Постанова 4857 № 140/4862/20

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 01 березня 2021 рокуЛьвівСправа № 140/4862/20 пров. № А/857/942/21 Восьмий апеляційний адміністративний суд у складі: головуючого судді Онишкевича Т.В., суддів Іщук Л.П, Обрізка І.М., розглянувши у порядку письмового провадження у м. Львові апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Волинського окружного адміністративного суду від 23 листопада 2020 року у справі за його позовом до Державної казначейської служби України, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача Департамент соціальної політики Луцької міської ради про відшкодування шкоди, заподіяної правовим актом, визнаним неконституційним, суддя у І інстанції Валюх В.М., час ухвалення рішення не зазначено, місце ухвалення рішення м. Луцьк, дата складення повного тексту рішення 23 листопада 2020 року, ВСТАНОВИВ : У березні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з адміністративним позовом, у якому просив стягнути з Державного бюджету України шляхом списання з рахунка Державної казначейської служби України (далі ДКС) 23171,00 грн майнової шкоди у вигляді недоотриманої суми разової грошової допомоги до 5 травня у 2017-2019 роках, завданої законом, що визнаний неконституційним. При цьому посилався на рішення Конституційного Суду України від 27 лютого 2020 року №3-р/2020 у справі №1-247/2018(3393/18), яким визнано таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), положення пункту 26 розділу VI Прикінцеві та перехідні положення Бюджетного кодексу України у частині, яка передбачає, що норми і положення статей 12, 13, 14, 15 та 16 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» застосовуються у порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України, виходячи з наявних фінансових ресурсів державного і місцевого бюджетів та бюджетів фондів загальнообов`язкового державного соціального страхування. Рішенням Волинського окружного адміністративного суду від 23 листопада 2020 року у справі № 140/4862/20 у задоволенні позову було відмовлено. При цьому суд першої інстанції виходив з того, що у межах даного спору не встановлено необґрунтованість дій державного органу щодо невиплати спірної суми разової грошової допомоги до 5 травня за 2017-2019 роки, оскільки виплата такого виду допомоги здійснена Департаментом у 2017-1019 роках на підставі чинних на той час актів законодавства. Зважаючи на те, що відшкодування майнової шкоди відповідно до статті 1175 Цивільного кодексу України здійснюється в порядку статті 25, підпункту 2 пункту 9 розділу VI «Прикінцеві та перехідні положення» Бюджетного кодексу України в розмірі реальних збитків, а у даному випадку заявлена позивачем до стягнення недоотримана разова грошова допомога до 5 травня не є реальними збитками, то підстави для задоволення позову про стягнення з Державного бюджету України на користь позивача шляхом списання з рахунку Держказначейства коштів для компенсації недоотриманої грошової допомоги внаслідок прийняття акта (пункту 26 розділу VI «Прикінцеві та перехідні положення» Бюджетного кодексу України), який визнаний неконституційним 27 лютого 2020 року, відсутні. У апеляційній скарзі ОСОБА_1 просив скасувати рішення суду першої інстанції та прийняти нове, яким задовольнити його позовні вимоги. На обґрунтування вимог апеляційної скарги зазначає, що шкоду йому завдано у зв`язку із прийняттям закону, який визнано неконституційним, а саме пункту 26 розділу VI Прикінцеві та перехідні положення Бюджетного кодексу України (далі БК). Відповідно до приписів статті 56 Конституції України кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх службових повноважень. Відповідно до частини третьої статті 152 Конституції України матеріальна чи моральна шкода, завдана фізичним або юридичним особам актами і діями, що визнані неконституційними, відшкодовується державою у встановленому законом порядку. Спеціальний закон, який визначає порядок та механізм відшкодування шкоди, завданої актом, що визнаний неконституційним, відсутній. Однак, за загальними правилом майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала (частина 1 статті 1166 Цивільного кодексу України далі ЦК). На думку позивача, внаслідок визнання неконституційним пункту 26 розділу VI Прикінцеві та перехідні положення БК відбулося порушення його права на отримання очікуваних доходів у виді виплати щорічної грошової допомоги до 5 травня у розмірі 7 мінімальних пенсій за віком у 2017 - 2019 роках Суд першої інстанції не врахував, що саме на суд покладено обов`язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи із фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору. На думку скаржника, суд мав право для повного та всебічного захисту позивача, враховуючи статтю 8, частину 5 статті 17, статтю 152 Конституції України, задовольнити частину заявлених позовних вимог (тобто стягнути майнову шкоду) і таким чином вирішити цей публічно-правовий спір. Відповідно до пункту 3 частини 1 статті 311 Кодексу адміністративного судочинства України справа розглядається у порядку письмового провадження. Переглянувши судове рішення в межах доводів та вимог апеляційної скарги, перевіривши повноту встановлення судом першої інстанції фактичних обставин справи та правильність застосування ним норм матеріального та процесуального права, апеляційний суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення апеляційної скарги, виходячи