Постанова Восьмий апеляційний адміністративний суд № 500/4267/20

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 09 березня 2021 рокуСправа № 500/4267/20 пров. № А/857/4155/21 Восьмий апеляційний адміністративний суд в складі колегії: судді-доповідача Качмара В.Я., суддів Большкової О.О., Кушнерика М.П. розглянувши у порядку письмового провадження в м.Львові апеляційну скаргу Управління забезпечення примусового виконання рішень у Тернопільській області Південно-Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м.Івано-Франківськ) на рішення Тернопільського окружного адміністративного суду від 2 лютого 2021 року (суддя Подлісна І.М., м.Тернопіль, повний текст складено 3 лютого 2021 року) у справі за позовом Головного управління Пенсійного фонду України в Тернопільській області до Управління забезпечення примусового виконання рішень у Тернопільській області Південно-Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м.Івано-Франківськ) про визнання протиправною та скасування постанови, ВСТАНОВИВ: У грудні 2020 року Головне управління Пенсійного фонду України в Тернопільській області (далі ГУПФ) звернулося до суду із позовом до Управління забезпечення примусового виконання рішень у Тернопільській області Південно-Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м.Івано-Франківськ) (далі Управління, ПЗМУ відповідно) в якому просило визнати протиправною та скасувати постанову про стягнення виконавчого збору від 15.12.2020 ВП №63904866 (далі Постанова). Рішенням Тернопільського окружного адміністративного суду від 2 лютого 2021 року позов задоволено. Не погодившись із ухваленим судовим рішенням, його оскаржив відповідач, який із покликанням на неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи, неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову. В доводах апеляційної скарги вказує, що в межах виконавчого провадження будь-яка з обставин, які звільняють боржника від сплати виконавчого збору відсутня. А Постанова є правомірною та не може бути скасована. Позивач відзиву на апеляційну скаргу не подав. У відповідності до частини першої статті 311 Кодексу адміністративного судочинства (далі КАС), суд апеляційної інстанції вважає за можливе розглянути справу в порядку письмового провадження, так як апеляційну скаргу подано на рішення суду першої інстанції, що ухвалене в порядку письмового провадження (без повідомлення сторін) за наявними у справі матеріалами. Переглянувши справу за наявними у ній матеріалами, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, суд апеляційної інстанції приходить до переконання, що апеляційна скарга підлягає задоволенню, з наступних підстав. Задовольняючи позов, суд першої інстанції, виходив з того, що державним виконавцем не вчинено жодних дій, спрямованих на примусове виконання виконавчого документу, у державного виконавця не було підстав для стягнення виконавчого збору з ГУПФ. Такі висновки суду першої інстанції не відповідають встановленим обставинам справи, зроблені з неправильним застосуванням норм матеріального права і порушенням норм процесуального права, з таких міркувань. Апеляційним судом, з урахуванням встановленого судом першої інстанції встановлено та підтверджується матеріалами справи, що рішенням Тернопільського окружного адміністративного суду від 22 липня 2020 року (далі Рішення суду), залишеним без змін постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 16 вересня 2020 року (далі Постанова суду) зобов`язано ГУПФ здійснити з 17.07.2018 нарахування та виплату підвищення до пенсії ОСОБА_1 як непрацюючому пенсіонеру, що проживає на території радіоактивного забруднення у розмірі, визначеному статтею 39 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» (далі Закон № 796-XII), що дорівнює одній мінімальній заробітній платі (згідно із законом про Державний бюджет України на відповідний рік). 27.11.2020 Тернопільським окружним адміністративним судом видано виконавчий лист №500/1230/20 (далі Виконавчий лист; а.с.25). 14.12.2020 старшим державним виконавцем Відділу примусового виконання рішень Управління (далі ВПВР) Герелевич О.М. на підставі Виконавчого листа та заяви про примусове виконання винесено постанову про відкриття виконавчого провадження ВП №63904866, яка направлена позивачу 15.12.2020 та отримана останнім 16.12.2020 (а.с.27). 15.12.2020 цим же державним виконавцем винесено оскаржувану Постанову про стягнення з боржника виконавчого збору у розмірі 20000 грн (а.с.28). 29.12.2020 ГУПФ на виконання вимоги державного виконавця від 14.12.2020 №14621/04.1-32 повідомлено, що станом на 22.12.2020 на його адресу Постанови суду не надходило. В судовому засіданні 16.11.2020 представник ГУПФ не приймав участі. Позивачем подано заяву на видачу копії рішення суду від 22.12.2020, що підтверджується відбитком штампу реєстрації вхідної кореспонденції суду (а.