Постанова КЦС ВС № 726/773/17

Постанова Іменем України 25 лютого 2021 року м. Київ справа № 726/773/17 провадження № 61-36406св18 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Жданової В. С. (суддя-доповідач), Зайцева А. Ю., Коротенка Є. В., учасники справи: позивач - ОСОБА_1 , відповідачі: ОСОБА_2 , Чернівецька міська рада, розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Садгірського районного суду міста Чернівців від 18 січня 2018 року у складі судді Байцар Л. В. та постанову апеляційного суду Чернівецької області від 11 квітня 2018 року у складі колегії суддів: Перепелюк І. Б., Литвинюк І. М., Яремка В. В. ВСТАНОВИВ:

Описова частина Короткий зміст позовних вимог У травні 2017 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , Чернівецької міської ради про часткове скасування рішення органу місцевого самоврядування, скасування свідоцтва про право особистої власності та визнання договору дарування недійсним. Позов мотивовано тим, що вона народилась ІНФОРМАЦІЯ_1 в сім`ї ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , що підтверджується свідоцтвом про народження. Після того, як її батько в травні 1945 року зник безвісті, та після смерті матері ІНФОРМАЦІЯ_2 , вона залишалась проживати в батьківському будинку в колишньому АДРЕСА_1 , яке рішенням виконкому Чернівецької обласної ради депутатів трудящих від 22 червня 1959 року № 352/15 включено до меж м. Чернівців та присвоєно адресу: АДРЕСА_1 . Факт її реєстрації з часу народження та безперервного проживання в цьому будинку підтверджується: відміткою в паспорті громадянина України про реєстрацію місця проживання, довідкою ПП «Садгора-Сервіс» від 10 листопада 2016 року № 3375 про склад сім`ї; свідоцтвом про закінчення школи; довідкою квартального комітету від 24 лютого 2017 року №

5. Позивач зазначала, що в липні 2015 року до неї та членів її сім`ї з позовом про позбавлення права користування житловим приміщенням звернувся племінник ОСОБА_2 , який є сином її рідного брата ОСОБА_4 , померлого ІНФОРМАЦІЯ_3 . Позов мотивований тим, що батько відповідача - ОСОБА_4 , був власником цього будинку на підставі свідоцтва про право особистої власності на домоволодіння від 25 травня 1961 року № НОМЕР_4, а ОСОБА_2 став його власником на підставі договору дарування від 18 травня 1999 року. Рішенням апеляційного суду Чернівецької області від 15 вересня 2016 року в задоволенні позову ОСОБА_2 відмовлено. Посилаючись на те, що про оформлення права власності на спірний будинок за ОСОБА_4 та ОСОБА_2 їй стало відомо лише при розгляді вказаної вище справи, та вважаючи, що вони набули право власності на будинок незаконно, ОСОБА_1 просила скасувати рішення виконавчого комітету Садгірської міської Ради депутатів трудящих від 25 травня 1961 року № 9/3 в частині визнання права власності на будинковолодіння АДРЕСА_1 за ОСОБА_4 (пункт 54 додатку № 1 до рішення); скасувати свідоцтво виконавчого комітету Садгірської місцевої Ради депутатів трудящих про право особистої власності на домоволодіння від 25 травня 1961 року № НОМЕР_4; визнати недійсним договір дарування житлового будинку від 18 травня 1999 року, укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_2 , посвідчений державним нотаріусом Другої чернівецької державної нотаріальної контори Суружіу Н. Д., зареєстрований в реєстрі за №

522. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Садгірського районного суду м. Чернівців від 18 січня 2018 року в задоволенні позову відмовлено. Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що позивачем не надано жодних належних та допустимих доказів, що спірний будинок забудови 1929-1930 років належав на праві власності її батькам. Жодних технічних або правовстановлюючих документів на спірний будинок до 1961 року сторонами не представлено. Свідоцтво про право власності на житловий будинок АДРЕСА_1 вперше видано на ім`я ОСОБА_5 25 травня 1961 року. Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції Постановою апеляційного суду Чернівецької області від 11 квітня 2018 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, рішення Садгірського районного суду м. Чернівців від 18 січня 2018 року залишено без змін. Апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції, що спірний будинок забудови 1929-1930 років не належав на праві власності ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , а отже не міг перейти до позивача як спадщина, оскільки відповідно до статті 54 ЦК Української РСР від 1922 року було можливим лише орендне користування нерухомістю, а право приватної власності було допустиме тільки щодо рухомого майна, не вилученого з цивільного обігу. Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнення її доводів У червні 2018 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення судів попередніх інстанцій та ухвалити нове рішення про задоволення позову. Касаційна скарга мотивована тим, що суди попередніх інстанцій не врахували, що спірний будинок будувався її батьками в кінці 1920-х років в селі Рогізна, яке було включене до меж міста Чернівці тільки в червні 1959 року, а ЦК Української РСР 1922 року передбачав укладення договору на забудову виключно ділянок, які перебували в межах міста, жодної умови про необхідність отримання такого договору в сільській місцевості цей кодекс не містив. При цьому, будинки, збудовані до 05 серпня 1992 року не є самочинними у відповідності до Інструкції про порядок проведення технічної інвентаризації об`єктів нерухомого майна, затвердженої наказом Державного комітету будівництва, архітектури та житлової політики України від 24 травня 2001 року №

