповідним законом або рішенням про припинення роботи суду. На виконання вимог Закону України «Про судоустрій і статус суддів», ЦПК України рішенням зборів Одеського апеляційного суду від 28.12.2018р. №1 днем початку роботи суду визначено 03.01.2019, до якого підлягають передачі всі справи, що перебували в провадженні Апеляційного суду Одеської області. Згідно протоколу автоматизованого розподілу судової справи від 12.01.2019 року було визначено колегію суддів Одеського апеляційного суду в складі головуючого Сегеди С.М. та суддів Гірняк Л.А., Цюри Т.В., що стало підставою для прийняття справи до провадження, а також призначення її до розгляду (т.2, а.с.71, 72-73). Попередньою колегією справу було призначено на 04 квітня 2019 року на 10 год. 30 хв. з викликом учасників справи, у зв`язку з чим, колегія суддів вважала за необхідне призначити нову дату розгляду справи. Так у судовому засіданні 19.02.2019 року стало відомо про те, що в провадженні Верховного Суду перебуває касаційна скарга ОСОБА_1 на постанову апеляційного суду Одеської області від 03 травня 2018 року, та матеріали цивільної справи витребувано з Суворовського районного суду м.Одеси. Ухвалою Одеського апеляційного суду від 19 лютого 2019 року провадження у справі було зупинено до розгляду Верховним Судом касаційної скарги ОСОБА_1 на постанову апеляційного суду Одеської області від 03 травня 2018 року, а матеріали цивільної справи повернуто до Суворовського районного суду м.Одеси для направлення до Верховного Суду (т.2, а.с.85-87). Ухвалою Верховного Суду від 24 червня 2020 року провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову апеляційного суду Одеської області від 03 травня 2018 року було закрито, а матеріали повернуто до Одеського апеляційного суду, оскільки, станом на момент розгляду касаційної скарги ухвалою суду першої інстанції від 19 липня 2018 року у задоволенні скарги ОСОБА_1 на дії державного виконавця відмовлено (т.2, а.с.128-129). Ухвалою Одеського апеляційного суду від 03 серпня 2020 року провадження у справі за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Суворовського районного суду м.Одеси від 19 липня 2018 року було поновлено, а справу призначено до розгляду по суті (а.с.140-141). При цьому, колегія суддів не вбачає підстав для відкладення справи, проти чого категорично заперечував заявник апеляційної скарги ОСОБА_1 , а тому колегія суддів вважає за необхідне слухати справу у відсутність представника Міністерства соціальної політики України, який був належним чином повідомлений про час і місце судового засідання, призначеного на 03.03.2021 року, на 11.00 год. (т.2, а.с.151-157), а також враховуючи, що справа розглядається в суді апеляційної інстанції у складі різних колегій, про що вказано вище, більше 2-х років. При цьому, колегією суддів також враховано, що за змістом ст. 279 та ст. 368 ЦПК України, явка до суду апеляційної інстанції є необов`язковою. Перевіривши законність і обґрунтованість оскаржуваного судового рішення, заслухавши доповідача, доводи апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку про необхідність відмови в задоволенні апеляційної скарги, виходячи з наступних підстав. Звертаючись до суду зі скаргою на дії Головного державного виконавця Відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України Іванюти І.М., ОСОБА_1 мотивував її тим, що постанова про закінчення виконавчого провадження від 28.07.2016 року є незаконною, оскільки вона суперечить Конституції України, ЦПК України та практиці Європейського суду з прав людини. Так, із матеріалів справи вбачається що 26.03.2007р. Суворовським районним судом м. Одеси були задоволені позовні вимоги ОСОБА_1 до Міністерства України з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи та зобов`язано вказане Міністерство придбати ОСОБА_1 згідно з його порядковим номером реєстру обліку осіб, постраждалих від наслідків Чорнобильської катастрофи та які потребують поліпшення житлових умов Одеської обласної державної адміністрації, окреме благоустроєне житлове приміщення, яке повинно відповідати умовам даного населеного пункту у відповідності до санітарних та технічних норм по мірі надходження грошових коштів з Державного бюджету на дані цілі. На підставі вказаного судового рішення був виданий виконавчий лист № 2-390/07, та поставою державного виконавця відділу ДВС від 19.07.2007р. було відкрито виконавче провадження ВП №4279760, копію якої направлено боржнику для негайного виконання, а також стягувачу - для відома. В подальшому, ухвалами Суворовського районного суду м. Одеси від 09.04.2014 року (справа №523/4926/14-ц), а також від 19.12.2014 року (справа № 523/19941/14-ц) у виконавчому провадженні №4279760 було змінено боржника: Міністерство України з надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чернобильської катастрофи на Державну службу України з надзвичайних ситуацій, потім на Міністерство соціальної політики України. Вимогою відділу ДВС від 12.04.2016 року боржника - Міністерство соціальної політики України в термін до 17.05.2016 року зобов`язано виконати виконавчий лист Суворовського районного суду м. Одеси від 26.03.2007 року № 2-390/07 (а.