Постанова 4821 № 698/454/19

ЧЕРКАСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Номер провадження 22-ц/821/160/21Головуючий по 1 інстанції Справа №698/454/19 Категорія: 302000000 Баранов О. І. Доповідач в апеляційній інстанції Гончар Н. І. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 24 лютого 2021 рокум. Черкаси Черкаський апеляційний суд у складі колегії суддів: Гончар Н.І., Сіренка Ю.В., Фетісової Т.Л. учасники справи: позивач - заступник керівника Звенигородської місцевої прокуратури в інтересах Катеринопільської селищної ради; відповідач - ОСОБА_1 ; особа, яка подала апеляційну скаргу - ОСОБА_1 ; розглянувши у порядку письмового позовного провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Катеринопільського районного суду Черкаської області від 08 вересня 2020 року у справі за позовом заступника керівника Звенигородської місцевої прокуратури в інтересах Катеринопільської селищної ради до ОСОБА_1 про стягнення безпідставно набутого майна, в с т а н о в и в: у червні 2019 року прокурор звернувся до суду із вказаним позовом в обґрунтування якого зазначив, що з 10 жовтня 2012 року ОСОБА_1 є власником будівлі, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 . Рішенням Катеринопільської селищної ради від 31 січня 2014 року № 32-10/VI відповідачу було надано дозвіл на розробку проекту із землеустрою щодо встановлення меж земельної ділянки в натурі на місцевості із земель комунальної власності, землі промисловості, для обслуговування комплексу нежитлових будівель та споруд загальною площею 4,4711 га, яка знаходиться за зазначеною адресою. Рішенням Катеринопільської селищної ради від 31 липня 2014 року № 37-8/ VI затверджено наданий відповідачем проект із землеустрою щодо відведення земельної ділянки в довгострокову оренду строком на 10 років для розміщення та експлуатації основних, підсобних і допоміжних будівель, та споруд підприємств переробної, машинобудівної та іншої промисловості загальною площею 3,7624 га, кадастровий № 7122255100:01:003:0227 - землі промисловості із земель комунальної власності Катеринопільської селищної ради, за адресою: АДРЕСА_1 . Позивач зазначає, що 13 вересня 2016 року Катеринопільська селищна рада звернулася до відповідача із пропозицією укладення договору оренди земельної ділянки за вказаною адресою, роз`яснивши останній, що використання земельної ділянки без укладення договору оренди є істотним порушенням земельного законодавства. Також позивач зазначає, що Катеринопільська селищна рада неодноразово зверталася до уповноважених органів щодо перевірки законності використання відповідачем земельної ділянки без укладення договору оренди. Зокрема, 11 грудня 2017 року інспектором ГУ Держгеокадастру у Черкаській області було винесено та вручено відповідачу припис про усунення порушень земельного законодавства щодо використання земельної ділянки загальною площею 3,7624 га, за адресою: АДРЕСА_1 , без укладення договору оренди. При цьому позивач зауважує, що як протягом 30 днів, які були визначені у приписі, так і до часу звернення позивача з позовом, відповідач продовжує протиправно користуватися вказаною вище земельною ділянкою, ухиляючись від укладення договору оренди. З огляду на наведене, позивач вважає, що згідно статті 1212 ЦК України з відповідача на користь Катеринопільської селищної ради підлягає стягненню безпідставно отриманий дохід від безоплатного використання вказаної вище земельної ділянки. При цьому розмір вказаного доходу, визначається позивачем, виходячи з нормативної грошової оцінки землі із застосуванням коефіцієнтів, визначених на підставі рішень Катеринопільської селищної ради, що за період 01 травня 2016 року по 01 квітня 2019 року становить 239 353, 28 грн. Рішенням Катеринопільського районного суду Черкаської області від 08 вересня 2020 року позовні вимоги задоволено частково та стягнуто з ОСОБА_1 на користь Катеринопільської селищної ради безпідставно отримані кошти в сумі 189089 грн 09 коп. Рішення суду обґрунтоване тим, що із часу виникнення права власності на нерухоме майно у відповідача виник обов`язок укласти та зареєструвати договір оренди на спірну земельну ділянку, який ОСОБА_1 не виконала, а отже без законних підстав