127. Таким чином, збудувавши житловий будинок в 1929-1930 роках в селі Рогізна Чернівецької області, її батьки набули статусу його власників, оскільки жодний нормативно-правовий акт, який діяв на час будівництва, не вимагав вчинення жодних додаткових дій до цього, а в матеріалах справи відсутні будь-які документи, що підтверджували б право власності на цей будинок держави чи міської ради. Вказувала, що апеляційний суд дійшов помилкового висновку, що вона не проживає в цьому будинку і має у власності квартиру, оскільки матеріали справи не містять будь-яких доказів на підтвердження вказаних обставин. З часу свого народження і на день смерті батьків вона була зареєстрована та проживала в спірному будинку, а отже є такою, що вступила в управління майном та прийняла спадщину за законом як спадкоємець першої черги, а тому виконавчий комітет Садгірської міської ради депутатів трудящих не мав права визнавати право власності на цей будинок тільки одноособово за ОСОБА_4 . Короткий зміст відзиву на касаційну скаргу та узагальнення його доводів У липні 2018 року до суду надійшов відзив ОСОБА_2 на касаційну скаргу, в якому він просив касаційну скаргу залишити без задоволення, а рішення судів попередніх інстанцій - без змін, посилаючись на те, що спірний будинок не належав на праві приватної власності батькам позивача, а тому не міг перейти їй чи іншим особам як спадщина. ОСОБА_4 набув право власності на будинок в 1961 році з інших підстав, а тому позивач за наведених нею у позові обставин, не може оскаржувати законність рішення органу місцевого самоврядування. Довідка з квартального комітету №23 органу самоорганізації населення Чернівецької міської ради м. Чернівці від 09 травня 2017 року № 18 не може посвідчувати права власності на спірний будинок матері ОСОБА_6 - ОСОБА_2 , а тому цей будинок не може бути спадковим майном на момент відкриття спадщини. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції Статтею 388 ЦПК України передбачено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд. Ухвалою Верховного Суду від 25 червня 2018 року відкрито касаційне провадження в указаній справі і витребувано справу № 726/773/17 з Садгірського районного суду міста Чернівців. У липні 2018 року справа надійшла до Верховного Суду. Фактичні обставини справи, встановлені судами Суди встановили, що ОСОБА_1 народилася ІНФОРМАЦІЯ_1 в сім`ї ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , що підтверджується свідоцтвом про народження Серії НОМЕР_1 . Батько позивача ОСОБА_3 в травні 1945 року зник безвісті, що підтверджується Книгою пам`яті України. Мати позивачки ОСОБА_2 померла ІНФОРМАЦІЯ_2 , що підтверджується свідоцтвом про смерть Серії НОМЕР_2 від 01 березня 2017 року. На час смерті матері позивачка була неповнолітньою та проживала в будинку в АДРЕСА_1 , (на даний час АДРЕСА_1 ), в якому була зареєстрована з народження. Будь-які правовстановлюючі документи на цей будинок на ім`я батьків позивачки, які б відповідали вимогам діючого на той час законодавства, відсутні. ОСОБА_4 (брат позивача) став власником житлового будинку АДРЕСА_1 на підставі свідоцтва про право особистої власності на домоволодіння від 25 травня 1961 року № НОМЕР_4, виданого на підставі рішення виконкому Садгірської міської Ради депутатів трудящих від 25 травня 1961 року № 9/3. 18 травня 1999 року ОСОБА_4 подарував цей житловий будинок сину ОСОБА_2 , про що укладено договір дарування житлового будинку, посвідчений державним нотаріусом Другої чернівецької державної нотаріальної контори Суружіу Н. Д., зареєстрований в реєстрі за №

522. ІНФОРМАЦІЯ_3 ОСОБА_4 помер - свідоцтво про смерть серії НОМЕР_3 .

