Постанова 4813 № 522/17087/18

Номер провадження: 22-ц/813/5468/21 Номер справи місцевого суду: 522/17087/18 Головуючий у першій інстанції Бондар В. Я. Доповідач Ващенко Л. Г. ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 04.02.2021 року м. Одеса Колегія суддів Одеського апеляційного суду у складі: головуючого - судді Ващенко Л.Г. суддів - Вадовської Л.М., Сєвєрової Є.С., за участі секретаря - Чепрас А.І., з участю: представника Міністерства оборони України розглянула у відкритому судовому засіданні в режимі відеоконференції апеляційну скаргу представника Міністерства оборони України на рішення Приморського районного суду м. Одеси від 17 квітня 2019 року (одноособово суддя Бондар В.Я.) у цивільній справі за позовом заступника військового прокурора Південного регіону України в інтересах держави в особі Міністерства оборони України до державного підприємства Міністерства оборони України «Південьвійськбуд», ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про визнання договору недійсним та витребування майна, ІІ. ОПИСОВА ЧАСТИНА (короткий зміст позовних вимог і рішення суду першої інстанції) 25.09.2018 року заступник військового прокурора Південного регіону України в інтересах Міністерства оборони України (далі-прокурор) звернувся із позовом до державного підприємства Міністерства оборони України «Південьвійськбуд» (далі-ДП), ОСОБА_1 і ОСОБА_2 про визнання договору недійсним та витребування майна, а саме: визнання недійсними договору №16-ВБ від 29.12.2006 року про пайову участь у реконструкції існуючої будівлі управління з надбудовою 5-го поверху та прибудовою 5-поверхової адміністративної будівлі в АДРЕСА_1 з правом викупу паю «замовника», укладеного між ДП та ОСОБА_1 ; витребування з незаконного володіння ОСОБА_2 на користь держави в особі Міністерства оборони України нежитлового приміщення першого поверху площею 11,4 м2 в адміністративній будівлі за адресою: АДРЕСА_1 , у тому числі шляхом виселення з вказаного нежитлового приміщення; скасування державної реєстрації права власності ОСОБА_2 та ОСОБА_1 на нежитлове приміщення площею 11,4 м2, що розташоване в будівлі за адресою: АДРЕСА_1 (реєстраційні номери майна: 557055651101, 21224456, номери записів: 8483454 та 5761 в книзі:71 неж-167). Позов обґрунтовано наступним. Адміністративна будівля за адресою: АДРЕСА_1 належить державі в особі Верховної Ради України, проте всупереч вимогам законодавства, 29.12.2006 року ДП уклало договір №16-ВБ про пайову участь у реконструкції існуючої будівлі управління з надбудовою 5-го поверху та прибудовою 5-типоверхової адміністративної будівлі з правом викупу паю ДП. Правочин був удаваним, адже по суті було здійснено відчуження державної власності. Також Міністерство оборони України не надавало своєї згоди на відчуження майна ДП. Договір має бути визнаний недійсними, а майно повернуто у державну власність з незаконного володіння ОСОБА_2 . Посилаючись на зазначені обставини прокурор просив про задоволення позову. У відзиві на позов представник ОСОБА_2 просила у позові відмовити, посилаючись на недоведеність вимог, представник ОСОБА_3 у відзиві на позвону заяву також просила відмовити у задоволенні позовних вимог з підстав їх недоведеності. В судовому засіданні 17.04.2019 року представник прокурора і представник ДП підтримали позов і просили про його задоволення, представник ОСОБА_2 та ОСОБА_3 просила відмовити у задоволенні позову. Рішенням Приморського районного суду м.Одеси від 17.04.2019 року прокурору в інтересах держави в особі Міністерства оборони України (далі-МОУ) відмовлено у задоволенні позову. (короткий зміст вимог апеляційної скарги) Прокурор не погодився із рішенням суду від 17.04.2019 року і в особі представника подав апеляційну скаргу, в якій просить рішення суду скасувати, постановити нове рішення про задоволення позову, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права. (узагальнені доводи особи, яка подала апеляційну скаргу) Апеляційна скарга представника МОУ зазначає: За результатами розгляду справи суд першої інстанції дійшов правильного висновку про наявність порушеного права держави, за захистом якого прокурор в інтересах МОУ звернувся до суду, а саме, незаконного вибуття з державної власності нерухомого майна на підставі оспорюваних договорів. Одночасно в задоволенні позову судом відмовлено через пропуск позивачем та прокурором строку позовної давності, однак прокурор не погоджується з таким рішенням суду. Про порушення своїх прав та охоронюваних законом інтересів на нерухоме майно, адміністративну будівлю ДП та наявні у ній нежитлові приміщення, МОУ довідалося лише з листа заступника військового прокурора від 11.09.2018 року № 05/3-4192вих-18. Посилання суду на те, що МОУ не могло не знати про порушення своїх прав через зменшення площі адміністративної будівлі за вказаною адресою та проведення документальної ревізії окремих питань фінансово-господарської діяльності ДП за результатами якої складений акт від 21.11.2008 року №234/43/230, є безпідставним та необгрунтованим. Визначальним під час вирішення цього спору є обізнаність позивача, МОУ, як органу державної влади, що здійснює повноваження з розпорядження державним нерухомим майном, не лише про наявність оспорюваних договорів, а саме про порушення своїх прав внаслідок їх укладення. Обґрунтованість такого висновку підтверджено практикою Європейського суду з прав людини (далі-ЄСПЛ), відповідно до якої (п.