Постанова 4824 № 757/59759/19-ц

справа № 757/59759/19-ц головуючий у суді І інстанції Батрин О.В. провадження № 22-ц/824/4335/2021 суддя-доповідач у суді ІІ інстанції Березовенко Р.В. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 22 лютого 2021 року м. Київ Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати в цивільних справах: головуючого судді -Березовенко Р.В., суддів:Лапчевської О.Ф., Нежури В.А., з участю секретаря Мариненко Я.С., розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Києві цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Печерського районного суду міста Києва від 16 листопада 2020 року в справі за позовом ОСОБА_1 до Головного Управління Державної казначейської служби України у Київській області про відшкодування шкоди, завданої в результаті кримінального правопорушення,- В С Т А Н О В И В: У листопаді 2019 року позивач ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до відповідача Головного Управління Державної казначейської служби України у Київській області, в якому просив стягнути на його користь з Державного бюджету України шляхом списання з відповідного рахунку Державної казначейської служби України грошову компенсацію майнової шкоди у розмірі 297 050 грн. Позов обґрунтована тим, що 15.09.2018 року органом досудового розслідування України за фактом вчинення злочину, передбаченого ч. 4 ст. 190 КК України відкрито кримінальне провадження № 12018110040001851 та внесено його до Єдиного реєстру досудових розслідувань, в якому згідно протоколу додаткового допиту потерпілого від 03.09.2019 року він має процесуальний статус потерпілого. Кримінальне провадження порушено відносно ОСОБА_2 , який шахрайським шляхом заволодів його грошовими коштами в сумі 297 050 грн., шляхом укладання договору від 12.01.2016 року щодо набуття у власність квартири АДРЕСА_1. Позивач зазначає, що судовий розгляд до теперішнього часу не розпочався, обвинувальний акт не складений, завдана шкода підозрюваним у кримінальному провадженні не відшкодована, позивач на підставі ст. 55 Конституції України, ст. 4 ЦПК України, ч. 2 ст. 16, ч. 2 ст. 1177 ЦК України просить компенсувати йому як потерпілому шкоду, завдану кримінальним правопорушенням в розмірі 297 050 грн., яка полягає у порушення його цивільних прав та інтересів. Рішенням Печерського районного суду міста Києва від 16 листопада 2020 року у задоволенні позову ОСОБА_1 до Головного Управління Державної казначейської служби України у Київській області про відшкодування шкоди, завданої в результаті кримінального правопорушення відмовлено. Не погодившись із вказаним судовим рішенням ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу. В апеляційній скарзі апелянт, посилаючись на обставини зазначені в позовній заяві, порушення норм матеріального та процесуального права,невідповідність висновків суду обставинам справи, що мають значення для справи, які суд вважав встановленими, просив рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове, яким задовольнити позовні вимоги. При цьому, зазначає, що судом першої інстанції невірно визначено відповідача по справі,а саме Головне Управління Державної казначейської служби України, замість зазначеного в позові держава Україна. Вказує, що судом невірно встановлено, що позивач просив стягнути шкоду завдану внаслідок злочину, незважаючи на те, що ставив вимоги до держави України про компенсацію за рахунок державного бюджету України шкоди, як потерпілому внаслідок кримінального правопорушення, посилаючись на ч.2 ст. 1177 ЦК України. В ухвалі про відкриття апеляційного провадження сторонам було надано строк для подачі відзиву на апеляційну скаргу, однак відзиву до суду не надходило. В судовому засіданні апелянт та його представник просили апеляційну скаргу задовольнити, рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове судове рішення про задоволення позовних вимог. Перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів вважає за необхідне апеляційну скаргу залишити без задоволення, виходячи з наступного. Відповідно до ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків, викладених у рішенні суду, обставинам справи, порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права. Відповідно до ст. 263 ЦПК Українирішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються, як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Судом першої інстанції встановлено, що у провадженні Ірпінського відділу поліції Головного управління Національної поліції в Київській області перебуває кримінальне провадження №12018110040001851 від 15 вересня 2018 року за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого ч.4 ст.190 КК України за заявою ОСОБА_3 у власних інтересах та в інтересах законних власників квартир, які на даний час недобудовані, а саме: будинки за АДРЕСА_2 , будинки за АДРЕСА_1 , стосовно ОСОБА_2 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , які, починаючи з 2015 року по 2017 рік зловживаючи довірою громадян, шляхом обману отримали грошові кошти законних власників квартир і не виконали перед ними свої договірні зобов`язання (а.с. 17). З протоколу додаткового допиту потерпілого від 03.09.2019 року вбачається, що позивача ОСОБА_1 допитано, як потерпілого, в межах кримінального провадження №12018110040001851 від 15.09.2018 року (а.с. 11-16). Обґрунтовуючи заявлені позовні вимоги позивач вказує, що він має процесуальний статус потерпілого у кримінальному провадженні № 12018110040001851 та враховуючи, що на даний час у кримінальному провадженні не розпочався судовий розгляд, шкода, завдана кримінальним правопорушенням, не відшкодована, тому згідно вимог ст. 55 Конституції України, ст. 4 ЦПК України, ч.2 ст. 16, ч. 2 ст. 1177 ЦК України позивач має право на компенсацію завданої шкоди за рахунок Державного бюджету України. Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що відсутні підстави для застосування до правовідносин у даній справі положень статті 1177 ЦК України, оскільки відсутнє судове рішення (вирок, постанова), яке набрало законної сили. Звернення ОСОБА_1 до суду з даним позовом є передчасним, відсутні правові підстави для задоволення позову. Крім того, суд першої інстанції вважав недоведеним факт заподіяння матеріальної шкоди у визначеному позивачем розмірі 297 050 грн. З вказаними висновками суду першої інстанції колегія суддів погоджується, виходячи з наступного. Згідно з вимогами ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках (ч. 1 ст. 13 ЦПК України). Відповідно до ст. 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. За правилами ст. 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Загальні підстави відповідальності за завдану майнову шкоду передбачені нормами статті 1166 ЦК України, відповідно до яких шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності вини. Відповідно до статті 1177 ЦК України шкода, завдана фізичній особі, яка потерпіла від кримінального правопорушення, відшкодовується відповідно до закону. Шкода, завдана потерпілому внаслідок кримінального правопорушення, компенсується йому за рахунок Державного бюджету України у випадках та порядку, передбачених законом. Згідно з ч.1 ст.11 КК України злочином є передбачене цим Кодексом суспільно небезпечне винне діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб`єктом злочину. Враховуючи викладене вірним є висновок, що відсутні підстави для застосування до правовідносин у даній справі положень статті 1177 ЦК України, оскільки відсутнє судове рішення (вирок, постанова), яке набрало законної сили, яким би було встановлено подію злочину (кримінальне правопорушення), та яким би особу було визнано винною у вчиненні злочину (кримінального правопорушення), передбаченого нормами КК України, та спричинення, внаслідок винних протиправних дій особи, збитків позивачу. При цьому, колегія суддів критично оцінює посилання апелянта на те, що у кримінальному провадженні №12018110040001851 позивач ОСОБА_1 визнаний потерпілим, а тому останній може реалізувати своє право на відшкодування спричиненої шкоди внаслідок кримінального правопорушення, оскільки лише факт визнання потерпілим не є підставою для компенсації шкоди згідно статті 1177 ЦК України. У відповідності до положень ч.1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. За правилами ст. 76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (ч.1 ст.77 ЦПК України), а доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (ч.6 ст.81 ЦПК України). При цьому, належність доказів - правова категорія, яка свідчить про взаємозв`язок доказів з обставинами, що підлягають встановленню, як для вирішення всієї справи, так і для здійснення окремих процесуальних дій. Правила допустимості доказів визначають легітимну можливість конкретного доказу підтверджувати певну обставину в справі. Правила допустимості доказів встановлені з метою об`єктивності та добросовісності у підтвердженні доказами обставин у справі, виходячи з того, що нелегітимні засоби не можуть використовуватися для досягнення легітимної мети, а також, враховуючи те, що правосудність судового рішення, яке було ухвалене з урахуванням нелегітимного доказу, завжди буде під сумнівом. Допустимість доказів є важливою ознакою доказів, що характеризує їх форму та означає, що обставини справи, які за законом повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами. Згідно з ч. 2 ст. 77 ЦПК України, предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Відповідно до ч. 2 ст. 43 ЦПК України обов`язок надання усіх наявних доказів до початку розгляду справи по суті покладається саме на осіб, які беруть участь у справі. За вимогами ст. 13 Цивільного процесуального кодексу України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи. Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 04 листопада 2020 року в справі № 201/7621/17 (провадження № 61-13725св19) зазначено, що «згідно з частиною першою статті 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. Ефективність національного засобу правового захисту за змістом статті 13 Конвенції не залежить від упевненості в сприятливому результаті провадження. Ефективність має оцінюватися за можливістю виправлення порушення права, гарантованого Конвенцією, через поєднання наявних засобів правового захисту. Розумність тривалості провадження повинна визначатись у контексті відповідних обставин справи та з огляду на критерії, передбачені прецедентною практикою ЄСПЛ, зокрема складність справи, поведінку заявника, а також органів влади, пов`язаних зі справою (див. mutatis mutandis $ 67 рішення ЄСПЛ від 25 березня 1999 року у справі «Пелісьє і Сассі проти Франції» (Pelissier and Sassi v France); $ 35 рішення ЄСПЛ від 27 червня 1997 року у справі «Філіс проти Греції» (№ 2, Philis v. Greece), заява № 19773/92). Стаття 13 Конвенції не вимагає надання спеціального засобу правового захисту від надмірної тривалості провадження; достатніми можуть бути загальні конституційні та судові позови. Поряд з цим, колегія суддів, враховуючи правовий висновок Верховного Суду від 03 лютого 2021 року у справі № 362/15/16-ц звертає увагу на те, що відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції позивач може претендувати на компенсацію за шкоду, спричинену надмірною тривалістю кримінального провадження, якщо доведе факт надмірної тривалості досудового розслідування і те, що тим самим йому було завдано матеріальної чи моральної шкоди, та обґрунтує її розмір. Як вбачається з матеріалів справи 15.09.2018 року органом досудового розслідування України