Постанова 4815 № 559/1650/19

РІВНЕНСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 02 березня 2021 року м. Рівне Справа № 559/1650/19 Провадження № 22-ц/4815/309/21 Рівненський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ головуючого Ковальчук Н. М. суддів: Боймиструка С. В., Шимківа С. С. учасники справи: позивач ОСОБА_1 , відповідач ОСОБА_2 розглянув в порядку спрощеного позовного провадження апеляційну скарг у ОСОБА_1 та її представника адвоката Мушкеєва Валентина Валентиновича на рішення Дубенського міськрайонного суду Рівненської області від 04 грудня 2020 року у складі судді Ральця Р. В., ухвалене в м. Дубно Рівненської області о 10 годині 38 хвилин, повний текст рішення складено 14 грудня 2020 року, в с т а н о в и в : ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 про стягнення коштів. Свої позовні вимоги обґрунтовувала тим, що 16 травня 2019 року відповідач під розписку позичив у неї кошти у сумі 92 400 грн. 00 коп., які зобов`язався повернути до 04 червня 2019 року. Передача грошей відповідачу відбулась за участі свідка ОСОБА_3 . У вказаний строк відповідач борг не повернув, а на її прохання про добровільну сплату боргу жодним чином не відреагував. Відповідач уникає будь-яких зустрічей з нею, на телефонні дзвінки не відповідає та фактично ухиляється від повернення коштів. 08 липня 2018 року нею, з метою вжиття заходів досудового врегулювання спору, направлено на адресу відповідача письмову вимогу про повернення коштів. Вказану письмову вимогу ОСОБА_2 отримав та ухиляється від повернення коштів. З наведених підстав просила суд стягнути з ОСОБА_2 на свою користь заборгованість за договором позики у розмірі 92 400 грн. та понесені судові витрати. Рішенням Дубенського міськрайонного суду Рівненської області від 04 грудня 2020 року у задоволенні вказаного позову відмовлено. Рішення суду першої інстанції вмотивоване положеннями ст. 1049 ЦК України, яка встановлює, що на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми та обґрунтоване тим, що розписка, яка є підставою позову ОСОБА_1 , не ідентифікує відповідача ОСОБА_2 як боржника, оскільки наявні розбіжності у паспортних даних останнього, а жодних інших доказів на підтвердження факту отримання відповідачем коштів від позивача суду не надано. Вважаючи рішення суду першої інстанції незаконним, необґрунтованим, ухваленим з порушенням норм матеріального та процесуального права, за невідповідності висновків суду фактичним обставинам справи, ОСОБА_1 та її представник адвокат Мушкеєв Валентин Валентинович оскаржили його в апеляційному порядку. В поданій апеляційній скарзі заперечує висновок місцевого суду про те, що розписка не є належним ідентифікуючим відповідача доказом. Пояснює, що вона містить три головних ідентифікуючих ознаки: прізвище, ім`я, по батькові позичальника; паспортні дані; підпис. Додає, що невідповідність паспортних даних зумовлена тим, що позивачка, будучи добре знайомою з відповідачем, їх не перевіряла та акцентує увагу на тому, що прізвище, ім`я, по батькові позичальника та його підпис є достатніми ідентифікаторами його особистості. Зазначає, що суд не дав належної оцінки тій обставині, що позика є реальним правочином, а це означає, що він є дійсним з моменту передачі грошей, а не досягнення домовленостей між сторонами, і це разом із написанням розписки є підтвердженням передачі коштів відповідачу. Вказує на порушення процесуальних норм, які виявилися у тому, що судом не дано оцінки відмові позивача від почеркознавчої експертизи розписки та проігноровано презумпцію правомірності правочину. З наведених міркувань просили суд скасувати рішення суду першої інстанції, ухвалити нове судове рішення про задоволення позову в повному обсязі, а також стягнути з відповідача судові витрати у вигляді судового збору та витрат на правничу допомогу. Відзиву на апеляційну скаргу не подано. Дослідивши матеріали та обставини справи на предмет повноти їх встановлення, надання їм судом першої інстанції належної юридичної оцінки, вивчивши доводи апеляційних скарг стосовно дотримання норм матеріального і процесуального права судом першої інстанції, апеляційний суд прийшов до висновку, що апеляційна скарга не підлягає до задоволення. Згідно ч. 1 ст. 367 ЦПК України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Судом встановлено, що згідно наданої позивачем копії розписки