Ухвала КЦС ВС № 487/811/20

Ухвала Іменем України 22 лютого 2021 року м. Київ справа № 487/811/20 провадження № 61-544ск21 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Гулейкова І. Ю. (суддя-доповідач), Ступак О. В., Усика Г. І., учасники справи: позивач - ОСОБА_1 , відповідачі: Одеський апеляційний суд, заступник голови Одеського апеляційного суду з цивільних справ Дришлюк Андрій Ігорович, Приморський районний суд м. Одеси, заступник голови Приморського районного суду м. Одеси Науменко Андрій Володимирович, розглянув касаційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Заводського районного суду м. Миколаєва від 25 травня 2020 року у складі судді Сухаревич З. М. та постанову Миколаївського апеляційного суду від 01 грудня 2020 року у складі колегії суддів: Царюк Л. М., Базовкіної Т. М., Яворської Ж. М., ВСТАНОВИВ: У січні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до Приморського районного суду м. Одеси з позовом до Одеського апеляційного суду, заступника голови Одеського апеляційного суду Дришлюка А. І., Приморського районного суду м. Одеси, заступника голови Приморського районного суду м. Одеси Науменка А. В., де просив:

1. Визнати недостовірною розповсюджену відповідачами документальну інформацію, спрямовану до Вищої ради правосуддя і Генеральної прокуратури України про ніби-то його втручання в правосуддя по цивільній справі № 2-5151/09.

2. Визнати недостовірною розповсюджену відповідачами документальну інформацію, яка міститься у мотивувальних частинах ухвал Одеського апеляційного суду від 17 жовтня 2019 року і від 05 листопада 2019 року по цивільній справі № 523/6283/19 стосовно нібито його, як адвоката та представника у справі, клопотань про спосіб апеляційного розгляду, що приписала йому суддя-доповідач в апеляційній інстанції - Цюра Т. В., яка перебувала під впливом відповідача Дришлюка А. І .

3. Встановити факт відсутності в Приморському районному суді м. Одеси і в матеріалах цивільної справи копії дисків звукозаписів, в тому числі і на твердих дисках носіях інформації судових засідань по цивільній справі № 2-5151/09, проведених з 2007 року по 2017 рік під головуванням суддів Ярош С. В., Терьохіна С. Є., Івченка В. Б., Тарасова А. В.

4. Зобов`язати відповідачів належним чином відновити чи повернути вкрадені фіксації звукозаписів судових засідань по цивільній справі № 2-5151/09 під головуванням суддів Приморського районного суду м. Одеси Ярош С. В., Терьохіна С. Є., Івченка В. Б., Тарасова А. В.

5. Зобов`язати відповідачів в порядку статті 31 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) по цивільних справах, де стороною проходять він, члени його сім`ї і його родичі, а також Державне підприємство «Одеський морський торгівельний порт», спрямувати до Верховного Суду для визначення підсудності у іншу область України на весь той час, доки в Одеських судах не відбудеться відновлення правосуддя та звільнення одеських суддів від мафіозно-корупційного спруту Української «Коза-Ностри». Ухвалою Верховного Суду від 22 січня 2020 року визначено підсудність цивільної справи за вищевказаним позовом ОСОБА_1 Заводському районному суду м. Миколаєва. Доводи позовної заяви ОСОБА_1 обґрунтовував тим, що в Одеських судах спостерігається порушення Закону України «Про судоустрій і статус суддів», що викликало даний позов до судів та суддів. Відповідач Науменко А. В. , прийнявши у липні 2018 року цивільну справу № 2-5151/09 до свого провадження, приховав, що в матеріалах справи відсутні диски звукозапису попередніх судових процесів, які проводилися під головуванням суддів Ярош С.