Постанова КЦС ВС № 372/3484/16-ц

Постанова Іменем України 26 лютого 2021року м. Київ справа № 372/3484/16-ц провадження № 61-1928св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Гулейкова І. Ю. (суддя-доповідач), Погрібного С. О., Усика Г. І., учасники справи: позивач - Публічне акціонерне товариство Акціонерно-комерційний банк «Львів», відповідач - ОСОБА_1 , треті особи: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , приватний нотаріус Луцького міського нотаріального округу Ариванюк Тетяна Олексіївна, розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Обухівського районного суду Київської області від 19 квітня 2017 року у складі судді Потабенко Л. В. та постанову Київського апеляційного суду від 04 грудня 2019 року у складі колегії суддів: Стрижеуса А. М., Поливач Л. Д., Шкоріної О. І., ВСТАНОВИВ: Короткий зміст позовних вимог і рішень судів У грудні 2016 року Публічне акціонерне товариство Акціонерно-комерційний банк «Львів» (далі - ПАТ «АКБ «Львів») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 , треті особи: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , приватний нотаріус Луцького міського нотаріального округу Ариванюк Т. О. (далі - приватний нотаріус Ариванюк Т. О.), про визнання недійсними рішень приватного нотаріуса Ариванюк Т. О. від 14 лютого 2013 року № 391562 та від 15 лютого 2013 року № 403515. В обґрунтування позовних вимог позивач посилався на те, що 13 вересня 2010 року між ПАТ «АКБ «Львів» та Товариством з обмеженою відповідальністю «Ізолфа Україна» (далі - ТОВ «Ізолфа Україна») укладено генеральні кредитні договори № 41 і № 42 (з подальшими змінами та доповненнями), за якими ПАТ «АКБ «Львів» надало ТОВ «Ізолфа Україна» кредитні кошти. З метою забезпечення виконання ТОВ «Ізолфа Україна» своїх зобов`язань перед банком за вказаними кредитними договорами 13 вересня 2010 року між ПАТ «АКБ «Львів», ТОВ «Ізолфа Україна» та ОСОБА_2 укладено договір поруки (з подальшими змінами та доповненнями). За цим договором ОСОБА_2 взяв на себе зобов`язання відповідати перед ПАТ «АКБ «Львів» за належне, своєчасне і повне виконання усіх зобов`язань позичальника ТОВ «Ізолфа Україна» за укладеними з ПАТ «АКБ «Львів» генеральними кредитними договорами від 13 вересня 2010 року № 41 та №

42. У зв`язку із неналежним виконанням ТОВ «Ізолфа Україна» взятих на себе зобов`язань за вказаними кредитними договорами ПАТ «АКБ «Львів» звернулося до Печерського районного суду м. Києва з позовом про стягнення коштів. Рішенням Печерського районного суду м. Києва від 28 лютого 2013 року у справі № 2-3781/12 стягнуто зі ОСОБА_2 на користь ПАТ «АКБ «Львів» заборгованість за генеральними кредитними договорами від 13 вересня 2010 року № 41 та № 42 у розмірі 18 600 33,50 грн. Ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 18 квітня 2013 року вказане рішення суду першої інстанції залишено без змін. Виконати рішення Печерського районного суду м. Києва від 28 лютого 2013 року виявилося неможливо у зв`язку із відсутністю у боржника ОСОБА_2 майна, на яке може бути звернуто стягнення, так як 27 грудня 2012 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладено договір позики. За цим договором ОСОБА_1 передав ОСОБА_2 у власність грошові кошти у сумі 2 000 000,00 грн без нарахування відсотків за користування ними, які ОСОБА_2 зобов`язався повернути до 27 жовтня 2015 року. 27 грудня 2012 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладено договір іпотеки, посвідчений приватним нотаріусом Ариванюк Т. О. За умовами цього договору на забезпечення належного виконання зобов`язань, що виникають з договору позики, ОСОБА_2 передав ОСОБА_1 в іпотеку нерухоме майно: житловий будинок з господарськими та побутовими будівлями і спорудами загальною площею 1 064,8 кв. м, житловою площею 326,0 кв. м, та земельну ділянку загальною площею 0,5184 га, кадастровий номер 3223155400:03:040:0043, які розташовані за адресою: АДРЕСА_1 , що належали ОСОБА_2 на праві приватної власності. 27 грудня 2012 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладено договір про задоволення вимог іпотекодержателя (з подальшими змінами), посвідчений приватним нотаріусом Ариванюк Т. О., за умовами якого ОСОБА_1 відповідно до статті 37 Закону України «Про іпотеку» набув право власності на предмет іпотеки в рахунок виконання зобов`язань за договором позики. Укладений договір про задоволення вимог іпотекодержателя став підставою для реєстрації за ОСОБА_1 права власності на предмет іпотеки. Крім того, позивач зазначав, що договори позики, іпотеки та договір про задоволення вимог іпотекодержателя від 27 грудня 2012 року ОСОБА_2 і ОСОБА_1 уклали після відкриття Печерським районним судом м. Києва провадження у справі № 2-781/12. Пізніше земельну ділянку за кадастровим номером 3223155400:03:040:0043 поділено на дві земельні ділянки за кадастровими номерами 3223155400:03:040:0096 та 3223155400:03:040:0097. 