Мотивувальна частина Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Частиною першою статті 400 ЦПК України (в редакції, чинній на час подання касаційної скарги) визначено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Частиною третьою статті 401 ЦПК України передбачено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судових рішень. Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав. Відповідно до статті 21 ЦК Української РСР від 1922 року земля становить власність держави і не може бути предметом приватного обороту. Володіння землею допускається лише на правах користування. Примітками до цієї статті визначено, що скасуванням приватної власності на землю поділ майна на рухоме і нерухоме скасовано. Згідно статті 52 ЦК Української РСР від 1922 року розрізняється власність: а) державна (націоналізована і муніципалізована); б) кооперативна; в) приватна. Відповідно до статті 54 ЦК Української РСР від 1922 року предмет приватної власності можуть становити: не націоналізовані будівлі, підприємства торгові, підприємства промислові, що мають найманих робітників не вище передбаченої особливими законами кількості; знаряддя та засоби виробництва, гроші, цінні папери та інші цінності, в тому числі золота і срібна монета та іноземна валюта; предмети хатнього вжитку, господарства та особистого споживання, товари, які продавати законом не заборонено, і всяке не вилучене з приватного обороту майно. В 1954 році питання набуття права власності регулювались Указом Президії Верховної Ради СРСР від 26 серпня 1948 року «Про право громадян на купівлю і будівництво індивідуальних житлових будинків» (далі - Указ від 26 серпня 1948 року), що був визнаний таким, що втратив чинність, Указом Президії Верховної Ради СРСР від 22 лютого 1988 року № 8502-ІІ, і прийнятою відповідно до Указу від 26 серпня 1948 року постановою Ради Міністрів СРСР від 26 серпня 1948 року «Про порядок застосування Указу Президії Верховної Ради СРСР від 26 серпня 1948 року «Про право громадян на купівлю і будівництво індивідуальних житлових будинків» (далі - Постанова від 26 серпня 1948 року), які, зокрема, визначали умови та правові наслідки будівництва. Згідно зі статтею 1 Указу від 26 серпня 1948 року кожен громадянин і кожна громадянка мали право купити або збудувати для себе на праві особистої власності жилий будинок на один або два поверхи з числом кімнат від однієї до п`яти як у місті, так і поза містом. Пункт 2 Постанови від 26 серпня 1948 року визначав, що земельні ділянки для будівництва індивідуальних жилих будинків відводяться за рахунок земель міст, селищ, держземфонду і земель держлісфонду у безстрокове користування, а збудовані на цих ділянках будинки є особистою власністю забудовника. Відмовляючи у задоволенні позову, суди попередніх інстанцій виходили з того, що позивачем не надано жодних належних та допустимих доказів, що спірний будинок належав на праві власності батькам позивача. Жодних правовстановлюючих документів на спірний будинок до 1961 року сторонами не представлено. На підставі рішення Садгірської місцевої Ради депутатів трудящих від 25 травня 1961 року №9/3 ОСОБА_4 (брат позивача) став власником житлового будинку по АДРЕСА_1 (на даний час будинок АДРЕСА_1 ) та отримав свідоцтво про право особистої власності на домоволодіння від 25 травня 1961 року № НОМЕР_4. Враховуючи, що позивачем не доведено той факт, що спірний будинок знаходився у власності її батьків за їх життя, суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для скасування рішення виконавчого комітету Садгірської міської Ради депутатів трудящих від 25 травня 1961 року № 9/3 в частині визнання права власності на це будинковолодіння за ОСОБА_4 (пункт 54 додатку № 1 до рішення); скасування свідоцтва виконавчого комітету Садгірської місцевої Ради депутатів трудящих про право особистої власності на домоволодіння від 25 травня 1961 року № НОМЕР_4; визнання недійсним договору дарування житлового будинку від 18 травня 1999 року, укладеного між ОСОБА_4 та ОСОБА_2 . Доводи, наведені на обґрунтування касаційної скарги, не можуть бути підставами для скасування рішень судів першої та апеляційної інстанцій, оскільки вони зводяться до переоцінки встановлених судами обставин, що в силу вимог статті 400 ЦПК України виходить за межі розгляду справи судом касаційної інстанції. Наведені у касаційній скарзі доводи були предметом дослідження в судах першої та апеляційної інстанцій із наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах чинного законодавства, і з якою погоджується суд касаційної інстанції. Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Частиною третьою статті 401 ЦПК України передбачено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судових рішень. Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне касаційну скаргу залишити без задоволення, а рішення судів першої та апеляційної інстанцій - без змін. Щодо судових витрат Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає. Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Садгірського районного суду міста Чернівців від 18 січня 2018 року та постанову апеляційного суду Чернівецької області від 11 квітня 2018 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Судді:В. С. Жданова А. Ю. Зайцев Є. В. Коротенко