Постанова 4824 № 369/4042/18

П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 17 лютого 2021року м. Київ Справа № 369/4042/18 Провадження: № 22-ц/824/1217/2021 Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого (судді-доповідача) Невідомої Т.О., суддів Гаращенка Д.Р., Пікуль А.А. секретар Гулієв М.Д.о, розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу адвоката Ковальчук Ірини Валеріївни в інтересах ОСОБА_1 на рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 29 жовтня 2018 року, ухвалене під головуванням судді Ковальчук Л.М., у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмету спору: Виконавчий комітет Центрально-Міської районної у місті Кривий Ріг ради, Служба у справах дітей та сім`ї Києво-Святошинської районної державної адміністрації Київської області, про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням та надання дозволу на реєстрацію місця проживання неповнолітніх дітей без письмової згоди матері, в с т а н о в и в : У квітні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду із вказаним позовом мотивуючи свої вимоги тим, що він з ОСОБА_2 перебував у шлюбі, від якого мають спільних дітей: ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 . У січні 2016 року відповідачка разом із дітьми залишила спільне з ним, позивачем, помешкання і вже два роки винаймає інше житло. Маючи на меті продати житло, він звернувся до ОСОБА_2 із проханням надати йому нотаріально оформлену згоду на реєстрацію обох дітей в будинку АДРЕСА_1 з одночасним зняттям їх з реєстрації в квартирі АДРЕСА_2 , проте відповідачка такої згоди не надала. За наведених обставин просив суд визнати ОСОБА_2 такою, що втратила право користування квартирою АДРЕСА_2 ; надати дозвіл ОСОБА_1 на реєстрацію місця проживання його малолітніх дітей в будинку АДРЕСА_1 , з одночасним зняттям з реєстрації місця проживання за адресою: квартира АДРЕСА_2 , уповноваженим органом, без письмової згоди матері ОСОБА_2 . Рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 29 жовтня 2018 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Не погодившись із таким судовим рішенням, Ковальчук І.В. в інтересах ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на неповне з`ясуванням обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи, неправильне застосування норм матеріального права та недоведеність обставин, що мають значення для справи, просила скасувати рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 29 жовтня 2018 року та ухвалити нове, яким позовні вимоги задовольнити у повному обсязі. На обґрунтування доводів апеляційної скарги зазначила, що суд першої інстанції не надав жодної оцінки наданим позивачем доказам, в яких переконливо зафіксовано відсутність відповідача у спірній квартирі, щонайменше з кінця грудня 2015 року. Суд першої інстанції не встановив, з якого періоду відповідачка не проживає у квартирі позивача та чи є причини не проживання поважними в розумінні ст.ст. 405, 406 ЦК України. Висновок суду першої інстанції про недоведеність наявності адекватних житлових умов для дітей через те, що в будинку, в якому позивач має намір зареєструвати місце проживання його дітей, можуть перебувати інші люди, ґрунтується на припущеннях та не відповідає обставинам справи. Відповідач у вказаній квартирі не мешкає, не сплачує комунальні послуги, не несе інших витрат по утриманню цієї квартири та не приймає участі у спільному побуті, отже вона вважається такою, що втратила право користування житловим приміщенням, а відсутність у неї права власності на житлове приміщення не може бути підставою для відмови в позові про визнання особи такою, що втратила право користування житлом. Крім того, оскаржуване судове рішення не містить посилання на норму матеріального права як на підставу у відмові в задоволенні вимоги про визнання відповідача такою, що втратила право користування житлом. Постановою Київського апеляційного суду від 19 лютого 2019 року рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 29 жовтня 2018 року залишено без змін. У квітні 2019 року ОСОБА_1 через представника Ковальчук І.В. подав касаційну скаргу, в якій просив скасувати оскаржені рішення та ухвалити нове про задоволення позовних вимог. При цьому, посилався на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права. Постановою Верховного Суду від 09 грудня 2020 року касаційну скаргу Ковальчук І.В. в інтересах ОСОБА_1 задоволено частково, постанову Київського апеляційного суду від 19лютого 2019 року скасовано, справу переданодо суду апеляційної інстанції на новий розгляд. Постанова ухвалена з окремою думкою судді Касаційного цивільного суду у складі Верховного суду Крата В.І . Направляючи справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, Верховний Суд виходив із того, що суд апеляційної інстанції не надав оцінки тому факту, що у спірних правовідносинах права позивача, як власника квартири, захищені статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод; не звернув уваги на те, що під час ухвалення судового рішення про виселення колишніх членів сім`ї, виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві. Відповідно до ч. 1 ст. 417 ЦПК України, вказівки, що містяться в постанові суду касаційної інстанції, є обов`язковими для суду першої та апеляційної інстанцій під час нового розгляду справи. Справа надійшла до Київського апеляційного суду 21 грудня 2020 року. Ухвалою Київського апеляційного суду від 22 грудня 2020 року справу призначено до розгляду у відкритому судовому засіданні. В судовому засіданні ОСОБА_1 та його адвокат Ковальчук І.