за фактом вчинення злочину, передбаченого ч. 4 ст. 190 КК України відкрито кримінальне провадження № 12018110040001851. Позивач звернувся до суду з позовом 11.11.2019 року, тобто трохи більше року. Отже, на думку колегії судді відсутні підстави вважати, що існують факти, які можуть свідчити про надмірну тривалість досудового розслідування. Крім того, посилання ОСОБА_1 на доведеність наявності майнової шкоди саме в розмірі 297 050 грн. та підстав для її компенсації колегія суддів також оцінює критично, оскільки вказане не підтверджується належними та допустимими доказами. Доводи апелянта, про те, що Головне управління Державної казначейської служби України у Київській області є неналежним відповідачем колегією суддів також до уваги не приймаються, виходячи з наступного. Держава бере участь у справі як відповідач через відповідні органи державної влади, зазвичай, орган, діями якого завдано шкоду. Разом із тим, залучення або ж незалучення до участі у таких категоріях спорів ДКСУ чи її територіального органу не впливає на правильність визначення належного відповідача у справі, оскільки відповідачем є держава, а не Державна казначейська служба України чи її територіальний орган. Порядок виконання судових рішень про стягнення коштів з державного органу визначений Законом України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» від 05 червня 2012 року № 4901-VI, яким встановлено, що виконання рішень суду про стягнення коштів, боржником за якими є державний орган, здійснюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, в межах відповідних бюджетних призначень шляхом списання коштів з рахунків такого державного органу, а в разі відсутності у зазначеного державного органу відповідних призначень - за рахунок коштів, передбачених за бюджетною програмою для забезпечення виконання рішень суду. ДКСУ та її територіальний орган можуть бути залучені до участі у справі з метою забезпечення завдань цивільного судочинства, однак їх незалучення не може бути підставою для відмови у позові. Відповідного правового висновку дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 27 листопада 2019 року у справі № 242/4741/16-ц. За таких обставин колегія суддів дійшла висновку, що доводи апеляційної скарги не ґрунтуються на вимогах закону, є безпідставними та не спростовують висновки суду. Посилання апелянта на судову практику ЄСПЛ у апеляційній скарзі на думку колегії суддів не є обов`язковою підставою для скасування даного судового рішення, оскільки вони не регулюють правовідносини, що виникли між сторонами, а стосуються лише принципів судочинства. При цьому, колегія суддів приймає до уваги вимоги ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», відповідно до якої суди застосовують при розгляді справи Конвенцію та практику Суду як джерело права та висновки Європейського суду з прав людини зазначені в рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія А, № 303А, п. 2958, про те, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення. Крім того, колегія суддів враховує правовий висновок Верховного Суду № 524/3490/17-ц від 27.03.2019 року, згідно якого: «Із урахуванням того, що доводи касаційної скарги є ідентичними доводам позовної заяви та апеляційної скарги заявника, яким судами надана належна оцінка, Верховний Суд доходить висновку про відсутність необхідності повторно відповідати на ті самі аргументи заявника. При цьому судом враховано усталену практику Європейського суду з прав людини, який неодноразова відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення у справі Руїз Торія проти Іспанії). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною, більше того, воно дозволяє судам вищих інстанції просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх». Переглядаючи справу, колегія суддів дійшла висновку, що суд першої інстанції, дослідивши всебічно, повно, безпосередньо та об`єктивно наявні у справі докази, оцінив їх належність, допустимість, достовірність, достатність і взаємний зв`язок у сукупності, з`ясував усі обставини справи, на які сторони посилалися, як на підставу своїх вимог і заперечень, і з урахуванням того, що відповідно до ст.2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичної особи, ухвалив законне та обґрунтоване рішення про відмову у задоволені позову, з дотриманням норм матеріального та процесуального права. Отже, доводи апеляційної скарги, колегією суддів розцінюються критично і до уваги не приймаються, оскільки зводяться лише до переоцінки доказів та тлумачення норм права на розсуд апелянта, однак при цьому не ґрунтуються на нормах діючого законодавства та жодним чином не спростовують висновків суду, викладених в рішенні. Таким чином, доводи апеляційної скарги про незаконність та необґрунтованість оскаржуваного судового рішення, порушення судом норм матеріального права при його ухваленні, на переконання апеляційного суду, не знайшли свого підтвердження під час розгляду справи. Відповідно до ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. За таких обставин, колегія суддів приходить до висновку, що рішення суду першої інстанції відповідає фактичним обставинам справи, ґрунтується на наявних у справі доказах, ухвалене з дотриманням норм матеріального і процесуального права і не може бути скасоване з підстав, викладених в апеляційній скарзі. Керуючись ст.ст. 374, 375, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, Київський апеляційний суд,- П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Печерського районного суду міста Києва від 16 листопада 2020 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів у випадках, передбачених статтею 389 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий: Р.В. Березовенко Судді: О.Ф. Лапчевська В.А. Нежура