Постанова 4851 № 440/3255/20

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 04 березня 2021 р.Справа № 440/3255/20 Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії: Головуючого судді: Чалого І.С., Суддів: Катунова В.В. , Ральченка І.М. , за участю секретаря судового засідання Сузанського О.І., розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду в м. Харкові адміністративну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Полтавського окружного адміністративного суду (головуючий суддя І інстанції Супрун Є.Б., м. Полтава.) від 05.10.2020 року (повний текст рішення складено 05.10.2020 р.) по справі №440/3255/20 за позовом ОСОБА_1 до Гоголівської селищної ради Великобагачанського району Полтавської області про визнання дій протиправними та скасування рішення, зобов`язання вчинити певні дії,- ВСТАНОВИВ: 22 червня 2020 року ОСОБА_1 звернулася до Полтавського окружного адміністративного суду з позовом до Гоголівської селищної ради Великобагачанського району Полтавської області (надалі - відповідач, Гоголівська селищна рада) в особі селищного голови Оришича Володимира Володимировича, в якому, з урахуванням уточнень, просить визнати протиправними дії відповідача та скасувати рішення позачергової 5 сесії 7 скликання Гоголівської селищної ради від 27.03.2020 "Про надання дозволу на складання проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність" в частині відмови у наданні їй дозволу на складання проекту землеустрою з відведення земельної ділянки у власність для ведення особистого селянського господарства та зобов`язати селищну раду надати їй такий дозвіл. В обґрунтування позовних вимог позивач вказує на неправомірну, як на її думку, поведінку відповідача, що перешкоджає в реалізації гарантованого державою права особи на отримання у власність земельної ділянки. Рішенням Полтавського окружного адміністративного суду від 05.10.2020 року адміністративний позов задоволено частково. Визнано протиправним та скасовано рішення позачергової 5 сесії 7 скликання Гоголівської селищної ради Великобагачанського району Полтавської області від 27.03.2020 "Про надання дозволу на складання проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність" в частині відмови ОСОБА_1 у наданні дозволу на складання проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність для особистого селянського господарства площею 2,00 га. Зобов`язано Гоголівську селищну раду Великобагачанського району Полтавської області (вул. Горєва, буд. 27, с. Гоголеве, Великобагачанський район, Полтавська область, 38310, код ЄДРПОУ 21045018) повторно розглянути заяву ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) від 21.02.2020 про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки безоплатно у власність для ведення особистого селянського господарства орієнтовною площею 2,00 га, яка розташована за межами села Устивиця Великобагачанського району Полтавської області, з урахуванням висновків, сформульованих судом у даному рішенні. В решті позову відмовлено. Стягнуто на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) за рахунок бюджетних асигнувань Гоголівської селищної ради Великобагачанського району Полтавської області (вул. Горєва, 27, с. Гоголеве, Великобагачанський район, Полтавська область, 38310, код ЄДРПОУ 21045018) частину витрат, пов`язаних зі сплатою судового збору, у сумі 420 (чотириста двадцять) грн 40 коп. Позивач, не погодившись із судовим рішенням, подав апеляційну скаргу, в якій посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права, просить скасувати рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 05.10.2020 року та прийняти нове рішення, яким визнати протиправними дії відповідача та скасувати рішення позачергової 5 сесії 7 скликання Гоголівської селищної ради від 27.03.2020 "Про надання дозволу на складання проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність" в частині відмови у наданні їй дозволу на складання проекту землеустрою з відведення земельної ділянки у власність для ведення особистого селянського господарства та зобов`язати селищну раду надати їй такий дозвіл. Обґрунтовуючи вимоги апеляційної скарги, позивач зазначає, що земельні ділянки для сінокосіння і випасання худоби це землі сільськогосподарського призначення, тому вони передаються у власність, а не тільки виключно в оренду. Також, позивач посилається на рішення Верховного суду України, в яких, як він зазначає, сказано, що суд має право зобов`язати та повинен зобов`язати органи місцевого самоврядування стосовно надання дозволу на розробку технічної документації, а не повторно розглянути на власний розсуд. Відповідач просить розгляд справи провести без їх участі, позов про визнання дій протиправними та скасування рішення, зобов`язання вчинити певні дії вважає безпідставним та не визнають в повному обсязі. Представники сторін про дату, час та місце розгляду справи були повідомлені у встановленому законом порядку. Колегія суддів визнала за можливе розглянути справу з урахуванням положень ч. 4 ст. 229 та ч. 2 ст. 313 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України). Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши рішення суду та доводи апеляційної скарги, дослідивши письмові докази, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав. Судом першої інстанції встановлено та підтверджено під час апеляційного перегляду справи, що 21.02.2020 до Гоголівської селищної ради звернулася гр. ОСОБА_1 із заявою, в якій просила надати їй дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки безоплатно у власність для ведення особистого селянського господарства орієнтовною площею 2,00 га, яка розташована за межами села Устивиця Великобагачанського району Полтавської області (а.с. 47). До вказаної заяви позивач додала графічні матеріали, на яких зазначено місце розташування земельної ділянки, копію паспорту та копію ідентифікаційного коду (а.с. 48). Рішенням позачергової 5 сесії 7 скликання Гоголівської селищної ради від 27.03.2020 "Про надання дозволу на складання проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність" відмовлено, окрім інших, ОСОБА_1 у наданні дозволу у зв`язку з тим, що бажане місце розташування земельної ділянки зазначене заявником у графічних матеріалах не відповідає призначенню та принципам землеустрою, визначеними ст. 2, 6 Закону України "Про землеустрій", в частині раціональної системи землеволодінь та землекористувань (а.с. 49). Не погоджуючись із правомірністю даного рішення, позивач звернулася до суду з даним позовом. Задовольняючи частково позовні вимоги суд першої інстанції виходив з того, що відповідачем відмовлено позивачу у наданні дозволу на розробку проекту землеустрою з підстав, що не входять до вичерпного переліку, встановленого законодавством, та не доведено правомірності прийняття оскаржуваного рішення. Колегія суддів погоджується із такими висновками суду першої інстанції виходячи з наступного. Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Відповідно до ст. 18 Земельного кодексу України (далі - ЗК України), до земель України належать усі землі в межах її території, в тому числі острови та землі, зайняті водними об`єктами, які за основним цільовим призначенням поділяються на категорії. Категорії земель України мають особливий правовий режим. Конкретні категорії земель визначені у частині першій статті 19 ЗК України, до яких зокрема належать землі сільськогосподарського призначення. Згідно з ч. 1 ст. 22 ЗК України землями сільськогосподарського призначення визнаються землі, надані для виробництва сільськогосподарської продукції, здійснення сільськогосподарської науково-дослідної та навчальної діяльності, розміщення відповідної виробничої інфраструктури, у тому числі інфраструктури оптових ринків сільськогосподарської продукції, або призначені для цих цілей. В силу положень п. "а" ч. 3 ст. 22 ЗК України землі сільськогосподарського призначення передаються громадянам у власність та надаються у користування для ведення особистого селянського господарства, садівництва, городництва, сінокосіння та випасання худоби, ведення товарного сільськогосподарського виробництва. Відповідно до ч. 1 ст. 35 ЗК України земельні ділянки, призначені для ведення особистого селянського господарства, можуть передаватися громадянами у користування юридичним особам України і використовуватися ними для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, фермерського господарства без зміни цільового призначення цих земельних ділянок. Отже, законом передбачено право громадян України на безоплатне набуття у власність земельних ділянок для ведення особистого селянського господарства із земель державної та комунальної власності сільськогосподарського призначення. Порядок набуття відповідного права визначається главою 19 Розділу IV Земельного кодексу України. Так, згідно із ст. 116 ЗК України громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону. Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування. Безоплатна передача земельних ділянок у власність громадян провадиться у разі: а) приватизації земельних ділянок, які перебувають у користуванні громадян; б) одержання земельних ділянок внаслідок приватизації державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій; в) одержання земельних ділянок із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених цим Кодексом. Передача земельних ділянок безоплатно у власність громадян у межах норм, визначених цим Кодексом, провадиться один раз по кожному виду використання. Згідно з ч. 4 ст. 122 ЗК України центральний орган виконавчої влади з питань земельних ресурсів у галузі земельних відносин та його територіальні органи передають земельні ділянки сільськогосподарського призначення державної власності, крім випадків, визначених частиною восьмою цієї статті, у власність або у користування для всіх потреб. Порядок безоплатної приватизації земельних ділянок громадянами врегульований положеннями статті 118 ЗК України. Зокрема, частиною шостою цієї статті визначено, що громадяни, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності для ведення фермерського господарства, ведення особистого селянського господарства, ведення садівництва, будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибної ділянки), індивідуального дачного будівництва, будівництва індивідуальних гаражів у межах норм безоплатної приватизації, подають клопотання до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу. У клопотанні зазначаються цільове призначення земельної ділянки та її орієнтовні розміри. До клопотання додаються графічні матеріали, на яких зазначено бажане місце розташування земельної ділянки, погодження землекористувача (у разі вилучення земельної ділянки, що перебуває у користуванні інших осіб) та документи, що підтверджують досвід роботи у сільському господарстві або наявність освіти, здобутої в аграрному навчальному закладі (у разі надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства). У разі якщо земельна ділянка державної власності розташована за межами населених пунктів і не входить до складу певного району, заява подається до Ради міністрів Автономної Республіки Крим. Верховній Раді Автономної Республіки Крим, Раді міністрів Автономної Республіки Крим, органам виконавчої влади або органам місцевого самоврядування, які передають земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, забороняється вимагати додаткові матеріали та документи, не передбачені цією статтею. Відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, розглядає клопотання у місячний строк і дає дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або надає мотивовану відмову у його наданні. Підставою відмови у наданні такого дозволу може бути лише невідповідність місця розташування об`єкта вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку (частина сьома статті 118 Земельного кодексу України). Таким чином, обов`язковим є прийняття відповідним органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування за наслідками розгляду поданого клопотання про надання дозволу на розробку проекту землеустрою вмотивованого рішення про надання дозволу або відмову у його наданні із наведенням усіх підстав такої відмови. При цьому ч. 7 ст. 118 Земельного кодексу України визначений вичерпний перелік підстав для відмови у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки за результатами розгляду належним чином оформлених клопотання та додатків до нього, який є вичерпним, а саме: - невідповідність місця розташування об`єкта вимогам законів; - невідповідність місця розташування об`єкта вимогам прийнятих відповідно до цих законів нормативно-правових актів; - невідповідність місця розташування об`єкта вимогам генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку. Колегія суддів зазначає, що чинним законодавством не передбачено право суб`єкта владних повноважень відступати від положень ст. 118 ЗК України. Визначена законом процедура є способом дій відповідного органу державної влади або органу місцевого самоврядування у відповідь на звернення громадян щодо того чи іншого "земельного" питання. У світлі вимог ч. 2 ст. 19 Конституції України дотримання відповідним органом встановленої законом процедури є обов`язковим. Колегія суддів зазначає, що дозвіл і проект землеустрою, розроблений на його підставі, є стадіями єдиного процесу надання земельної ділянки у власність чи користування. Передача (надання) земельної ділянки у власність відповідно до статті 118 ЗК України є завершальним етапом визначеної процедури безоплатної приватизації земельних ділянок. При