п. 62, 66 рішення у справі «Фінікарідов проти Кіпру» від 20.12.2007) механізм застосування позовної давності має бути достатньо гнучким, тобто зазвичай, він мусить допускати можливість зупинення, переривання та поновлення строку позовної давності, а також корелюватися із суб`єктивним фактором, а саме, обізнаністю потенційного позивача про факт порушення його права. Аналогічна правова позиція міститься в постанові Великої Палати Верховного Суду від 06.06.2018 року у справі № 372/1387/13, яка зробила обґрунтований висновок про те, що «закон пов`язує початок перебігу позовної давності не з моментом інформованості про вчинення певної дії чи прийняття рішення, а з часом, коли стало відомо про порушення закону та у зв`язку з цим прав та охоронюваних законом інтересів». Водночас з наявної в матеріалах справи копії акта ревізії ДП від 21.11.2008 року №234/43/230 вбачається, що він містить лише відомості про сам факт існування оспорюваних договорів пайової участі у реконструкції адміністративної будівлі по АДРЕСА_1 , а не про допущення порушень закону під час їх укладення. До того ж, в ході ревізії, питання відповідності вимогам закону оспорюваного договору не досліджувалося, будь-яких висновків з цього приводу в акті ревізії не міститься, чинність на час укладення спірного договору довіреності від 17.08.2004 року за реєстровим № 2369 не перевірялася. Ураховуючи, що факт припинення МОУ з 02.10.2004 року повноважень ОСОБА_4 щодо надання дозволів на відчуження майна державних підприємств встановлений судом лише в 2010 році, під час розгляду господарської справи № 30/257 (постанова Вищого господарського суду України від 13.07.2010 року), ревізор, під час проведення вказаної ревізії у 2008 році, не міг бути обізнаним про це, через що не міг виявити порушення, пов`язане з укладенням оспорюваних договорів. Щодо посилання суду на висновки ЄСПЛ, зокрема у справі «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства» від 22.10.1996 року, відповідно до якої ЄСПЛ зазначає, що застосування строків позовної давності має кілька важливих цілей, а саме: забезпечувати юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів, та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із плином часу, варто зазначити, що така позиція ЄСПЛ ніяк не нівелює правила щодо застосування позовної давності, визначеної національним законодавством, які встановлюють її тривалість, обчислення, початок перебігу, наслідки спливу. Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 03.04.2018 року по справі № 914/758/17. Відповідно до п.п. 5, 6 ст. 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду, є обов`язковими для всіх суб`єктів владних повноважень. Висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, враховуються іншими судами під час застосування таких норм права. Згідно з ч. 4 ст. 236 ГПК України, під час вибору і застосування норми права до спірних правовідносин, суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Однак, усупереч указаним положенням процесуального законодавства, суд першої інстанції під час розгляду справи № 522/17087/18 не врахував висновки Верховного Суду, викладені у постанові від 03.04.2018 року по справі № 914/758/17 та постанові Великої Палати Верховного Суду від 06.06.2018 року по справі № 372/1387/13, через що дійшов хибного, безпідставного висновку про пропуск строку позовної давності. Судом достовірно не встановлено, а відповідачем не доведено, що позивач був обізнаний або міг довідатися про допущення порушень закону під час укладення оспорюваних договорів від 29.12.2006 року № 16-ВБ та порушення, у зв`язку з цим, прав і охоронюваних законом інтересів, раніше ніж 2018 року, а отже встановлена законом позовна давність, на момент звернення прокурора до суду із позовом не сплила. У рішенні Конституційного Суду України від 02.11.2004 року № 15-рп/2004 по справі за конституційним поданням Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень ст. 69 ККу України (справа про призначення судом більш м`якого покарання), суд зазначив, що верховенство права це панування права в суспільстві. Верховенство права вимагає від держави його втілення у правотворчу та правозастосовну діяльність, зокрема у закони, які за своїм змістом мають бути проникнуті передусім ідеями соціальної справедливості, свободи, рівності тощо. Одним з проявів верховенства права є те, що право не обмежується лише законодавством як однією з його форм, а включає й інші соціальні регулятори, зокрема норми моралі, традиції, звичаї тощо, які легітимовані суспільством і зумовлені історично досягнутим культурним рівнем суспільства. Всі ці елементи права об`єднуються якістю, що відповідає ідеології справедливості, ідеї права, яка значною мірою дістала відображення в Конституції України. Таке розуміння права не дає підстав для його ототожнення із законом, який іноді може бути й несправедливим, зокрема обмежувати свободу та рівність особи. Справедливість - одна з основних засад права, є вирішальною у визначенні його як регулятора суспільних відносин, одним із загальнолюдських вимірів права. Правову позицію щодо дотримання справедливості Конституційний Суд України висловив у рішенні від 30.01.2003 року № 