с.14, 29-30). У зв`язку із вказаними обставинами Рішення суду боржником не виконувалося. Частиною другою статті 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Умови і порядок виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), що відповідно до закону підлягають примусовому виконанню у разі невиконання їх у добровільному порядку, визначені Законом України «Про виконавче провадження» №1404-VІІІ (в редакції, чинній на час виникнення спірних відносин). Відповідно до частини першої статті 1 Закону №1404-VІІІ виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) (далі - рішення) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню. Частиною першою статті 5 Закону №1404-VІІІ зазначено, що примусове виконання рішень покладається на органи державної виконавчої служби (державних виконавців) та у передбачених цим Законом випадках на приватних виконавців, правовий статус та організація діяльності яких встановлюються Законом України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів». Згідно з частиною першою статті 18 Закону №1404-VІІІ на виконавця покладено обов`язок вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії. Частиною п`ятою статті 26 Закону №1404-VІІІ визначено, що виконавець не пізніше наступного робочого дня з дня надходження до нього виконавчого документа виносить постанову про відкриття виконавчого провадження, в якій зазначає про обов`язок боржника подати декларацію про доходи та майно боржника, попереджає боржника про відповідальність за неподання такої декларації або внесення до неї завідомо неправдивих відомостей. У постанові про відкриття виконавчого провадження за рішенням, примусове виконання якого передбачає справляння виконавчого збору, державний виконавець зазначає про стягнення з боржника виконавчого збору в розмірі, встановленому статтею 27 цього Закону. Відповідно до частини другої статті 74 Закону №1404-VІІІ рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання рішень інших органів (посадових осіб), у тому числі постанов державного виконавця про стягнення виконавчого збору, постанов приватного виконавця про стягнення основної винагороди, витрат виконавчого провадження та штрафів, можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до відповідного адміністративного суду в порядку, передбаченому законом. Згідно з частиною першою статті 27 Закону №1404-VІІІ виконавчий збір - це збір, що справляється на всій території України за примусове виконання рішення органами державної виконавчої служби. Виконавчий збір стягується з боржника до Державного бюджету України. За змістом частини третьої статті 27 Закону №1404-VІІІ за примусове виконання рішення немайнового характеру виконавчий збір стягується в розмірі двох мінімальних розмірів заробітної плати з боржника - фізичної особи і в розмірі чотирьох мінімальних розмірів заробітної плати з боржника - юридичної особи. Відповідно до частини четвертої статті 27 Закону №1404-VІІІ державний виконавець виносить одночасно з постановою про відкриття виконавчого провадження постанову про стягнення виконавчого збору (крім виконавчих документів про стягнення аліментів). З аналізу вказаних норм Закону №1404-VІІІ слідує, що стягнення виконавчого збору є безумовною дією, яку здійснює державний виконавець у межах виконавчого провадження незалежно від здійснених дій, і є встановленою державою складовою процедури виконавчого провадження, що гарантує ефективне здійснення виконання рішення суду боржником за допомогою стимулювання боржника до намагання виконати виконавчий документ самостійно до відкриття виконавчого провадження у зв`язку із ймовірністю стягнення відповідної суми у випадку примусового виконання. Частиною п`ятою статті 27 Закону №1404-VIII встановлено, що виконавчий збір не стягується: 1) за виконавчими документами про конфіскацію майна, стягнення періодичних платежів, накладення арешту на майно для забезпечення позовних вимог, за виконавчими документами, що підлягають негайному виконанню; 2) у разі виконання рішень Європейського суду з прав людини; 3) якщо виконання рішення здійснюється за рахунок коштів, передбачених бюджетною програмою для забезпечення виконання рішень суду в порядку, встановленому Законом України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень»; 4) за виконавчими документами про стягнення виконавчого збору, стягнення витрат виконавчого провадження, штрафів, накладених виконавцем відповідно до вимог цього Закону; 5) у разі виконання рішення приватним виконавцем; 6) за виконавчими документами про стягнення заборгованості, що підлягає врегулюванню відповідно до Закону України «Про заходи, спрямовані на врегулювання заборгованості теплопостачальних та теплогенеруючих організацій та підприємств централізованого водопостачання і водовідведення за спожиті енергоносії», а також згідно з постановами державних виконавців, винесеними до набрання чинності цим Законом. Відповідно до частини дев`ятої статті 27 Закону №1404-VIII виконавчий збір не стягується у разі закінчення виконавчого провадження на підставі пункту 9 частини першої статті 39 цього Закону, якщо рішення було виконано до винесення постанови про відкриття виконавчого провадження. З вказаного слідує, що стягнення виконавчого збору (крім визначених законом випадків, коли