27 листопада 2013 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 укладено ряд договорів купівлі-продажу, за умовами яких житловий будинок та земельні ділянки за адресою: АДРЕСА_1 , відчужено ОСОБА_3 . Право власності на житловий будинок та земельну ділянку за адресою: АДРЕСА_1 , зареєстровано за ОСОБА_1 на підставі рішення приватного нотаріуса Ариванюк Т. О. про державну реєстрацію прав від 14 лютого 2013 року № 391562 - щодо житлового будинку та від 15 лютого 2013 року № 403515 - щодо земельної ділянки. Позивач вважав, що рішення приватного нотаріуса Ариванюк Т. О. № 391562 та № 403515 мають бути визнані недійсними через їх невідповідність вимогам чинного законодавства у зв`язку з відсутністю у нотаріуса повноважень щодо прийняття рішення про державну реєстрацію права власності без вчинення нотаріальної дії з майном та порушенням його прав. Враховуючи зазначене, ПАТ «АКБ «Львів» просило суд визнати недійсними рішення приватного нотаріуса Ариванюк Т. О. № 391562 та № 403515. Рішенням Обухівського районного суду Київської області від 19 квітня 2017 року позовні вимоги ПАТ «АКБ «Львів» задоволено. Визнано недійсним рішення приватного нотаріуса Ариванюк Т. О. від 14 лютого 2013 року № 391562 про державну реєстрацію права власності на житловий будинок А з надвірними будівлями та спорудами, за адресою: АДРЕСА_1 , за ОСОБА_1 . Визнано недійсним рішення приватного нотаріуса Ариванюк Т. О. від 15 лютого 2013 року № 403515 про державну реєстрацію права власності на земельну ділянку загальною площею 0,5184 га, за адресою: АДРЕСА_1 , кадастровий номер 3223155400:03:040:0043, за ОСОБА_1 . Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що внесення змін в частині зміни адреси місцезнаходження іпотечного майна не є нотаріальною дією з приводу набуття права власності на спірні об`єкти нерухомого майна. Нотаріус як спеціальний суб`єкт проводить державну реєстрацію прав на нерухоме майно, набутих виключно у результаті вчинення нотаріальної дії з таким майном. Тому дії приватного нотаріуса Ариванюк Т. О. щодо прийняття оскаржуваних рішень про державну реєстрацію права власності, яке виникає на підставі договору іпотеки та договору про задоволення вимог іпотекодержателя, були протиправними у зв`язку з відсутністю у нотаріуса повноважень щодо прийняття рішення про державну реєстрацію права власності без вчинення нотаріальної дії з майном. Ухвалою Апеляційного суду Київської області від 02 листопада 2017 року апеляційні скарги ОСОБА_2 , ОСОБА_1 задоволено частково. Рішення Обухівського районного суду Київської області від 19 квітня 2017 року скасовано, провадження у справі закрито. Постановою Великої Палати Верховного Суду від 27 березня 2019 року касаційну скаргу ПАТ «АКБ «Львів» задоволено, ухвалу Апеляційного суду Київської області від 02 листопада 2017 року скасовано, справу направлено для продовження розгляду до Київського апеляційного суду. Постановою Київського апеляційного суду від 04 грудня 2019 року апеляційні скарги ОСОБА_2 , ОСОБА_1 залишено без задоволення, рішення суду першої інстанції - без змін. Апеляційний суд, залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, виходив з того, що жодна нотаріальна дія з приводу набуття права власності на вказані об`єкти нерухомого майна під час проведення державної реєстрації приватним нотаріусом Ариванюк Т. О. як спеціальним суб`єктом державної реєстрації не вчинялась, а здійснювалась зміна адреси місцезнаходження нерухомого майна, яке було предметом іпотеки, та зазначив, що висновки суду першої інстанції щодо наявності підстав для задоволення позовних вимог, відповідають обставинам справи та положенням матеріального закону, судом першої інстанції надано належну оцінку всі наданим матеріалам справи. Короткий зміст та узагальнюючі доводи касаційної скарги, позиція інших учасників справи У січні 2020 року ОСОБА_1 звернувся засобами поштового зв`язку до Верховного Суду із касаційною скаргою на рішення Обухівського районного суду Київської області від 19 квітня 2017 року та постанову Київського апеляційного суду від 04 грудня 2019 року, в якій заявник, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржувані судові рішення повністю і закрити провадження у справі. У касаційній скарзі заявник посилається на те, що: - суди першої та апеляційної інстанцій неправильно визнали рішення нотаріуса правочином та застосували до нього положення частин першої та другої статті 203, частини першої статті 215 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), що суперечить приписам статті 202 ЦК України (поняття та види правочинів); - позовна вимога про скасування рішення про реєстрацію права