3-рп/2003 по справі про розгляд судом окремих постанов слідчого і прокурора: «Правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах». З урахуванням викладеного, Верховним Судом у постанові від 22.01.2019 року по справі №916/400/16 наголошено, що, встановивши наявність порушеного права, суд має під час прийняття рішення враховувати мету звернення до суду та забезпечити поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування. Рішення суду має бути ефективним інструментом поновлення порушених прав. (узагальнені доводи та заперечення інших учасників справи) У відзиві на скаргу представник ОСОБА_1 зазначає: Позиція прокурора є необгрунтованою, обставини викладені в апеляційній скарзі є надуманими та протирічать матеріалам справи. Скаргу обгрунтовано тим, що суд першої інстанції безпідставно встановив, що позивачем пропущений строк позовної давності, так як позивач дізнався про порушення своїх прав з листа заступника військового прокурора від 23.08.2018 року № 05/3-3869вих-18 і саме з цього моменту починається перебіг строк позовної давності. З такими висновками прокурора неможливо погодитись, так як наявні в матеріалах справи письмові докази спростовують їх. В матеріалах справи наявний акт № 234/43/230 від 21.11.2008 року, складений за результатами проведеної посадовими особами позивача контрольно - ревізійної перевірки ДП, на який зокрема, посилався суд першої інстанції при обґрунтуванні початку перебігу строку позовної давності, достовірність зазначеного акту прокурором не спростовується. Зазначеним актом, зокрема, досліджувались договори пайової участі, в тому числі спірний договір № 16-ВБ від 29.12.2006 року, за якими належна ДП площа нежитлових приміщень в адміністративній будівлі за адресою АДРЕСА_1 , склала 3135,30 м2, тобто збільшилась майже у 2 рази, що підтверджується свідоцтвом про право власності, виданим виконавчим комітетом Одеської міської ради від 28.08.2007 року. На стор. 19 абз. 9 акту № 234/43/230 від 21.11.2008 р. встановлено наступне: «...начальником ЦСБУ МОУ ОСОБА_4 (діяв на підставі довіреності колишнього Міністра оборони України Марчука Є.К. від 17.08.04, посвідченої приватніш нотаріусом Київського міського нотаріального округу Шевчук З.М. та зареєстрованої в реєстрі за № 2369) листом від 03.02.06 № 10/260/1 надано дозвіл директору ДП ОСОБА_5 щодо виконання реконструкції 4-х поверхової будівлі управління залишковою вартістю 376,8 тис. грн., загальною площею 1696,9 м 2, розташованої в АДРЕСА_1 за рахунок залучених коштів пайовиків при умові наступного переходу права власності на частину приміщень в рахунок погашення залучених пайових внесків третіх осіб.» На стор. 20 абз. 4 акту № 234/43/230 від 21.11.2008 р. встановлено наступне: «За результатами проведених аукціонів, директором ДП ОСОБА_5 укладались договори про пайову участь в реконструкції будівлі управління з надбудовою 5-го поверху та прибудовою 5-й поверхової адміністративної будівлі в АДРЕСА_1 ...» На стор. 21 абз. 2 акту № 234/43/230 від 21.11.2008 р. встановлено наступне: «До проведення вищезазначеної реконструкції ДП належала чотирьох поверхова адміністративна будівля загальною площею 1696,9 м. кв., розташована за адресою АДРЕСА_1 ... Після реконструкції та введення об`єкта будівництва в експлуатацію, підписання актів прийому-передачі нежитлових приміщень у Підприємства залишилось 714,0 м2 нежилих приміщень.». Із позову, відповіді на відзив та пояснень прокурора, відзиву та пояснень позивача вбачається, що на момент проведення контрольно - ревізійної перевірки ДП та складання акту 21.11.2008 року, МОУ вже достовірно знало, що нотаріально посвідчена довіреність Міністра оборони України від 17.08.04 року за № 2369, видана на ім`я начальника ЦСБУ МОУ Ісаенка Д.В. скасована, так як була скасована ще у 2004 році, за 4 роки до проведення зазначеної перевірки. Таким чином МОУ, під час проведення контрольно - ревізійної перевірки ДП та складання акту 21.11.2008 року, досліджуючи укладені договори пайової участі, в тому числі спірний договір, дізналось про порушення своїх прав, оскільки вже на момент проведення перевірки МОУ знало, що нотаріально посвідчена довіреність Міністра оборони України від 17.08.04 року за № 2369 на ім`я начальника ЦСБУ МОУ ОСОБА_4 скасована у 2004 році, а договори пайової участі, в тому числі спірний договір 16-ВБ від 29.12.2006 року, укладені саме на підставі зазначеної довіреності. Прокурор та позивач намагаються ввести суд в оману щодо того, що перебіг строку позовної давності повинен відраховуватись з 2018 року, а не з 2008 року, так як ще у 2008 році позивач дізнався про порушення його прав і спірний договір від 29.12.2006 року, оскільки довіреність, на підставі якої він був укладений, скасована за 2 роки до укладання договору. Відповідно до ст. 6 Закону України «Про управління об`єктами державної власності», який набрав чинності 18.10.2006 року, до повноважень органів управління віднесено затвердження статутів (положення) підприємств, установ та організацій, що належать до сфери їх управління, і господарських структур та здійснення контролю за їх дотриманням (п.3 ч.1 ст.6); забезпечення проведення щорічних аудиторських перевірок окремо визначених державних підприємств і господарських структур (п.8 4.1 ст.6); здійснення контролю за діяльністю господарських