Постанова 4818 № 638/5724/19

ХАРКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД __________________________________________________________________ ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ «23» лютого 2021 року м. Харків справа № 638/5724/19 провадження № 22ц/818/630/21 Харківський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого - Бурлака І.В. (суддя-доповідач), суддів - Хорошевського О.М., Яцини В.Б. за участю секретаря Дмитренко А.Ю. учасники справи: позивач керівник Харківської місцевої прокуратури №4 в інтересах держави в особі Харківської міської ради, представниця позивача Омельник М.М., відповідач ОСОБА_1 , представниця відповідача ОСОБА_2 , третя особа - Служба у справах дітей по Шевченківському району Департаменту служб у справах дітей Харківської міської ради особа, яка подала апеляційну скаргу заступник керівника Харківської обласної прокуратури розглянув у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу заступника керівника Харківської обласної прокуратури на ухвалу Дзержинського районного суду м. Харкова від 07 вересня 2020 року в складі судді Рибальченко Л.М. в с т а н о в и в: У квітні 2019 року керівник Харківської місцевої прокуратури №4 в інтересах держави в особі Харківської міської ради звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1 , третя особа: Служба у справах дітей по Шевченківському району Департаменту служб у справах дітей Харківської міської ради про визнання свідоцтва та договору недійсними, витребування майна з чужого незаконного володіння, який у подальшому уточнила Харківська міська рада, та просив: визнати недійсним свідоцтво про право власності з реквізитами № НОМЕР_1 , за змістом якого воно начебто видане 03 вересня 1996 року Харківським центром приватизації державного житлового фонду ОСОБА_3 , та на підставі якого ОСОБА_3 15 квітня 2016 року приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Васіковою Л.Є. проведено державну реєстрацію права власності на квартиру АДРЕСА_1 ; визнати недійсним договір купівлі-продажу, посвідчений 15 квітня 2016 року приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Васіковою Л.Є. (реєстровий № 1279), за змістом якого ОСОБА_3 продав ОСОБА_1 квартиру АДРЕСА_1 ; визнати право власності на квартиру АДРЕСА_1 загальною площею 38,1 кв м, житловою площею 15,9 кв м за територіальною громадою м. Харкова в особі Харківської міської ради; витребувати квартиру АДРЕСА_1 з незаконного володіння ОСОБА_1 на користь територіальної громади м. Харкова в особі Харківської міської ради, вирішити питання щодо судових витрат. Харківська міська рада в уточненій позовній заяві просила доповнити вимоги керівника Харківської місцевої прокуратури № 4 в її інтересах, додавши вимогу: визнати відумерлою спадщиною квартиру АДРЕСА_1 , яка належала ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , померлій ІНФОРМАЦІЯ_2 , та передати вказану квартиру у комунальну власність територіальної громади м. Харкова в особі Харківської міської ради. У квітні та вересні 2020 року ОСОБА_1 та його представниця звернулись до суду першої інстанції з клопотаннями про повернення позовної заяви. Заяви мотивовані тим, що у керівника Харківської місцевої прокуратури № 4 відсутні підстави для подання позову в інтересах Харківської міської ради. Харківська міська рада могла самостійно звернутися з позовом до суду. Вказали, що активні дії Харківської міської ради, спрямовані на захист інтересів територіальної громади. Подання до поліції заяви про вчинення кримінального правопорушення, заяви до суду про витребування доказів та уточненої позовної заяви з вимогою щодо визнання відумерлою спадщини спірної квартири не свідчать про нездійснення або неналежне здійснення органом місцевого самоврядування захисту інтересів держави. Отже, прокурором не доведено, що саме цей випадок є виключним для представництва прокуратурою інтересів держави у суді. Ухвалою Дзержинського районного суду м. Харкова від 07 вересня 2020 року в задоволенні клопотання представника відповідача адвоката Гетьман О.