с.т.1, а.с.141-143). Однак, 31.05.2016 року до відділу ДВС надійшов лист Міністерства соціальної політики України № 7205/0/14-16/081 від 19.05.2016 року, в якому боржник зазначив, що питання придбання житла ОСОБА_1 може бути вирішено в разі передбачення відповідних бюджетних видатків у державному бюджеті на зазначені цілі (т.1, а.с.144). У зв`язку з тим, що рішення суду боржником не виконано, за невиконання рішення суду державним виконавцем 01.06.2016 було винесено постанову про накладення штрафу на Міністерство соціальної політики України (т.1, а.с.148-149). Крім того, вимогою відділу ДВС від 02.06.2016 року державним виконавцем повторно зобов`язано Міністерство соціальної політики України в термін до 20.06.2016 року виконати виконавчий лист Суворовського районного суду м. Одеси від 26.03.2007 року №2-390/07 (т.1, а.с.145-147). Однак, листом від 29.06.2016 року Міністерство соціальної політики України да відділу ДВС надало відповідь, з посиланням на обставини, що аналогічні вищезазначеним (т.1,а.с.151-152). У зв`язку з цим, та через невиконання судового рішення, постановою державного виконавця від 26.07.2016 року на боржника - Міністерство соціальної політики України накладено штраф у подвійному розмірі (т.1, а.с.153). Крім того, 27.07.2016 року державний виконавець направив подання про кримінальне правопорушення боржника за фактом умисного невиконання посадовими особами Міністерства соціальної політики України вимог виконавчого листа Суворовського районного суду м.Одеси від 26.03.2007 року №2-390/07 (т.1, а.с.155-156). З огляду на викладені обставини, а також на підставі п.11.ч.1 ст.49 та ч. 3 ст. 75 Закону України «Про виконавче провадження», в редакції, яка діяла до 06.10.2016 року, головним державним виконавцем Відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України Іванютою І.М. було винесено постанову від 28.07.2016 року, якою було закінчено виконавче провадження щодо виконання виконавчого листа №2-390/07 (т.1, а.с.20-21). Тобто, при винесенні постанови про закриття виконавчого провадження, державний виконавець виходив із того, що ним було вжито усіх заходів, передбачених ст. 75 Закону України «Про виконавче провадження», в редакції, яка діяла до 06.10.2016 року, для виконання рішення суду: боржника притягнуто до відповідальності у виді накладення штрафу, в тому числі у подвійному розмірі та 27.07.2016 року державним виконавцем направлено повідомлення про вчинення кримінального правопорушення боржником - Міністерством соціальної політики України до органу Національної поліції України. Відмовляючи в задоволенні скарги ОСОБА_1 суд першої інстанції обгрунтовував судове рішення тим, що згідно ст. 19 Конституції України органи державної та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. При цьому, положеннями статті 1 Закону України «Про виконавче провадження», в редакції, яка була чинною до 06.10.2016 року, передбачено, що виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження та примусове виконання рішень інших органів це сукупність дій органів і посадових осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень судів та інших органів, які провадяться на підставах, в межах повноважень та у спосіб, визначених цим Законом, іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону та інших законів, а також рішеннями, що відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню. Крім того, нормами ст.6 вищевказаного Закону України «Про виконавче провадження», чинного на час прийняття оскаржуваної постанови, закріплено, що державний виконавець зобов`язаний використовувати надані йому права відповідно до закону і не допускати у своїй діяльності порушення прав та законних інтересів фізичних і юридичних осіб. Державний виконавець роз`яснює особам, які беруть участь у виконавчому провадженні або залучаються до проведення виконавчих дій, їхні права згідно з вимогами цього Закону. Рішення, дії або бездіяльність державного виконавця можуть бути оскаржені в порядку, встановленому цим Законом. Згідно ч.1 ст.11 вказаного Закону, державний виконавець зобов`язаний вживати передбачених цим Законом заходів примусового виконання рішень, неупереджено, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії. Таким чином, як було вказано вище, головним державним виконавцем Відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України Іванютою І.М. були належним чином у в установленому законом порядку виконані вимоги п.11.