Постанова 4818 № 643/20680/20

ХАРКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД __________________________________________________________________ ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ «11» березня 2021 року м. Харків справа № 643/20680/20-ц провадження № 22ц/818/2365/21 Харківський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого - Бурлака І.В. (суддя-доповідач), суддів - Котелевець А.В., Хорошевського О.М., учасники справи: заявниця ОСОБА_1 , заінтересована особа Московський районний відділ управління Державної міграційної служби України в Харківській області розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи апеляційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу судді Московського районного суду м. Харкова від 21 січня 2021 року в складі судді Тимош О.М. в с т а н о в и в: У грудні 2020 року ОСОБА_1 , заінтересована особа: Московський районний відділ управління Державної міграційної служби України в Харківській області звернулася до суду з заявою про встановлення факту постійного проживання на території України, в якій просила встановити факт, що вона, дружина ОСОБА_2 , до 24 серпня 1991 року постійно (з 28 вересня 1982 року по 15 липня 1983 року) проживала на території УРСР, що підтверджується рішенням суду про факт проживання її чоловіка до 24 серпня 1991 року (з 28 вересня 1982 року по ІНФОРМАЦІЯ_1 ) на території УРСР. Ухвалою судді Московського районного суду м. Харкова від 21 січня 2021 року заяву ОСОБА_1 про встановлення факту постійного проживання на території України повернуто заявниці. Не погоджуючись з ухвалою судді ОСОБА_1 через свого представника подала апеляційну скаргу, в якій просила ухвалу скасувати, справу повернути до суду першої інстанції для продовження розгляду. Апеляційна скарга мотивована тим, що суд першої інстанції, постановляючи ухвалу, неправильно застосував норми матеріального права, не звернув увагу на те, що відповідно до Конвенції від 22 січня 1993 року заява підписана повноважною особою на підставі довіреності, завіреної належним чином. Вважала, що нею зазначено причини неможливості одержання або відновлення документів, що посвідчують цей факт. Вказала, що заявниця (іноземний елемент) може звернутися до будь-якого суду України, якщо відсутні обставини, що унеможливлюють таке звернення. Чинним законодавством не передбачено повернення заяви для подання до належного суду, а в разі недотримання правил підсудності, суд передає справу належному суду, а не повертає особі, яка звернулася до суду. Відзивів на апеляційну скаргу від учасників справи до суду апеляційної інстанції не надходило. Частиною 13 статті 7 ЦПК України передбачено, що розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться. Згідно частини 2 статті 369 ЦПК України апеляційні скарги на ухвали суду, зазначені в пунктах 1, 5, 6, 9, 10, 14, 19, 37-40 частини першої статті 353 цього Кодексу, розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи. Аналізуючи наведені норми права, судова колегія вважає за необхідне розглянути справу в порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи. Судова колегія, заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги вважає, що апеляційну скаргу ОСОБА_1 необхідно задовольнити, ухвалу судді скасувати. Ухвала судді суду першої інстанції мотивована тим, що недоліки, вказані в ухвалі Московського районного суду м. Харкова від 04 січня 2021 року, заявницею не усунуто, у зв`язку з чим на підставі частини 3 статті 185 ЦПК України заява вважається неподаною і повертається заявниці. Проте, судова колегія з таким висновком суду першої інстанції не погоджується, виходячи з наступного. Загальною декларацією прав людини 1948 року передбачено, що кожна людина має право на ефективне поновлення в правах компетентними національними судами у випадках порушення її основних прав, наданих їй конституцією або законом (стаття 8). Право на ефективний судовий захист закріплено також у статті 2 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права 1966 року та в статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції». Відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод кожен при вирішенні спору щодо його цивільних прав та обов`язків має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Європейський суд з прав людини, розглядаючи справи щодо порушення права на справедливий судовий розгляд, тлумачить вказану статтю як таку, що не лише містить детальний опис гарантій, наданих сторонам у цивільних справах, а й захищає у першу чергу те, що дає можливість практично користуватися такими гарантіями, - доступ до суду. Європейський суд з прав людини у справі «Zand v. Austria» у рішенні від 12 жовтня 1978 року вказав, що словосполучення «встановлений законом» поширюється не лише на правову основу самого існування «суду», але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. Поняття «суд, встановлений законом» у частині 1 статті 6 Конвенції передбачає «усю організаційну структуру судів, включно з питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів». Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи в суді, до підсудності якого вона віднесена процесуальним законом (стаття 8 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»). Відповідно до статей 55, 124 Конституції України та частини 1 статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності, які передбачають рівність прав сторін щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості та обов`язок кожної сторони довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (стаття 10 ЦПК України). Як вбачається з матеріалів справи в провадженні суду першої інстанції перебувала цивільна справа за заявою ОСОБА_1 , заінтересована особа: Московський районний відділ управління Державної міграційної служби України в Харківській області, яка звернулася до суду з заявою про встановлення факту постійного проживання на території України, в якій просила встановити факт, що вона, дружина ОСОБА_2 , до 24 серпня 1991 року постійно (з 28 вересня 1982 року по 15 липня 1983 року) проживала на території УРСР, що підтверджується рішенням суду про факт проживання її чоловіка до 24 серпня 1991 року (з 28 вересня 1982 року по ІНФОРМАЦІЯ_1 ) на території УРСР. Ухвалою судді Московського районного суду м. Харкова від 04 січня 2021 року заяву ОСОБА_1 залишено без руху, оскільки надана представником заявниці довіреність, видана нотаріусом Російської Федерації, не відповідає вимогам закону, що робить неможливим встановити підписання заяви повноважною особою. Також, зазначено, що заявницею не вказано причини неможливості одержання або відновлення документів, що посвідчують цей факт. Не надано до суду доказів на підтвердження проживання ОСОБА_1 у Московському районі м. Харкова, тому заявниці необхідно надати суду докази на підтвердження звернення з дотриманням правил підсудності, у зв`язку з чим заявниці запропоновано усунути недоліки заяви. На виконання ухвали судді поштою 16 січня 2021 року ОСОБА_1 через свого представника подала заяву, в якій зазначила, що первісна заява підписана повноважною особою на підставі Конвенції від 22 січня 1993 року та зазначила причини неможливості одержання або відновлення документів, що посвідчуються цей факт. Також, вказала, що чинним ЦПК України не передбачено повернення заяви для подання до належного суду, при цьому, у іншому суді чи юрисдикційному органі іноземної держави немає справи за її заявою з цим самим предметом і з тих самих підстав. Ухвалою судді Московського районного суду м. Харкова від 21 січня 2021 року заяву ОСОБА_1 про встановлення факту постійного проживання на території України повернуто заявниці. Частиною четвертою статті 10 ЦПК України і статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» на суд покладено обов`язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику ЄСПЛ як джерело права. У пункті 55 рішення у справі «Креуз проти Польщі» («Kreuz v. Poland») від 19 червня 2001 року ЄСПЛ підкреслив, що обмеження, накладене на доступ до суду, буде несумісним із пунктом 1 статті 6 Конвенції, якщо воно не переслідує законної мети або коли не існує розумної пропорційності між застосованими засобами та законністю цілі, якої прагнуть досягти. Як вбачається з практики ЄСПЛ пункт 1 статті 6 Конвенції не вимагає від держав засновувати апеляційні або касаційні суди. Разом з тим, там де такі суди існують, гарантії, що містяться у статті 6 Конвенції, повинні відповідати, зокрема, забезпеченню ефективного доступу до цих судів для того, щоб учасники судового процесу могли отримати рішення, яке стосується їх «цивільних прав та обов`язків» (Рішення ЄСПЛ у справі «Гоффман проти Німеччини» («Hoffmann v. Germany») від 11 жовтня 2001 року, пункт 65; Рішення ЄСПЛ у справі «Кудла проти Польщі» («Cudla v. Poland») від 26 жовтня 2000 року). Європейський суд з прав людини зауважив, що внутрішньодержавним судам при застосуванні процесуальних норм належить уникати як надмірного формалізму, так і надмірної гнучкості, які можуть призвести до скасування процесуальних вимог, встановлених законом (SHISHKOV v. RUSSIA, № 26746/05, § 110, ЄСПЛ, від 20 лютого 2014 року). Частиною 1 статті 293 ЦПК України передбачено, що окреме провадження - це вид непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав, свобод та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав. Тобто, окреме провадження спрямоване на швидкий та ефективний захист безспірних прав осіб. Згідно з пунктом 5 частини 2 статті 293 ЦПК України суд розглядає в порядку окремого провадження справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення. Вирішуючи питання про прийняття заяви про встановлення юридичного факту, суд, сприяючи у здійсненні та охороні гарантованих Конституцією і законами України прав, свобод чи інтересів фізичних або юридичних осіб, у відповідності до вимог статті 318 ЦПК України, повинен перевірити мету встановлення юридичного факту, чи дійсно цей факт є юридичним і чи тягне він