В., Терьохіної С. Є., Івченка В. Б., Тарасова А. В. Більш того, він, як заступник голови місцевого суду з цивільних справ повинен та юридично зобов`язаний відповідати за усі аспекти діяльності районного суду у сфері цивільно-правової юрисдикції, а тому повинен нести юридичну відповідальність. Пізніше з`ясувалося, що знищені не тільки портативні полімерні диски звукозаписів судових засідань з 2007 року по цій справі, а й усі електромагнітні записи на твердих дисках-носіях інформації, навіть в архіві суду, про що відповідач Науменко А. В надав письмовий доказ, але не вжив заходів щодо розшуку цих записів. Приморський районний суд м. Одеси і суддя Науменко А. В. з липня 2018 року й по сьогодні всіляко перешкоджають здійсненню правосуддя в суді першої інстанції. Вони наприкінці 2018 року і на початку 2019 року вчинили завідомо неправдиві повідомлення на адреси Вищої ради правосуддя і Генерального прокурора України, звинувачуючи його у втручанні у «їхнє правосуддя». Однак, навесні 2019 року отримали рішення Вищої ради правосуддя про відсутність такого втручання. Вказане правопорушення відповідачів підпадає під дію конституційної гарантії, передбаченої частиною четвертою статті 32 Конституції України. Відповідачі чинять позивачу перешкоди у здійсненні правосуддя не тільки по трудових спорах у цивільних справах № 2-5151/19 і № 522/6699/19, незаконно позбавивши його роботи в Одеському морському порту, а й з посяганням на його другу професійну діяльність адвоката, бо саме як адвокат і працівник Одеського порту з 2017 року на вимогу трудового колективу портовиків і судноремонтників він виступив правовим і процесуальним шляхом на захист ДП «Одеський морський торгівельний порт». Таким чином, внаслідок системних правопорушень відповідачів постраждали не тільки права та законні інтереси його та його сім`ї, а також Державного підприємства «Одеський морський торгівельний порт» та чесних кадрових працівників морської галузі. Таким підтвердженням є цивільна справа № 523/6283/19 з трудових правовідносин, де він приймає участь як представник позивача. Проте Одеським апеляційним судом і суддею Дришлюком А. І. вчиняються перешкоди процесуального характеру у цій справі. Суддя Цюра Т. В., приписавши позивачу неіснуючі твердження, яких немає у його заяві від 08 жовтня 2019 року у справі № 523/6283/19 постановила ухвалу про відмову у клопотанні, якого він не заявляв. Більш того, 05 листопада 2019 року суддя Цюра Т. В. видає ще одну ухвалу, в мотивувальній частині якої вдруге приписує абсурдні та неіснуючі твердження. Ці обставини змусили його заявити відвід судді, який в подальшому не було задоволено. Отже суддя Цюра, Т. В., яка залежна від заступника голови суду Дришлюка А. І. , змушена була допустити у розгляді справи довготривалу тяганину, розповсюдивши дезінформацію про неіснуючі його клопотання про спосіб апеляційного провадження. Саме відповідач Дришлюк А. І. юридично зобов`язаний і відповідальний за цивільно-правову юрисдикцію Одеського апеляційного суду. За таких обставин він не впевнений, що судочинство у цих справах буде відбуватися об`єктивно, а тому такі справи має розглядати суд на території іншої області України, який має визначити Верховний Суд згідно статті 31 ЦПК України. Ухвалою Заводського районного суду м. Миколаєва від 25 травня 2020 року прийнято до розгляду та відкрито провадження у справі за позовом ОСОБА_1 в частині вимог щодо визнання недостовірною розповсюдженої відповідачами Приморським районним судом, суддею Науменко А. В. документальної інформації спрямованої до Вищої ради правосуддя і Генеральної прокуратури України про нібито його «втручання в правосуддя». В іншій частині позовних вимог відмовлено у відкритті провадження. Постановляючи вказану ухвалу в частині відмови у відкритті провадження, суд першої інстанції керувався вимогами пункту 1 частини першої статті 186 ЦПК України та виходив з того, що вказана позовна заява не підлягає розгляду в судовому порядку. При цьому суд першої інстанції дійшов висновку, що скарги, спрямовані на дії судді при здійсненні правосуддя, не підлягають розгляду в суді першої інстанції, оскільки відповідно до закону є інший механізм усунення помилок і недоліків, допущених при здійсненні правосуддя. Постановою Миколаївського апеляційного суду від 01 грудня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, а ухвалу Заводського районного суду м. Миколаєва від 25 травня 2020 року в оскаржуваній частині - без змін. Апеляційний суд зазначив, що доводи апеляційної скарги не дають підстав для висновку, що ухвала суду першої інстанції в частині, що оскаржується, постановлена