ч.1 ст.49 та ч. 3 ст. 75 Закону України «Про виконавче провадження», в редакції, яка діяла до 06.10.2016 року, та було винесено постанову від 28.07.2016 року, якою було закінчено виконавче провадження щодо виконання виконавчого листа №2-390/07. Оскільки, зазначені вище норми права визначають певний порядок проведення виконавчих дій щодо виконання рішень суду, які носять зобов`язальний характер, невиконання рішення суду є підставою для порушення кримінальної справи, як спосіб примусити боржника до виконання рішення суду, яке у відповідності до ст.124 Конституції України є обов`язковим до виконання на всій території України. Відповідно до ч.3 ст.451 ЦПК України, якщо оскаржувані рішення, дії чи бездіяльність були прийняті або вчинені відповідно до закону, в межах повноважень державного виконавця або іншою посадовою особою органу державної виконавчої служби, приватного виконавця і право заявника не було порушено, суд постановляє ухвалу про відмову в задоволені скарги. Таким чином, оскільки суд першої інстанції правильно і обгрунтовано встановив, що державний виконавець, при винесенні постанови від 28.07.2016 року про закінчення виконавчого провадження, діяв відповідно до закону, в межах своїх повноважень, при цьому не порушуючи прав стягувача на звернення за примусовим виконанням судового рішення, суд дійшов правильного висновку про необхідність відмови в задоволенні скарги ОСОБА_1 на дії Головного державного виконавця Відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України Іванюти І.М. Згідно ч.ч. 1,5,6 ст. 81 ЦПК України кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Колегія суддів зазначає, що заявник апеляційної скарги не надав суду достатніх, належних і допустимих доказів існування обставин, на які він посилається як на підставу своїх заперечень проти позовних вимог та доводів апеляційної скарги. Згідно ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає судові рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених в суді першої інстанції. За змістом ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватись на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотримання норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданням цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються, як на підставу своїх вимог або заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Колегія суддів також зазначає, що Європейський суд з прав людини (далі ЄСПЛ) вказав, що п. 1 статті 6 Конвенції «Про захист прав людини і основоположних свобод» (далі Конвенція) зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Суд апеляційної інстанції враховує положення практики ЄСПЛ про те, що право на обґрунтоване рішення не вимагає детальної відповіді судового рішення на всі доводи висловлені сторонами. Крім того, воно дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (справ «Гірвісаарі проти Фінляндії», п.32.) Пункт 1 ст. 6 Конвенції не вимагає більш детальної аргументації від апеляційного суду, якщо він лише застосовує положення для відхилення апеляції відповідно до норм закону, як такої, що не має шансів на успіх, без подальших пояснень (Burg and others v. France (Бюрг та інші проти Франції), (dec.); Gorou v. Greece (no.2) (Гору проти Греції №2) [ВП], §

41. Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням матеріального і процесуального права. З огляду на викладене, колегія суддів дійшла висновку про законність і обґрунтованість оскаржуваного рішення суду, доводи апеляційної скарги його не спростовують, оскільки рішення ухвалено у відповідності до вимог матеріального і процесуального права, у зв`язку з чим апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, оскаржуване рішення суду - залишити без змін. Що стосується доводів заявника апеляційної скарги ОСОБА_1 про те, що рішення Суворовського районного суду м. Одесивід 26.03.2007р. до теперішнього часу не виконано, то вони є обгрунтованими, однак не є підставою для визнання неправомірною постанову Головного державного виконавця Відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України Іванюти І.М. від 28.07.2016 року про закінчення виконавчого провадження, а є підставою для відповідальності посадових осіб, винних в невиконанні рішення суду, яке набрало законної сили, у встановленому законом порядку. Керуючись ст.ст. 367, 368, п.1 ч.1 ст. 374, ст.ст. 375, 381 384, 389, 390 ЦПК України, апеляційний суд постановив: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Ухвалу Суворовського районного суду м.Одеси від 19 липня 2018 року залишити без змін. Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття, однак може бути оскаржена шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції України протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення. Повне судове рішення складено 15.03.2021 року. Судді Одеського апеляційного суду: С.М. Сегеда Л.А. Гірняк Т.В. Цюра