виконавчий збір не стягується) пов`язується з початком примусового виконання. Примусове виконання рішення розпочинається з моменту прийняття державним виконавцем постанови про відкриття виконавчого провадження, тому одночасно з відкриттям виконавчого провадження повинен вирішити питання про стягнення виконавчого збору. «Інструкція з організації примусового виконання рішень» затверджена наказом Міністерства юстиції України (далі МЮУ) від 02.04.2012 №512/5 (зареєстровано в МЮУ 2 02.04.2012 за №489/20802; далі - Інструкція) визначає окремі питання організації виконання судових рішень і рішень інших органів (посадових осіб) (далі - рішення), що відповідно до Закону України Про виконавче провадження підлягають примусовому виконанню. Пунктом 8 розділу ІІІ Інструкції визначено, що виконавчий збір стягується з боржника на підставі постанови про стягнення виконавчого збору, у якій зазначаються розмір та порядок стягнення нарахованого виконавчого збору. Постанову про стягнення виконавчого збору державний виконавець виносить одночасно з постановою про відкриття виконавчого провадження (крім виконавчих документів про стягнення аліментів) та не пізніше наступного робочого дня після її винесення надсилає сторонам виконавчого провадження. З матеріалів справи встановлено, що Постанова винесена 15.12.2020, одразу після відкриття ВП63904866. У ній вказано про стягнення з боржника виконавчого збору у розмірі 20000 грн. Судом першої інстанції зазначено, що ГУПФ вживались заходи щодо виконання Рішення суду, проте таке виконання є неможливим оскільки виплата коштів по Рішення суду відбувається за рахунок Державного бюджету України, розпорядником якого не є ГУПФ. Водночас, суд апеляційної інстанції вважає за необхідне зауважити те, що в матеріалах справи відсутні будь-які докази та такі не подавались позивачем в ході розгляду справи, які б підтверджували вжиття ним будь-яких заходів щодо виконання Рішення суду в тому числі і тих, що передбачені бюджетною програмою для забезпечення виконання рішень суду в порядку, встановленому Законом України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень». Крім того, судом не встановлено підстав для звільнення боржника від стягнення виконавчого збору, що передбачені частиною п`ятою статті 27 Закону №1404-VIII. Щодо посилань суду першої інстанції на висновки Великої Палати Верховного Суду від 11 березня 2020 року у справі №2540/3203/18, то такі є безпідставними, оскільки правовідносини у цій справі не є подібними до правовідносин у справі, що розглядається, так як у справі №2540/3203/18 вирішувалося питання щодо стягнення виконавчого збору у розмірі передбаченому частиною другою статті 27 Закону №1404-VІІІ за умови повернення виконавчого документа стягувачу за його заявою на підставі пункту 1 частини першої статті 37 Закону №1404-VІІІ, а не правомірність винесення постанови про стягнення виконавчого збору за рішення немайнового характеру. Між тим, необхідно ще раз звернути увагу на те, що стягнення виконавчого збору (крім визначених законом випадків, коли виконавчий збір не стягується) пов`язується з початком примусового виконання. Примусове виконання рішення розпочинається з моменту прийняття державним виконавцем постанови про відкриття виконавчого провадження. За такого правового регулювання та обставин справи суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що Постанова прийнята на підставі та в межах своїх повноважень старшого державного виконавця ВПВР, тому вимога позивача про скасування Постанови є безпідставною, отже відсутні підстави для задоволення позовних вимог. На наведені обставини суд першої інстанції уваги не звернув, у зв`язку з чим дійшов помилкового висновку про задоволення позовних вимог та скасування оскаржуваного рішення державного виконавця. Відповідно до статті 317 КАС підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є: 1) неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. З огляду на зазначене, враховуючи вимоги наведених правових норм, суд апеляційної інстанції приходить до висновку, що при ухваленні оскаржуваного судового рішення, суд першої інстанції допустив неправильне застосування норм матеріального права (неправильне тлумачення), що призвело до безпідставного задоволення позову, а тому апеляційна скарга підлягає задоволенню. Керуючись статтями 271, 272, 287, 308, 310, 315, 317, 321, 322, 325, 328, 329 КАС, суд,

ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу Управління забезпечення примусового виконання рішень у Тернопільській області Південно-Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м.Івано-Франківськ) задовольнити. Рішення Тернопільського окружного адміністративного суду від 2 лютого 2021 року скасувати та прийняти постанову, якою у задоволенні позову відмовити. Постанова набирає законної сили з моменту проголошення та може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня проголошення повного судового рішення шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції. Суддя-доповідач В. Я. Качмар судді О. О. Большакова М. П. Кушнерик