із такого. Як встановлено судом першої інстанції та підтверджується матеріалами справи, ОСОБА_1 є інвалідом війни ІІ групи та має право на пільги, встановлені законодавством України для ветеранів війни-інвалідів війни, що підтверджується посвідченням серії НОМЕР_1 , виданим 20 червня 2014 року Луцькою міською радою. Відповідно до довідки Департаменту від 11 березня 2020 року №11.8-33/45/2020 позивачу, особі з інвалідністю внаслідок війни ІІ групи, згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 05 квітня 2017 № 223 «Деякі питання виплати у 2017 році разової грошової допомоги, передбаченої Законами України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» і «Про жертви нацистських переслідувань» у 2017 році виплату разової грошової допомоги до 05 травня було проведено 19 квітня 2017 року в розмірі 3100,00 грн; відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 14 березня 2018 року № 170 «Деякі питання виплати у 2018 році разової грошової допомоги, передбаченої Законами України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» і «Про жертви нацистських переслідувань» у 2018 році виплату разової грошової допомоги до 05 травня було проведено 10 квітня 2018 року в розмірі 3265,00 грн; відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 20 березня 2019 року № 237 «Деякі питання виплати у 2019 році разової грошової допомоги, передбаченої Законами України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» і «Про жертви нацистських переслідувань» у 2019 виплату разової грошової допомоги до 5 травня було проведено 16 квітня 2019 року в розмірі 3400,00 грн. З огляду на викладене ОСОБА_1 вважав, що протиправно недоотримав належні йому до виплати суми вказаної допомоги у розмірі 23171,00 грн та звернувся до адміністративного суду із позовом, що розглядається, у якому зазначив вимогу про відшкодування майнової шкоди внаслідок дії акта (закону), що визнаний неконституційним. При наданні правової оцінки правильності вирішення судом першої інстанції цього публічно-правового спору оскаржуваним рішенням та доводам апелянта, що викладені у апеляційній скарзі, суд апеляційної інстанції виходить із такого. Частиною 1 статті 308 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Згідно з приписами частини 3 статті 308 Кодексу адміністративного судочинства України суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Положеннями частини 1 статті 152 Конституції України передбачено, що закони та інші акти за рішенням Конституційного Суду України визнаються неконституційними повністю чи в окремій частині, якщо вони не відповідають Конституції України або якщо була порушена встановлена Конституцією України процедура їх розгляду, ухвалення або набрання ними чинності. Відповідно до частини 2 статті 152 Конституції України закони, інші акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність, якщо інше не встановлено самим рішенням, але не раніше дня його ухвалення. Матеріальна чи моральна шкода, завдана фізичним або юридичним особам актами і діями, що визнані неконституційними, відшкодовується державою у встановленому законом порядку (частина 3 статті 152 Конституції України). Згідно із статтею 91 Закону України «Про Конституційний Суд України» закони, інші акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом рішення про їх неконституційність, якщо інше не встановлено самим рішенням, але не раніше дня його ухвалення. З урахуванням наведених правових норм апеляційний суд зазначає про відсутність можливості застосування зворотної дії у часі щодо рішень Конституційного Суду України. При цьому апеляційний суд наголошує, що частина 3 статті 152 Конституції України передбачає відповідне право особи, однак не містить норм щодо його реалізації, та містить бланкетну норму, яка відсилає до закону, яким має бути визначено порядок відшкодування такої шкоди. Разом із тим, відповідний закон, який би унормовував порядок відшкодування матеріальної чи моральної шкоди, яка завдана фізичній або юридичній особі актами і діями, що визнані неконституційними, на цей час не прийнятий. Поряд із цим, схожа за змістом із частиною 3 статті 152 Конституції України правова норма міститься у статті 1175 ЦК, відповідно до якої, шкода, завдана фізичній або юридичній особі в результаті прийняття органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування нормативно-правового акта, що був визнаний незаконним і скасований, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини посадових і службових осіб цих органів. Однак, вказана норма права не поширюється на спірні правовідносини, оскільки вона врегульовує відшкодування шкоди, завданої нормативно-правовим актом, що був визнаний незаконним і скасований, а не законом, що визнаним неконституційним. Стаття 1166 ЦК містить загальні підстави відповідальності за завдану майнову шкоду. Так, відповідно до частини 1 статті 1166 ЦК майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала. Згідно із частинами 1-3 статті 22 ЦК особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитками є: 1) втрати, яких особа зазнала у зв`язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); 2) доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода). Збитки відшкодовуються у повному обсязі, якщо договором або законом не передбачено відшкодування у меншому або більшому розмірі. Якщо особа, яка порушила право, одержала у зв`язку з цим доходи, то розмір упущеної вигоди, що має