М. про повернення позовної заяви в порядку пункту 4 частини 4 статті 185 ЦПК України відмовлено; позовну заяву Харківської місцевої прокуратури №4 в інтересах держави в особі Харківської міської ради - залишено без розгляду. Не погоджуючись з ухвалою суду заступник керівника Харківської обласної прокуратури подав апеляційну скаргу, в якій просив ухвалу суду - скасувати та направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції, вирішити питання щодо судових витрат. Вказав, що підстави для звернення до суду з позовом в інтересах Харківської міської ради виникли у зв`язку з порушенням інтересів територіальної громади, захист яких вона не здійснює належним чином. Зазначив, що наявність підстав для представництва не може зводитись виключно до необхідності порушення кримінального провадження або притягнення винних осіб до кримінальної відповідальності. Вказав, що обов`язку долучати до позовної заяви лист, яким прокурор попереджає суб`єкта владних повноважень про майбутнє звернення до суду, нормами закону не передбачено. Зазначив, що судом досліджено лист Харківської міської ради від 15 лютого 2019 року, зі змісту якого вбачається, що міською радою розглянуто лист Харківської місцевої прокуратури № 4 від 29 січня 2019 року щодо звернення до суду з позовом у її інтересах, що вказує на поінформованість про намір прокурора подати позов. Однак, з лютого до квітня 2019 року Харківська міська рада самостійно з позовом не звернулась. Вказав, що подання Харківською міською радою уточненого позову та клопотання про витребування доказів свідчить лише про реалізацію прав позивача та не спростовує наявності підстав для представництва, які існували на час звернення прокурора до суду з позовом. 17 грудня 2020 року до суду апеляційної інстанції від ОСОБА_1 надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому він зазначив, що доводи апеляційної скарги безпідставні та необгрунтовані. Вказав, що прокурор, як ініціатор звернення з позовом до суду жодного разу не був присутній у судових засіданнях під час розгляду справи судом першої інстанції. Вважав, що прокурором не доведено виключність випадку, а також факту неналежного здійснення захисту уповноваженим на nt органом, що й було встановлено судом першої інстанції та викладено в оскаржуваній ухвалі. 15 грудня 2020 року від Служби у справах дітей по Шевченківському району Департаменту служб у справах дітей Харківської міської ради надійшла заява про розгляд справи без її участі. Судова колегія, заслухавши суддю-доповідача, пояснення з`явившихся учасників справи, дослідивши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги вважає, що апеляційну скаргу заступника керівника Харківської обласної прокуратури необхідно задовольнити, ухвалу суду скасувати. Ухвала суду першої інстанції мотивована відсутністю підстав для звернення прокурора до суду з позовом в інтересах Харківської міської ради. Проте, з таким висновком суду першої інстанції погодитись неможливо, виходячи з наступного. Відповідно до статті 131-1 Конституції Українина органи прокуратури України покладено функцію представництва інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом. За приписами частин третьої та четвертої статті 56 ЦПК України у визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи. До початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами. Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. Невиконання цих вимог має наслідком застосування положень, передбачених статтею 185 цього Кодексу. Якщо суд після відкриття провадження у справі, з урахуванням наведених учасниками справи аргументів та наданих доказів, установить відсутність підстав для представництва прокурором інтересів держави в суді, він залишає позовну заяву, подану прокурором в інтересах держави в особі компетентного органу, без розгляду відповідно до положень, передбачених пунктом 2 частини першої статті 257 ЦПК України. Європейський Суд з прав людини неодноразово звертав увагу на участь прокурора в суді на боці однієї зі сторін як обставину, що може впливати на дотримання принципу рівності сторін. Оскільки прокурор або посадова особа з аналогічними функціями, пропонуючи задовольнити або відхилити скаргу, стає противником або союзником сторін у справі, його участь може викликати в однієї зі сторін відчуття нерівності (рішення у справі "Ф.