Постанова 4813 № 522/2593/19

Номер провадження: 22-ц/813/1893/21 Номер справи місцевого суду: 522/2593/19 Головуючий у першій інстанції Бондар В. Я. Доповідач Драгомерецький М. М. ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 15.03.2021 року м. Одеса Одеський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого судді: Драгомерецького М.М., суддів: Дрішлюка І.А., Громіка Р.Д., при секретарі: Павлючук Ю.В., у судовому засіданні переглянув апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Приморського районного суду м. Одеси від 17 вересня 2019 року по цивільній справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору, Служба у справах дітей Одеської міської ради у Приморському районі, про усунення перешкод щодо участі у вихованні та вільному спілкуванні з дитиною батьком, який проживає окремо від неї, - в с т а н о в и в: 15 лютого 2019 року ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору, Служба у справах дітей Одеської міської ради у Приморському районі, у якому просив: зобов`язати відповідача не перешкоджати батьку брати участь у виховані та вільному спілкуванні з донькою; визначити способи участі у виховані доньки ОСОБА_3 , особисте спілкування: - побачення 5 раз на тиждень з понеділка до п`ятниці з 15.00 год. до 19.00 год.; - спільний відпочинок: кожна субота та неділя з 09.00 год. до 20.00 год.; - необмежене спілкування з донькою особисто засобами телефонного, поштового, електронного та іншого засобами зв`язку; - у разі якщо святкові дні припадають на день побачення, або цей день передує або є наступним, то такі дні донька проводить з батьком; - у день побачення з донькою позивач має право забирати доньку з дому / школи особисто; зобов`язати відповідача за два дні до дня зустрічі з донькою, надавати позивачу точну інформацію про фактичне місце перебування дитини, а у разі настання змін, повідомити позивача про це особисто на наступний день з дня настання таких змін. Позовна заява мотивована тим, що матір дитини перешкоджає у спілкуванні батька з донькою. Мирним шляхом не вдалося домовитися вирішити спір, тому позивач звернувся до Служби у справах дітей, яка визначила його спосіб участі у виховані доньки, проте відповідач ухиляється від виконання рішення. Вказує, що у зв`язку тим, що мати не пускає ОСОБА_4 до батька дитина плаче, сумує та такі дії відповідача негативно впливають на стан дитини. Вказує, що дитинство буває раз в житті та позбавляти його ОСОБА_4 через характер матері, ніхто не в праві. Відповідачка ОСОБА_1 надала суду відзив на позов, у якому просила відмовити у задоволенні позову. В обґрунтування відзиву вона відзначила, що будь-яких перешкод у спілкуванні батька з дитиною вона ніколи не здійснювала. З осені 2015 року батько усунувся від спілкування з донькою, заблокував її всюди та навіть не вітається, коли зустрічаються в людних місцях. ОСОБА_2 вже було позбавлено батьківських прав, проте касаційний суд скасував рішення судів та направив справу на новий розгляд до Приморського районного суду м. Одеси. Дитина підтримує, щоб позивача позбавили відносно неї батьківських прав. Позивач не налагоджує спілкування з ОСОБА_4 , а навпаки постійно звертається до суду, щоб здійснити на неї тиск (а.с. 76-82). Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 17 вересня 2019 року позов ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору, Служба у справах дітей Одеської міської ради у Приморському районі, про усунення перешкод щодо участі у вихованні та вільному спілкуванні з дитиною батьком, який проживає окремо від неї задоволено частково. Суд зобов`язав відповідачку ОСОБА_1 не перешкоджати спілкуванню та вихованню ОСОБА_2 з ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , визначивши спосіб участі батька у вихованні дитини, шляхом встановлення систематичних зустрічей батька з дитиною кожної суботи з 16.30 год. до 18.00 год. В іншій частині позовних вимог відмовлено. В апеляційній скарзі відповідачка ОСОБА_1 просить рішення суду першої інстанції скасувати й ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову, посилаючись на порушення судом норм процесуального та матеріального права. 22 лютого 2021 року від ОСОБА_1 надійшла заява про відкладення розгляду справи у зв`язку із її бажанням особисто приймати участь у розгляді справи. Відповідно до розпорядження голови Одеського апеляційного суду про посилення карантинних обмежень та продовження особливого режиму роботи Одеського апеляційного суду від 16 жовтня 2020 року №12, у зв`язку з ускладненням епідеміологічної ситуації в м. Одесі та із підтвердженням у працівників Одеського апеляційного суду діагнозу COVID-19, з метою запобігання поширенню захворюваності на гостру респіраторну інфекцію, спричинену коронавірусом COVID-19, серед співробітників та відвідувачів Одеського апеляційного суду та забезпечення безпечних умов праці працівникам суду тимчасово, на час установлення на території м. Одеси рівня епідемічної небезпеки: помаранчевий або червоний, зупинено розгляд справ у відкритих судових засіданнях за участю учасників судових процесів та припинити їх допуск до залів судових засідань. Згідно із ч. 2 ст. 372 ЦПК України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи. Явка сторін не визнавалась апеляційним судом обов`язковою. Якщо учасники судового процесу не з`явилися в судове засідання, а суд вважає, що наявних у справі матеріалів достатньо для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, не відкладаючи розгляду справи, він може вирішити спір по суті. Основною умовою відкладення розгляду справи є не відсутність у судовому засіданні сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні. Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 01 жовтня 2020 року у справі №361/8331/18. Виходячи з вищевказаного, враховуючи строки розгляду справи, баланс інтересів сторін, освідомленість її учасників про розгляд справи, достатньої наявності у справі матеріалів для її розгляду, колегія суддів вважає можливим розглянути справу за відсутності її учасників. Відповідно до ч. 5, 7 ст. 268 ЦПК України датою ухвалення рішення є дата його проголошення (незалежно від того, яке рішення проголошено - повне чи скорочене). Датою ухвалення рішення, ухваленого за відсутності учасників справи, є дата складення повного судового рішення. Рішення суду (повне чи скорочене) підписується всім складом суду у день його складення і додається до справи. Суддя-учасник колегії Дрішлюк А.І. перебував у відпустці з 09 по 12 березня 2021 року, що підтверджується довідкою відділу кадрової роботи та управління персоналом, а тому повне судове рішення виготовлене 15 березня 2021 року. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи та перевіривши доводи, наведені у апеляційній скарзі колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню за таких підстав. У частинах 1 та 2 статті 367 ЦПК України зазначено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Статтею 5 ЦПК України передбачено, що, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону. За загальними правилами статей 15, 16 ЦК України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу має право звернутися до суду, який може захистити цивільне право або інтерес в один із способів, визначених частиною першою статті 16 ЦК України, або іншим способом, що встановлений договором або законом. Декларацією прав дитини, прийнятою Генеральною Асамблеєю ООН 20 листопада 1959 року (далі Декларація), у принципі 6 проголошено, що дитина для повного і гармонійного розвитку її особистості потребує любові і розуміння. Вона повинна, коли це можливо, рости під опікою і відповідальністю своїх батьків і, в усякому випадку, в атмосфері любові і моральної та матеріальної забезпеченості. Статями 18, 27 Конвенції ООН про права дитини від 20 листопада 1989 року, яка ратифікована Постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року № 789-ХІІ та набула чинності для України 27 вересня1991 року (далі Конвенція про права дитини) передбачено, що держави-учасниці докладають всіх можливих зусиль для того, щоб забезпечити визнання принципу загальної та однакової відповідальності обох батьків за виховання і розвиток дитини. Батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування. Держави-учасниці визнають право кожної дитини на рівень життя, необхідний для фізичного, розумового, духовного, морального і соціального розвитку дитини. У частині першій статті 3 Конвенції про права дитини визначено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Пунктом 1 статті 9 указаної Конвенції передбачено, що держави-учасниці забезпечують, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням визначають відповідно до застосовуваного закону та процедур, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають окремо та необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини. Частиною третьої статті 51 Конституції України проголошено, що сім`я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою. Аналогічні норми права містяться в законодавстві України. Так, відповідно до положень статті 7 Сімейного кодексу України (далі СК України) регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини. Сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства. Кожен учасник сімейних відносин має право на судовий захист. Статтею 8 Закону України «Про охорону дитинства» передбачено, що кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного і соціального розвитку. Батьки або особи, які їх замінюють, несуть відповідальність за створення умов, необхідних для всебічного розвитку дитини, відповідно до законів України. Згідно зі статтею 141 СК України мати і батько мають рівні права та обов`язки щодо дитини. За правилами статті 153 СК України мати, батько та дитина мають право на безперешкодне спілкування між собою, крім випадків, коли таке право обмежене законом. Статтею 15 Закону України «Про охорону дитинства» передбачено, що дитина, яка проживає окремо від батьків або одного з них, має право на підтримання з ними регулярних особистих стосунків і прямих контактів. Батьки, які