В. підтримали апеляційну скаргу з підстав, викладених у ній, та просили її задовольнити. ОСОБА_2 та її адвокат Котович І.О. заперечували проти апеляційної скарги, просили рішення суду першої інстанції залишити без змін. Представники виконавчого комітету Центрально-Міської районної у місті Кривий Ріг ради, Служби у справах дітей та сім`ї Києво-Святошинської районної державної адміністрації Київської області в судове засідання не з`явились, про дату, час та місце розгляду справи були повідомлені належним чином, а тому колегія суддів відповідно до вимог ч. 2 ст. 372 ЦПК України вважала за можливе слухати справу за відсутності представників третіх осіб. Згідно з ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Вислухавши пояснення учасників справи, які з`явились в судове засідання, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість судового рішення, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає. В рамках даної справи не оспорюються наступні обставини, встановлені районним судом. ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перебували у зареєстрованому шлюбі, який було розірвано рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 02.03.2016 року (а.с. 8). Від шлюбу сторони мають двох дітей: ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 (а.с. 9-10). Після розрівання шлюбу сторони погодили місце проживання дітей з матір`ю. Згідно договору купівлі-продажу квартири від 29.07.2002, реєстровий номер 3575, квартира за адресою: АДРЕСА_2 належить на праві власності ОСОБА_1 (а.с. 11). Відповідно до довідки №31 від 17.01.2018 про реєстрацію місця проживання особи, за адресою: АДРЕСА_2 зареєстровані: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 (а.с. 13). Актом обстеження матеріально-побутових умов проживання сім`ї ОСОБА_1 від 26 липня 2016 року, складеного головним спеціалістом у справах дітей ОСОБА_7 та провідним спеціалістом із соціальної роботи ЦСССДМ Колбасенко Н.В., було встановлено, що на момент обстеження житла з ОСОБА_1 перебували його неповнолітні діти, а їхня мати ОСОБА_2 на певний час вибула за кордон. Актом №1/04-235 депутата Вишневої міської ради VII скликання ОСОБА_8 від 24 січня 2018 року підтверджується, що під час його візиту 24.01.2018 в квартирі ОСОБА_1 було встановлено, що ОСОБА_2 в ній не проживає, про що свідчить відсутність її особистих речей та свідчення сусідів-свідків. Встановивши наведені обставини, суд першої дійшов висновку про відмову у позові, оскількипозивачем не надано суду належних і допустимих доказів, що відповідачка без поважних причин відсутня у спірному житлі, що було б підставою для застосування судом вимог ст. 405 ЦПК України та порушення його прав. При перевірці указаних висновків районного суду у контексті доводів апеляційної скарги відповідача суд апеляційної інстанції виходить з наступного. Статтею 47 Конституції України проголошено право кожного на житло. Держава гарантує не тільки свободу його придбання, але й можливість стабільного користування житлом, його недоторканість, а також недопущення примусового позбавлення житла, не інакше, як на підставі закону і за рішенням суду. У відповідності до частини 4 статті 9 ЖК України ніхто не може бути виселений із займаного житлового приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Частиною 1 статті 156 ЖК України передбачено, що члени сім`ї власника жилого будинку, які проживають разом із ним у будинку, що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням. Вказане узгоджується з положеннями частини 1 статті 405 ЦК України, у відповідності з якими члени сім`ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Згідно частини 4 статті 156 ЖК України до членів сім`ї власника відносяться особи, зазначені в частині 2 статті 64 цього Кодексу, а саме подружжя, їх діти і батьки. Членами сім`ї власника може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з власником житла і ведуть з ним спільне господарство. При цьому, як визначено частиною 4 статті 156 ЖК України, припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням. Відповідно частини 1 статті 383 ЦК України власник житлового будинку, квартири має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб і не має права використовувати його для промислового виробництва. Відповідно до статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном. Згідно вимог частин 1, 2 статті 405 ЦК України, члени сім`ї власника житла, які проживають разом з ним, мають прав на користування цим житлом відповідно до закону. Член сім`ї власника втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім`ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом. За правилом п.4 ч.1 ст. 406 ЦК