В. проти Франції" (F.W. v. France) від 31 березня 2005 року, заява 61517/00, пункт 27). Водночас, у справі "Менчинська проти Російської Федерації" (рішення від 15 січня 2009 року, заява № 42454/02, пункт 35) Суд висловив таку позицію (у неофіційному перекладі): "Сторонами цивільного провадження виступають позивач і відповідач, яким надаються рівні права, в тому числі, право на юридичну допомогу. Підтримка, що надається прокуратурою одній зі сторін, може бути виправдана за певних обставин, наприклад, при захисті інтересів незахищених категорій громадян (дітей, осіб з обмеженими можливостями та інших категорій), які, ймовірно, не в змозі самостійно захищати свої інтереси, або в тих випадках, коли відповідним правопорушенням зачіпаються інтереси великого числа громадян, або у випадках, коли потрібно захистити інтереси держави". При цьому, Європейський суд з прав людини уникає абстрактного підходу до розгляду питання про участь прокурора у цивільному провадженні. Розглядаючи кожен випадок окремо, Суд вирішує - наскільки участь прокурора у розгляді справи відповідала принципу рівноправності сторін. У Рекомендаціях Парламентської Асамблеї Ради Європи від 27 травня 2003 року № 1604 (2003) "Про роль прокуратури в демократичному суспільстві, заснованому на верховенстві закону" щодо функцій органів прокуратури, які не відносяться до сфери кримінального права, передбачено важливість забезпечити, щоб повноваження і функції прокурорів обмежувалися сферою переслідування осіб, винних у скоєнні кримінальних правопорушень, і вирішення загальних завдань щодо захисту інтересів держави через систему відправлення кримінального правосуддя, а для виконання будь-яких інших функцій були засновані окремі, належним чином розміщені і ефективні органи. Враховуючи викладене, з урахуванням ролі прокуратури в демократичному суспільстві та необхідності дотримання справедливого балансу у питанні рівноправності сторін судового провадження, зміст пункту 3 частини 1 статті 131-1 Конституції України щодо підстав представництва прокурора інтересів держави в судах, не може тлумачитися розширено. Відтак, прокурор може представляти інтереси держави в суді у виключних випадках, які прямо передбачені законом. Розширене тлумачення випадків (підстав) для представництва прокурором інтересів держави в суді не відповідає принципу змагальності, який є однією із засад правосуддя (пункт 3 частини 2 статті 129 Конституції України). Положення пункту 3 частини 1 статті 131-1 Конституції України відсилає до спеціального закону, яким мають бути визначені виключні випадки та порядок представництва прокурором інтересів держави в суді. Таким законом є Закон України "Про прокуратуру". Відповідно до частини 3 статті 23 цього Закону, прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті. Підстави представництва прокурором інтересів держави з`ясовуються насамперед судом першої інстанції, який має досить широкий розсуд (дискрецію) в оцінці підстав звернення прокурора. Отже, виключними випадками, за яких прокурор може здійснювати представництво інтересів держави в суді, є порушення або загроза порушення інтересів держави. Ключовим для застосування цієї норми є поняття "інтерес держави". У Рішенні Конституційного Суду України у справі за конституційними поданнями Вищого арбітражного суду України та Генеральної прокуратури України щодо офіційного тлумачення положень статті 2 Арбітражного процесуального кодексу України(справа про представництво прокуратурою України інтересів держави в арбітражному суді) від 08 квітня 1999 року № 3-рп/99 Конституційний Суд України, з`ясовуючи поняття "інтереси держави" висловив позицію про те, що інтереси держави відрізняються від інтересів інших учасників суспільних відносин. В основі перших завжди є потреба у здійсненні загальнодержавних (політичних, економічних, соціальних та інших) дій, програм, спрямованих на захист суверенітету, територіальної цілісності, державного кордону України, гарантування її державної, економічної, інформаційної, екологічної безпеки, охорону землі як національного багатства, захист прав усіх суб`єктів права власності та господарювання тощо (пункт 3 мотивувальної частини). Інтереси держави можуть збігатися повністю, частково або не збігатися зовсім з інтересами державних