цьому, отримання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки не означає позитивного рішення про надання її у власність. Вказаний висновок відповідає висновку висловленому у постанові Верховного Суду України від 13.12.2016 у справі №815/5987/14 та постановах Верховного Суду від 27.02.2018 у справі №545/808/17, від 22.02.2019 у справі № 813/1631/14. Судом встановлено, що підставою для відмови у наданні позивачу дозволу на розроблення технічної документації із землеустрою стало посилання відповідача на те, що обрана ОСОБА_1 земельна ділянка знаходиться на земельній ділянці, що запроектована для створення громадських сіножатей згідно з рішенням позачергової 5 сесії 7 скликання від 27.03.2020 "Про створення громадських сіножатей". Надаючи оцінку правомірності наведених підстав для відмови, колегія суддів зазначає таке. Судом першої інстанції було встановлено та не спростовано у суді апеляційної інстанції, що дійсно рішенням позачергової 5 сесії 7 скликання Гоголівської селищної ради від 27.03.2020 "Про створення громадських сіножатей" вирішено створити громадські сіножаті із земель комунальної власності сільськогосподарського призначення для спільного використання власниками худоби на земельній ділянці орієнтовною площею 139,3922 га кадастровий номер 5320285300:00:002:0122, яка розташована за межами населених пунктів на території Гололівської селищної ради. Цим же рішенням виконавчому комітету Гоголівської селищної ради надано дозвіл на розроблення технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) площею 139,3922 га для створення громадських сіножатей, кадастровий номер 5320285300:00:002:0122, яка розташована за межами населених пунктів на території Гоголівської селищної ради (а.с. 45-46). Згідно з частиною другою статті 34 Земельного кодексу України органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування можуть створювати на землях, що перебувають у власності держави чи територіальної громади, громадські сіножаті і пасовища. Отже, орган місцевого самоврядування має право на створення на землях комунальної власності громадських сіножатей. Проте, реалізація цього права має відбуватися у повній відповідності з вимогами Земельного кодексу України та інших законів з питань землеустрою. Відповідачем не було надано належних доказів того, що у достатній мірі свідчили би про створення на обраній позивачем земельній ділянці громадських сіножатей. Матеріали справи не містять доказів розроблення та затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки з метою створення громадських сіножатей, формування земельної ділянки з відповідним цільовим призначенням та її реєстрації у Державному земельному кадастрі, реєстрації прав у державному реєстрі тощо. З відкритих джерел за даними Публічної кадастрової карти суд першої інстанції встановив, що земельна ділянка з кадастровим номером 5320285300:00:002:0122 площею 139,3922 га відноситься до земель комунальної власності з цільовим призначенням - 16.00 Землі запасу (земельні ділянки кожної категорії земель, які не надані у власність або користування громадянам чи юридичним особам). Рішення позачергової 5 сесії 7 скликання Гоголівської селищної ради від 27.03.2020 "Про надання дозволу на складання проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність" в частині відмови у наданні їй дозволу на складання проекту землеустрою з відведення земельної ділянки у власність для ведення особистого селянського господарства не містить посилань на інші підстави для відмови у наданні дозволу на розробку проекту землеустрою. Таким чином, рішення позачергової 5 сесії 7 скликання Гоголівської селищної ради від 27.03.2020 за своєю суттю є необґрунтованим та протиправним. На підставі наведеного колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції про задоволення позову в частині визнання протиправним та скасування рішення позачергової 5 сесії 7 скликання Гоголівської селищної ради від 27.03.2020 "Про надання дозволу на складання проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність" в частині відмови у наданні їй дозволу на складання проекту землеустрою з відведення земельної ділянки у власність для ведення особистого селянського господарства. Разом з цим, апелянтом - позивачем по справі рішення суду першої інстанції оскаржено в частині обрання судом способу захисту прав особи шляхом зобов`язання відповідача повторно розглянути заяву від 21.02.2020 про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки безоплатно у власність, зазначаючи, що належним способом захисту