Постанова 4813 № 521/9747/18

Номер провадження: 22-ц/813/3718/21 Номер справи місцевого суду: 521/9747/18 Головуючий у першій інстанції Маркарова С. В. Доповідач Сегеда С. М. ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 18.02.2021 року м. Одеса Одеський апеляційний суд у складі: головуючого Сегеди С.М., суддів: Гірняк Л.А., Цюри Т.В., за участю секретаря: Ющак А.Ю., розглянувши у спрощеному позовному провадженні, у відсутності учасників справи,апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 29 січня 2020 року у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання майна спільною сумісною власністю, поділ спільного майна подружжя та визнання договору дарування недійсним, встановив: 08 вересня 2018 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , в якому просила визнати недійсним договір дарування від 22.06.2017 року, укладений між відповідачами, за яким ОСОБА_3 (син) прийняв у дар від ОСОБА_2 (батька) 3/100 частин домоволодіння, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 (а.с.21-22). В обґрунтування своїх позовних вимог позивачка посилалась на те, що оспорюваний договір не відповідає вимогам закону та може бути визнаний судом недійсним, оскільки спірне майно істотно збільшилося у своїй цінності внаслідок її грошових затрат за час повторного шлюбу із ОСОБА_2 . Так, позивачка зазначила, що прибудова відповідачем капітальної споруди площею 7,3 кв.м., літ. «а10», може бути визнана судом спільною сумісною власністю подружжя, а тому відчуженню без її згоди за законом не підлягала. Крім того, представник позивачки стверджував, що для укладення одним із подружжя договору дарування відповідно до ст. 65 СК України мала бути отримана письмова згода позивача. За її відсутності зміст договору суперечить актам законодавства (ч.1 ст. 203 ЦК України). Відповідно до ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою ст. 203 цього Кодексу. Відповідач ОСОБА_2 позов не визнав, надав суду письмові заперечення проти позовних вимог, в яких зазначив, що підстави для задоволення позову відсутні, жодні докази на підтвердження позовних вимог позивачем за час розгляду справи не надані (а.с.58-59). Також заявив про н7еозхідінсть застосування до спірних правовідносин строку позовної давності. Окрім того, за час вирішення спору відповідачем ОСОБА_2 заявлено клопотання про застосування до виниклих правовідносин строку позовної давності (а.с. 115-116). Відповідач ОСОБА_3 також надав суду письмові заперечення, в який просив у задоволенні позову відмовити через його безпідставність (а.с.85-86). Рішенням Малиновського районного суду м. Одеси від 29 січня 2020 року у задоволенні позову було відмовлено (а.с.174-177). В апеляційній скарзі ОСОБА_1 ставить питання про скасування рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 29 січня 2020 року, та постановлення нового, яким задовольнити її позовні вимоги у повному обсязі, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права. 21 квітня 2020 року на адресу Одеського апеляційного суду від відповідачів ОСОБА_2 та ОСОБА_3 надійшли відзиви на апеляційну скаргу, в яких вони зазначили, що рішення суду ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права, а апеляційна скарга є необґрунтованою, у зв`язку з чим просили апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 29 січня 2020 року без змін (а.с. 197-199, 200-202). Вирішуючи питання про слухання справи у спрощеному позовному провадженні, у відсутності учасників справи, колегія суддів виходить із того, що учасники справи повідомлені про час і місце судового засідання, призначеного на 10.02.2021 року, на 14.00 год., як то передбачено ст. 130 ЦПК України (а.с. 214-221), у тому числі відповідачі ОСОБА_2 та ОСОБА_3 - через свого представника адвоката Рахнянську С.В., що передбачено ч.5 ст. 130 ЦПК України (а.с. 215). Більше того, адвокат Рахнянська С.В. 10.02.2021 року звернулась до суду апеляційної інстанції із заявою про розгляд справи у її відсутність та відсутність відповідачів у справі (а.с.242-246). При цьому, колегія суддів враховує, що у відповідності до п.п. 1, 5 Розпорядження голови Одеського апеляційного суду № 12 від 16.10.2020 року, з наступними змінами (а.с. 247), тимчасово, на час установлення на території м. Одеси рівня епідемічної небезпеки «помаранчевий» або «червоний», зупинено розгляд справ у відкритих судових засіданнях за участю учасників судових процесів та припинено їх допуск до залів судових засідань. Апеляційний суд розглядає цивільні справи, які не віднесені до справ, зазначених у ч.