зберігала у себе майно - кошти за орендну плату. Враховуючи, що відповідачем було відчужено 21/100 частин нежитлових приміщень, суд дійшов висновку про наявність підстав для часткового задоволення позовних вимог, оскільки із досліджених судом доказів вбачається, що внаслідок протиправного ухилення відповідача від укладення договору оренди земельної ділянки, на якій розташоване належне відповідачу нерухоме майно, позивач був позбавлений можливості отримати дохід від здачі спірної земельної ділянки в оренду за період із 01 травня 2016 року по 31 березня 2019 року, чим позивачеві завдано збитків у виді неодержаної орендної плати за землю у розмірі 189089,09 грн. Не погоджуючись із рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу та просить скасувати рішення Катеринопільського районного суду Черкаської області від 08 вересня 2020 року та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову. В апеляційній скарзі вказує, що на її думку, до спірних правовідносин застосовуються положення закону щодо відшкодування збитків - стаття 22 Глави 82 ЦК України, а не положення статей 1212-1214 ЦК України. Зазначає, що нею при набутті права власності на майновий комплекс в порядку статті 120 ЗК України перейшло право користування спірною земельною ділянкою на тих самих умовах, в тому ж обсязі, що були у попереднього землекористувача. Судом першої інстанції не було встановлено в якому статусі вказана земельна ділянка перебувала до моменту набуття відповідачем права власності на вказаний майновий комплекс. Вважає, що безпідставність володіння земельною ділянкою також спростовується періодичною та своєчасною сплатою земельного податку за користування вказаною земельною ділянкою за період з 2016 по 2019 роки в сумі 56166,13 грн, що підтверджується доданими до апеляційної скарги квитанціями. Вказує, що у зв`язку із відчуженням нею 21/100 частин від належного їй єдиного майнового комплексу, що знаходиться на спірній земельній ділянці, нею направлялись пропозиції щодо внесення змін до проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки в довгострокову оренду. Однак Катеринопільська селищна рада вказані пропозиції відхиляла. ОСОБА_1 вважає, що упродовж спірного періоду вона додержувалась правил здійснення господарської діяльності, вживала необхідних заходів для оформлення правовідносин щодо користування земельною ділянкою, здійснювала своєчасну сплату земельного податку, а позивачем не надано доказів ухилення відповідачки від укладення договору оренди або перешкоджання позивачеві отримати доходи від оренди земельної ділянки. Відзив на апеляційну скаргу до суду не надходив. Перевіривши доводи апеляційної скарги та дослідивши матеріали справи, колегія суддів вважає таке. Частиною третьою статті 3 ЦПК України визначено, що провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Відповідно до статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються, як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Вказане рішення суду відповідає вказаним вимогам. Відповідно до частини 1 статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_1 на праві власності належить комплекс нежитлових будівель по АДРЕСА_1 , що підтверджується: рішенням Виконавчого комітету Катеринопільіьсокї селищної ради № 136 від 10.10.2012 року, свідоцтвом про право власності на нерухоме майно НОМЕР_1 від 05 листопада 2012 року (а.с. 18-20). Рішенням Катеринопільської селищної ради Черкаської області № 32-10/VI від 31 січня 2014 року ОСОБА_1 надано дозвіл на розробку проекту із землеустрою щодо встановлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) із земель комунальної власності, землі промисловості, для обслуговування комплексу нежитлових будівель та споруд загальною площею 4,4711 га, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , та отримання правовстановлюючих документів на земельну ділянку та проведення її державної реєстрації (а.