структур (п.10 ч.1 ст.6); ведення обліку об`єктів державної власності, що перебувають в їх управлінні, здійснення контролю за ефективним використанням та збереженням таких об`єктів (п.11 ч.1 ст.6). Тобто з 2007 року позивач зобов`язаний був вчиняти дії, спрямовані на перевірку, як документального оформлення прав власності на державне нерухоме майно, так і фактичного ним користування ДП або іншими особами, в ході якої було б виявлено відкрите володіння спірними нежитловими приміщеннями відповідачкою ОСОБА_1 , однак в порушення вимог закону, позивачем будь-які дії не вчинялись. Негативним для держави результатом описаної бездіяльності є пропуск трирічного строку позовної давності за заявленими вимогами. Прокурор посилається у скарзі на правові висновки Верховного суду, викладені у постановах від 06.06.2018 року по справі № 372/1387/13-ц, від 03.04.2018 року по справі № 914/758/17, від 11.10.2018 року по справі № 906/916/16, однак рішенні суду відповідає правовим висновкам, викладеним у вказаних постановах. Так, для визначення моменту виникнення у МОУ права на позов судом першої інстанції був визначений об`єктивний аспект (встановлено, що право позивача було порушене під час укладання спірного договору, тобто в 2006 році), суб`єктивний аспект (позивач міг довідатись про свої порушені права в 2007 році, якщо б виконував належним чином свої обов`язки, відповідно до ст. 6 Закону України «Про управління об`єктами державної власності», щодо забезпечення проведення щорічних аудиторських перевірок окремо визначених державних підприємств і господарських структур (п.8 ч.1 ст.6); здійснення контролю за діяльністю господарських структур (п.10 ч.1 ст.6); ведення обліку об`єктів державної власності, що перебувають в їх управлінні, здійснення контролю за ефективним використанням та збереженням таких об`єктів (п.11 ч.1 ст.6); позивач довідався про спірний договір, який порушує його права в 2008 році під час проведення працівниками позивача контрольно-ревізійної перевірки підпорядкованого їм підприємства -ДП). Окрім цього, обставини справи, які досліджувались Верховним Судом під час слухання справ № 372/1387/13-ц, № 914/758/17 та № 906/916/16 відрізняються від обставин справи, які досліджуються під час цієї цивільної справи. В справах № 372/1387/13-ц, № 914/758/17 та № 906/916/16 права позивачів порушували не підконтрольні та не підзвітні особи. В цій справі права МОУ порушила підконтрольна та підзвітна йому особа - ДП, яку позивач повинен перевіряти щороку, відповідно до Закону України «Про управління об`єктами державної власності» та статуту ДП. Така ж правова позиція викладена у постановах Верховного суду по справах № 916/1808/18 від 30.07.2019 року, № 916/1805/18 від 27.08.2019 року. Відзив представника ОСОБА_6 на апеляційну скаргу представника прокурора зазначає такі ж доводи, які і у відзиві представника ОСОБА_1 ІІІ.

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА (встановлені судом першої інстанції та неоспорені обставини, а також обставини, встановлені судом апеляційної інстанції, і визначені відповідно до них правовідносини) Судом першої інстанції встановлені і сторонами неоспорені такі обставини. Наказом Міністра оборони України від 29.01.1998 року №27, на базі розформованих військових частин та організацій, створено ДП і затверджено статут ДП (а.с.12-20 т.1). Довіреністю, посвідченою приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Шевчук З.М., за №2369 від 17.08.2004 року, яка припиняла свою дію 10.04.2006 року, Міністр оборони України уповноважив начальника Центрального управління Міністерства оборони України Ісаєнка Д.В. на надання дозволу щодо відчуження майна державних підприємств (а.с.36 т.1). Розпорядженням Міністра оборони України від 02.10.2004 року №6828/з, довіреності на право укладення договорів, видані до 02.10.2004 року та термін яких не закінчився - скасовані, що вбачається з постанови Вищого Господарського суду України від 13.07.2010 року по справі №30/257 (а.с.37-41 т.1). 03.02.2006 року начальником Центрального спеціалізованого будівельного управління МОУ Ісаєнком Д.В. надано дозвіл директору ДП залучити пайовиків для реконструкції будівлі за адресою АДРЕСА_1 , за умови наступного переходу права власності на частину приміщень в рахунок погашення залучених пайових внесків третіх осіб (а.с.35,36 т.1). На балансі ДП перебуває нежитлова адміністративна будівля площею 1696,9 м2, розташована за адресою: АДРЕСА_1 , яка, відповідно до свідоцтва про право власності від 24.07.2006 року та свідоцтва серії НОМЕР_1 від 02.11.2007 року, належить державі в особі Верховної Ради України (а.с.21-33 т.1). Відповідно до п. 4.2 статуту ДП, затвердженого 29.01.1998 року Міністром оборони України, майно підприємства є державною власністю і закріплюється за ним на праві повного господарського відання. Підприємство володіє, користується та розпоряджається зазначеним майном на свій розсуд, вчиняючи щодо нього будь-які дії, які не суперечать чинному законодавству. 29.12.2006 року між ДП в особі директора Ященка Г.В. та ОСОБА_3 укладений договір №16-ВБ на будівництво нежитлових приміщень, у порядку пайової участі. Згідно п. 1.1 договору від 29.12.2006 року, його предметом є участь пайовика у фінансуванні будівництва з реконструкції 4-х поверхової адміністративної будівлі управління з надбудовою 5-го поверху та прибудовою 5-поверхового адміністративного корпусу за адресою: АДРЕСА_1 та отримання у власність профінансованого паю у вигляді нежитлових офісних приміщень (а.