органів, державних підприємств та організацій чи з інтересами господарських товариств з часткою державної власності у статутному фонді. Проте, держава може вбачати свої інтереси не тільки в їх діяльності, але й в діяльності приватних підприємств, товариств. З урахуванням того, що "інтереси держави" є оціночним поняттям, прокурор чи його заступник у кожному конкретному випадку самостійно визначає з посиланням на законодавство, на підставі якого подається позов, в чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних або інших інтересів держави, обґрунтовує у позовній заяві необхідність їх захисту та зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах. Таким чином, "інтереси держави" охоплюють широке і водночас чітко не визначене коло законних інтересів, які не піддаються точній класифікації, а тому їх наявність повинна бути предметом самостійної оцінки суду у кожному конкретному випадку звернення прокурора з позовом. Надмірна формалізація "інтересів держави", особливо у сфері публічних правовідносин, може призвести до необґрунтованого обмеження повноважень прокурора на захист суспільно значущих інтересів там, де це дійсно потрібно. Аналогічна позиція викладена у постанові Верховного Суду від 25 квітня 2018 року у справі № 806/1000/17. Аналіз частини 3 статті 23 Закону України "Про прокуратуру"дає підстави стверджувати, що прокурор може представляти інтереси держави в суді у випадках: - якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження; - у разі відсутності такого органу. Перший "виключний випадок" передбачає наявність органу, який може здійснювати захист інтересів держави самостійно, а другий - відсутність такого органу. Однак, підстави представництва інтересів держави прокуратурою у цих двох випадках істотно відрізняються. У першому випадку прокурор набуває право на представництво, якщо відповідний суб`єкт владних повноважень не здійснює захисту або здійснює неналежно. "Не здійснення захисту" виявляється в усвідомленій пасивній поведінці уповноваженого суб`єкта владних повноважень - він усвідомлює порушення інтересів держави, має відповідні повноваження для їх захисту, але всупереч цим інтересам за захистом до суду не звертається. "Здійснення захисту неналежним чином" виявляється в активній поведінці (сукупності дій та рішень), спрямованій на захист інтересів держави, але яка є неналежною. "Неналежність" захисту може бути оцінена з огляду на встановлений порядок захисту інтересів держави, який серед іншого включає досудове з`ясування обставин порушення інтересів держави, обрання способу їх захисту та ефективне здійснення процесуальних прав позивача. Так, захищати інтереси держави повинні насамперед відповідні суб`єкти владних повноважень, а не прокурор. Щоб інтереси держави не залишилися незахищеними, прокурор виконує субсидіарну роль, замінює в судовому провадженні відповідного суб`єкта владних повноважень, який всупереч вимог закону не здійснює захисту або робить це неналежно. Разом з тим, з наведених вище положень законодавства вбачається, що прокурор не зобов`язаний встановлювати причини, за яких позивач не здійснює захист своїх інтересів. Такий правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 04 квітня 2019 року, справа № 924/349/18. За приписами статті 2 Закону України "Про місцеве самоврядування", місцеве самоврядування в Україні - це гарантоване державою право та реальна здатність територіальної громади - жителів села чи добровільного об`єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища, міста - самостійно або під відповідальність органів та посадових осіб місцевого самоврядування вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України. В силу частин 3, 5 статті 16 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" матеріальною і фінансовою основою місцевого самоврядування є рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, земля, природні ресурси, що є у комунальній власності територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах, а також об`єкти їхньої спільної власності, що перебувають в управлінні районних і обласних рад. Від імені та в інтересах територіальних громад права суб`єкта комунальної власності здійснюють відповідні ради. Частинами 1 та 