Постанова 4819 № 664/347/19

ХЕРСОНСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 23 лютого 2021 року м. Херсон справа № 664/347/19 провадження № 22-ц/819/110/21 Херсонський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого (суддя-доповідач)Пузанової Л.В., суддів:Склярської І.В., Чорної Т.Г., секретарЛитвиненко В.О., розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Херсоні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Цюрупинського районного суду Херсонської області у складі судді Бойко В.П. від 28 травня 2020 року в справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 та ОСОБА_5 , третя особа: Олешківська районна державна адміністрація, про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням, встановив: У лютому 2019 року ОСОБА_1 ,звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 та ОСОБА_5 , про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням. В обґрунтування позовних вимог зазначив, що він є власником будинку у АДРЕСА_1 , що підтверджено свідоцтвом про право власності № НОМЕР_1 від 08.04.2013 року. Даний будинок було придбано ним з аукціону, організованого Цюрупинським РУЮ ДВС у м. Олешки. В даній будівлі зареєстровані та проживають відповідачі: ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_4 . Реєстрації ціх осіб у будинку обумовлена тим, що ОСОБА_3 є попереднім власником житла, а інші особи є членами її родини. Відповідачі добровільно виселятись та знятись з реєстрації за спірною адресою відмовляються. У зв`язку з тим, що відповідачі зареєстровані за вищевказаною адресою та проживають в будинку, він не може вільно розпоряджатись своїм майном, чим порушуються його права, просив визнати відповідачів такими, що втратили право користування житловим приміщенням. Ухвалою від 08 квітня 2019 року суд залучив до участі у справі третю особу Олешківську районну державну адміністрацію, як орган опіки та піклування. Рішенням Цюрупинського районного суду Херсонської області від 28 травня 2020 року в задоволенні позову відмовлено. В апеляційній скарзі ОСОБА_1 ,просить рішення суду скасувати і ухвалити нове рішення про задоволення позову, зазначаючи, що рішення ухвалено з порушенням норм матеріального та процесуального права. В апеляційній скарзі ОСОБА_1 посилається на те, що суд захищаючи права неповнолітньої дитини грубо порушив його права власника будинку на безперешкодне володіння та коритсування своє власністю- будинокм. Судом не взято до уваги, що право власності було втрачено внаслідок невиконання кредитних зобов`язань по кредитному договору, що був обтяжений іпотекою спірного будинку, та придбаний позивачем з прилюдних торгів, але відповідачі відмовилися самостійно звільнити житлове приміщення та знятися з реєстрації. Відповідачі не є членами сім`ї позивача, а укладення шлюбу позивача з донькою відповідачів до часу придбання будинку за аукціоном не надають підстави для набуття статусу члена сім`ї відповідачів, крім того, відсутні будь-які обставини, які б надавали підстави для висновку про те, що відповідачі є членами сім`ї позивача. Особа, яка подала апеляційну скаргу також посилається на те, що у спірних правовідносинах застосування ст. 405 ЦК України, 7172,73,116,156 ЖК України є безпідставним. Зазначає, що він вимушений орендувати для проживання своєї сім`ї житло, оскільки сумісне проживання з відповідачами внаслідок неприязненних відносин є неможливим. Письмовий відзив на апеляційну скаргу до суду не надходив. ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , адвокат Пасічніченко О.П., доводи апеляційної скарги не визнали. Рішення суду вважають законним та обгрунтованим. Суду пояснили, що дійсно продаж будинку здійснювався органами державної виконавчої служби у 2013 року та був придбаний на аукціоні ОСОБА_1 , проте між ними була домовленість, що ОСОБА_1 «викупляє» іхній будинок з аукціону, а потім продає з метою повернення коштів за його придбання та за різницю суми від продажу мало б придбатися інше житло для сімї ОСОБА_6 . Разом з тим, така домовленість не була реалізована. Зазначили, що ці обставини вкрай погіршили відносини між сім`єю ОСОБА_6 та сім`єю ОСОБА_1 разом з дружиною, яка є їх донькою. Додатково послалися на те, що доньці, яка є дружиною ОСОБА_1 до шлюбу з позивачем була подарована (2/5) чотирікімнатної квартири АДРЕСА_2 . Обставини щодо будинку, саме як предмету іпотеки за кредитним договором відповідачі не підтвердили, з наданих ними документів, ця обставина не підтверджується. Заслухавши