власності відповідача вже була предметом судового розгляду у справі № 372/2462/15-ц; - апеляційний суд не звернув уваги на доводи апеляційної скарги щодо заборони повторного звернення до суду по спору між тими ж сторонами, про той же предмет і з тих самих підстав, та про скасування рішення суду першої інстанції із закриттям провадження у справі на підставі пункту 2 частини першої статті 205, статті 310 Цивільного процесуального кодексу (далі - ЦПК України) (у редакції на час подання апеляційної скарги). Відзиви на касаційну скаргу ОСОБА_1 станом на дату розгляду справи Верховним Судом не надходили. Рух справи в суді касаційної інстанції Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 27 січня 2020 року касаційну скаргу ОСОБА_1 передано на розгляд судді-доповідачу Олійник А. С. Ухвалою Верховного Суду від 10 лютого 2020 року суддею-доповідачем Олійник А. С. заявлено самовідвід у справі та касаційну скаргу передано на повторний автоматизований розподіл. Розпорядженням керівника секретаріату Касаційного цивільного суду від 11 лютого 2020 року № 379/0/226-20 у зв`язку з постановленням Верховним Судом 10 лютого 2020 року ухвали про самовідвід судді Олійник А. С. призначено повторний автоматизований розподіл судової справи. Відповідно до протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 11 лютого 2020 року касаційну скаргу ОСОБА_1 передано на розгляд судді-доповідачу Гулейкову І. Ю. Ухвалою Верховного Суду від 12 березня 2020 року (з урахуванням ухвали Верховного Суду від 17 лютого 2020 року про поновлення строку на касаційне оскарження судових рішень та надання строку для усунення недоліків) відкрито касаційне провадження у справі, витребувано матеріали справи № 372/3484/16-ц із Обухівського районного суду Київської області та надано учасникам справи строк для подання відзиву на касаційну скаргу. У квітні 2020 року матеріали справи № 372/3484/16-ц надійшли до Верховного Суду.

Позиція Верховного Суду Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Відповідно до частини другої розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом. За таких обставин розгляд касаційної скарги ОСОБА_1 , поданої у січні 2020 року, здійснюється Верховним Судом у порядку та за правилами ЦПК України в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII, що діяла до 08 лютого 2020 року. Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України (у редакції, чинній на дату подання касаційної скарги) підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Відповідно до частини першої статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. За змістом частини першої статті 410 ЦПК України (у редакції, чинній на дату подання касаційної скарги) суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга ОСОБА_1 підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, оскільки їх прийнято з додержанням норм матеріального і процесуального права. Фактичні обставини справи, встановлені судами попередніх інстанцій Судами попередніх інстанцій встановлено, що 13 вересня 2010 року між позивачем ПАТ АКБ «Львів» та позичальником ТОВ «Ізолфа Україна» укладено генеральний кредитний договір № 41 та генеральний кредитний договір № 42, з подальшими змінами та доповненнями, за якими позичальником ТОВ «Ізолфа Україна» від позивача ПАТ АКБ «Львів» отримано кредитні кошти. З метою забезпечення виконання позичальником ТОВ «Ізолфа Україна» своїх зобов`язань перед позивачем ПАТ АКБ «Львів» за укладеними кредитними договорами, в цей же день - 13 вересня 2010 року, між позивачем ПАТ АКБ «Львів», позичальником ТОВ «Ізолфа Україна» та третьою особою ОСОБА_2 укладено договір поруки, з подальшими змінами та доповненнями. За цим договором ОСОБА_2 взяв на себе зобов`язання відповідати перед позивачем ПАТ АКБ «Львів» за належне, своєчасне і повне виконання усіх зобов`язань позичальника ТОВ «Ізолфа Україна» за укладеними із позивачем ПАТ АКБ «Львів» генеральними кредитними договорами від 13 вересня 2010 року № 41 та №

42. У зв`язку із неналежним виконанням позичальником ТОВ «Ізолфа Україна» взятих на себе зобов`язань за генеральними кредитними договорами від 13 вересня 2010 року № 41 та № 42, з урахуванням їх змін та доповнень, позивачем ПАТ АКБ «Львів» реалізовано право вимоги до ОСОБА_2 про погашення заборгованості в сумі боргових зобов`язань позичальника ТОВ «Ізолфа Україна» перед позивачем ПАТ АКБ «Львів». ОСОБА_2 свої зобов`язання за договором поруки від 13 вересня 2010 року не виконав, а тому позивач ПАТ АКБ «Львів» у листопаді 2012 року звернулося до Печерського районного суду м. Києва з позовом про стягнення коштів. Рішенням Печерського районного суду м. Києва від 28 лютого 2013 року у справі № 2-3781/12 стягнуто із ОСОБА_2 на користь позивача ПАТ АКБ «Львів» заборгованість за генеральними кредитними договорами від 13 вересня 2010 року № 41 та № 42 у сумі 18 600 033,50 грн. Це рішення набрало законної сили 18 квітня 2013 року на підставі ухвали апеляційного суду м. Києва від 18 квітня 2013 року у справі № 22-5754, якою апеляційну скаргу представника відповідача ОСОБА_2 на рішення Печерського районного суду м. Києва від 28 лютого 2013 року у справі № 2-3781/12 відхилено, а рішення Печерського районного суду м. Києва від 28 лютого 2013 року у справі № 2-3781/12 залишено без змін. 14 травня 2013 року на підставі вказаного рішення суду видано виконавчий документ, який стягувачем звернуто до примусового виконання. 