Постанова КЦС ВС № 335/12297/14-ц

Постанова Іменем України 18 лютого 2021 року м. Київ справа № 335/12297/14-ц провадження № 61-14590св19 Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Стрільчука В. А. (суддя-доповідач), Ігнатенка В. М., Карпенко С. О., учасники справи: позивач - Акціонерне товариство Комерційний банк «ПриватБанк», відповідач - ОСОБА_1 , провівши в порядку письмового провадження попередній розгляд справи за касаційною скаргою Акціонерного товариства Комерційний Банк «ПриватБанк» на рішення Орджонікідзевського районного суду міста Запоріжжя від 28 лютого 2019 року у складі судді Калюжної В. В. та постанову Запорізького апеляційного суду від 02 липня 2019 року у складі колегії суддів: Кухаря С. В., Крилової О. В., Полякова О. З., ВСТАНОВИВ: Короткий зміст позовних вимог і судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій. У жовтні 2014 року Публічне акціонерне товариство Комерційний банк «ПриватБанк», яке змінило назву на Акціонерне товариство Комерційний банк «ПриватБанк» (далі - АТ КБ «ПриватБанк»), звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором, посилаючись на те, що 21 червня 2007 року між сторонами у справі було укладено кредитний договір, за яким відповідач отримав кредит в розмірі 117 090,50 грн зі сплатою відсотків за користування кредитними коштами в строк та в порядку, передбачені договором, терміном до 20 червня 2010 року. У зв`язку з неналежним виконанням ОСОБА_1 своїх зобов`язань за вказаним договором станом на 21 серпня 2014 року в нього утворилася заборгованість перед банком у розмірі 641 073,77 грн, з яких: 70 403,38 грн - тіло кредиту, 215 368,14 грн - відсотки, 2 368,78 грн - комісія, 352 933,47 грн - пеня. Враховуючи викладене, АТ КБ «ПриватБанк» просило стягнути з відповідача на свою користь вказану заборгованість та понесені судові витрати. Заочним рішенням Орджонікідзевського районного суду міста Запоріжжя від 22 грудня 2014 року позов задоволено. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь АТ КБ «ПриватБанк» заборгованість за кредитним договором в розмірі 641 073,77 грн. Ухвалою Орджонікідзевського районного суду міста Запоріжжя від 25 жовтня 2018 року заяву ОСОБА_1 про перегляд заочного рішення задоволено та скасовано заочне рішення Орджонікідзевського районного суду міста Запоріжжя від 22 грудня 2014 року. Рішенням Орджонікідзевського районного суду міста Запоріжжя від 28 лютого 2019 року в задоволенні позову відмовлено. Рішення місцевого суду мотивоване тим, що заборгованість за кредитним договором визначена на дату спливу строку дії договору - 20 червня 2010 року, не підлягає задоволенню у зв`язку з пред`явленням таких вимог поза межами позовної давності, а відсотки, пеня та комісія, нараховані після 20 червня 2010 року, не підлягають стягненню з підстав нарахування вказаної заборгованості поза межами строку кредитування. Постановою Запорізького апеляційного суду від 02 липня 2019 року апеляційну скаргу АТ КБ «ПриватБанк» залишено без задоволення, а рішення Орджонікідзевського районного суду міста Запоріжжя від 28 лютого 2019 року - без змін. Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що висновки місцевого суду по суті вирішеного спору є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку. При цьому суд апеляційної інстанції погодився з доводами позивача про те, що відповідач, видавши 14 липня 2011 року довіреність, якою уповноважив кредитора реалізувати заставне майно - транспортний засіб, дійсно визнав заборгованість перед банком, що свідчить про переривання позовної давності. Однак вказана обставина не впливає на правильність висновків місцевого суду щодо пропуску трирічної позовної давності, зважаючи на те, що банк звернувся до суду з цим позовом лише 17 жовтня 2014 року. Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги. У липні 2019 року АТ КБ «ПриватБанк» подало до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просило скасувати рішення Орджонікідзевського районного суду міста Запоріжжя від 28 лютого 2019 року та постанову Запорізького апеляційного суду від 02 липня 2019 року, а справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції. Касаційна скарга мотивована тим, що суди попередніх інстанцій дійшли висновку про початок перебігу позовної давності 21 червня 2010 року, у зв`язку з чим, звернувшись до суду з цим позовом лише в листопаді 2014 року, банк пропустив трирічну позовну давність. Проте судами не враховано, що 14 липня 2011 року відповідач надав довіреність, якою доручив АТ КБ «ПриватБанк» передати заставне майно на реалізацію та отримані кошти направити на погашення заборгованості, тобто вказаною дією відповідача було перервано перебіг позовної давності. Про порушення свого права позивач дізнався лише 24 лютого 2014 року, оскільки отриманих від реалізації предмета застави грошових коштів було недостатньо для погашення кредитної заборгованості в повному обсязі. Тобто зарахування грошових коштів, отриманих від реалізації заставного майна, свідчить про переривання позовної давності. Рух справи в суді касаційної інстанції. Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 08 серпня 2019 року відкрито касаційне провадження в цій справі та витребувано її матеріали з Орджонікідзевського районного суду міста Запоріжжя. 22 серпня 2019 року справа № 335/12297/14-ц надійшла до Верховного Суду.