проживають окремо від дитини, зобов`язані брати участь у її вихованні і мають право спілкуватися з нею, якщо судом визнано, що таке спілкування не перешкоджатиме нормальному вихованню дитини. Відповідно до частини першої статті 158 СК України за заявою матері, батька дитини орган опіки та піклування визначає способи участі у вихованні дитини та спілкуванні з нею того з батьків, хто проживає окремо від неї. Рішення про це орган опіки та піклування постановляє на підставі вивчення умов життя батьків, їхнього ставлення до дитини, інших обставин, що мають істотне значення. Згідно із частинами першою, другою статті 159 СК України, якщо той із батьків, з ким проживає дитина, чинить перешкоди тому з батьків, хто проживає окремо, у спілкуванні з дитиною та у її вихованні, зокрема якщо він ухиляється від виконання рішення органу опіки та піклування, другий із батьків має право звернутися до суду з позовом про усунення цих перешкод. Суд визначає способи участі одного з батьків у вихованні дитини (періодичні чи систематичні побачення, можливість спільного відпочинку, відвідування дитиною місця його проживання тощо), місце та час їхнього спілкування. З матеріалів справи вбачається та судом першої встановлено, що сторони у справі з 10 серпня 2001 року перебували у зареєстрованому шлюбі, який рішенням Приморського районного суду м. Одеси 17 червня 2015 року по справі №522/8164/15) було розірвано, сторони проживають окремо. ІНФОРМАЦІЯ_2 у сторін по справі народилася донька ОСОБА_3 , (свідоцтво про народження серії НОМЕР_1 , видане Другим відділом реєстрації актів цивільного стану Приморського районного управління юстиції м. Одеси), яка після припинення шлюбних відносин проживає разом із матір`ю, відповідачкою ОСОБА_1 , за адресою: АДРЕСА_1 . Рішенням Приморського районного суду м. Одеси у справі №522/18403/16-ц від 15 листопада 2017 року, яке залишено без змін постановою апеляційного суду Одеської області від 22 березня 2018 року, ОСОБА_2 було позбавлено батьківських прав відносно ОСОБА_3 (а.с. 86-92, 93-99). Постановою Верховного суду від 19 грудня 2018 року касаційну скаргу ОСОБА_2 задоволено частково, вказані судові рішення скасовано, справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції. Відповідачка ОСОБА_1 до відзиву додала результати роботи спеціалістів відділу соціальної роботи Одеського міського центру соціальних служб для сім`ї, дітей та молоді від 30.09.2016р., згідно якої найбільш значима людина в житті ОСОБА_4 мати, проте варто відзначити, що дослідження проводилося три роки назад, даних становлення та спілкування батька з дитиною станом на час розгляду справи суду не надано. Інші висновки психоемоційного стану ОСОБА_3 рекомендують не включати дитину до конфліктних ситуацій між батьками. Згідно листа ОСОБА_3 від 14.09.2017р. донька ОСОБА_4 вказала, що їй соромно за те, що в неї такий тато, що він не дозволяє їй виїжджати за кордон, та вона не проти, щоб його позбавили батьківських прав (а.с. 108). Дитина ОСОБА_3 є учнем Одеської приватної загальноосвітньої шкоди І-ІІІ ступенів «КРОК» з 2011 року, та згідно листа директора школи №376 від 10.11.2017р. батько ОСОБА_2 за період з 2015 року не приймає активної участі у виховані дитини, в батьківських зборах участі не бере, оплату за навчання не здійснює (а.с. 110). Відповідно до листа Управління патрульної поліції в Одеській області Департаменту патрульної поліції №263а/з/41/13/01-18 від 02.01.2018р. згідно обліковими даними управління відносно відповідача ОСОБА_2 було складено 9 адміністративних матеріалів, серед яких 6 постанов. Також матеріали справи містять дві постанови Приморського районного суду м. Одеси щодо притягнення ОСОБА_2 до адміністративної відповідальності (а.с. 122). Згідно із висновку органу опіки та піклування Приморської районної адміністрації Одеської міської ради №01-11/1825 від 30.12.2016р. вирішено зобов`язати ОСОБА_1 не перешкоджати зустрічам і спілкуванню батька ОСОБА_2 у вихованні малолітньої доньки ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . Визначено способи участі ОСОБА_2 у вихованні малолітньої доньки ОСОБА_3 , шляхом встановлення систематичних зустрічей батька з дитиною щосереди з 16:30 до 18:00 у присутності матері, інший час за попередньою домовленістю батьків (а.с. 68). Добровільно сторони не дійшли згоди щодо встановлення порядку зустрічей батька з донькою. Позивач вказує, що з часу окремого проживання неодноразово звертався до відповідачки з проханням встановлення порядку його участі у вихованні та спілкуванні з дитиною, проте відповідачка у зустрічах відмовляла та йому на зустріч не йде, ігнорує, відповідачка заперечує такі твердження. Відповідно до статті 19 СК України при розгляді судом спорів щодо участі одного з батьків у вихованні дитини обов`язковою є участь органу опіки та піклування. Орган опіки та піклування подає суду письмовий висновок щодо розв`язання спору на підставі відомостей, одержаних в результаті обстеження умов проживання дитини, батьків, а також на підставі інших документів, які