27 грудня 2012 року у простій письмовій формі між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладено договір позики. За цим договором позики ОСОБА_1 передав ОСОБА_2 у власність готівкові грошові кошти у сумі 2 000 000,00 грн, без нарахування відсотків за користування ними, які ОСОБА_2 зобов`язувався повернути строком до 27 жовтня 2015 року. В цей же день, 27 грудня 2012 року, між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладено договір іпотеки, який посвідчено приватним нотаріусом Ариванюк Т. О. за реєстровим № 2650. За умовами цього договору в забезпечення належного виконання зобов`язань, що виникають з договору позики ОСОБА_2 передав ОСОБА_1 в іпотеку нерухоме майно: житловий будинок з господарськими та побутовими будівлями і спорудами, загальною площею 1 064,8 кв. м, житловою площею 326 кв. м, та земельну ділянку загальною площею 0,5184 га, кадастровий номер: 3223155400:03:040:0043, розташоване за адресою: АДРЕСА_2 , що належало ОСОБА_2 на праві приватної власності. 27 грудня 2012 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладено договір про задоволення вимог іпотекодержателя, який посвідчено приватним нотаріусом Ариванюк Т. О. за реєстровим № 2652. За умовами цього договору ОСОБА_1 відповідно до статті 37 Закону України «Про іпотеку» набував право власності на предмет іпотеки в рахунок виконання зобов`язань за договором позики, а укладений між ними договір став підставою для реєстрації за ОСОБА_1 права власності на нерухоме майно: житловий будинок з господарськими та побутовими будівлями і спорудами, загальною площею 1 064,8 кв. м, житловою площею 326 кв. м, та земельну ділянку загальною площею 0,5184 га, кадастровий номер: 3223155400:03:040:0043, розташовані за адресою: АДРЕСА_2 . У подальшому, договорами про внесення змін від 14 лютого 2013 року за реєстровим № 188 та від 15 лютого 2013 року за реєстровим № 193 до договору іпотеки від 27 грудня 2012 року за реєстровим № 2650, укладеними між відповідачами ОСОБА_2 і ОСОБА_1 , внесено зміни в частині зміни адреси місцезнаходження нерухомого майна, яке було предметом іпотеки, та зазначено адресу: АДРЕСА_2 . Договорами про внесення змін від 14 лютого 2013 року за реєстровим № 189 та від 15 лютого 2013 року за реєстровим № 194 до договору про задоволення вимог іпотекодержателя від 27 грудня 2012 року за реєстровим № 2652, укладеного між відповідачами ОСОБА_2 і ОСОБА_1 , внесено зміни в частині зміни адреси місцезнаходження нерухомого майна, яке було предметом іпотеки, та зазначено адресу: АДРЕСА_1 . 14 лютого 2013 року рішенням про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер: 391562, третя особа - приватний нотаріус Ариванюк Т. О., переоформила право власності на предмет іпотеки і зареєструвала спірний житловий будинок з надвірними будівлями і спорудами за відповідачем ОСОБА_1 , а 15 лютого 2013 року рішенням про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер: 403515, приватний нотаріус Ариванюк Т. О. переоформила право власності на предмет іпотеки і зареєструвала спірну земельну ділянку за відповідачем ОСОБА_1 27 листопада 2013 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 укладено договір купівлі-продажу житлового будинку з відстрочкою платежу, який посвідчено приватним нотаріусом Обухівського районного нотаріального округу Київської області Гринько А. П. за реєстровим № 1717. За умовами цього договору ОСОБА_1 продав, а ОСОБА_3 купила цілий житловий будинок загальною площею 1 064,8 кв. м, житловою площею 326,0 кв. м, який розташовується за адресою: АДРЕСА_1 , набуте ОСОБА_1 у власність на підставі договору про задоволення вимог іпотекодержателя, який було посвідчено приватним нотаріусом Ариванюк Т. О. за реєстровим № 2652. У цей же день між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 укладено договір купівлі-продажу земельної ділянки, який посвідчено приватним нотаріусом Обухівського районного нотаріального округу Київської області Гринько А. П. за реєстровим № 1720. За умовами цього договору ОСОБА_1 продав, а ОСОБА_3 купила земельну ділянку площею 0,1500 га (кадастровий номер: 3223155400:03:040:0096), розташовану