доповідача, адвокатів сторін, позивача, відповідачів, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах, визначених статтею 367 ЦПК України, апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ зробив висновок про те, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав. Суд першої інстанції, відмовляючи у задоволенні позову виходив з того, що питання виселення відповідачів позивачем у позовних вимогах не заявлялося, а отже не може бути предметом розгляду, як таке яке виходить за межі позовних вимог. Аналізуючи обставини втрати права користування житловим приміщенням суд першої інстанції вказав на пріорітетні права дитини, яка сама по собі не може втратити право на житло, не маючи іншого, а отже дішов висновку про відмову у задоволенні позовних вимог. З матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_1 відповідно до свідоцтва від 08 квітня 2013 року, виданого приватним нотаріусом відповідно до статті 66 Закону України «Про виконавче провадження» та на підставі акта про проведення аукціону з реалізації майна, затвердженого в.о. начальника відділу державної виконавчої служби Цюрупинського районного управління юстиції від 02.04.2013 року належить на праві власності майно, що складається з житлового будинку з будівлями та спорудами, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 , житловою площею 102, 9 кв.м., загальною площею 297 кв.м. /а.с.10/. У будинку зареєстровані та проживають ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , який є неповновлітнім та за висновком орагну опіки та піклування, недоцільно вважати неповнолітнього таким, що втратив право користування житловим приміщенням. З моменту втрати права власності на будинок ОСОБА_3 , вона та члени її сім`ї відповідачі по справі, житлове приміщення не звільнили, не виселилися. У судовому засіданні суду апеляційної інстанції ОСОБА_1 пояснив, що питання про виселення відповідачів у данній справі він не порушував, позовні вимоги про виселення не заявляв. Як пояснив ОСОБА_1 , вимоги про визнання відповідачів такими, що втратили право користування житловим приміщенням заявив з тих підстав, що з втратою права власності на будинок вони втратили право ним користуватися ним та мету звернення до суду з позовом пояснив тим, щоб відповідачі не заважали йому користуватися будинком, оскільки він не має іншого житла на праві власності, а тому вимушений орендувати житло, крім того наміри продажу будинку також має. Відповідно до статті 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань. За змістом статті 15 ЦК України право кожної особи на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу визначено статтею 16 цього Кодексу. Таким чином, у розумінні закону суб`єктивне право на захист - це юридично закріплена можливість особи використати заходи правоохоронного характеру для поновлення порушеного права і припинення дій, які порушують це право. При цьому під порушенням права необхідно розуміти такий стан суб`єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб`єктивне право особи зменшилося або зникло як таке, порушення права пов`язано з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково. Захист, відновлення порушеного або оспорюваного права чи охоронюваного законом інтересу відбувається, в тому числі, шляхом звернення з позовом до суду відповідно до частини першої статті 16 ЦК України. Статтею 16 ЦК України встановлено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Зазначеними нормами матеріального права визначено способи захисту прав та інтересів, і цей перелік не є вичерпним. Отже, суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом. Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб`єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення. Суд зобов`язаний з`ясувати характер спірних правовідносин (предмет і підстави позову), наявність відсутність порушеного права чи інтересу та можливість його поновлення/захисту в обраний спосіб. Надаючи правову оцінку належності обраного позивачем способу захисту, судам належить зважати й на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція). У §145 рішення від 15 листопада 1996 року у справі «Chahal v. the United Kingdom» (заява №22414/93, [1996] ECHR 54) Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові способи для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни. Таким чином, суть цієї статті зводиться до вимоги надати особі такі способи правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави-учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов`язань. Крім