Позиція Верховного Суду. Згідно з частиною третьою статті 3 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. 08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ». Пунктом 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» цього Закону встановлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом. Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав. Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги, підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Згідно з частиною першою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги). Частиною першою статті 1054 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) передбачено, що за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти. Договір є обов`язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України). Згідно зі статтею 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. У разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: зміна умов зобов`язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди (стаття 611 ЦК України). Порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання) (стаття 610 ЦК України). Одним із видів порушення зобов`язання є прострочення - невиконання зобов`язання в обумовлений сторонами строк. Судами встановлено, що 21 червня 2007 року між Закритим акціонерним товариством Комерційний банк «ПриватБанк», яке змінило назву на АТ КБ «ПриватБанк», та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір, за яким відповідач отримав кредит у розмірі 117 090,50 грн під 14,04 % річних з кінцевим терміном повернення до20 червня 2010 року. Відповідач не виконував належним чином взятих на себе договірних зобов`язань з погашення кредиту, внаслідок чого станом на 21 серпня 2014 року в нього утворилася заборгованість у розмірі 641 073,77 грн, з яких: 70 403,38 грн - тіло кредиту, 215 368,14 грн - відсотки, 2 368,78 грн - комісія, 352 933,47 грн - пеня. 14 липня 2011 року ОСОБА_1 видав АТ КБ «ПриватБанк» довіреність, якою уповноважив позивача реалізувати заставне майно - автобус пасажирський «Богдан А-091», реєстраційний номер НОМЕР_1 . Згідно з наданим банком розрахунком заборгованості та випискою по особовому рахунку ОСОБА_1 останнє зменшення боргу за вказаним кредитним договором відбулося 24 лютого 2014 року, а саме з 77 153,38 грн до 40 403,38 грн. З цим позовом банк звернувся до суду 17 жовтня 2014 року. У листопаді 2018 року відповідач подав заяву про застосування позовної давності. Відповідно до частини першої статті 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики. Згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України, якщо договором встановлений обов`язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому. Частинами першою, третьою статті 549 ЦК України визначено, що неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов`язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов`язання за кожен день прострочення виконання. За змістом статей 550, 551 ЦК України право на неустойку виникає незалежно від наявності у кредитора збитків, завданих невиконанням або неналежним виконанням зобов`язання. Предметом неустойки може бути грошова сума, рухоме і нерухоме майно. Якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється договором або актом цивільного законодавства. Неустойка за своєю правовою природою володіє акцесорним характером і, будучи цивільно-правовою санкцією, у всіх випадках є елементом самого забезпеченого зобов`язання. Статтею 1050 ЦК України передбачено, що якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов`язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625 цього Кодексу. За змістом частини другої статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням установленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 202/4494/16-ц (провадження № 14-318цс18), зроблено висновок про те, що право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за користування кредитом, а також обумовлену в договорі неустойку припиняється після спливу визначеного цим договором строку кредитування чи у разі пред`явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України. В охоронних правовідносинах права та інтереси позивача забезпечені частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов`язання. За змістом статей 256-258 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. Для окремих видів вимог законом може встановлюватися спеціальна позовна давність: скорочена або більш тривала порівняно із загальною позовною давністю. Позовна давність в один рік застосовується, зокрема до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені). Відповідно до статті 253 ЦК України перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов`язано його початок. За загальним правилом перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила; за зобов`язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання (частини перша та п`ята статті 261 ЦК України). Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частина четверта статті 267 ЦК України). Позовна давність виконує кілька завдань, у тому числі забезпечує юридичну визначеність та остаточність, запобігаючи порушенню прав відповідачів, які можуть трапитись у разі прийняття судом рішення на підставі доказів, що стали неповними через сплив часу. Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ), юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (пункт 1 статті 32 Конвенції), наголошує, що позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Механізм застосування позовної давності повинен бути достатньо гнучким, тобто, як правило, він мусить допускати можливість зупинення, переривання та поновлення позовної давності, а також корелювати із суб`єктивним фактором, а саме - обізнаністю потенційного позивача про факт порушення його права (пункти 62, 66 рішення ЄСПЛ від 20 грудня 2007 року у справі «Фінікарідов проти Кіпру»). З урахуванням особливостей конкретних правовідносин початок перебігу позовної давності може бути пов`язаний з різними юридичними фактами та їх оцінкою управомоченою особою. Відповідно до частин першої, третьої статті 264 ЦК України перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов`язку. Після переривання перебіг позовної давності починається заново. Час, що минув до переривання перебігу позовної давності, до нового строку не зараховується. До дій, що свідчать про визнання боргу або іншого обов`язку, можуть, з урахуванням конкретних обставин справи, належати: визнання пред`явленої претензії; зміна договору, з якої вбачається, що боржник визнає існування боргу, а так само прохання боржника про таку зміну договору; письмове прохання відстрочити сплату боргу; підписання уповноваженою на це посадовою особою боржника разом з кредитором акта звірки взаєморозрахунків, який підтверджує наявність заборгованості в сумі, щодо якої виник спір; письмове звернення боржника до кредитора щодо гарантування сплати суми боргу; часткова сплата боржником або з його згоди іншою особою основного боргу та/або сум санкцій. За змістом статті 264 ЦК України переривання позовної давності передбачає наявність двох строків - до переривання та після нього. Новий строк починає перебіг безпосередньо з того моменту, коли перервався первісний. Підстави переривання позовної давності є вичерпними і розширеному тлумаченню не підлягають. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12 (провадження № 14-10цс18) зроблено висновок про те, що позовна давність може бути застосована лише щодо вимог про захист прав або інтересів. Оскільки після спливу строку кредитування або пред`явлення вимоги про дострокове виконання основного зобов`язання в порядку частини другої статті 1050 ЦК України позивач не мав права нараховувати проценти за кредитом, то вимоги про стягнення таких процентів є необґрунтованими. Отже, відсутні правові підстави для застосування позовної давності. Відповідно до частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Згідно з частинами першою, третьою статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів). Висновки за результатами розгляду касаційної скарги. Виходячи з наведеного, ухвалюючи оскаржувані судові рішення, суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про те, що вимоги банку про стягнення заборгованості за відсотками, комісією та неустойкою, передбаченими умовами кредитного договору, однак нарахованими після закінчення строку його дії, не підлягають задоволенню за їх безпідставністю, а позовні вимоги в частині стягнення заборгованості в межах строку кредитування - у зв`язку зі спливом позовної давності. Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суди правильно визначилися з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідили наявні у справі докази і дали їм належну оцінку згідно зі статтями 76-78, 81, 89, 367, 368 ЦПК України, правильно встановили обставини справи, внаслідок чого ухвалили законні й обґрунтовані судові рішення, які відповідають вимогам матеріального та процесуального права. Аргументи касаційної скарги про те, що суди не дослідили та не врахували всі обставини, які свідчать про переривання позовної давності, не заслуговують на увагу, оскільки позивачем не доведено, що відповідач добровільно здійснив погашення заборгованості 24 лютого 2014 року і, відповідно, що в цей день відбулося переривання позовної давності. У пункті 7.1 кредитного договору від 21 червня 2007 року момент закінчення зобов`язання визначений сторонами - 20 червня 2010 року, тобто саме з цього часу позивач повинен був довідатися про порушення свого права, проте з позовом про стягнення заборгованості звернувся лише 17 жовтня 2014 року. При цьому видача відповідачем 14 липня 2011 року довіреності на ім`я банку для реалізації заставного майна, що перервало позовну давність, також не впливає на правильність висновків судів щодо спливу позовної давності, оскільки банк звернувся до суду з цим позовом більш ніж через три роки після вказаного переривання. Доводи касаційної скарги про те, що грошових коштів від реалізації предмета застави було недостатньо для погашення всієї заборгованості, а тому АТ КБ «ПриватБанк» вимушене було звернутися до суду з цим позовом, є неспроможними, оскільки банк міг скористатися таким правом, однак в межах трирічної позовної давності. Аргументи касаційної скарги про те, що предмет застави був реалізований лише 24 лютого 2014 року, що свідчить про переривання перебігу позовної давності, також не заслуговують на увагу. Продаж належного відповідачу транспортного засобу майже через три роки після видачі зазначеної вище довіреності не перериває перебігу позовної давності, оскільки не є вчиненням боржником дій, які свідчать про визнання ним свого боргу. ЄСПЛ вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (пункт 23 рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України»). Обставини справи встановлені судами попередніх інстанцій на підставі оцінки зібраних доказів, проведеної з дотриманням вимог процесуального закону. Тобто суди дотрималися принципу оцінки доказів, згідно з яким суди на підставі всебічного, повного й об`єктивного розгляду справи аналізують і оцінюють докази як кожен окремо, так і в їх сукупності, у взаємозв`язку, в єдності і протиріччі, і ця оцінка повинна спрямовуватися на встановлення достовірності чи відсутності обставин, які обґрунтовують доводи і заперечення сторін. Згідно з частиною третьою статті 401 та частиною першою статті 410 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги, суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права і відсутні підстави для його скасування. Оскаржувані судові рішення відповідають вимогам закону й підстави для їх скасування відсутні. Керуючись статтями 400, 401, 409, 410, 416 ЦПК України Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу Акціонерного товариства Комерційний Банк «ПриватБанк» залишити без задоволення. Рішення Орджонікідзевського районного суду міста Запоріжжя від 28 лютого 2019 року та постанову Запорізького апеляційного суду від 02 липня 2019 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Судді:В. А. Стрільчук В. М. Ігнатенко С. О. Карпенко