стосуються справи. Як вказувалося раніше, орган опіки та піклування Приморської районної адміністрації визначив спосіб участь ОСОБА_2 у виховані доньки ОСОБА_4 шляхом встановлення систематичних зустрічей батька з дитиною кожної середи з 16:30 год. до 18:00 год., у присутності матері. Мати дитини ОСОБА_1 у відзиві вказувала, що дитина професійно займається танцями, ходить до школи та на інші гуртки, тому суд вважає за необхідне зустрічі з батьком визначити не у середу, а у вільний від навчання день, а саме суботу. Обґрунтування неможливості зустрічей батька з дитиною у суботу сторони не надали, сам позивач просив спільний відпочинок як в суботу так і в неділю. Задовольняючи позов частково, суд першої інстанції виходив з того, що участь батька у вихованні дитини не суперечить її інтересам, адже такі твердження відповідача не підтверджуються матеріалами справи, а враховуючи презумпцію невинуватості особи поки її вина не буде доведена, варто відзначити, що рішення (вироку, постанови) суду про притягнення жодного з батьків до кримінальної чи адміністративної відповідальності щодо порушення прав чи інтересів дитини, матеріали справи не містять. Подані рекомендації лікарів, зокрема невролога, не свідчать про те, що хвороби спричиняє саме спілкування з батьком. Зважаючи на висновок Приморської районної адміністрації Одеської міської ради в особі органу опіки та піклування №01-11/1825 від 30.12.2016р., суд вважає за можливе визначити спосіб участі ОСОБА_2 у вихованні ОСОБА_3 , шляхом встановлення систематичних побачень батька з дитиною кожної суботи з 16.30 год. до 18.00 год. без присутності матері ОСОБА_1 .. Проте, с таким висновком суду першої інстанції колегія суддів не погоджується, виходячи з наступного. Згідно із частиною 4 статті 10 ЦПК України, суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. Необхідність визнання обов`язковості практики Європейського Суду з прав людини, що законодавчо ґрунтується на нормах пункту першого Закону України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів №2,4,7 та 11 до Конвенції від 17 липня 1997 року», згідно якого Україна повністю визнає на своїй території дію статті 46 Конвенції щодо визнання обов`язковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикцію Європейського суду з прав людини в усіх питаннях, що стосується тлумачення і застосування Конвенції, а також статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 року №3477-IV, у якій зазначено, що суди застосовують Конвенцію та практику Суду як джерело права. Частиною 1 статті 6 та статтею 13 Європейської Конвенції про захист прав і основоположних свобод людини передбачено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь якого висунутого проти нього кримінального судочинства. Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження. Так, вирішуючи питання стосовно застосування частини 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, суд бере до уваги, що в рішенні Європейського суду з прав людини по справі «Чуйкіна проти України» від 13 січня 2011 року (остаточне 13 квітня 2011 року) за заявою №28924/04 у параграфі 50 зазначено, що «…суд нагадує, що процесуальні гарантії, викладені у статті 6 Конвенції, забезпечують кожному право звертатися до суду з позовом щодо своїх цивільних прав та обов`язків. Таким чином стаття 6 Конвенції втілює «право на суд», в якому право на доступ до суду, тобто право ініціювати в судах провадження з цивільних питань становить один з його аспектів (див. рішення від 21 лютого 1975 року у справі «Голдер проти Сполученого Королівства» (Golder v. the United Kingdom), пп. 2836, Series A №18). Крім того, порушення судового провадження саме по собі не задовольняє усіх вимог пункту 1 статті 6 Конвенції. Ціль Конвенції гарантувати права, які є практичними та ефективними, а не теоретичними або ілюзорними. Право на доступ до суду включає в себе не лише право ініціювати провадження, а й право отримати «вирішення» спору судом. Воно було б ілюзорним, якби національна правова система Договірної держави дозволяла особі подати до суду цивільний позов без гарантії того, що справу буде вирішено остаточним рішенням в судовому провадженні. Для пункту 1 статті 6 Конвенції було б неможливо детально описувати процесуальні гарантії, які надаються сторонам у судовому процесі провадженні, яке є справедливим, публічним та швидким, не гарантувавши сторонам того, що їхні цивільні спори будуть остаточно вирішені (див. рішення у справах «Мултіплекс проти Хорватії» (Multiplex v. Croatia), заява №58112/00, п. 45, від 10 липня 2003 року, та «Кутіч проти Хорватії» (Kutic v. Croatia), заява №48778/99, п. 25, ECHR 2002-II). У пункті 23 Рішення Європейського суду з прав людини від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України» (заява №63566/00 від 25 жовтня 2000 року, «Суд нагадує, що п. 