правові наслідки, тобто вжити заходів щодо всебічного, повного і об`єктивного з`ясування обставин справи. В основу порядку розгляду справ окремого провадження закладені загальні правила позовного провадження. Оскільки справи окремого провадження мають суттєву специфіку, провадження у цих справах становлять певний синтез загальних правил цивільного судочинства, правил, які властиві окремому провадженню в цілому, а також правил, які властиві виключно певній категорії таких справ. Тобто, специфіка провадження у кожній категорії справ окремо регулюється шляхом встановлення до загального порядку розгляду справ окремих процесуальних винятків та доповнень. Справи окремого провадження розглядаються судом з додержанням загальних правил, встановлених ЦПК України, за винятком положень щодо змагальності та меж судового розгляду, за участю заявника і заінтересованих осіб. Положеннями статті 318 ЦПК України визначені особливості змісту заяви про встановлення факту, що має юридичне значення. Як вбачається з цієї норми Закону у заяві про встановлення факту, що має юридичне значення повинно бути зазначено: який факт заявник просить встановити та з якою метою; причини неможливості одержання або відновлення документів, що посвідчують цей факт; докази, що підтверджують факт. До заяви додаються докази, що підтверджують викладені в заяві обставини, і довідка про неможливість відновлення втрачених документів. Згідно з вимогами частини 1 статті 187 ЦПК України за відсутності підстав для залишення позовної заяви без руху, повернення позовної заяви чи відмови у відкритті провадження, суд відкриває провадження у справі протягом п`яти днів з дня надходження позовної заяви або заяви про усунення недоліків, поданої в порядку, передбаченому статтею 185 ЦПК України. Вимоги до форми та змісту позовної заяви визначені статтями 175, 177 ЦПК України. В них зазначено, зокрема, що позовна заява подається в письмовій формі і повинна містити зміст позовних вимог та виклад обставин, якими позивач обґрунтовує вимоги та зазначення доказів, що підтверджують вказані обставини. Частини 1, 2 статті 185 ЦПК України передбачають, що суддя, встановивши, що позовну заяву подано без додержання вимог, викладених у статтях 175 і 177 цього Кодексу, протягом п`яти днів з дня надходження до суду позовної заяви постановляє ухвалу, в якій зазначає недоліки позовної заяви, спосіб і строк їх усунення, який не може перевищувати десять днів з дня вручення ухвали про залишення позовної заяви без руху. Згідно з пунктом 3 постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року № 5 «Про судову практику в справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення», вирішуючи питання про прийняття заяв про встановлення фактів, що мають юридичне значення, судам необхідно враховувати, що ці заяви повинні відповідати як загальним правилам щодо змісту і формі позовної заяви, так і вимогам щодо її змісту, передбаченим для заяв у справах окремого провадження, якщо в заяві не зазначено, який конкретно факт просить встановити заявник, з яких причин неможливо одержати або відновити документ, що посвідчує даний факт, якими доказами цей факт підтверджується або до заяви не приєднано довідки про неможливість одержання чи відновлення необхідних документів, суддя постановляє ухвалу про залишення заяви без руху і надає заявникові строк для виправлення недоліків. У разі невиконання цих вказівок заява вважається неподаною і повертається заявникові, про що суддя постановляє мотивовану ухвалу. Статтею 13 Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах передбачено, що документи, що на території однієї з Договірних Сторін виготовлені або засвідчені установою або спеціально на те уповноваженою особою в межах їх компетенції і за установленою формою і скріплені гербовою печаткою, приймаються на територіях інших Договірних Сторін без якого-небудь спеціального посвідчення. Документи, що на території однієї з Договірних Сторін розглядаються як офіційні документи, користуються на територіях інших Договірних Сторін доказовою силою офіційних документів. Статтею 17 Конвенції передбачено, що у відношеннях один з одним при виконанні цієї Конвенції установи юстиції Договірних Сторін користуються державними мовами Договірних Сторін або російською мовою. Матеріали справи містять копію довіреності ОСОБА_1 , яка видана на ОСОБА_3 , нотаріально посвідчена нотаріусом м. Москва Російської Федерації та на підставі якої ОСОБА_3 може подавати заяву від імені ОСОБА_1 . Також, як вбачається з матеріалів справи інтереси заявниці ОСОБА_1 представляє адвокат Борисовець О.