прав позивача є саме зобов`язання відповідача надати дозвіл на розробку проекту землеустрою. З цього приводу колегія суддів звертає увагу, що предметом спору в цій частині є правомірність дій відповідача щодо розгляду заяви позивача про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства. Спосіб відновлення порушеного права позивача має бути ефективним та таким, який виключає подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб`єкта владних повноважень, а у випадку невиконання, або неналежного виконання рішення не виникала б необхідність повторного звернення до суду, а здійснювалося примусове виконання рішення. Зазначена позиція повністю кореспондується з висновками Європейського суду з прав людини, відповідно до яких, обираючи спосіб захисту порушеного права, слід зважати на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності "небезпідставної заяви" за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування. Зміст зобов`язань за статтею 13 також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Тим не менше, засіб захисту, що вимагається згаданою статтею, повинен бути "ефективним" як у законі, так і на практиці, зокрема, в тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (пункт 75 рішення Європейського суду з прав людини у справі "Афанасьєв проти України" від 5 квітня 2005 року (заява № 38722/02)). Отже, "ефективний засіб правого захисту" в розумінні статті 13 Конвенції повинен забезпечити поновлення порушеного права й одержання особою бажаного результату. Згідно з положеннями Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи № R (80)2 стосовно здійснення адміністративними органами влади дискреційних повноважень, прийнятої Комітетом Міністрів 11 березня 1980 року під дискреційними повноваженнями слід розуміти повноваження, які адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин. Таким чином, дискреція - це елемент управлінської діяльності. Вона пов`язана з владними повноваженнями і їх носіями - органами державної влади та місцевого самоврядування, їх посадовими і службовими особами. Дискрецію не можна ототожнювати тільки з формалізованими повноваженнями - вона характеризується відсутністю однозначного нормативного регулювання дій суб`єкта. На законодавчому рівні поняття "дискреційні повноваження" суб`єкта владних повноважень відсутнє. У судовій практиці сформовано позицію щодо поняття дискреційних повноважень, під якими слід розуміти такі повноваження, коли у межах, які визначені законом, адміністративний орган має можливість самостійно (на власний розсуд) вибирати один з кількох варіантів конкретного правомірного рішення. Водночас, повноваження державних органів не є дискреційними, коли є лише один правомірний та законно обґрунтований варіант поведінки суб`єкта владних повноважень. Тобто, у разі настання визначених законодавством умов відповідач зобов`язаний вчинити конкретні дії і, якщо він їх не вчиняє, його можна зобов`язати до цього в судовому порядку. Отже, дискреційне повноваження може полягати у виборі діяти, чи не діяти, а якщо діяти, то у виборі варіанту рішення чи дії серед варіантів, що прямо або опосередковано закріплені у законі. Важливою ознакою такого вибору є те, що він здійснюється без необхідності узгодження варіанту вибору будь-ким. Умови, за яких орган відмовляє у наданні дозволу, визначені законом. Якщо такі умови відсутні, орган повинен надати дозвіл. Ці повноваження та порядок їх реалізації передбачають лише один вид правомірної поведінки відповідного органу - надати дозвіл або не надати (відмовити). За законом у цього органу немає вибору між декількома можливими правомірними рішеннями, а тому зазначені повноваження не є дискреційними. Аналогічного правового висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 05.03.2019 по справі № 2040/6320/18. Так, ст. 118 Земельного кодексу України визначає порядок безоплатної приватизації земельних ділянок громадянами, а ст. 122 цього ж Кодексу - повноваження органів виконавчої влади, Верховної Ради Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування щодо передачі земельних ділянок у власність або у користування. Задовольняючи частково позов та зобов`язуючи відповідача повторно розглянути заяву позивача щодо надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, суд першої інстанції виходив з того, що питання щодо відведення спірної земельної ділянки у власність належить саме до компетенції відповідача, який, в свою чергу безпідставно відмовив у наданні дозволу на виготовлення документації із