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (див. «Руїз Торія проти Іспанії» (Ruiz Toriya v. Spaine), рішення від 09.12.94р., Серія A, N 303-A, параграф 29). Аналогічний висновок, висловлений Європейським судом з прав людини у п. 18 Рішення від 07 жовтня 2010 року (остаточне 21.02.2011р.) у справі «Богатова проти України» (заява №5232/04 від 27 січня 2004 року). Більш детальніше щодо застосування складової частини принципу справедливого судочинства обґрунтованості судового рішення Європейський суд з прав людини висловився у п. 58 Рішення від 10 лютого 2010 року (остаточне 10.05.2011р.) у справі «Серявін та інш. проти України» (заява №4904/04 від 23 грудня 2003 року), а саме «Суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п. 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі «Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v. Finland), N 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, мотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії» (Hirvisaari v. Finland), N 49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року). Частиною 1 статті 2 ЦПК України визначено, що завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. У статті 11 ЦПК України зазначено, що суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання цивільного судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов`язаних із відповідними процесуальними діями, тощо. Частиною 1 та 2 статті 13 ЦПК України передбачено, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом. За змістом статей 12 та 81 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. У статті 76 ЦПК України зазначено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків. Статтями 77-80 ЦПК України передбачено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування. Суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання. Як зазначено у частині 1 статті 95 ЦПК України, письмовими доказами є документи (крім електронних документів), які містять дані про обставини, що мають значення для правильного вирішення спору. Однак, в порушення положень статей 12, 81, 263, 264 ЦПК України суд першої інстанції не перевірив належним чином обставини, що мають значення для правильного вирішення справи, та не надав правильної оцінки наявним у справі доказам. Колегія суддів вважає, що у даному випадку докази були досліджені судом першої інстанції з порушенням норм процесуального права, тому апеляційний суд має законні підстави для встановлення обставин, що мають значення для справи, та дослідження й оцінки наявних у справі доказів. Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Верховний суд у постанові від 02 жовтня 2019 року у справі №522/16724/16 (провадження №61-28810св18) зробив наступний правовий висновок: «обґрунтування наявності обставин повинні здійснюватися за допомогою належних, допустимих і достовірних доказів, а не припущень, що й буде відповідати встановленому статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року принципу справедливості розгляду справи судом. Сторона, яка посилається на ті чи інші обставини, знає і може навести докази, на основі яких суд може отримати достовірні відомості про них. В іншому випадку, за умови недоведеності тих чи інших обставин, суд вправі винести рішення у справі на користь протилежної сторони. Таким чином, доказування є юридичним обов`язком сторін і інших осіб, які беруть участь у справі. За своєю природою змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і відповідно правомочностей головних суб`єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об`єктивно призводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов`язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та,що необхідно особливо підкреслити, із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає. Отже, тягар доведення обґрунтованості вимог пред`явленого позову за загальним правилом покладається на позивача, а доведення заперечень щодо позовних вимог покладається на відповідача». Проте, ні позивачем ОСОБА_2 , ні його представником адвокатом Грицюком О.О., не надано ні суду першої інстанції, ні суду апеляційної інстанції будь-яких безспірних доказів на підтвердження підстав позову, а саме, те, що відповідачка ОСОБА_1 перешкоджає батьку спілкуватися з дитиною й те, що у якнайкращих інтересах дитини буде спілкування дитини з батьком без присутності матері. Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України). Дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними, тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Сутність добросовісності передбачає вірність зобов`язанням, повагу до прав інших суб`єктів, обов`язок до співставлення власних та чужих інтересів, унеможливлення заподіяння шкоди третім особам. Відповідно до частини третьої статті 13 ЦК України, не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. «Згідно зі статтею 13 ЦК України цивільні права особа здійснює у межах, наданих їй договором або актами цивільного законодавства. При здзобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. При здійсненні цивільних прав особа повинна додержуватися моральних засад суспільства. У зв`язку з цим, добросовісність при правовому регулюванні цивільних відносин