3 статті 1277 ЦК України передбачено, що у разі відсутності спадкоємців за заповітом і за законом, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини, а також відмови від її прийняття орган місцевого самоврядування за місцем відкриття спадщини, а якщо до складу спадщини входить нерухоме майно - за його місцезнаходженням, зобов`язаний подати до суду заяву про визнання спадщини відумерлою. Спадщина, визнана судом відумерлою, переходить у власність територіальної громади за місцем відкриття спадщини, а нерухоме майно - за його місцезнаходженням. Відповідно до положень Конституції України право комунальної власності територіальної громади захищається державою на рівних умовах з правом власності інших суб`єктів. У рішенні Конституційного Суду України від 08 квітня 1999 року № 1-1/99 визначено, що прокурор чи його заступник у кожному конкретному випадку самостійно визначає з посиланням на законодавство, на підставі якого подається позов, в чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних або інших інтересів держави, обґрунтовує у позовній заяві необхідність їх захисту та зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах. Поняття "орган, уповноважений державою здійснювати відповідні повноваження" визначено, як орган державної влади або орган місцевого самоврядування, якому законом надано повноваження органу виконавчої влади. Враховуючи наведене вище, інтереси держави полягають не тільки у захисті прав державних органів влади чи тих, які відносяться до їх компетенції, а також у захисті прав та свобод органів місцевого самоврядування, яке не носить загальнодержавного характеру, але направлене на виконання функцій держави на конкретній території та реалізуються у визначеному законом порядку та способі, який відноситься до їх відання. Органи місцевого самоврядування у визначених законом випадках є рівними за статусом носіями державної влади як і державні органи. Відповідний правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 02 жовтня 2018 року, справа № 4/166"Б". Як вбачається з матеріалів справи, у провадженні суду першої інстанції перебувала справа за позовом керівника Харківської місцевої прокуратури №4 в інтересах держави в особі Харківської міської ради до ОСОБА_1 , третя особа: Служба у справах дітей по Шевченківському району Департаменту служб у справах дітей Харківської міської ради про визнання свідоцтва та договору недійсними, витребування майна з чужого незаконного володіння. Позовні вимоги прокурора обґрунтовані тим, що квартира АДРЕСА_1 належала на праві власності ОСОБА_4 на підставі договору купівлі-продажу від 29 січня 2001 року. ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_4 померла. З огляду на відсутність спадкоємців за заповітом і законом рішенням Дзержинського районного суду м. Харкова від 14 вересня 2017 року по справі №638/8132/17 вказану квартиру визнано відумерлою спадщиною та передано до комунальної власності територіальної громади міста Харкова в особі Харківської міської ради. Однак, з відомостей Державного реєстру речових прав на нерухоме майно вбачається, що 15 квітня 2016 року приватним нотаріусом Харківської міського нотаріального округу Васіковою Л.Є. на підставі свідоцтва про право власності № НОМЕР_1 від 03 вересня 1996 року проведено державну реєстрацію права власності на спірну квартиру за ОСОБА_3 та цього ж дня право власності ОСОБА_3 на цю квартиру припинено в зв`язку з посвідченням договору купівлі-продажу від 15 квітня 2016 року, на підставі якого ОСОБА_3 продав квартиру ОСОБА_1 . Разом з тим, спірна квартира на підставі свідоцтва про право власності із вищезазначеними реквізитами належала не ОСОБА_3 , а ОСОБА_5 , яка й продала її ОСОБА_4 за договором від 29 січня 2001 року. Прокурор вказав, що спірні правовідносини спрямовані на незаконне заволодіння спірною квартирою шляхом надання підроблених документів, та вказана квартира мала перейти у власність Харківської міської ради як відумерла спадщина, тому звернувся до суду з позовом у цій справі. Зазначив, що спірна квартира визнана відумерлою спадщиною, однак Харківською міською радою самостійно не вживаються заходи щодо захисту в судовому порядку порушених інтересів територіальної громади м. Харкова, а