України сервітут припиняється у разі припинення обставини, яка була підставою для встановлення сервітуту. Припинення сімейних відносин з власником помешкання не припиняє житлового сервітуту. Але за відсутності згоди про безоплатне користування помешканням колишній член сім`ї повинен вносити плату за користування помешканням за комунальні послуги. Цей висновок відповідає частині четвертій ст. 156 та 162 ЖК. Відповідно до ч. 2 ст. 3 СК України дитина належить до сім`ї своїх батьків і тоді, коли спільно з ними не проживає. Тобто, тривале проживання дітей у іншому місці також не є підставою для втрати ними сервітуту. Водночас за правилом ч.2 ст. 406 ЦК сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення. До таких обставин можна було б віднести: систематичне руйнування чи псування колишніми членами сім`ї власника належного останньому житлового приміщення або використовування житла не за призначенням; систематичне порушення колишніми членами сім`ї власника житлового приміщення правил співжиття та етичних норм, що робить неможливим для власника проживання з ними у одній квартирі чи в одному будинку; невиконання колишніми членами сім`ї власника угоди про плату за користування жилим приміщенням в будинку (квартирі); необхідність для власника у використанні належного йому жилого приміщення в будинку (квартирі) для проживання членів його сім`ї за умови неможливості спільного проживання з колишніми членами сім`ї. Враховуючи наведене, якщо колишній член сім`ї власника житлового приміщення зареєстрований та проживає у цьому житловому приміщенні і внаслідок певних обставин створює власнику перешкоди у здійсненні права власності, права власника можуть бути поновлені шляхом задоволення його позовних вимог про припинення права на користування квартирою (припинення сервітуту) на підставі ч.2 ст. 406 ЦК України (за наявності обставин, які мають істотне значення). За правилами статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Відповідно до статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків. Згідно зі статтею 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Результати оцінки доказів суд відображає в рішенні, в якому наводяться мотиви їх прийняття чи відмови у прийнятті. З матеріалів справи убачається, що відповідачка разом з дітьми була вимушена наприкінці грудня 2015 року залишити вказану квартиру внаслідок агресивної поведінки позивача. Так, ОСОБА_2 не заперечує факту не проживання у спірній квартирі, проте, таке не проживання обумовлене поважними причинами (конфлікт між подружжям, агресивна поведінка позивача). При цьому, ОСОБА_2 не має альтернативного житла/нерухомості у власності, що унеможливлює реєстрацію її та дітей за іншою адресою. Матеріали справи свідчать, що ОСОБА_2 зареєструвала свою підприємницьку діяльність як фізична особа-підприємець 2 групи, податковою адресою є місце реєстрації відповідача- АДРЕСА_2 , і підприємницька діяльність здійснюється безпосередньо в м. Вишневому. Діти колишнього подружжя навчаються у Вишнівській загальноосвітній школі І-ІІІ ступенів № 3 саме за місцем своєї реєстрації. З 2015 року по даний час діти займаються в колективі естрадно-спортивного клубу в м. Вишневому, відвідують заняття і приймають участь у виступах, що відповідає Порядку зарахування, відрахування та переведення учнів до державних та комунальних закладів освіти для здобуття повної загальної середньої освіти, затвердженого наказом Міністерства освіти і науки України від 16.04.2018 № 367, яким передбачено, що дитина має відвідувати заклад освіти, за яким закріплена територія обслуговування, на якій проживає ця дитина. Також діти обслуговуються в медичній установі за місцем реєстрації проживання. Отже, відповідачка ОСОБА_2 та малолітні діти потребують реєстрації у спірній квартирі, зняття їх з реєстрації порушить права дітей на забезпечення життєдільяності та унеможливить здійснення відповідачкою підприємницької діяльності. Згідно ч. 4 ст. 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров`я, в якому вона проживає. Частиною 4 статті 6 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» реєстрація місця проживання особи за заявою законного представника здійснюється за згодою інших законних представників. Згідно із ч. 1 ст. 242 ЦК України батьки (усиновлювачі) є законними представниками своїх малолітніх та неповнолітніх дітей. Відповідно до п.