за адресою: АДРЕСА_1 . Також 27 листопада 2013 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 укладено договір купівлі-продажу земельної ділянки з відстрочкою платежу, який посвідчено приватним нотаріусом Обухівського районного нотаріального округу Київської області Гринько А. П. за реєстровим № 1723. За умовами цього договору відповідач ОСОБА_1 продав, а третя особа ОСОБА_3 купила земельну ділянку площею 0,3684 га (кадастровий номер: 3223155400:03:040:0097), розташовану за адресою: АДРЕСА_1 . Нормативно-правове обґрунтування Відносини, пов`язані з державною реєстрацією прав на нерухоме майно та їх обтяжень, регулює Закон України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» від 01 липня 2004 року № 1952-IV (далі - Закон № 1952-IV). Згідно з частиною першої статті 2 Закону № 1952-IV (тут і далі - у редакції станом на дату виникнення спірних правовідносин) державна реєстрація речових прав на нерухоме майно (далі - державна реєстрація прав) - це офіційне визнання і підтвердження державою фактів виникнення, переходу або припинення прав на нерухоме майно, обтяження таких прав шляхом внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. У відповідності до частини першої статті 9 Закону № 1952-IV державним реєстратором може бути громадянин України, який має вищу юридичну освіту, стаж юридичної роботи не менш як два роки. У випадку, передбаченому цим Законом, державним реєстратором є нотаріус як спеціальний суб`єкт, на якого покладаються функції державного реєстратора прав на нерухоме майно. Державний реєстратор є державним службовцем, крім випадку, коли державним реєстратором є нотаріус як спеціальний суб`єкт. Відповідно до частини п`ятої статті 3 Закону № 1952-IV державна реєстрація прав є публічною, проводиться органом державної реєстрації прав, який зобов`язаний надавати інформацію про зареєстровані права та їх обтяження в порядку, встановленому цим Законом. Державна реєстрація прав та їх обтяжень проводиться в порядку черговості надходження заяв. Державна реєстрація прав власності, реєстрація яких проведена відповідно до законодавства, що діяло на момент їх виникнення, під час вчинення нотаріальної дії з нерухомим майном, об`єктом незавершеного будівництва проводиться нотаріусом, яким вчиняється така дія. Державна реєстрація прав у результаті вчинення нотаріальної дії з нерухомим майном, об`єктом незавершеного будівництва проводиться нотаріусом, яким вчинено таку дію. Згідно з частиною другою статті 9 Закону № 1952-IV державний реєстратор: 1) встановлює відповідність заявлених прав і поданих документів вимогам законодавства, а також відсутність суперечностей між заявленими та вже зареєстрованими правами на нерухоме майно та їх обтяженнями, зокрема: відповідність обов`язкового дотримання письмової форми правочину та його нотаріального посвідчення (у випадках, встановлених законом); відповідність повноважень особи, яка подає документи на державну реєстрацію прав та їх обтяжень; відповідність відомостей про нерухоме майно, наявних у Державному реєстрі прав та поданих документах; наявність обтяжень прав на нерухоме майно, зареєстрованих відповідно до вимог цього Закону; наявність факту виконання умов правочину, з якими закон та/або договір (угода) пов`язує можливість проведення державної реєстрації виникнення, переходу, припинення прав на нерухоме майно або обтяження таких прав; 2) приймає рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, про відмову в державній реєстрації, про її зупинення, внесення змін до Державного реєстру прав; 3) відкриває і закриває розділи Державного реєстру прав, вносить до них відповідні записи; 4) веде реєстраційні справи щодо об`єктів нерухомого майна; 5) присвоює реєстраційний номер об`єкту нерухомого майна під час проведення державної реєстрації; 6) видає свідоцтво про право власності на нерухоме майно у випадках, встановлених статтею 18 цього Закону; 7) надає інформацію з Державного реєстру прав або відмовляє у її наданні у випадках, передбачених цим Законом; 8) у разі потреби вимагає подання передбачених законодавством додаткових документів, необхідних для державної реєстрації прав та їх обтяжень; 8-1) під час проведення державної реєстрації прав, які виникли та зареєстровані в установленому порядку до 01 січня 2013 року, запитує від органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій, які відповідно до чинного на момент реєстрації законодавства проводили таку реєстрацію, інформацію (довідки, копії документів тощо), необхідну для реєстрації прав та їх обтяжень, якщо такі документи не були подані заявником або якщо документи, подані заявником, не містять передбачених цим Законом відомостей про правонабувача або про нерухоме майно. Органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування, підприємства, установи