землеустрою. Способом відновлення порушеного права позивача суд першої інстанції обрав зобов`язання відповідача повторно розглянути відповідне клопотання позивача про надання йому дозволу. Так, стосовно ефективності обраного судом апеляційної інстанції способу захисту шляхом зобов`язання відповідача повторно розглянути заяву Велика Палата Верховного Суду у постанові від 06.11.2019 у справі № 509/1350/17 зазначила, що суд має право визнати бездіяльність суб`єкта владних повноважень протиправною та зобов`язати вчинити певні дії. Суд може зобов`язати суб`єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача, якщо для його прийняття виконано всі умови, визначені законом, і прийняття такого рішення не передбачає права суб`єкта владних повноважень діяти на власний розсуд. Необхідно враховувати, що застосування такого способу захисту у цій справі вимагає з`ясування чи виконано позивачем усі визначені законом умови, необхідні для одержання дозволу на розробку проекту землеустрою. При цьому, оцінка правомірності відмови у наданні дозволу на розробку проекту землеустрою стосувалася лише тих мотивів, які наведені відповідачем у оскаржуваному рішенні. У свою чергу, суд не уповноважений здійснювати перевірку наявності чи відсутності усіх підстав, у випадку, якщо відповідач цього не здійснив, оскільки у такому разі це не входить до предмету судової перевірки. Прийняття судом рішення про зобов`язання відповідача видати дозвіл на розробку проекту землеустрою, без перевірки наявності чи відсутності усіх названих підстав для відмови у видачі дозволу, в даному випадку, є необґрунтованим та може призвести до видачі такого дозволу з порушенням закону. Зазначений висновок відповідає правовій позиції Верховного Суду, викладеній у постанові від 21.09.2020 по справі № 820/4896/16. Одночасно слід враховувати, що підстави, на яких ґрунтується оскаржене рішення владного суб`єкта, визнані судом юридично та фактично не спроможними, з огляду на що не можуть бути причиною повторної відмови під час розгляду заяви зацікавленої особи. Відповідно до статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини. Так, Європейський суд з прав людини у рішенні по справі "Рисовський проти України" (№ 29979/04) визнав низку порушення пункту 1 статті 6 Конвенції, статті 1 Першого протоколу до Конвенції та статті 13 Конвенції у справі, пов`язаній із земельними правовідносинами; в ній також викладено окремі стандарти діяльності суб`єктів владних повноважень, зокрема, розкрито елементи змісту принципу "доброго врядування". Цей принцип, зокрема, передбачає, що у разі якщо справа впливає на такі основоположні права людини, як майнові права, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і послідовний спосіб (рішення у справах "Beyeler v. Italy" № 33202/96, "Oneryildiz v. Turkey" № 48939/99, "Moskal v. Poland" № 10373/05). Одним із суттєвих елементів принципу верховенства права є принцип юридичної визначеності. Цей принцип має різні прояви. Зокрема, він є одним з визначальних принципів «доброго врядування» і «належної адміністрації» (встановлення процедури і її дотримання), частково збігається з принципом законності (чіткість і передбачуваність закону, вимоги до «якості» закону). За наведених обставин, колегія суддів погоджується із висновками суду першої інстанції, що належним способом захисту порушеного права позивача за даних фактичних обставин слід визнати саме зобов`язання відповідача повторно розглянути відповідну заяву позивача про надання йому дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність із урахуванням висновків суду, викладених у даному рішенні. Доводи апеляційної скарги не спростовують правильності прийнятого судом першої інстанції рішення. Відповідно до ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а постанову суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Таким чином, судова колегія вважає, що рішення суду першої інстанції в частині, що оскаржена позивачем, є обґрунтованим, прийняте на підставі з`ясованих та встановлених обставинах справи, які підтверджуються доказами, та ухвалив постанову з додержанням норм матеріального і процесуального права, а тому залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін. Керуючись ст. ст. 243, 250, 311, 315, 316, 321 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 05.10.2020 року по справі № 440/3255/20 залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду. Головуючий суддя І.С. Чалий Судді В.В. Катунов І.М. Ральченко Повний текст постанови складено 11.03.2021 року