право власності на неї досі не зареєстровано за територіальною громадою. Харківська міська рада у даній справі подала пояснення, у яких підтримала вимоги прокурора, клопотання про витребування доказів та уточнену позовну заяву, у якій просила доповнити вимоги прокурора вимогою про визнання спірної квартири відумерлою спадщиною, оскільки рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 14 вересня 2017 року скасовано постановою суду апеляційної інстанції від 19 лютого 2020 року у зв`язку з існуванням спору про право. Матеріали справи свідчать про те, що на виконання частини 4 статті 23 Закону України «Про прокуратуру» Харківською місцевою прокуратурою №4 повідомлено Харківську міську раду про вжиття заходів представницького характеру у її інтересах. З листа Харківської міської ради від 15 лютого 2019 року №1128/9-19 вбачається, що юридичним департаментом Харківської міської ради розглянуто лист Харківської місцевої прокуратури №4 від 29 січня 2019 року №04-10-2113 вих.№18 щодо звернення до суду з позовом в інтересах держави в особі Харківської міської ради до ОСОБА_1 про визнання свідоцтва та договору недійсним, визнання права власності та витребування квартири АДРЕСА_1 з чужого незаконного володіння, та Харківська міська рада не зверталась до суду з позовом до цього ж відповідача і не заперечує щодо звернення Харківської місцевої прокуратури №4 до суду з відповідним позовом (а. с. 34). До суду апеляційної інстанції прокурором надано копію листа від 29 січня 2019 року, яким Харківського міського голову повідомлено про рішення щодо звернення до суду з позовом у цій справі (а. с. 193). Залишаючи позов керівника Харківської місцевої прокуратури №4 в інтересах держави в особі Харківської міської ради без розгляду суд першої інстанції виходив з того, що прокурором не обґрунтовано наявність підстав для здійснення представництва інтересів держави в суді, не наведено обставин, які б давали можливість дійти висновку про невиконання або неналежне виконання Харківською міською радою своїх функцій щодо захисту майнових інтересів територіальної громади. Проте, згідно з частиною п`ятою статті 175 ЦПК України у разі пред`явлення позову особою, якій законом надано право звертатися до суду в інтересах іншої особи, в заяві повинні бути зазначені підстави такого звернення. Близька за змістом вимога застосовується згідно з абзацами першим і другим частини четвертої статті 23 Закону України «Про прокуратуру»: прокурор має обґрунтувати наявність підстав для представництва. Як вбачається з позовної заяви прокурором згідно вимог частини четвертої статті 56 ЦПК України, абзацу першого частини третьої, абзацу першого частини четвертої статті 23 Закону України «Про прокуратуру» у тексті позовної заяви обґрунтовано неналежне здійснення захисту державних інтересів уповноваженими органами у спірних правовідносинах (тобто, наведено підставу для представництва інтересів держави), а також обґрунтовано, у чому, з його погляду, полягає порушення цих інтересів (тобто наведено підстави позову). Незгода суду з наведеним у позовній заяві обґрунтуванням прокурора щодо визначеної ним підстави представництва, як і неподання прокурором доказів відсутності органів влади, які мають повноваження здійснювати захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах, або нездійснення ними такого захисту, не є підставою для залишення позову без розгляду, як помилково вважав суд у цій справі. Оскільки повноваження органів влади, зокрема, і щодо здійснення захисту законних інтересів держави, є законодавчо визначеними, суд згідно з принципом jura novit curia («суд знає закони») під час розгляду справи має самостійно перевірити доводи сторін щодо наявності чи відсутності повноважень органів влади, зокрема, повноважень органів прокуратури, здійснювати у спосіб, який обрав прокурор, захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах. До подібних висновків дійшли Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019 року у справі № 587/430/16-ц, провадження № 14-104/цс 19; Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 25 вересня 2019 року, справа № 495/10988/17, провадження № 61-29св19. Звертаючись до суду з позовом у даній справі, прокурор відповідно