та організації, до яких надійшов запит, зобов`язані безоплатно в установленому законодавством порядку протягом трьох робочих днів надати державному реєстратору відповідну інформацію, зокрема щодо зареєстрованих речових прав на нерухоме майно, у тому числі земельні ділянки; 9) здійснює інші повноваження, передбачені цим Законом та іншими законами України. Абзацом другим частини другої статті 9 Закону № 1952-IV передбачено, що нотаріус як спеціальний суб`єкт здійснює функції державного реєстратора, крім передбачених пунктами 4 і 6 частини другої статті 9 цього Закону. Згідно із частиною дев`ятою статті 15 Закону № 1952-IV державна реєстрація прав, їх обтяжень у результаті вчинення нотаріальної дії (надання відмови в ній) проводиться одночасно з вчиненням такої дії. В силу частини першої статті 16 Закону № 1952-IV заява про державну реєстрацію прав власності, реєстрація яких проведена відповідно до законодавства, що діяло на момент їх виникнення, під час вчинення нотаріальної дії з нерухомим майном, об`єктом незавершеного будівництва подається нотаріусу, який вчиняє таку дію. Заява про державну реєстрацію прав та їх обтяжень у результаті вчинення нотаріальної дії з нерухомим майном, об`єктом незавершеного будівництва подається нотаріусу, яким вчинено таку дію. На підставі частини другої статті 30 Закону № 1952-IV дії або бездіяльність державного реєстратора, державного кадастрового реєстратора, нотаріуса, державного виконавця можуть бути оскаржені до суду. У відповідності до частини першої статті 19 Закону № 1952-IV державна реєстрація прав проводиться на підставі: 1) договорів, укладених у порядку, встановленому законом; 2) свідоцтв про право власності на нерухоме майно, виданих відповідно до вимог цього Закону; 3) свідоцтв про право власності, виданих органами приватизації наймачам житлових приміщень у державному та комунальному житловому фонді; 4) державних актів на право власності або постійного користування на земельну ділянку у випадках, встановлених законом; 5) рішень судів, що набрали законної сили; 6) інших документів, що підтверджують виникнення, перехід, припинення прав на нерухоме майно, поданих органу державної реєстрації прав разом із заявою. Згідно з пунктом 2 Порядку державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 22 червня 2011 року № 703 (тут і далі - Порядок № 703, у редакції станом на дату виникнення спірних правовідносин), нотаріус проводить державну реєстрацію прав: реєстрація яких проведена відповідно до законодавства, що діяло на момент їх виникнення, під час вчинення нотаріальної дії з нерухомим майном, об`єктом незавершеного будівництва (нотаріус, яким вчиняється така дія); у результаті вчинення нотаріальної дії з нерухомим майном, об`єктом незавершеного будівництва (нотаріус, яким вчинено таку дію). Пунктом 34 Порядку № 703 передбачено, що для проведення державної реєстрації права власності на підставі договору іпотеки, що містить застереження про задоволення вимог іпотекодержателя, заявник, крім документів, що зазначені у пунктах 27 і 28 цього Порядку, подає: 1) завірену в установленому порядку копію письмової вимоги про усунення порушень, надіслану іпотекодержателем іпотекодавцеві та боржникові, якщо він є відмінним від іпотекодавця, в якій зазначається стислий зміст порушеного зобов`язання, вимога про виконання порушеного зобов`язання у не менше ніж 30-денний строк та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання такої вимоги; 2) документ, що підтверджує сплив 30-денного строку з моменту отримання іпотекодавцем та боржником, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмової вимоги іпотекодержателя, якщо більш тривалий строк не вказано у надісланій іпотекодержателем іпотекодавцеві та боржникові, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмовій вимозі; 3) звіт про оцінку предмета іпотеки, складений після спливу строку, що зазначений у письмовій вимозі, надісланій іпотекодержателем іпотекодавцеві та боржникові, якщо він є відмінним від іпотекодавця; 5) витяг з Державного земельного кадастру про земельну ділянку (у разі, коли предметом іпотеки є земельна ділянка та в документах, що зазначені у пункті 27 цього Порядку, відсутні відомості про її кадастровий номер); 6) заставну (у разі, коли іпотечним договором передбачено її видачу). Наявність зареєстрованої у Державному реєстрі прав заборони відчуження нерухомого майна, накладеної нотаріусом під час посвідчення договору іпотеки, на підставі якого відбувається перехід права власності на предмет іпотеки від іпотекодавця до іпотекодержателя, не є підставою для відмови у проведенні державної реєстрації права власності за іпотекодержателем. Згідно з частиною першою статті 36 Закону України від 05 червня 2003 року № 898-IV «Про іпотеку» (тут і далі - у редакції станом на дату виникнення спірних правовідносин) сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем і іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, що підлягає нотаріальному посвідченню, який може бути укладений одночасно з іпотечним договором або в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки. На підставі частини першої статті 37 Закону України «Про іпотеку» іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. Правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, яке є предметом іпотеки, є договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками та передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання. Положеннями частини другої статті 37 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що рішення про реєстрацію права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, що є предметом іпотеки, може бути оскаржено іпотекодавцем у суді. З матеріалів справи вбачається, що позивач звернувся до Обухівського районного суду Київської області з позовом, у якому просив визнати недійсними рішення приватного нотаріуса Ариванюк Т. О. № 391562 та № 403515 про державну реєстрацію права власності на житловий будинок та земельну ділянку за ОСОБА_1 . Згідно з частиною першою статті 1 Закону України від 02 вересня 1993 року № 3425-XII «Про нотаріат» нотаріат в Україні - це система органів і посадових осіб, на які покладено обов`язок посвідчувати права, а також факти, що мають юридичне значення, та вчиняти інші нотаріальні дії, передбачені цим Законом, з метою надання їм юридичної вірогідності. Відповідно до частини першої статті 3 цього Закону нотаріус - це уповноважена державою фізична особа, яка здійснює нотаріальну діяльність у державній нотаріальній конторі, державному нотаріальному архіві або незалежну професійну нотаріальну діяльність, зокрема посвідчує права, а також факти, що мають юридичне значення, та вчиняє інші нотаріальні дії, передбачені законом, з метою надання їм юридичної вірогідності. Перелік нотаріальних дій, право на вчинення яких має нотаріус, наведений у статті 34 Закону України «Про нотаріат» і цей перелік не є вичерпним. Поряд з тим, нотаріусу, з огляду на його правовий статус, делеговані функції державного реєстратора речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, реалізовувати які він може лише у випадках і в порядку, визначених Законом № 1952-IV. З аналізу наведених вище положень закону, що діяв на момент виникнення спірних правовідносин, вбачається, що нотаріус має право здійснити державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно в тому разі, якщо це пов`язано з вчиненням ним нотаріальної дії з таким об`єктом нерухомості. Таким чином, нотаріус, будучи наділеним повноваженнями державного реєстратора (за винятком тих, які передбачено пунктами 4, 6 частини першої статті 9 Закону № 1952-IV), може реалізовувати їх лише поряд з вчиненням нотаріальної дії, зокрема при посвідчені ним правочину, внаслідок якого в особи виникає речове право на об`єкт нерухомості. У такому випадку нотаріус одночасно з вчиненням нотаріальної дії проводить й державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно відповідно до статті 15 Закону № 1952-IV. Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги Суд першої інстанції, з висновком якого правильно погодився й апеляційний суд, на підставі належним чином оцінених доказів, поданих сторонами, з урахуванням встановлених обставин і вимог, дійшов обґрунтованого висновку про визнання недійсними рішень приватного нотаріуса Ариванюк Т. О. про державну реєстрацію права власності на житловий будинок і земельну ділянку за адресою: АДРЕСА_1 , за ОСОБА_1 , у зв`язку із відсутністю у нього повноважень щодо прийняття рішення про державну реєстрацію права власності без вчинення нотаріальної дії з майном. З наведених підстав не знайшли своє підтвердження доводи касаційної скарги про те,що суди неправильно визнали рішення приватного нотаріуса Ариванюк Т. О. правочином та застосували до нього положення частин першої та другої статті 203, частини першої статті 215 ЦК України, що суперечить приписам статті 202 ЦК України. Окрім цього, з боку приватного нотаріуса Ариванюк Т. О. мало місце порушення сукупності наведених вище норм Законів України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», «Про іпотеку», «Про нотаріат» та Порядку №