І. Згідно з частиною першою статті 58 ЦПК України сторона, третя особа, а також особа, якій законом надано право звертатися до суду в інтересах іншої особи, може брати участь у судовому процесі особисто (самопредставництво) та (або) через представника. Частиною першою статті 60 ЦПК України передбачено, що представником у суді може бути адвокат або законний представник. Згідно з частиною четвертою статті 62 ЦПК України повноваження адвоката як представника підтверджуються довіреністю або ордером, виданим відповідно до Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» (далі - № 5076-VI). За приписами статті 26 Закону № 5076-VI адвокатська діяльність здійснюється на підставі договору про надання правової допомоги. Документами, що посвідчують повноваження адвоката на надання правової допомоги, можуть бути: 1) договір про надання правової допомоги; 2) довіреність; 3) ордер; 4) доручення органу (установи), уповноваженого законом на надання безоплатної правової допомоги. Ордер - письмовий документ, що у випадках, встановлених цим Законом та іншими законами України, посвідчує повноваження адвоката на надання правової допомоги. Ордер видається адвокатом, адвокатським бюро або адвокатським об`єднанням та повинен містити підпис адвоката. Пунктом 9 частини першої статті 20 Закону № 5076-VI передбачено, що адвокат має право, зокрема, посвідчувати копії документів у справах, які він веде, крім випадків, якщо законом установлено інший обов`язковий спосіб посвідчення копій документів. Частиною 5 статті 95 ЦПК України передбачено, що учасник справи підтверджує відповідність копії письмового доказу оригіналу, який знаходиться у нього, своїм підписом із зазначенням дати такого засвідчення. З огляду на те, що представник заявниці - адвокат Борисовець О.І. має відповідні повноваження на ведення судової справи від імені ОСОБА_1 , він як адвокат має право посвідчувати копії документів у справах. Також, як вбачається з змісту оскаржуваної ухвали, підставою для повернення заяви заявниці є і те, що нею не надано доказів неможливості звернення до відповідних органів або їх відмови у підтвердженні проживання на території УРСР. Проте, цей висновок суду є помилковим, виходячи з наступного. Цивільно процесуальний Кодекс України встановлює обов`язок позивача зазначити у позовній заяві докази, що підтверджують вказані обставини якими він обґрунтовує свої вимоги, а на суд - обов`язок безпосередньо дослідити докази під час розгляду справи, однак, не надає суду право на стадії вирішення питання про відкриття провадження у справі вирішувати питання щодо належності та допустимості цих доказів. Із роз`яснень, що містяться в пункті 7 постанови Пленуму Верховного Суду України № 2 від 12 червня 2009 року «Про застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції» вбачається, що подання доказів можливе на наступних стадіях цивільного процесу, тому суд не вправі через неподання доказів при пред`явленні позову залишати заяву без руху та повертати заявнику. Таким чином, суд першої інстанції не звернув увагу на те, що подання доказів можливе і на наступних стадіях цивільного процесу, зокрема, на стадії підготовчого провадження, про що свідчать статті 196-200 ЦПК України. Також, чинним процесуальним законодавством не передбачено залишення заяви без руху з підстав надання доказів на підтвердження звернення з дотриманням правил підсудності. Аналізуючи наведене, судова колегія вважає, що повертаючи заяву, суд першої інстанції фактично надав оцінку доказам, наданим заявницею в обґрунтування вимог заяви, що здійснюється судом вже під час ухвалення судового рішення, а не на стадії відкриття провадження у справі або залишення заяви без руху. Надмірний формалізм у трактуванні національного процесуального законодавства згідно усталеної практики Європейського суду з прав людини визнається ним неправомірним обмеженням права на доступ до суду (як елементу права на справедливий суд згідно зі статтею 6 Конвенції). Згідно висновків, викладених в рішеннях Європейського суду з прав людини, суворе трактування національним законодавством процесуального правила (надмірний формалізм) можуть позбавити заявників права звертатись до суду («Perez de Raela Cavaniles v. Spain», «Beles and others v. the Czech Republic», «RTBF v. Belgium»). Не повинно бути занадто формального ставлення до передбачених законом вимог, оскільки доступ до правосуддя повинен бути не лише фактичним але і реальним (Рішення суду з прав людини De Geouffre de la Pradelle v. France // Series A N 253-В). За таких обставин ухвала про повернення заяви заявнику є передчасною, постановлена суддею з порушенням норм процесуального права. За таких обставин відповідно до пункту 4 частини 1 статті 379 ЦПК України ухвала підлягає скасуванню з направленням справи до суду першої інстанції для продовження розгляду. Керуючись ст. ст. 367, 368, п. 2 ч. 1 ст.374, п.4 ч.1 ст.376, п.4 ч.1 ст. 379, ст. ст. 381 384, 389 ЦПК України п о с т а н о в и в: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити. Ухвалу судді Московського районного суду м. Харкова від 21 січня 2021 року скасувати. Справу направити до суду першої інстанції для продовження розгляду. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом 30 днів з дня набрання законної сили. Головуючий І.В. Бурлака Судді А. В. Котелевець О.М. Хорошевський Повний текст постанови складено 11 березня 2021 року.