до вимог статті 23 Закону України "Про прокуратуру" та статті 56 ЦПК України належним чином обґрунтував наявність підстав для представництва інтересів держави у суді, визначив, у чому полягає порушення інтересів держави та зазначив орган, уповноважений здійснювати відповідні функції у спірних відносинах. Підставою для звернення до суду з позовом прокурор вказав, зокрема, те, що Харківська міська рада неналежно здійснює захист інтересів територіальної громади, а саме не зареєструвала право власності на спірну квартиру та самостійно не вживає заходів для звернення до суду з вимогами щодо її витребування. З огляду на викладене колегія суддів вважає необґрунтованим висновок суду першої інстанції про те, що прокурор не мав підстав звернутися з позовом у цій справі. Аналогічний висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 553/2759/18, провадження № 14-643 цс

19. Посилання суду першої інстанції на те, що з матеріалів справи неможливо встановити, чи встановлював прокурор при направленні листа про свій намір пред`явити позов в інтересах Харківської міської ради строк, протягом якого орган місцевого самоврядування міг самостійно звернутися до суду з позовом та провести відповідну перевірку, судова колегія вважає помилковими, оскільки у даному разі прокурором виконано вимоги закону щодо повідомлення відповідного органу про вжиття заходів представницького характеру у його інтересах, та законом не передбачено обов`язку прокурора отримати відповідь на таке повідомлення та встановити у такому повідомленні строк для самостійного звернення відповідного органу до суду. Матеріали справи свідчать про те, що з відповідним позовом до ОСОБА_1 з цим же предметом та з цих же підстав Харківська міська рада до суду не зверталась та заперечень проти звернення прокурора до суду в її інтересах у даній справі не висловила. Вищезазначений лист прокурора про намір подання позову Харківська міська рада отримала у лютому 2019 року, а прокурор звернувся до суду з позовом у цій справі у квітні 2019 року. Протягом двох місяців Харківською міською радою не вчинено будь-яких дій щодо захисту майнових інтересів територіальної громади у спірних правовідносинах. Сам факт не звернення до суду уповноважених органів з позовом, який би відповідав вимогам процесуального законодавства та відповідно мав змогу захистити інтереси держави, свідчить про те, що указані органи неналежно виконують свої повноваження у спірних правовідносинах, у зв`язку із чим у прокурора виникають обґрунтовані підстави для захисту інтересів значної кількості громадян та звернення до суду з позовом, що відповідає нормам національного законодавства та практиці Європейського суду з прав людини. Відповідного висновку дійшла Велика Палата Верховного Суду в постанові від 15 жовтня 2019 року, справа № 903/129/18, провадження № 12-72гс19. Посилання суду першої інстанції на те, що прокурором не надано доказів того, що уповноважений орган не здійснює або неналежним чином здійснює відповідні повноваження щодо захисту інтересів, зокрема, внесення відомостей до Єдиного реєстру досудових розслідувань про вчинене кримінальне правопорушення на підставі статті 367 Кримінального кодексу України(службова недбалість); вироку суду щодо службових осіб; доказів накладення дисциплінарних стягнень на державних службовців, які займають посаду державної служби в органі державної влади та здійснюють встановлені для цієї посади повноваження, за невиконання чи неналежне виконання службових обов`язків тощо, є необґрунтованими. Суд, вирішуючи питання щодо наявності підстав для представництва, не повинен установлювати саме протиправність бездіяльності компетентного органу чи його посадової особи. Частиною сьомою статті 23 Закону України «Про прокуратуру» передбачено, що в разі встановлення ознак адміністративного чи кримінального правопорушення прокурор зобов`язаний здійснити передбачені законом дії щодо порушення відповідного провадження. Таким чином, питання про те, чи була бездіяльність компетентного органу протиправною та які її причини, суд буде встановлювати за результатами притягнення відповідних осіб до відповідальності. Спір між компетентним органом, в особі якого позов подано прокурором в інтересах