без додержання норм процесуального права, та застосував правовий висновок Великої Палати Верховного Суду, викладений у постанові від 21 листопада 2018 року у справі № 757/43355/16-ц, відповідно до якого відсутність правової регламентації можливості оскаржити рішення, дії та бездіяльність суду, відповідно ухвалені або вчинені після отримання позовної заяви та визначення складу суду для її розгляду, інакше, ніж у порядку апеляційного та касаційного перегляду, а також неможливість притягнення суду (судді) до цивільної відповідальності за вказані рішення, дії чи бездіяльність є легітимними обмеженнями, покликаними забезпечити правову визначеність у правовідносинах учасників справи між собою та з судом, а також загальновизнаними гарантіями суддівської незалежності. ОСОБА_1 у грудні 2020 року подав через засоби поштового зв`язку до Верховного Суду касаційну скаргу на ухвалу Заводського районного суду м. Миколаєва від 25 травня 2020 року в частині відмови у відкритті провадження за частиною позовних вимог та постанову Миколаївського апеляційного суду від 01 грудня 2020 року у вищевказаній справі, в якій посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення судами норм процесуального права, просить оскаржувані ухвалу та постанову скасувати та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції. Ухвалою Верховного Суду від 15 січня 2021 року касаційну скаргу ОСОБА_1 залишено без руху до 15 лютого 2020 року, але не більше десяти днів з дня вручення цієї ухвали, запропоновано заявнику сплатити судовий збір у розмірі 420,40 грн та подати уточнену редакцію касаційної скарги, в якій навести обґрунтування того, в чому саме, на думку заявника, полягає порушення судами норм процесуального права при ухваленні оскаржуваних судових рішень. У лютому 2021 року на адресу Верховного Суду надійшли матеріали на усунення недоліків касаційної скарги, зокрема: квитанція від 08 лютого 2021 року № N1FA85296M про сплату судового збору у розмірі 420,40 грн та доповнення до касаційної скарги. Касаційна скарга, з урахуванням доповнень, обґрунтована тим, що судами першої та апеляційної інстанцій допущено порушення норм процесуального права, що полягає в умисному перешкоджанні ОСОБА_1 у доступі до правосуддя, що суперечить статтям 6 та 13 Європейської Конвенції з прав людини та основоположних свобод, статтям 1, 8, 19, 22, 32, 55, 64, 68, 129 Конституції України, статтям 1-13 ЦПК України, статті 263 ЦПК України та статтям 1-5, 12, 15, 16 Цивільного кодексу України. У відкритті касаційного провадження у цій справі необхідно відмовити з таких підстав. Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій. Відповідно до пункту 2 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку: ухвали суду першої інстанції, вказані в пунктах 3, 6, 7, 15, 16, 22, 23, 27, 28, 30, 32 частини першої статті 353 ЦПК України, після їх перегляду в апеляційному порядку. Згідно з абзацом 2 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Згідно з положеннями частини четвертої статті 394 ЦПК України у разі оскарження ухвали (крім ухвали, якою закінчено розгляд справи) суд може визнати касаційну скаргу необґрунтованою та відмовити у відкритті касаційного провадження, якщо правильне застосування норми права є очевидним і не викликає розумних сумнівів щодо її застосування чи тлумачення. Відповідно до частини шостої статті 394 ЦПК України ухвала про відмову у відкритті касаційного провадження повинна містити мотиви, з яких суд дійшов висновку про відсутність підстав для відкриття касаційного провадження. Із матеріалів касаційної скарги, змісту оскаржуваних судових рішень вбачається, що скарга є необґрунтованою, а наведені в ній доводи не дають підстав для висновків щодо незаконності та неправильності зазначених судових рішень. Частиною першою статті 4 ЦПК України визначено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. Відповідно до частини другої статті 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі. Проте в зазначених вище випадках між позивачами та суддями (відповідачами) такі правовідносини не виникають, тому такі справи не