п. 18, 26 Правил реєстрації місця проживання, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 02.03.2016 року № 207, у разі реєстрації місця проживання батьків за різними адресами місце проживання дитини, яка не досягла 14 років, реєструється разом з одним із батьків за письмовою згодою другого з батьків у присутності особи, яка приймає заяву, або на підставі засвідченої в установленому порядку письмової згоди другого з батьків (крім випадків, коли місце проживання дитини визначено відповідним рішенням суду або рішенням органу опіки та піклування). У разі реєстрації місця проживання батьків за різними адресами зняття з реєстрації місця проживання дитини, яка не досягла 14 років, разом з одним із батьків здійснюється за письмовою згодою другого з батьків у присутності особи, яка приймає заяву, або на підставі засвідченої в установленому порядку письмової згоди другого з батьків (крім випадків, коли місце проживання дитини визначено відповідним рішенням суду або рішенням органу опіки та піклування). Згідно з п. 1 ст. 3 Конвенції «Про права дитини», схваленої резолюцією 44-ї сесії Генеральної Асамблеї ООН 44/25 від 20.11.1989 р., ратифікованої Постановою Верховної Ради України від 27.02.1991 р. №789-ХІІ, в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Стаття 27 Конвенції «Про права дитини» дає кожній дитині право на рівень життя, необхідний для її фізичного, розумового, духовного, морального та соціального розвитку. Батьки або інші особи, які виховують дитину, несуть основну відповідальність за забезпечення в межах своїх здібностей і фінансових можливостей умов життя, необхідних для розвитку дитини. Позивачем на обґрунтування позовних вимог про визнаня ОСОБА_2 такою, що втратила право користування жилим приміщення, а саме: квартирою АДРЕСА_2 , не надано суду належних і допустимих доказів, що відповідачка відсутня у спірному житлі без поважних причин. Також позивачем не надано жодних доказів, які б свідчили про наявність будь-яких перешкод у володінні та користуванні квартирою, та які б могли бути підставою для припинення сервітуту. Посилання ОСОБА_1 на ту обставину, що через реєстрацію у спірній квартирі інших осіб він як власник квартири не може реалізувати своє право щодо розпорядження майном, не приймається до уваги колегія суддів, оскільки дана обставина спростовується накладенням арешту на квартиру в рамках виконавчого провадження № 56034517 на підставі постанови про арешт майна боржника від 11 квітня 2018 року. Ураховуючи вищевикладене, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції щодо відмови у задоволені позовних вимог про надання дозволу на реєстрацію місця проживання неповнолітній дітей без письмової згоди матері. При цьому, обґрунтованим є висновок суду першої інстанції пронедоведеність обставин щодо гарантування дітям належних умов проживання у буд. АДРЕСА_1 , оскільки позивач є власником лише Ѕ будинку, окрім того, відомостей щодо побутових умов вказаного житла матеріали справи не містять. Доводи апеляційноїскарги про те, що суд першоїі істанції, ухвалюючи оскаржуване рішення не повно з`ясував усі фактичні обставини справи, не дослідив та не надав належної оцінки наявним у матеріалах справи доказам, не сприяв повному, об`єктивному та неупередженому її розгляду, не заслуговують на увагу, оскільки тягар доведення обґрунтованості вимог пред`явленого позову за загальним правилом покладається на позивача, а доведення заперечень щодо позовних вимог покладається на відповідача. При цьому, за своєю природою змагальність судочинства засновується на розподілі процесуальних функцій і відповідно - правомочностей головних суб`єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Розподіл процесуальних функцій об`єктивно призводить до того, що принцип змагальності втілюється у площині лише прав та обов`язків сторін. Отже, принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, - із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає. Щодо оцінки того факту, що у спірних правовідносинах права позивача, як власника квартири, захищені статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, а виселення колишніх членів сім`ї виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення слід можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві, колегія суддів відмічає, що позивачем ОСОБА_1 вимог про виселення відповідачки із спірної квартири в рамках даного позову не заявлено, а тому у суду першої інстанції відсутні правові підстави входити в обговорення цього питання. Відповідно до положень ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Апеляційна скарга за своїм змістом є повторенням правової позиції, викладеної в позовній заяві, аргументи якої знайшли належну оцінку в рішенні суду першої інстанції. Доводів на спростування висновків суду апеляційна скарга не містить. Ураховуючи вищевикладене, колегія суддів дійшла висновку, що судом першої інстанції повно і всебічно досліджено наявні у справі докази та дана їм належна правова оцінка, правильно встановлено обставини справи, в результаті чого ухвалено законне й обґрунтоване рішення, яке відповідає вимогам матеріального і процесуального права. Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Враховуючи вищевикладене, апеляційна скарга адвоката Ковальчук І.В. в інтересах ОСОБА_1 підлягає залишенню без задоволення, а рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 29 жовтня 2018року залишенню без змін. Керуючись ст.ст. 367, 368, 374, 375, 381-384 ЦПК України, суд П О С Т А Н О В И В : Апеляційну скаргу адвоката Ковальчук Ірини Валеріївни в інтересах ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 29 жовтня 2018 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції з підстав, визначених ч. 2 ст. 389 ЦПК України. Повне судове рішення складено 25 лютого 2021 року. Головуючий Т.О. Невідома Судді Д.Р. Гаращенко А.А. Пікуль