того, ЄСПЛ указав на те, що за деяких обставин вимоги статті 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю способів, що передбачаються національним правом. Статтею 13 Конвенції гарантується доступність на національному рівні засобу захисту, здатного втілити в життя сутність прав та свобод за Конвенцією, у якому б вигляді вони не забезпечувались у національній правовій системі. Таким чином, стаття 13 вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності «небезпідставної заяви» за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування, хоча держави-учасниці мають певну свободу розсуду щодо способу, у який вони виконують свої зобов`язання за цим положенням Конвенції. Зміст зобов`язань за статтею 13 також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Тим не менше, засіб захисту, що вимагається статтею 13, має бути «ефективним» як у законі, так і на практиці, зокрема у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (§ 75 рішення ЄСПЛ у справі «Афанасьєв проти України» від 05 квітня 2005 року (заява № 38722/02)). Іншими словами, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування. Тим більше, що пріоритет норм міжнародного права за наявності колізій з внутрішнім законодавством надає судам України досить широкі повноваження при обранні джерела права задля вирішення конкретного спору. Аналіз наведеного дає підстави для висновку, що законодавчі обмеження матеріально-правових способів захисту цивільного права чи інтересу підлягають застосуванню з дотриманням положень статей 55, 124 Конституції України та статті 13 Конвенції, відповідно до яких кожна особа має право на ефективний засіб правового захисту, не заборонений законом. Оцінюючи належність обраного позивачем способу захисту та обґрунтовуючи відповідний висновок, судам необхідно виходити із його ефективності, і це означає, що вимога на захист цивільного права має відповідати змісту порушеного права та характеру правопорушення, забезпечити поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування. Тобто ефективний спосіб захисту має бути таким, що відповідає змісту порушеного права, та таким, що забезпечує реальне поновлення прав особи, за захистом яких вона звернулась до суду, відповідно до вимог законодавства. Предметом позову у даній справі, є заявлені вимоги про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням, внаслідок втрати власником будинку права власності на будинок. Разом з тим, проживання осіб у будинку, який належить позивачу не поновлює право позивача на його належне користування та розпорядження будинком, а з вимогами про виселення відповідачів, як таких, які втратили право користування житловим приміщенням, позивач до суду не звертався, що ним в судовому засіданні суду апеляційної інстанції визнано. Як вбачається з пояснень позивача, саме проживання відповідачів у будинку, належному позивачу на праві власності, порушує його права власника. А отже, спосіб захисту власника будинку, обраний позивачем: визнання осіб такими, що втратили право користування, без вирішення питання наявності підстав для їх виселення, яке підлягає з`ясуванню у позовних вимогах про виселення осіб, як таких, що втратили право користування - не є ефективним способом захисту порушеного права позивача, оскільки не відновлює порушені права власника будинку на належне користування житлом. Враховуючи, що суд першої інстанції ухвалив рішення про відмову у задоволенні позовних вимог про визнання осіб, такими, що втратили право користування житловим приміщенням, колегія суддів не вбачає підстав для його скасування за вищенаведених обставин та вважає за можливе зазначити, що доповнення мотивування підстав відмови у задоволенні позову апеляційним судом не є зміною судового рішення. За викладених обставин, вищенаведені доводи апеляційної скарги не є підставою для скасування рішення суду першої інстанції та ухвалення нового про задоволення позовних вимог про визнання осіб, такими, що втратили право користування. Керуючись статтями 368, 374, 375, 382 ЦПК України, суд постановив: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Цюрупинського районного суду Херсонської області від 28 травня 2020 рокузалишити без змін. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення до Верховного Суду шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції. Головуючий І.В. Склярська Судді: Л.В. Пузанова Т.Г. Чорна Повний текст постанови складений 04 березня 2021 року. Суддя І.В. Склярська