можуть бути підсудні судам загальної юрисдикції. Зазначені спори не пов`язані із захистом прав, свобод чи інтересів у публічно-правових відносинах від порушень з боку органів державної влади, оскільки оскаржені позивачем дії вчинені при здійсненні правосуддя, а тому законність таких дій може перевірятися лише судом вищої інстанції в порядку, передбаченому процесуальним законом. Згідно з частиною першою статті 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» судове рішення, яким закінчується розгляд справи в суді, ухвалюється іменем України. Таким чином, суддя виступає як посадова особа, уповноважена на виконання функцій держави, а не як приватна особа, до якої можна звернутися з позовом. Частиною першою статті 4 ЦПК України передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. Відповідно до частини першої статті 19 ЦПК України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Пунктом 1 частини першої статті 186 ЦПК України передбачено, що суддя відмовляє у відкритті провадження у справі, якщо заява не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. Закони України не передбачають можливість розгляду у суді заяв про визнання чи встановлення фактів незаконності дій/бездіяльності іншого суду під час вирішення та розгляду справ, оскільки такі дії/бездіяльність є пов`язаними з розглядом судової справи навіть після його завершення. Здійснюючи правосуддя, суди є незалежними від будь-якого незаконного впливу. Суди здійснюють правосуддя на основі Конституції і законів України та на засадах верховенства права. Втручання у здійснення правосуддя, вплив на суд або суддів у будь-який спосіб, забороняються і мають наслідком відповідальність, установлену законом (частини перша та третя статті 6 Закону № 1402-VIII). Оскарження діянь суддів (судів) щодо розгляду та вирішення справ, а також оскарження судових рішень поза порядком, передбаченим процесуальним законом, не допускається. Суди та судді не можуть бути відповідачами у справах про оскарження їхніх дій чи бездіяльності під час розгляду інших судових справ, а також про оскарження їх рішень, ухвалених за наслідками розгляду цих справ. Згідно з пунктом 57 Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів зміст конкретних судових рішень контролюється, насамперед, за допомогою процедур апеляції або перегляду рішень у національних судах та за допомогою права на звернення до Європейського суду з прав людини. Відповідно до пункту 55 Висновку № 3 (2002) Консультативної ради європейських суддів судові помилки щодо юрисдикції чи процедури судового розгляду, у визначенні чи застосуванні закону, здійсненні оцінки свідчень повинні вирішуватися за допомогою апеляції; інші суддівські порушення, які неможливо виправити в такий спосіб (наприклад надмірне затримання вирішення справи), повинні вирішуватися щонайбільше поданням позову незадоволеної сторони проти держави. Отже, вчинення (невчинення) суддею (судом) процесуальних дій під час розгляду конкретної справи, а також ухвалені у ній рішення можуть бути оскаржені до суду вищої інстанції у порядку, передбаченому процесуальним законом для тієї справи, під час розгляду якої вони відповідно були вчинені (мали бути вчинені) чи ухвалені. Усі процесуальні порушення, що їх допустили суди під час розгляду та вирішення справи, можуть бути усунуті лише у межах відповідної судової справи, в якій такі порушення були допущені. Оскарження вчинення (невчинення) судом (суддею) у відповідній справі процесуальних дій і ухвалених у ній рішень не може відбуватися шляхом ініціювання нового судового процесу із встановленням за судовим рішенням юридичних фактів щодо суду (судді). За наявності для цього підстав і у визначеному законом порядку суддя може бути притягнутий до дисциплінарної відповідальності за відповідну неналежну поведінку. Аналогічні правові висновки викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 757/43355/16-ц та від 20 березня 2019 року у справі № 295/7631/17. Відмовляючи у відкритті провадження суд першої інстанції, з висновком якого погодився й апеляційний суд, посилаючись на пункт 1 частини першої