повинна розглядатися як відповідність реальної поведінки учасників таких відносин вимогам загальносоціальних уявлень про честь і совість. Іншими словами, щоб бути добросовісним, дії та вчинки учасників цивільних відносин мають здійснюватися таким чином, щоб вони викликали схвальну оцінку з боку суспільної моралі, зокрема в аспекті відповідності застосованих засобів правового регулювання тим цілям, які перед ним ставляться. І, навпаки, реалізація правового регулювання цивільних відносин буде недобросовісною, якщо соціальна свідомість відкидає її як таку, що не відповідає задекларованій меті» (постанова Верховного Суду від 08 липня 2020 року у справі №522/3541/15 (провадження №61-31599св19)). З матеріалів справи вбачається, що до позовної заяви позивач ОСОБА_2 не додав будь-який доказ на підтвердження підстав позову (а.с. 2-4, 14-16) й під час розгляду справи, ні позивач, а ні його представник, адвокат Грицюк О.О. також не надали жодного доказу у підтвердженні підстав позову, за виключенням висновку органу опіки та піклування Приморського районної адміністрації Одеської міської ради від 30 грудня 2016 року «Про визначення способі участі ОСОБА_2 у вихованні дитини ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 » (а.с. 68). Лише після звернення ОСОБА_1 до суду з позовом до ОСОБА_2 29 вересня 2016 року останній звернувся до Органу опіки та піклування Приморського районної адміністрації Одеської міської ради про визначення способу у вихованні дитини у конці 2016 року. Позивач ОСОБА_2 не надав суду доказів, які б характеризували його особу за місцем проживання або за місцем праці. Однак, в матеріалах справи є докази надані суду відповідачем ОСОБА_1 , зокрема, фотознімки позивача на відпочинку, у тому числі з друзями, але без доньки (а.с. 112-121) та лист Управління патрульної поліції в Одеській області Департаменту патрульної поліції №263а/з/41/13/01-18 від 02.01.2018р., з якого вбачається, що на протязі 2016-2017 років позивач ОСОБА_2 неодноразово притягувався до адміністративної відповідальності за порушення правил дорожнього руху, у тому числі у нього вилучалось посвідчення водія за управління транспортним засобом у стані сп`яніння (а.с. 122). Заперечуючи проти позову, відповідачка ОСОБА_1 стверджувала, що вона буд-яких перешкод позивачу у спілкуванні з донькою не здійснювала, з осені 2015 року ОСОБА_2 самостійно усунувся від спілкування з дитиною, не відповідав на її повідомлення, дзвінки, заблокував всі можливі засоби спілкування з дитиною, матеріально не утримує, не цікавиться її життям, станом здоров`я, її навчанням у школі, її розвитком у спорті, не привітає доньку з днем народження. Дитина навчається в Одеській приватній загальноосвітній школі І-ІІІ ступенів «Крок» з вересня 2011 року, за навчання сплачує лише вона. Вероніка професійно навчається в клубі «Радуга» з бальних танців та постійно приймає участь у спортивних змаганнях. Через не надання письмової згоди батьком ОСОБА_2 дозволу на виїзд доньки за кордон, ОСОБА_4 не змогла прийняти участь у турнірах Chisanan Stars 2015 та Eurodisneyland, Paris, France в 2015 році, в 2016 році «Париж Open Winter Tatry Cup» в 2017 році, Datch Open Championchip, Italy Cervia, Dance Festival 2017, Assen 2017 Paris 2017. У зв`язку з цим партнер був вимушений поїхати на турніри з іншою партнеркою, з якою по теперішній час займається в парі і відвідує турніри та змагання. А ОСОБА_4 втратила можливість розвиватися у парі спортивного бального танцю, та виїжджати на міжнародні та всеукраїнські турніри. Таке ставлення батька викликало у дитини велику неприязнь до нього. Однак, позивач ОСОБА_2 не спростовував вказані доводи відповідачки жодним доказом. Базові положення принципу забезпечення найкращих інтересів дитини покладені в основу багатьох рішень ЄСПЛ, у тому числі шляхом застосування статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року N 475/97-ВР. Відповідно до статті 8 Конвенції кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб. Ця стаття охоплює, зокрема, втручання держави в такі аспекти життя як право батьків на спілкування з дитиною. Європейський суд з прав людини зауважує, що між інтересами дитини та інтересами батьків повинна існувати справедлива рівновага та, дотримуючись такої рівноваги, особлива увага має бути до найважливіших інтересів дитини, які за своєю природою та важливістю мають переважати над інтересами батьків (Hunt v. Ukraine, №31111/04, § 54, ЄСПЛ, від 07 грудня 2006 року). При визначенні основних інтересів дитини у кожному конкретному випадку необхідно враховувати дві умови: по-перше, в якнайкращих інтересах дитини буде збереження її звязків із сім`єю, крім випадків, коли сім`я виявляється особливо непридатною або явно неблагополучною; по-друге, у якнайкращих інтересах дитини буде забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагополучним (Mamchur v. Ukraine, №10383/09, § 100, ЄСПЛ, від 16 липня 2015 року). У рішенні Європейського суду з прав людини від 11 липня 2017 року у справі «М. С. проти України», § 76, заява №2091/13 (M. S. v Ukraine) суд зауважив, що при визначенні найкращих інтересів дитини у кожній конкретній справі необхідно враховувати два аспекти: по-перше, інтересам дитини найкраще відповідає збереження її зв`язків із сім`єю, крім випадків, коли сім`я є особливо непридатною або неблагополучною; по-друге, у найкращих інтересах дитини є забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагонадійним. Законодавством України закріплено обов`язок того із батьків, який проживає окремо, брати участь у вихованні дитини та право, зокрема, бабусі на спілкування з онуком та право приймати участь у його вихованні. Окрім того, батьків законодавством зобов`язано вирішувати всі питання виховання дитини спільно (ст. 157 СК України). Законодавством також встановлено правовий механізм визначення способу участі у вихованні дитини того з батьків, який проживає окремо у випадку неможливості досягнення батьками згоди стосовно такого способу, а саме: рішення про визначення способу участі у вихованні дитини та спілкуванні з нею того з батьків, хто проживає окремо від неї, приймається органом опіки та піклування на підставі вивчення умов життя батьків, їхнього ставлення до дитини, інших обставин, що мають істотне значення. Слід зазначити, що прийняте рішення органу опіки та піклування є обов`язковим для батьків (ст. 158 СК України). Згідно зі статтею 89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів). У рішенні від 04 грудня 1995 року у справі «Белле проти Франції» (Bellet v. France) ЄСПЛ зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів яких є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання у її права. Основною складовою права на суд є право доступу до суду в тому розумінні, що особі має бути забезпечена можливість звернутися до суду для вирішення певного питання і що з боку держави не повинні чинитися правові чи практичні перешкоди для здійснення цього права. У своїй практиці ЄСПЛ неодноразово наголошував на тому, що право на доступ до суду, закріплене у статті 6 розділу І Конвенції, не є абсолютним: воно може бути піддане допустимим обмеженням, оскільки вимагає за своєю природою державного регулювання. Держави-учасниці користуються у цьому питанні певною свободою розсуду. Однак суд повинен прийняти в останній інстанції рішення про дотримання вимог Конвенції; він повинен переконатись у тому, що право доступу до суду не обмежується таким чином чи такою мірою, що сама суть права буде зведена нанівець. Крім того, подібне обмеження не буде відповідати статті 6 розділу І Конвенції, якщо воно не переслідує легітимної мети та не існує розумної пропорційності між використаними засобами й поставленою метою (див. рішення від 12 липня 2001 року у справі «Принц Ліхтенштейну Ганс-Адамс ІІ проти Німеччини»). В рішенні Європейського суду з прав людини по справі «Плахтєєв та Плахтєєва проти України» від 12 березня 2009 року (остаточне 12 червня 2009 року) за заявою №20347/03 у §35 зазначено, що, «… якщо доступ до суду обмежено внаслідок дії закону або фактично, Суд має з`ясувати, чи не порушило встановлене обмеження саму суть цього права і, зокрема, чи мало воно законну мету, і чи існувало відповідне пропорційне співвідношення між застосованими засобами і поставленою метою (див. рішення у справі «Ашинґдейн проти Сполученого Королівства» (Ashingdane v. the United Kingdom) від 28 травня 1985 року, серія А, №93, сс. 2425, п. 57)». Виходячи з висновків Європейського суду з прав людини, викладених у рішенні у справі «Бочаров проти України» від 17 березня 2011 року (остаточне 17 червня 2011 року), в пункті 45 якого зазначено, що «суд при оцінці доказів керується критерієм «поза розумним сумнівом» (див. рішення від 18 січня 1978 року у справі «Ірландія проти Сполученого королівства»). Проте таке доведення може впливати зі співіснування достатньо вагомих, чітких і узгоджених між особою висновків або подібних неспростовних презумпцій щодо фактів (див. рішення у справі «Салман проти Туреччини»). Системний аналіз наведених норм права, правових висновків Верховного Суду, положень Європейської конвенції з прав людини та практики Європейського суду з прав людини, з`ясовуючи обставини справи, які мають значення для правильного вирішення справи, оцінюючи наявні у справі з урахуванням їх переконливості, належності і допустимості, напредмет пропорційності співвідношення між застосованими засобами і поставленою метою у контексті конституційного принципу верховенства права та права на справедливий розгляд, та керуючись критерієм «поза розумним сумнівом», колегія суддів дійшла висновку про те, що рівність прав батьків щодо дитини є похідною від прав та інтересів дитини на гармонійний розвиток та належне виховання, й, у першу чергу, повинні бути визначені та враховані інтереси дитини, виходячи із об`єктивних обставин спору, а вже тільки потім права батьків, що батько, який проживає окремо від дитини, також має право на особисте спілкування з нею, а мати не має права перешкоджати батьку спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні, якщо