с. 21). Крім того, у рішенні вказано, що після затвердження проекту із землеустрою ОСОБА_1 повинна укласти договір оренди на зазначену земельну ділянку терміном на 10 років. Рішенням Катеринопільської селищної ради № 37-8/VI від 31 липня 2014 року затверджено ОСОБА_1 проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки в довгострокову оренду та передано їй у користування строком на 10 років земельну ділянку для розміщення та експлуатації основних, підсобних і допоміжних будівель та споруд підприємств переробної, машинобудівної та іншої промисловості, загальною площею 3.7624 га, кадастровий номер 7122255100:01:003:0227 - землі промисловості, транспорту, зв`язку енергетики, оборони та іншого призначення із земель комунальної власності Катеринопільської селищної ради за адресою: АДРЕСА_1 (а.с. 22). Договір оренди земельної ділянки, на якій розміщене належне відповідачці нерухоме майно, між сторонами не укладено, хоча Катеринопільська селищна рада неодноразово зверталась до відповідачки із листами про необхідність укладення такого договору. Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що із часу виникнення права власності на нерухоме майно у відповідачки виник обов`язок укласти та зареєструвати договір оренди на земельну ділянку, на якій розташоване належне їй майно. У зв`язку із невиконанням цього обов`язку відповідачка без законних підстав зберігала у себе майно - кошти за орендну плату, які відповідно до положень статті 1212 ЦК України слід стягнути на користь позивача. Твердження в апеляційній скарзі про те, що до спірних правовідносин слід застосовувати положення закону щодо відшкодування збитків (ст. 22 ЦК України), а не статей 1212-1214 ЦК України, спростовуються правовою позицією Верховного Суду, викладеною, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 23 травня 2018 року у справі № 629/4628/16-ц (провадження № 14-77цс18), від 20 листопада 2018 року у справі № 922/3412/17 (провадження № 12-182гс18), від 04 грудня 2019 року у справі № 917/1739/17 (провадження № 12-161гс19). Відповідно до положень статті 80 Земельного кодексу України суб`єктами права на землі комунальної власності є територіальні громади, які реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування. За змістом статей 122, 123, 124 Земельного кодексу України селищні ради передають земельні ділянки у власність або користування із земель комунальної власності відповідних територіальних громад для всіх потреб. Надання земельних ділянок державної або комунальної власності у користування здійснюється на підставі рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування. Передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування згідно з їх повноваженнями, визначеними статтею 122 цього Кодексу, шляхом укладення договору оренди земельної ділянки чи договору купівлі-продажу права оренди земельної ділянки. Згідно зі статтею 206 Земельного кодексу України використання землі в Україні є платним. Об`єктом плати за землю є земельна ділянка. Плата за землю справляється відповідно до закону. У разі надання земельної ділянки в оренду укладається договір оренди земельної ділянки, яким за положенням частини першої статті 21 Закону України «Про оренду землі» визначається орендна плата за землю як платіж, який орендар вносить орендодавцеві за користування земельною ділянкою. Відповідно до частини другої статті 152 Земельного кодексу України власник земельної ділянки може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. При цьому згідно з пунктом «д» частини першої статті 156 Земельного кодексу України власникам землі відшкодовуються збитки, заподіяні внаслідок неодержання доходів за час тимчасового невикористання земельної ділянки. Відповідно до пункту 2 частини другої статті 22 Цивільного кодексу України збитками є доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода). За змістом указаних приписів Цивільного кодексу України та Земельного кодексу України відшкодування шкоди (збитків) є заходом відповідальності, зокрема, за завдану шкоду майну чи за порушення прав власника земельної ділянки. Частина перша статті 1166 Цивільного кодексу України встановлює, що шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала. Підставою для відшкодування є наявність таких елементів складу цивільного правопорушення, як: шкода; протиправна поведінка її заподіювача; причинний зв`язок між шкодою та протиправною поведінкою заподіювача; вина. За відсутності хоча б одного із цих елементів цивільно-правова