статті 186 ЦПК України, обґрунтовано зазначив, оскарження дій суддів (судів) щодо розгляду та вирішення справ, а також оскарження судових рішень поза порядком, передбаченим процесуальним законом, не допускається. Суди та судді не можуть бути відповідачами у справах про оскарження їхніх дій чи бездіяльності під час розгляду інших судових справ, про оскарження їхніх рішень, ухвалених за наслідками розгляду цих справ, а також про зобов`язання судів та суддів до вчинення певних процесуальних дій. Вчинення (невчинення) суддею (судом) процесуальних дій під час розгляду конкретної справи, а також ухвалені у ній рішення можуть бути оскаржені до суду вищої інстанції у порядку, передбаченому процесуальним законом для тієї справи, під час розгляду якої вони, відповідно, були вчинені (мали бути вчинені) чи ухвалені. Посилання ОСОБА_1 про обмеження права на суд є безпідставними, оскільки прецедентна практика Європейського суду з прав людини щодо застосування статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод визнає, що доступ до суду не є абсолютним і національним законодавством може обмежуватись, зокрема для дотримання правил судової процедури і це не є порушенням права на справедливий суд (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Станков проти Болгарії» від 12 липня 2007 року). Відсутність у позивача юридичної можливості спростувати інформацію, відображену у судових рішеннях та встановлення наявності чи відсутності в матеріалах справи документів є легітимним обмеженням, покликаним забезпечити юридичну визначеність у застосуванні норм процесуального права. Таке обмеження не шкодить суті права на доступ до суду та є пропорційним означеній меті. Остання досягається гарантуванням того, що аргументи позивача про недостовірність відповідної інформації та наявність або відсутність певних матеріалів справи має перевірити суд у провадженні, в якому такі дані встановлені, а у разі наявності підстав, передбачених статтею 106 Закону України «Про судоустрій та статус суддів» скористатись правом на звернення зі скаргою щодо дисциплінарного проступку судді, з повідомленням про вчинення дисциплінарного проступку суддею. У частині першій та другій статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі. У частині першій статті 11 ЦПК України передбачено, що суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання цивільного судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов`язаних із відповідними процесуальними діями, тощо. Тлумачення вказаних норм свідчить, що завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту. Приватно-правовий інструментарій не повинен використовуватися учасниками для спростування інформації, що встановлена в судових рішеннях. Таким чином, оскаржувані судові рішення є законними та обґрунтованими, постановлені з додержанням норм процесуального права та відповідають правовим висновкам Великої Палати Верховного Суду, викладеним у постанові від 21 листопада 2018 року у справі № 757/43355/16-ц, а наведені у скарзі доводи зводяться до суб`єктивного тлумачення заявником норм законодавства та не дають підстав для висновку про незаконність судових рішень, тому підстави для відкриття касаційного провадження у справі відсутні. Керуючись частинами четвертою, шостою статті 394 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

УХВАЛИВ: У відкритті касаційного провадження у справі за позовом ОСОБА_1 до Одеського апеляційного суду, заступника голови Одеського апеляційного суду з цивільних справ Дришлюка Андрія Ігоровича, Приморського районного суду м. Одеси, заступника голови Приморського районного суду м. Одеси Науменка Андрія Володимировича про визнання інформації недостовірною та зобов`язання вчинити певні дії, за касаційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Заводського районного суду м. Миколаєва від 25 травня 2020 року та постанову Миколаївського апеляційного суду від 01 грудня 2020 року відмовити. Копію ухвали та додані до скарги матеріали направити особі, яка подала касаційну скаргу. Ухвала оскарженню не підлягає. Судді:І. Ю. Гулейков О. В. Ступак Г. І. Усик