від 16.05.2019 року , ОСОБА_2 отримав від ОСОБА_1 грошову позику в сумі 92400 грн., що за курсом на 16.05.2019 становить 3500 доларів США, терміном на 1 місяць, до 16.06.2019 року. У разі прострочення повернення грошових коштів у встановлений строк до 04.06.2019 ОСОБА_2 зобов`язався сплатити ОСОБА_1 , окрім основної суми, відсотки з розрахунку 0,4 % від суми позики за кожен день прострочення Відповідно до ст. 1046 ЦК України, за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками. Згідно ч. 2 ст. 1047 ЦК України, на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей. Спірні відносини між сторонами виникли у зв`язку з невиконанням позичальником своїх зобов`язань за договором позики в обумовлений угодою строк у добровільному порядку та, як наслідок, утворення заборгованості. В досудовому порядку, 07 липня 2019 року ОСОБА_1 направила ОСОБА_2 письмову вимогу вимога про повернення боргу (а.с. 7). Заперечуючи позовні вимоги, ОСОБА_2 вказував, що коштів у позивачки не брав у позику, розписку не писав, а тому вона є підробленою, а паспортні дані його паспорта не співпадають із даними, що зазначені у розписці. Як вбачається із тексту розписки, у ній зазначені такі дані позичальника: ОСОБА_2 , паспорт НОМЕР_1 виданий Дубенським МВ УМВС в Рівненській області м. Дубно від 12.04.1996 року (а.с. 5). При цьому, наявна у матеріалах справи копія паспорта відповідача містить інші відомості: паспорт НОМЕР_2 виданий Дубенським МВ УМВС України в Рівненській області 11.04.1996 року (а.с.27). Відповідно до ч. 1, п.2 ч. 2 ст. 76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються, зокрема, висновками експертів, показаннями свідків. Разом з тим, сторонами з метою як спростування доводів позивача, так і з метою доведення позовних вимог не заявлялося клопотань щодо призначення у справі почеркознавчої експертизи спірної розписки. Висновку експерта щодо ідентифікації підпису, суду також не надано. У розписці зазначено, що передача коштів проведена у присутності свідка ОСОБА_3 , однак, представник позивача у судовому засіданні суду першої інстанції відмовився від клопотання щодо допиту даного свідка, зазначивши, що з ним втрачений зв`язок і він змінив місце проживання, що, в свою чергу, розцінюється судом, як невикористання стороною позивача усіх засобів для доведення своїх позовних вимог. За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання боржником від кредитора певної грошової суми. Досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти їх справжню правову природу, незалежно від найменування документа, незважаючи на найменування документа, і залежно від установлених результатів робити відповідні правові висновки. Розписка як документ, що підтверджує боргове зобов`язання, має містити умови отримання позичальником в борг із зобов`язанням її повернення та дати отримання коштів. Тому у справах про стягнення боргу за договором позики позивач повинен підтвердити своє право вимагати від відповідача виконання боргового зобов`язання, а суд повинен встановити наявність між позивачем і відповідачем правовідносин за договором позики, виходячи з дійсного змісту та достовірності документа, на підставі якого доказується факт укладення договору позики і його умов. Боргова розписка є документом, який підтверджує боргові зобов`язання однієї особи перед іншою. В ній повинні бути вказані умови передачі грошей в борг та їх повернення. Вона повинна містити всю інформацію, необхідну для встановлення у суді факту правовідносин між позивачем та відповідачем за договором позики. Розписка пишеться позичальником від руки і повинна містити таку інформацію: найменування документа «Розписка»; прізвище, ім`я, по батькові сторін угоди тобто Позикодавця і Позичальника; дані, що ідентифікують особу, наприклад, реєстраційний номер облікової картки платника податків, номер паспорта і коли і ким він був виданий; сума грошей чи інший предмет позики; термін позики; дата, а також місце складання розписки, передача грошей або інших предметів позики, особистий підпис Позичальника і Позикодавця; інша інформація, яку сторони вважатимуть важливою при укладанні цієї угоди. Таких висновків дійшов Верховний Суд України у постанові від 11.11.2015 року у справі № 6-1967цс15. Таким чином, відсутні належні, достовірні і безспірні докази, що розписка, яка є підставою позову ОСОБА_1 ідентифікує