відповідальність не настає. Особа, яка завдала шкоду, звільняється від обов`язку її відшкодовувати, якщо доведе, що шкоди заподіяно не з її вини (частина друга статті 1166 Цивільного кодексу України). Відповідно до частин першої та другої статті 1212 Цивільного кодексу України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов`язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов`язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала. Положення глави 83 Цивільного кодексу України застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події. Кондикційні зобов`язання виникають за наявності одночасно таких умов: набуття чи збереження майна однією особою (набувачем) за рахунок іншої (потерпілого); набуття чи збереження майна відбулося за відсутності правової підстави або підстава, на якій майно набувалося, згодом відпала. У разі виникнення спору стосовно набуття майна або його збереження без достатніх правових підстав договірний характер спірних правовідносин унеможливлює застосування до них судом положень глави 83 Цивільного кодексу України. За змістом приписів глав 82 і 83 Цивільного кодексу України для деліктних зобов`язань, які виникають із заподіяння шкоди майну, характерним є, зокрема, зменшення майна потерпілого, а для кондикційних - приріст майна в набувача без достатніх правових підстав. Вина заподіювача шкоди є обов`язковим елементом настання відповідальності в деліктних зобов`язаннях. Натомість для кондикційних зобов`язань вина не має значення, оскільки важливим є факт неправомірного набуття (збереження) майна однією особою за рахунок іншої. Таким чином, обов`язок набувача повернути потерпілому безпідставно набуте (збережене) майно чи відшкодувати його вартість не є заходом відповідальності, оскільки набувач зобов`язується повернути тільки майно, яке безпідставно набув (зберігав), або вартість цього майна. Частиною першою статті 93 Земельного кодексу України встановлено, що право оренди земельної ділянки - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для провадження підприємницької та іншої діяльності. Землекористувачі також зобов`язані своєчасно сплачувати орендну плату. Предметом розгляду справи, що переглядається, є стягнення з власника об`єкта нерухомого майна - ОСОБА_1 коштів за фактичне користування земельною ділянкою, на якій цей об`єкт розміщено, у зв`язку з тим, що відповідачем не було укладено договір оренди земельної ділянки у встановленому законом порядку. Отже, немає підстав для застосування до спірних правовідносин приписів чинного законодавства України про відшкодування шкоди (збитків) власникам земельних ділянок, оскільки до моменту оформлення власником об`єкта нерухомого майна права оренди земельної ділянки, на якій розташований цей об`єкт, відносини з фактичного користування земельною ділянкою без укладеного договору оренди та недоотримання її власником доходів у вигляді орендної плати є за своїм змістом кондикційними. З огляду на викладене відповідачка ОСОБА_1 як фактичний користувач земельної ділянки, що без достатньої правової підстави за рахунок власника цієї ділянки зберегла у себе кошти, які мала заплатити за користування нею, зобов`язана повернути ці кошти власнику земельної ділянки на підставі частини першої статті 1212 Цивільного кодексу України. Разом з тим для кондикційних зобов`язань доведення вини особи не має значення, а важливим є факт неправомірного набуття (збереження) майна однією особою за рахунок іншої (статті 1212-1214 Цивільного кодексу України). Верховний Суд роз`яснив, що збитки за користування земельною ділянкою без правовстановлюючих документів та безпідставно набуте майно мають різну правову природу і підпадають під різне нормативно-правове регулювання. Втім, на відміну від збитків, для стягнення яких підлягає доведенню наявність складу правопорушення, для висновків про наявність підстав для повернення безпідставно набутих коштів є встановлення обставин набуття або збереження майна за рахунок іншої особи (потерпілого) та те, що набуття або збереження цього майна відбулося за відсутності правової підстави або підстава, на якій майно набувалося, згодом відпала. Отже, у разі коли особа користувалася земельною ділянкою без достатньої правової підстави, у зв`язку з чим зберегла кошти, вона зобов`язана повернути ці кошти власнику земельної ділянки на підставі частини першої статті 1212 Цивільного кодексу України. При ухваленні рішення судом першої інстанції було враховано, що згідно із Договором купівлі-продажу від 21 червня 2016 року ОСОБА_1 передала у власність ОСОБА_2 21/10 частин нежитлової будівлі, а саме: арматурний цех «3-2», загальною площею 325,7 кв.