відшкодовуватися особі, право якої порушено, не може бути меншим від доходів, одержаних особою, яка порушила право. З огляду на викладене апеляційний суд зауважує, що приписами ЦК встановлено, що особа вправі вимагати відшкодування шкоди у вигляді доходів, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода). Разом із тим, на переконання апеляційного суду, що наведені приписи не можуть бути застосовані до спірних правовідносин, оскільки на момент проведення Департаментом виплат ОСОБА_1 допомоги до 5 травні у 2017-2019 роках він діяв відповідно до чинних на той час правових норм. Окрім того, згідно з пунктом 1 Положення про Державну казначейську службу України, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України № 215 від 15 квітня 2015 року, Державна казначейська служба України (Казначейство) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра фінансів і який реалізує державну політику у сферах казначейського обслуговування бюджетних коштів, бухгалтерського обліку виконання бюджетів. Відтак, ДКС є суб`єктом владних повноважень та здійснює публічно-владні управлінські функції у сферах казначейського обслуговування бюджетних коштів, бухгалтерського обліку виконання бюджетів. Відповідно до підпункту 3 пункту 4 вказаного Положення ДКС відповідно до покладених на нього завдань та в установленому законодавством порядку здійснює безспірне списання коштів державного та місцевих бюджетів або боржників на підставі рішення суду. Таким чином, слід погодитися із судом першої інстанції у тому, що при виконанні свої повноваження ДКС не здійснювала будь-яких протиправних дій щодо позивача та не порушувала його прав та охоронюваних законом інтересів. Щодо доводів ОСОБА_1 про те, що внаслідок застосування акта, який визнаний неконституційним, він недоотримав кошти на які мав законні сподівання, і які б міг отримати за інших звичайних умов, апеляційний суд зазначає таке. Відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини. Частиною 2 статті 6 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини. У рішенні Європейського суду з прав людини (далі ЄСПЛ) від 30 вересня 2014 року у справі «Петро Якович Петльований проти України» зазначено, що стаття 1 Протоколу № 1 захищає «майно», яке може бути або «існуючою річчю», або активами, включаючи вимоги, стосовно яких заявник може стверджувати, що він або вона має щонайменш «законне сподівання» успішного здійснення майнових прав. Коли майновий інтерес покладено в основу вимог, особа, якій він належить, може розглядатись як така, що має «законне сподівання», якщо є достатні підстави для цього інтересу в національному законодавстві, наприклад, коли є усталені прецеденти національних судів, що підтверджують його наявність. Можна сказати, що незаконне сподівання виникає, коли є спір щодо правильності тлумачення та застосування національного законодавства, і доводи заявника потім відхилюються національними судами. При цьому апеляційний суд наголошує, що у позивача на момент проведення йому Департаментом виплат допомоги до 5 травня у 2017-2019 роках не було «законних сподівань» на отримання такої допомоги у більшому розмірі, оскільки на той час діяли правові приписи пункту 26 розділу VI Прикінцеві та перехідні положення БК та відповідних постанов Уряду, що встановлювали спірні виплати у розмірі, який було йому виплачено. Таким чином, правові підстави для покладення на Департамент чи ДКС обов`язку по відшкодуванню ОСОБА_1 шкоди, заподіяної прийняттям акта, який згодом визнаний неконституційним, на час вирішення спору відсутні. У пункті 58 рішення у справі «Серявін та інші проти України» (Заява № 4909/04) від 10 лютого 2010 року Суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі Руїс Торіха проти Іспанії від 9 грудня 1994 року, серія A, № 303-A, п. 29). У Висновку № 11(2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32 - 41), серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення. Підсумовуючи наведене, на думку апеляційного суду, доводи апеляційної скарги, наведені на спростування висновків суду першої інстанції, не містять належного обґрунтування чи фактичних обставин, які б були безпідставно залишені без розгляду судом першої інстанції. Порушень норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильного застосування норм матеріального права поза межами вимог апелянта та доводів, викладених у апеляційній скарзі, у ході апеляційного розгляду справи встановлено не було. Відтак, суд апеляційної інстанції приходить до переконання, що суд першої інстанції, вирішуючи даний публічно-правовий спір, правильно встановив фактичні обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, а отже апеляційну скаргу слід залишити без задоволення. Підстав для зміни розподілу судових витрат за наслідками апеляційного перегляду справи у відповідності до вимог частини 6 статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України немає. Керуючись статтями 241, 243, 308, 311, 316, 321, 322, 325, 328, 329 Кодексу адміністративного судочинства України, апеляційний суд, ПОСТАНОВИВ : апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Волинського окружного адміністративного суду від 23 листопада 2020 року у справі № 140/4862/20 без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції лише у випадках, передбачених пунктом 2 частини 5 статті 328 Кодексу адміністративного судочинства України. Головуючий суддя Т. В. Онишкевич судді Л. П. Іщук І. М. Обрізко