відповідача ОСОБА_2 як боржника з огляду на розбіжності у паспортних даних останнього. Суд також враховує, що будь-які інші докази на підтвердження факту отримання відповідачем коштів від позивача в матеріалах справи відсутні. Покликання апеляційної скарги на те, що відповідач у суді першої інстанції не наполягав на проведенні почеркознавчої експертизи спірної розписки як на підставу його винної чи недобросовісної поведінки, апеляційним судом відхиляюся, оскільки подавати клопотання і заперечувати проти заявлених клопотань є процесуальним правом учасника судового процесу, закріпленим у ст. 43 ЦПК України. Цивільно-процесуальним законом не передбачено права суду на призначення експертизи із власної ініціативи, якщо відсутнє волевиявлення на проведення експертизи хоча б від одного з учасників справи. У цьому спорі жодна зі сторін не заявляла клопотання про призначення почеркознавчої експертизи. Що стосується порушення судом презумпції правомірності правочину, то відповідні доводи апеляційної скарги відхиляються як такі, що суперечать нормам закону. Так, згідно ст. 204 ЦК України, правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. Презумпція правомірності правочину є важливою гарантією реалізації цивільних прав учасниками цивільних відносин. Вона полягає у припущенні, що особа, вчиняючи правочин, діє правомірно. Своїм підґрунтям встановлення презумпції правомірності правочину має визначальний принцип приватного права «Дозволено все, що прямо не заборонено законом», а також такі засади цивільного права, як свобода договору; свобода підприємницької діяльності, яка не заборонена законом; справедливість, добросовісність та розумність цивільного законодавства. Згідно з цими засадами припускається, що особа може, реалізуючи своє право свободи договору (правочину) вчиняти з метою створення, зміни, припинення тощо цивільних прав і обов?язків будь-які правомірні дії. При цьому не вимагається прямої вказівки на правомірність дій в акті цивільного законодавства: достатньо, що закон не визначає ці дії як заборонені. Однак, у розписці, якою обґрунтовано позов, містяться відомості про особу позичальника, які не дозволяють ідентифікувати у ньому відповідача, а тому задоволення позову про стягнення коштів на підставі цієї розписки з підстав презумпції правомірності правочину не вбачається можливим. Суд, при цьому, бере до уваги, що правочин у встановленому законом порядку не визнався недійсним та не був оскарженим. Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (ч.1-3 ст. 89 ЦПК України). Процесуальне законодавство передбачає, що обставини цивільних справ з`ясовуються судом на засадах змагальності, в межах заявлених вимог і на підставі наданих сторонами доказів. Щодо обов`язку доказування і подання доказів, то кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог і заперечень. Однак, будь-яких доказів, які б спростовували висновки суду першої інстанції, особою, яка подала апеляційну скаргу, не надано. Доводи апеляційної скарги апеляційним судом оцінюються критично, оскільки зводяться до незгоди з висновками суду першої інстанції стосовно установлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судом, який їх обґрунтовано спростував. Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Оскаржене судове рішення відповідає критерію обґрунтованості судового рішення. Таким чином, апеляційний суд приходить до висновку, що судом першої інстанції були правильно, всебічно і повно встановлені обставини справи, характер правовідносин, які виникли між сторонами та застосовано правові норми, які підлягали застосуванню при вирішенні даного спору, в зв`язку із чим рішення підлягає залишенню без змін, як ухвалене з додержанням норм матеріального і процесуального права. Відповідно до ч. 1. ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Керуючись ст. ст. 367, 375, 381-384, 389-391 ЦПК України, суд п о с т а н о в и в : Апеляційну скаргу ОСОБА_1 та її представника адвоката Мушкеєва Валентина Валентиновича залишити без задоволення. Рішення Дубенського міськрайонного суду Рівненської області від 04 грудня 2020 року залишити без зміни. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня її проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Повний текст постанови складено 03 березня 2021 року. Головуючий Ковальчук Н. М. Судді: Боймиструк С. В. Шимків С. С.