с.42,43 т.1). ОСОБА_1 стала власником нежитлових приміщень першого поверху за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 11,4 м2, на підставі свідоцтва про право власності від 16.10.2007 року. Передача нежитлового приміщення відбулася на підставі акту прийому-передачі від 01.08.2007 року (а.с. 44-47 т.1). 24.01.2015 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладений договір дарування, зареєстрований в реєстрі за №91 та посвідчений приватним нотаріусом, згідно якого ОСОБА_1 подарувала ОСОБА_2 нежитлове приміщення першого поверху, загальною площею 11,4 м2 по АДРЕСА_1 . З інформаційної довідки №107048049 із Державного реєстру прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна вбачається, що станом на 11.12.2017 року власником нежитлового приміщення першого поверху загальною площею 11,4 м2 є ОСОБА_2 (а.с.48-51 т.1). 25.09.2018 року в суді першої інстанції зареєстрована заява прокурора в інтересах МОУ до ДП, ОСОБА_1 і ОСОБА_2 про визнання недійсним договору від 29.12.2006 року та витребування майна, а саме, нежитлового приміщення першого поверху, загальною площею 11,4 м2 по АДРЕСА_1 (а.с.3-11 т.1). Судом апеляційної інстанції нові обставини не встановлювались і нові докази не досліджувались. Між сторонами виникли правовідносини з оспорювання правочину і витребування нерухомого майна, які регуюлюються нормами ЦК України. (доводи, за якими суд апеляційної інстанції погодився або не погодився з висновками суду першої інстанції) Суд першої інстанції виходив з того, що оспорюваним правочином порушені права позивача МОУ, однак у задоволенні позову відмовив з підстав пропуску строку позовної давності (а.с.240-246 т.1). Колегія суддів погоджується з висновками суду в цій частині з таких підстав. Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей (ст. ст. 202 ч.1, 203 ч.ч. 1-3,5,6 ЦК України). Підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені ч.ч. 1-3,5,6 ст. 203 цього Кодексу (ст. 215 ч.1 ЦК України). Судом першої інстанції встановлено наступне. Наказом Міністра оборони України від 29.01.1998 року №27, на базі розформованих військових частин та організацій, створено ДП і затверджено статут ДП. Відповідно до п. 4.2 статуту ДП, затвердженого 29.01.1998 року Міністром оборони України, майно підприємства є державною власністю і закріплюється за ним на праві повного господарського відання. Підприємство володіє, користується та розпоряджається зазначеним майном на свій розсуд, вчиняючи щодо нього будь-які дії, які не суперечать чинному законодавству. На підставі довіреності, посвідченої приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Шевчук З.М., за №2369 від 17.08.2004 року, Міністр оборони України уповноважив начальника Центрального управління Міністерства оборони України Ісаєнка Д.В. на надання дозволу щодо відчуження майна державних підприємств. Державне комерційне підприємство не має права безоплатно передавати належне йому майно іншим юридичним особам чи громадянам, крім випадків, передбачених законом. Відчужувати, віддавати в заставу майнові об`єкти, що належать до основних фондів, здавати в оренду цілісні майнові комплекси структурних одиниць та підрозділів державне комерційне підприємство має право лише за попередньою згодою органу, до сфери управління якого воно входить, і, як правило, на конкурентних засадах (ст. 75 ГК України, в редакції, чинній на час укладення оспорюваного правочину). Розпорядженням Міністра оборони України від 02.10.2004 року №6828/з, довіреності на право укладення договорів, видані до 02.10.2004 року та термін яких не закінчився - скасовані (постанова Вищого Господарського суду України від 13.07.2010 року по справі №30/257, а.с.37-41 т.1). Відповідно до ч. 5 ст. 82 ЦПК України, обставини, встановлені стосовно певної особи рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, проте можуть бути у загальному порядку спростовані особою, яка не брала участі у справі, в якій такі обставини були встановлені. Зважаючи на викладене, суд першої інстанції дійшов обрунтованого висновку, що факт скасування довіреності №2369 від 02.10.2004 року є преюдиційним, і, що на момент надіслання листа директору ДП щодо залучення пайовиків для реконструкції будівлі за адресою АДРЕСА_1 , ОСОБА_4 не був наділений повним обсягом повноважень. 29.12.2006 року, між ДП в особі директора Ященка Г.В. та ОСОБА_3 укладений договір №16-ВБ на будівництво нежитлових приміщень, у порядку пайової участі, відповідно до п. 1.1 якого його предметом є участь пайовика у фінансуванні будівництва з реконструкції 4-х поверхової адміністративної будівлі управління з надбудовою 5-го поверху та прибудовою 5-поверхового адміністративного корпусу за адресою: АДРЕСА_1 та отримання у власність профінансованого паю у вигляді нежитлових офісних приміщень. На підставі свідоцтва про право власності від 16.10.2007 року ОСОБА_1 стала власником спірного нежитлового приміщення. 