таке спілкування не перешкоджає нормальному розвиткові дитини. Лише у випадку вчинення перешкод того із батьків, з ким проживає дитина, тому з батьків, хто проживає окремо, у спілкуванні з дитиною та у її вихованні, другий із батьків має право звернутися до суду з позовом про усунення цих перешкод. Позивачем ОСОБА_2 не було надано належних доказів про наявність перешкод, які б унеможливили зустрічі дитини з батьком, відсутні правові підстави для задоволення позовної вимоги про усунення батькові перешкод у зустрічах, участі у вихованні та спілкуванні з дитиною. За своєю юридичною природою позов це матеріально-правова вимога до суду заінтересованої особи (позивача) про здійснення правосуддя в цивільній справі на захист прав, свобод чи інтересів, порушених чи оспорюваних іншого особою (відповідачем). Відповідно до частини 1 статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Захист цивільних прав це застосування цивільно-правових засобів з метою забезпечення цивільних прав. Стаття 15 ЦК України передбачає право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа також має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Відтак зазначена норма визначає об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорене право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язано з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспоренні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликане поведінкою іншої особи. Таким чином, підставою для звернення особи за захистом свого права із застосуванням відповідного способу захисту є порушення, невизнання або оспорення відповідного права. З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів. А також у разі звернення до суду органів і осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або держави та суспільні інтереси. У абзаці 2 п. 11 постанови №14 Пленуму «Про судове рішення у цивільній справі» від 18 грудня 2009 року Верховний Суд України роз`яснив, що, оскільки правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів та осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси (частини перша та друга статті 3 ЦПК), то суд повинен встановити, чи були порушені, невизнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, а якщо були, то вказати, чи є залучений у справі відповідач відповідальним за це. Таким чином, суд повинен встановити, чи були порушені, невизнані або оспорені права, свободи та інтереси цих осіб, і залежно від встановленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні. За таких підстав, позивачем ОСОБА_2 в судовому засіданні не доведено належним чином те, що відповідачкою ОСОБА_1 порушуються його права на спілкування з дитиною, тому у відповідності до статей 15, 16 ЦК України вказане право позивача не підлягає захисту судом. Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом України у постанові від 03 вересня 2014 року у справі №6-84цс14. Тому, вимоги позивача ОСОБА_2 є незаконними, необґрунтованими та задоволенню не підлягають. Порушення судом норм процесуального права, а саме, ст. ст. 12, 81, 89, 263, 264 ЦПК України, та норм матеріального права, а саме, ст. ст. 157, 158, 159 СК України, у відповідності до п. 4 ч. 1 ст. 376 ЦПК України є підставою для скасування рішення суду першої інстанції й ухвалення нового рішення про відмову у задоволенні позову. На підставі частин 1 та 13 статті 141 ЦПК України судовій збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове рішення, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Відповідач ОСОБА_1 понесла і документально підтвердила витрати по сплаті судового збору при подачі апеляційної скарги в сумі 1 152,60 грн. (а.с. 167), тому у зв`язку із задоволенням апеляційної скарги присудженню з позивача ОСОБА_2 на користь відповідачки підлягають витрати по сплаті судового збору в сумі 1 152,60 грн.. Керуючись ст. ст. 367, 368, п. 2 ч. 1 ст. 374, п. 4 ч. 1 ст. 376, ст. ст. 381-384 ЦПК України, Одеський апеляційний суд у складі колегії суддів, - п о с т а н о в и в: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити, рішення Приморського районного суду м. Одеси від 17 вересня 2019 року скасувати й ухвалити нове судове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору, Служба у справах дітей Одеської міської ради у Приморському районі, про усунення перешкод щодо участі у вихованні та вільному спілкуванні з дитиною батьком, який проживає окремо від неї, відмовити. Стягнути з ОСОБА_2 , РНОКПП не відомий, зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_2 , на користь ОСОБА_1 , РНОКПП не відомий, зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_3 , витрати по сплаті судового збору при подачі апеляційної скарги в розмірі 1 152,60 грн.. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, однак може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення до суду касаційної інстанції. Повний текст судового рішення складено: 15 березня 2021 року. Судді Одеського апеляційного суду: М.М. Драгомерецький А.І. Дрішлюк Р.Д. Громік