м., розташований за адресою: АДРЕСА_1 (а.с. 79-81). У зв`язку з наведеним, судом першої інстанції правомірно стягнуто із ОСОБА_1 на користь Катеринопільської селищної ради безпідставно отримані кошти відповідно до частки належного їй нерухомого майна (79/100), яке розміщене на спірній земельній ділянці, в розмірі 189089,09 грн. Щодо тверджень в апеляційній скарзі про те, що безпідставність володіння спірною земельною ділянкою спростовується періодичною сплатою земельного податку за користування вказаною земельною ділянкою за період з 2016 по 219 роки, що підтверджується доданими до апеляційної скарги банківськими квитанціями, колегія суддів зазначає наступне. Відповідно до статті 83 ЦПК України відповідач повинен подати суду докази разом з поданням відзиву. Якщо доказ не може бути поданий у встановлений законом строк з об`єктивних причин, учасник справи повинен про це письмово повідомити суд та зазначити: доказ, який не може бути подано; причини, з яких доказ не може бути подано у зазначений строк; докази, які підтверджують, що особа здійснила всі залежні від неї дії, спрямовані на отримання вказаного доказу. У випадку визнання поважними причин неподання учасником справи доказів у встановлений законом строк суд може встановити додатковий строк для подання вказаних доказів. Докази, не подані у встановлений законом або судом строк, до розгляду судом не приймаються, крім випадку, коли особа, яка їх подає, обґрунтувала неможливість їх подання у вказаний строк з причин, що не залежали від неї. Статтею 367 ЦПК України визначено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього. Згідно з матеріалами справи квитанції про сплату земельного податку за період з 2016 по 2019 роки надані відповідачкою лише до суду апеляційної інстанції з апеляційною скаргою. При цьому, обґрунтування неможливості подання квитанцій до суду першої інстанції ОСОБА_1 в апеляційній скарзі відсутнє. Крім того, під час розгляду справи судом першої інстанції відповідач та її представник не висловлювали свої заперечення з приводу позовних вимог саме з підстав сплати ОСОБА_1 земельного податку. Враховуючи наведене, відповідачем подано вказані докази з порушенням порядку, визначеного статтями 83 та 367 ЦПК України, отже апеляційний суд не приймає надані ОСОБА_1 квитанції про сплату земельного податку за період з 2016 по 2019 роки. Разом з тим, апеляційний суд звертає увагу, що чинним законодавством розмежовано поняття «земельний податок» і «орендна плата за земельні ділянки державної і комунальної власності». Згідно з підпунктом 269.1.2 пункту 269.1 статті 269 ПК України в редакції, чинній на момент звернення позивача до суду, землекористувачі є платниками земельного податку. Земельний податок - це обов`язковий платіж, що справляється з власників земельних ділянок та земельних часток (паїв), а також постійних землекористувачів (підпункт 14.1.72 пункту 14.1 статті 14 цього Кодексу). Об`єктами оподаткування є земельні ділянки, які перебувають у власності або користуванні (підпункт 270.1.1 пункту 270.1 статті 270 ПК України). Підставою для нарахування земельного податку є дані державного земельного кадастру (підпункт 286.1 статті 286 ПК України). За вимогами пункту 287.1 статті 287 ПК України землекористувачі сплачують плату за землю (в т.ч. земельний податок) з дня виникнення права користування земельною ділянкою. Згідно зі статтями 125 та 126 ЗК України право постійного користування земельною ділянкою виникає з моменту державної реєстрації такого права в порядку, передбаченому Законом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень». Згідно з підпунктом 14.1.147 пункту 14.1 статті 14 ПК України плата за землю - це обов`язковий платіж у складі податку на майно, що справляється у формі земельного податку або орендної плати за земельні ділянки державної і комунальної власності. Тобто земельний податок є формою плати за землю та входить до складу податку на майно. Відповідно до підпункту 10.1.1 пункту 10.1 статті 10 ПК України податок на майно відноситься до місцевих податків. Отже, зобов`язання відповідача сплачувати земельний податок є податковим зобов`язанням. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 20 вересня 2018 року у справі № 925/230/17 підкреслила, що земельний податок - це плата за землю у складі податку на майно, обов`язок сплатити який виникає у межах існуючих податкових зобов`язань, які прямо передбачені законом та виникають унаслідок виникнення в особи права постійного користування земельною ділянкою. У користувача земельної ділянки обов`язок сплатити земельний податок та відповідно податкові правовідносини виникають лише після реєстрації за такою особою права користування земельною ділянкою. У спорах про стягнення грошових коштів за користування земельною ділянкою до моменту оформлення особою права користування такою земельною ділянкою власник має право на отримання безпідставно збережених грошових коштів у порядку статті 1212 ЦК України, а не відшкодування збитків. Тобто в такому разі суд виходить з того, що фактичний користувач земельної ділянки без достатньої правової підстави за рахунок власника цієї ділянки зберіг у себе грошові кошти, які мав заплатити за користування нею. Отже, зобов`язаний повернути ці кошти власнику земельної ділянки на підставі частини першої статті 1212 ЦК України. В матеріалах справи відсутні та не надані відповідачкою докази реєстрації у встановленому законом порядку права користування ОСОБА_1 спірною земельною ділянкою, зокрема, шляхом укладення договору оренди земельної ділянки із Катеринопільською селищною радою. У зв`язку з наведеним висновок місцевого суду про часткове задоволення позовних вимог є законним та обґрунтованим. Твердження скаржниці про те, що позивачем не надано суду пояснень, а судом не встановлено в якому статусі спірна земельна ділянка перебувала до моменту набуття відповідачем права власності на нерухоме майно, спростовуються матеріалами справи. Так, у рішеннях Катеринопільської селищної ради № 32-10/VI від 31 січня 2014 року та № 37-8/VI від 31 липня 2014 року вказано, що ОСОБА_1 надано дозвіл на розробку та в подальшому затверджено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки із земель комунальної власності в довгострокову оренду (а.с. 21-22). Отже, вказана земельна ділянка відноситься до земель комунальної власності Катеринопільської селищної ради та відповідачці було надано можливість оформити у встановленому законом порядку право оренди на неї. Посилання ОСОБА_1 на те, що у зв`язку зі зміною її частки у праві власності на нерухоме, вона зверталась до Катеринопільської селищної ради із пропозиціями щодо внесення змін до проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки в довгострокову оренду, які були відхилені Радою, не спростовують обов`язок відповідачки укласти договір оренди земельної ділянки та сплачувати орендну плату за користування земельною ділянкою. Враховуючи наведене, судом першої інстанції винесено законне та обґрунтоване рішення, яке не підлягає зміні чи скасуванню. Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення. Згідно зі статтею 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. З огляду на викладене, колегія суддів погоджується із висновком суду першої інстанції, що позовні вимоги заступника керівника Звенигородської місцевої прокуратури в інтересах Катеринопільської селищної ради є обґрунтованими та доведеними належними і допустимими доказами, тому апеляційну скаргу ОСОБА_1 слід залишити без задоволення, а рішення Катеринопільського районного суду Черкаської області від 08 вересня 2020 року - без змін. Керуючись статтями 374, 375, 381, 384 ЦПК України, апеляційний суд п о с т а н о в и в : Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Катеринопільського районного суду Черкаської області від 08 вересня 2020 року залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до суду касаційної інстанції з підстав та на умовах, викладених у статті 389 ЦПК України. Судді