24.01.2015 року між ОСОБА_1 і ОСОБА_2 укладений договір дарування нежитлового приміщення першого поверху, загальною площею 11,4 м2 за адресою: АДРЕСА_1 . До ОСОБА_2 , як власника спірного нежитлового приміщення, заявлено вимогу про витребування майна з її володіння. Право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності чи необґрунтованість активів, які перебувають у власності, не встановлені судом (ст. 328 ч.ч.1,2 ЦК України). Вирішуючи питання про правомірність набуття права власності, суд має враховувати, що воно набувається на підставах, які не заборонені законом, зокрема на підставі правочинів. При цьому діє презумпція правомірності набуття права власності на певне майно, яка означає, що право власності на конкретне майно вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом. Якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо, відповідно до ст. 388 ЦК України, майно не може бути витребуване у нього (ст. 330 ч.1 ЦК України). У випадку, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом (ч.1 ст. 388 ЦК України). Судом першої інстанції встановлено, що первинний власник нежитлових приміщень, держава Україна в особі Верховної ради України, не виявляла волю на передачу майна іншим особам. Зважаючи на вимоги п.3 ч.1 ст. 388 ЦК України, суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що хоча ОСОБА_2 і є добросовісним набувачем спірного майна, однак зважаючи на відсутність згоди щодо відчуження майна первинного власника цього майна, вимоги до ОСОБА_2 щодо витребування майна є обґрунтованими. Правильним є і висновок суду в частині застосування строку позовної давності. Позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (ст. 256 ч.1, 257 ч.1, 261 ч.1 ЦК України). Заява про захист цивільного права або інтересу має бути прийнята судом до розгляду незалежно від спливу позовної давності. Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (ст. 267 ч.ч.2-4 ЦК України). У розумінні ст. ст. 256, 261 ЦК України, позовна давність є строком пред`явлення позову як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб`єктами, які уповноважені законом звертатися до суду із позовом в інтересах іншої особи. При цьому, як у випадку пред`явлення позову самою особою, право якої порушене, так і в разі пред`явлення позову в інтересах цієї особи іншою уповноваженою на це особою, відлік позовної давності обчислюється з моменту коли особа довідалася або могла довідатися про порушення її права або про особу, яка його порушила. Таким чином вимоги закону про початок перебігу позовної давності, у даному випадку, поширюються і на позовні вимоги прокурора, з якими він звернувся в суд з метою захисту державних інтересів. Належними і допустимими доказами, наявними у справі підтверджується, що в період з 01.10.2008 року по 18.11.2008 року МОУ здійснювалась контрольно - ревізійна перевірка ДП, зокрема і щодо укладання оспорюваного договору від 29.12.2006 року, за результатами якої складений акт № 234/43/230 від 21.11.2008 року (а.с.138-160 т.1). Зважаючи на те, що контрольно - ревізійна перевірка ДП здійснювалась саме МОУ, виходячи зі змісту акту № 234/43/230 від 21.11.2008 року (а.с.157,158 т.1), слід дійти висновку, що МОУ не могло не знати, по-перше, що: «За результатами проведених аукціонів директором ДП укладалися договори про пайову участь в реконструкції будівлі управління з надубудовою 5-го поверху та прибудовою 5-ти поверхової адміністративної будівлі в АДРЕСА_1 з правом викупуп паю підприємства (замовника). За умов виконання пайовиками вищезазначених договорів, останнім передавався пакет правовстановлюючих документів у обсязі достатньому для оформлення свідоцтва про власність на нежитлові офісні приміщення, розташовані в будівлі по АДРЕСА_1 . Після виконання умов договорів, а саме: фінансування пайовиками будівельно-монтажних робіт з реконструкції та викупу паю підприємства нежитлових офісних приміщень у АДРЕСА_1 , втрати чинності розпорядження КМУ від 22.09.06 №491-р, 31.08.07 між підприємством в особі директора ОСОБА_5 та пайовиками підписувалися акти прийому-передачі площ нежитлових офісних приміщень будівлі, розташованої за адресою АДРЕСА_1 » (аюсю157 т.1), і, по-друге, «До проведення вищезазначеної реконструкції, ДП належала нежитлова чотирьох поверхова адміністративна будівля загальною площею 1696, 9 кв.м., розташована за адресою АДРЕСА_1 , ринковою вартістю 4381,9 тис.грн. (з ПДВ). Після реконструкції та введення об`єкта в експлуатацію, підписання актів-прийому передачі нежитлових приміщень підприємства залишилось 714 кв.м. нежитлових приміщень вартістю 2705,2 тис. грн. (з ПДВ), на які останньому виконавчим комітетом Одеської міської ради видано свідоцтво про право власності від 02.11.07.» (а.с.158 т.1). Із позовом про захист порушеного права держави в особі МОУ покурор звернувся у вересні 2018 року (а.с.3-11 т.1), тобто більш як через 10 років після того, як позивач дізнався про порушення свого права на спірне нерухоме майно. Поважні причини пропуску строку позовної давності прокурором не наведені і належними доказами не підтверджені. Представник ОСОБА_1 і ОСОБА_2 у відзиві на позовну заяву прокурора заявила про застосування строку позовної давності (а.