703. Не приймаються доводи касаційної скарги про те, що скасування рішення про реєстрацію права власності відповідача вже була предметом судового розгляду у справі № 372/2462/15-ц, а також щодо заборони повторного звернення до суду по спору між тими ж сторонами, про той же предмет і з тих самих підстав, та про скасування рішення суду першої інстанції із закриттям провадження у справі на підставі пункту 2 частини першої статті 205, статті 310 ЦПК України, з огляду, по-перше, на відмінність складу учасників у справі № 372/2462/15-ц (позов ПАТ «АКБ «Львів» до ОСОБА_2 , ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , треті особи: реєстраційна служба Обухівського міськрайонного управління юстиції Київської області, приватні нотаріуси Ариванюк Т. О., Гринько А. П.) із цією справою, що переглядається в касаційному порядку, і предмету позовних вимог у справі № 372/2462/15-ц: про визнання правочинів недійсними, скасування рішень, зобов`язання вчинити певні дії, відшкодування збитків та моральної шкоди. По-друге, у рішенні Обухівського районного суду Київської області від 16 вересня 2015 року у справі № 372/2462/15-ц, яке скасовано рішенням Апеляційного суду Київської області від 10 лютого 2016 року (залишено без змін ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 10 жовтня 2016 року, ухвалою Верховного Суду від 19 січня 2018 року відмовлено у задоволенні клопотання банку про поновлення строку подання заяви про їх перегляд, інформація про що міститься у Єдиному державному реєстрі судових рішень з відкритим доступом) позовна вимога, у задоволенні якої у підсумку було відмовлено, про зобов`язання Обухівського міськрайонного управління юстиції Київської області вчинити дії із внесення відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно щодо скасування записів про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, які зроблені на підставі зокрема укладених 27 грудня 2012 року між ОСОБА_2 і ОСОБА_1 договорів іпотеки та про задоволення вимог іпотекодержателя (з подальшими змінами), стосувалася саме визначення порядку виконання рішення суду першої інстанції, який дійшов, як вказано судами вищих інстанцій, помилкового висновку про фіктивність оспорюваних правочинів. Така вимога є похідною, так як стосується наслідків недійсності оспорюваних договорів (у тексті мотивувальної частини рішення Обухівського районного суду Київської області від 16 вересня 2015 року у справі № 372/2462/15-ц зазначено, що вона застосовується як наслідок недійсності оспорюваних договорів), а тому не можна вважати, що була предметом самостійного розгляду судів. Не може бути скасоване правильне по суті і справедливе рішення суду з одних лише формальних міркувань, тому відхиляються аргументи касаційної скарги про те, що апеляційний суд не розглянув усі вимоги, доводи апеляційної скарги. Дотримання вимоги щодо вмотивованості судового рішення забезпечується, головним чином, у процесі судового розгляду справи за допомогою надання відповіді на всі основні аргументи, доводи сторін та інших учасників справи, правильного застосування норм матеріального права та формулювання відповідних такій оцінці правових висновків. Отже, доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права і порушення норм процесуального права, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи, а спрямовані виключно на доведення необхідності переоцінки доказів і встановлених на їх підставі обставин, чи незгоди заявника із відповідними висновками судів. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77-80, 89, 367 ЦПК України. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів. Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення у судових рішеннях, питання вичерпності висновків судів попередніх інстанцій, Верховний Суд виходить із того, що у справі, що розглядається, сторонам надано вмотивовану відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені у касаційній скарзі, не спростовують обґрунтованих та правильних висновків судів попередніх інстанцій. Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (§ 23 рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України», заява № 63566/00). Оскаржувані судові рішення відповідають критерію обґрунтованості судового рішення. Викладене дає підстави для висновку, що касаційна скарга ОСОБА_1 підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувані судові рішення - залишенню без змін із підстав, передбачених статтею 410 ЦПК України (у редакції, чинній на дату подання касаційної скарги). Статтею 416 ЦПК України передбачено, що постанова суду касаційної інстанції складається, в тому числі із розподілу судових витрат. Оскільки касаційна скарга задоволенню не підлягає, то підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає. Керуючись статтями 400, 401, 409, 410, 416 ЦПК України (у редакції, чинній на дату подання касаційної скарги), Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Обухівського районного суду Київської області від 19 квітня 2017 року та постанову Київського апеляційного суду від 04 грудня 2019 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. СуддіІ. Ю. Гулейков С. О. Погрібний Г. І. Усик