держави, та відповідачем не є спором між прокурором і відповідним органом, а також не є тим процесом, у якому розглядається обвинувачення прокурором посадових осіб відповідного органу у протиправній бездіяльності. Таким чином, прокурору достатньо дотриматися порядку, передбаченого статтею 23 Закону України «Про прокуратуру», і якщо компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, то це є достатнім аргументом для підтвердження його бездіяльності. Якщо прокурору відомо причини такого не звернення, він обов`язково повинен зазначити їх в обґрунтуванні підстав для представництва, яке міститься в позові, але якщо з відповіді компетентного органу на звернення прокурора такі причини з`ясувати неможливо чи такої відповіді взагалі не отримано, то це не є підставою вважати звернення прокурора необґрунтованим. Такі правові висновки викладено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 травня 2020 року у справі № 912/2385/18 (провадження № 12-194гс19). Посилання суду першої інстанції в оскаржуваній ухвалі на правові висновки Європейського суду з прав людини, в контексті того, що участь прокурора у справі порушує принцип рівності сторін, судова колегія вважає безпідставними, оскільки Європейський суд з прав людини уникає абстрактного підходу до розгляду питання про участь прокурора у цивільному провадженні та вирішує питання щодо відповідності участі прокурора у справі принципу рівності сторін у кожному окремому випадку. Крім того, Європейський суд з прав людини у своїй практиці не заперечує існування категорій справ, де підтримка прокурора не порушує справедливого балансу прав сторін, зокрема, у випадках, коли потрібно захистити інтереси держави. Висновок суду першої інстанції щодо того, що Харківська міська рада є компетентним органом, який може і бажає захищати інтереси держави, оскільки нею до суду надавались пояснення в порядку статті 43 ЦПК України, клопотання про витребування доказів, уточнена позовна заява, що свідчить про належний захист нею своїх інтересів у суді, судова колегія вважає помилковим, оскільки Харківська міська рада не зверталась до суду з самостійним позовом на захист інтересів територіальної громади, а лише підтримує та доповнює вимоги прокурора, заявлені у цій справі. Отже, враховуючи нездійснення органом місцевого самоврядування захисту інтересів територіальної громади у спірних правовідносинах, не звернення до суду із відповідним самостійним позовом, прокурор мав право звернутися до суду з даним позовом, тому висновок суду першої інстанції щодо залишення позовної заяви прокурора без розгляду є необґрунтованим. Аналізуючи наведене колегія суддів вважає, що суд першої інстанції порушив норми процесуального права, які призвели до постановлення помилкової ухвали. За таких обставин відповідно до пункту 4 частини 1 статті 379 ЦПК України ухвала підлягає скасуванню з направленням справи до суду першої інстанції для продовження розгляду. Пунктом 37 Постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України «Про застосування судами законодавства про судові витрати у цивільних справах» № 10 від 17 жовтня 2014 року визначено, що якщо судом апеляційної інстанції скасовано ухвалу суду першої інстанції, яка перешкоджає розгляду справи, з передачею справи на розгляд до суду першої інстанції, то розподіл сум судового збору, пов`язаного з розглядом відповідної апеляційної та/або касаційної скарги, здійснюється судом першої інстанції за результатами розгляду ним справи згідно із загальними правилами ЦПК України. Оскільки наразі вирішується процесуальне питання, а не розглядається справа по суті, питання щодо стягнення судових витрат не вирішується. Керуючись ст. ст. 367, 368, п.6 ч.1 ст.374, п.4 ч.1 ст.379, ст. ст. 381-384, 389 ЦПК України п о с т а н о в и в: Апеляційну скаргу заступника керівника Харківської обласної прокуратури задовольнити. Ухвалу Дзержинського районного суду м. Харкова від 07 вересня 2020 року скасувати. Справу направити до суду першої інстанції для продовження розгляду. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом 30 днів з дня набрання законної сили. Головуючий І. В. Бурлака Судді О.М. Хорошевський В.Б. Яцина Повний текст постанови складено 26 лютого 2021 року.