с.75,76 т.1). Встановивши, що строк для звернення із позовом пропущений без поважної причини, суд у рішенні зазначає про відмову в позові з цих підстав, якщо про застосування позовної давності заявлено стороною у спорі, зробленою до ухвалення ним рішення, крім випадків, коли позов не доведено, що є самостійною підставою для цього. (мотиви прийняття або відхилення кожного аргументу, викладеного учасниками справи в апеляційній скарзі та відзиві на апеляційну скаргу) Доводи представника МОУ у скарзі, що: про порушення своїх прав та охоронюваних законом інтересів на нерухоме майно МОУ довідалося лише з листа заступника військового прокурора від 11.09.2018 року № 05/3-4192вих-18; посилання суду на те, що МОУ не могло не знати про порушення своїх прав через зменшення площі адміністративної будівлі та проведення документальної ревізії окремих питань фінансово-господарської діяльності ДП за результатами якої складений акт від 21.11.2008 року №234/43/230, є безпідставним та необгрунтованим; початок перебігу позовної давності пов`язаний не з моментом поінформованості про вчинення певної дії чи прийняття рішення, а з часом, коли стало відомо про порушення закону та у зв`язку з цим прав та охоронюваних законом інтересів, що зазначено у постанові постанові Великої Палати Верховного Суду від 06.06.2018 року по справі № 372/1387/13; акт ревізії ДП від 21.11.2008 року №234/43/230 містить лише відомості про сам факт існування оспорюваних договорів пайової участі реконструкції адміністративної будівлі, в ході ревізії питання відповідності вимогам закону оспорюваного договору не досліджувалося, будь-яких висновків з цього приводу в акті ревізії не міститься, чинність на час укладення спірного договору довіреності від 17.08.2004 року за № 2369 не перевірялася; позиція ЄСПЛ ніяк не нівелює правила щодо застосування позовної давності, визначеної національним законодавством, які встановлюють її тривалість, обчислення, початок перебігу, наслідки спливу і аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 03.04.2018 року по справі № 914/758/17; судом достовірно не встановлено, а відповідачем не доведено, що позивач був обізнаний або міг довідатися про допущення порушень закону під час укладення оспорюваних договорів від 29.12.2006 року № 16-ВБ та порушення, у зв`язку з цим, прав і охоронюваних законом інтересів, раніше ніж 2018 року, а отже встановлена законом позовна давність на момент звернення прокурора із позовом не сплила і відсутні підстави для її застосування; Верховним Судом у постанові від 22.01.2019 року по справі №916/400/16 наголошено, що, встановивши наявність порушеного права, суд має під час прийняття рішення враховувати мету звернення до суду та забезпечити поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування, - до уваги не приймаються з таких підстав. Наявний в матеріалах справи акт № 234/43/230 від 21.11.2008 року, в силу ст. ст. 76-80 ЦПК України, є належним, допустимим, достовірним та достатнім доказом, який у сукупності з іншими доказами по справі дає змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, що входять до предмета доказування. Акт № 234/43/230 від 21.11.2008 року за результатами проведеної посадовими особами позивача контрольно - ревізійної перевірки ДП зазначає, що у листопаді 2008 року посадові особи позивача МОУ досліджували договори пайової участі, у тому числі оспорюваний договір. Уповноважені органи управління, відповідно до покладених на них завдань: затверджують статути (положення) підприємств, установ та організацій, що належать до сфери їх управління, і господарських структур та здійснюють контроль за їх дотриманням; забезпечують проведення щорічних аудиторських перевірок окремо визначених державних підприємств і господарських структур; здійснюють контроль за діяльністю господарських структур; ведуть облік об`єктів державної власності, що перебувають в їх управлінні, здійснення контролю за ефективним використанням та збереженням таких об`єктів (ст. 6 ч.1 п.п. 3,8, 10, 11 Закону України «Про управління об`єктами державної власності», в редакції станом на час укладення правочину і на час проведення контрольно - ревізійної перевірки). Тобто МОУ, відповідно до покладених на нього законом завдань, зобов`язаний був вчиняти дії, спрямовані на перевірку ефективного використання та збереження об`єктів нерухомого майна, що належить державі, у тому числі об`єкту нерухомого майна по АДРЕСА_1 , який належить державі (а.с.21,22 т.1). З огляду на бездіяльність позивача, негативним для держави результатом вказаної бездіяльності є пропуск строку позовної давності за позовом прокурора в інтересах МОУ. Висновки Верховного суду, викладені у постановах від 06.06.2018 року по справі № 372/1387/13-ц, від 03.04.2018 року по справі № 914/758/17, від 11.10.2018 року по справі № 906/916/16 стосуються загальних підстав визначення початку перебігу строку позовної давності, тобто часу виникнення права на позов і не спростовують висновків суду першої інстанції про пропуск прокурором і МОУ строку позовної давності. Має місце бездіяльність підконтрольної та підзвітно ї МОУ особи - ДП, яку позивач, за наданими йому повноваженнями повинен перевіряти щорічно, відповідно до Закону України «Про управління об`єктами державної власності» та статуту ДП. Разом з тим, постанова Верховного Суду від 27.08.2019 року по справі № 916/1805/18 безпосередньо стосується обставин справи, зокрема щодо пропуску прокурором і МОУ строку позовної давності. Суди дійшли висновку, що безпосередньо на Міноборони, на захист прав якого звернувся прокурор із позовом у цій справі, покладено обов`язок з управління та обліку державного майна. Отже, саме зазначений орган як розпорядник державного майна зобов`язаний здійснювати постійний контроль і моніторинг за ввіреним йому майном державної власності. Як свідчить акт документальної ревізії окремих питань фінансово-господарської діяльності ДП МОУ "Південьвійськбуд" від 21.11.2008 № 234/43/230 за період з 01.10.2006 по 18.11.2008, проведеної ревізорами Контрольно-ревізійного департаменту Міноборони, в результаті проведення цієї ревізії Міноборони стало достовірно відомо про укладання відповідачем - ДП МОУ "Південьвійськбуд" за результатами проведених аукціонів договорів про пайову участь у реконструкції адміністративної будівлі, розташованої за адресою: м. Одеса, вул. Армійська, 18А, із правом викупу паю замовника. Згідно з актом після виконання умов зазначених договорів пайовиками між ДП МОУ "Південьвійськбуд" і пайовиками було підписано акти прийому-передачі площ нежитлових офісних приміщень цієї будівлі, підприємство передало пакет правовстановлюючих документів в обсязі, достатньому для оформлення свідоцтв про право власності на нежитлові офісні приміщення, розташовані в цій будівлі. До проведення такої реконструкції, ДП МОУ "Південьвійськбуд" належала 4-х поверхова адміністративна будівля загальною площею 1696,9 кв.м., а після реконструкції, введення об`єкта в експлуатацію та підписання актів прийому-передачі нежитлових приміщень у підприємства залишилося 714,0 кв.м. нежитлових приміщень, на які ДП МОУ "Південьвійськбуд" виконавчий комітет Одеської міської ради видав свідоцтво про право власності від 02.11.2007. Отже, щонайменше із листопада 2008 року позивач очевидно знав (не міг не знати) про вибуття із власності держави спірного майна, відповідно, про порушення внаслідок цього прав держави. Проте із часу документальної ревізії і складання акта від 21.11.2008 № 234/43/230 і до дня звернення прокурора із позовом, поданим у цій справі, минуло майже 10 років, що є істотним пропуском позовної давності. При цьому позивач взагалі не навів жодних причин пропуску такого строку, обмежившись лише посиланням на те, що про порушення своїх прав та охоронюваних законом інтересів на спірне нерухоме майно довідався із листа заступника військового прокурора від 23.08.2018 № 05/3-3869вих-18. При цьому, як правильно зауважили суди обох інстанцій, позовна давність не є інститутом процесуального права і не може бути відновлена (поновлена) у разі її спливу, але за змістом частини 5 статті 267 ЦК України позивач вправі отримати судовий захист у разі визнання поважними причин пропуску позовної давності. Ураховуючи відсутність обставин, які свідчили би про поважність причин такого значного пропуску позовної давності, про застосування якої заявлено відповідачем, висновок судів про неможливість захисту прав держави у цьому випадку є вичерпним. (п.п. 50-54 постанови від 27.08.2019 року Верховного Суду у справі № 916/1805/18). Суд відзначає у цьому контексті, що строк позовної давності був важливим аргументом, і якщо б він був узятий до уваги, то це, можливо, привело до відмови в позові. Попри це, Верховний суд Молдови не назвав жодних причин того, чому він не зважив на цей аргумент. У світлі викладеного ЄСПЛ дійшов висновку, що судовий розгляд не був справедливим, а отже, мало місце порушення ст.6 Конвенції (п.23 рішення ЄСПЛ від 22.07.2014 року у справі «Grafescolo S.R.L. проти Молдови»). Доводи та аргументи представника ОСОБА_1 і ОСОБА_2 у відзиві на скаргу стосовно пропуску прокурором і позивачем строку позовної давності, прийняті до уваги і є підставою для відхилення доводів апеляційної скарги. (чи були і ким порушені, невизнані або оспорені права, свободи чи інтереси, за захистом яких особа звернулася до суду) Оскільки прокурор і позивач пропустили строк позовної давності, відсутні підстави для ствердження про порушення прав чи інтересів особи, за захистом якої прокурор звернувся до суду. (висновки за результатами розгляду апеляційної скарги з посиланням на норми права, якими керувався суд апеляційної інстанції) Суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права (ст. 375 ч.1 ЦПК України) Приймаючи до уваги, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, колегія суддів залишає скаргу без задоволення, а рішення суду - без змін. СУДОВІ ВИТРАТИ Судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: у разі задоволення позову - на відповідача; у разі відмови в позові - на позивача; у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог (ст. 141 ч.ч.1,2 ЦПК України). З огляду на те, що колегія суддів відхиляє скаргу і зилашає без змін рішення суду першої інстанції про відмову у позові, прокурор і позивач не мають права на відшкодування судових витрат. ІV. РЕЗОЛЮТИВНА ЧАСТИНА Керуючись ст. ст. 367, 374 ч.1 п.1, 375 ч.1, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, колегія суддів, ПОСТАНОВИЛА: Апеляційну скаргу представника Міністерства оборони України - залишити без задоволення. Рішення Приморського районного суду м. Одеси від 17 квітня 2019 року - залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду Українги протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту постанови. Повний текст постанови суду складено 22.02.2021 року. Судді Одеського апеляційного суду Л.Г. Ващенко Л.М. Вадовська Є.С. Сєвєрова