ч.1,2 ст. 369 ЦПК України, у відсутності учасників справи та осіб, які не залучалися до участі у справі судом першої інстанції, за наявності відомостей про їх повідомлення про дату, час і місце розгляду справи. Оскільки жоден із учасників даної цивільної справи не надав суду заяви про бажання прийняти участь у справі особисто, у суду апеляційної інстанції відсутні підстави для відкладення розгляду справи, у зв`язку з чим колегія суддів вирішила слухати справу за відсутності її учасників, на підставі наявних у справі доказів. Враховуючи вищенаведене та у відповідності до ч. 5 ст. 268 ЦПК України, датою ухвалення рішення є дата його проголошення (незалежно від того, яке рішення проголошено - повне чи скорочене). Датою ухвалення рішення, ухваленого за відсутності учасників справи, є дата складення повного судового рішення. У зв`язку з цим, датою ухвалення цього судового рішення, яким є постанова суду, є 18.02.2021 року. Перевіривши законність і обґрунтованість оскаржуваного судового рішення, заслухавши доповідача, доводи апеляційної скарги, відзиви на неї, колегія суддів дійшла висновку про необхідність відмови в задоволенні апеляційної скарги, виходячи з наступних підстав. Як вбачається з матеріалів справи, з 1967 року по 20.07.1976 року позивачка ОСОБА_1 і відповідач ОСОБА_2 перебували у шлюбі. 20.07.1976 року шлюб був розірваний рішенням народного суду Ленінського району м.Одеси, а реєстрація розірвання шлюбу відбулась 6.08.1976 року, що підтверджується свідоцтвом про розірвання шлюбу, актовий запис 621 (а.с.61). Після розірвання шлюбу - 20.08.1976 року ОСОБА_2 придбав 1/20 частину домоволодіння, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 . Договір нотаріально посвідчений та зареєстрований в реєстрі за № 1-16405 (а.с.62-63). В січні 1977 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 повторно уклали шлюб та розірвали його 11.02.1981 року, тобто через 4 роки, що підтверджується повторним свідоцтвом серії НОМЕР_1 (а.с.108). Із вказаного часу сімейні стосунки сторін були припинені, позивачка за згодою колишнього чоловіка залишилась проживати у спірному будинку, а відповідач ОСОБА_2 утворив нову сім`ю. Звертаючись до суду з позовом, позивачка посилалась на те, що в період повторного шлюбу вона прибудувала до спірного майна капітальну споруду площею 7,3 кв.м. літ. «а10», внаслідок чого домоволодіння стало складатись із житлової кімнати площею 11,1 кв.м., веранди 6,6 кв.м., веранди 7,3 кв.м. та вважала, що таке майно, хоча і придбано ОСОБА_2 не в шлюбі, однак, за час повторного шлюбу істотно збільшилось у своїй цінності. Також вона зазначила, що вказана прибудова здійснюваласьнайманими працівниками, вартість матеріалів та послуг вона сплачувала самостійно. При цьому, посилалась на те, що наявність даної прибудови не оспорюється сторонами. Листом КП «БТІ» ОМР підтверджений факт побудови до 1992 року (а.с.20). Так, вирішуючи даний спір, суд першої інстанції правильно виходив із того, що до спірних сімейних правовідносин необхідно застосовувати положення Кодекс про шлюб та сім`ю (далі КпШС) України, оскільки вони виникли до набрання чинності Сімейним Кодексом України, тобто з 01.01.2004 року. Так, до спірних правовідносин сторін в частині визнання майна спільною сумісною власністю подружжя, у відповідності до ст. 44 КпШС України, яка була чинною на час розірвання шлюбу, шлюб вважався припиненим з моменту реєстрації розлучення в органах реєстрації актів громадянського стану. При цьому суд виходив із того, що за змістом ч.1 ст.28 КпШС України у разі поділу майна, яке є спільною сумісною власністю подружжя, їх частки визнаються рівними. Разом з тим, відповідно до ст. 24 КпШС України не роздільним майном подружжя вважалося майно, яке належало кожному з подружжя до одруження, одержане ним під час шлюбу у дар або у порядку спадкування, а також речі індивідуального користування. Статтею 25 КпШС України передбачено, що якщо майно, яке було власністю одного з подружжя, в період шлюбу істотно збільшилось у своїй цінності внаслідок трудових або грошових затрат другого з подружжя або їх обох, воно може бути визнане судом спільною сумісною власністю подружжя. Крім того, у відповідності до п.9 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 червня 1998 року № 16 «Про застосування судами деяких норм Кодексу про шлюб і сім`ю України» (в редакції, яка була чинна на момент спірних правовідносин), вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з`ясовувати джерело і час придбання зазначеного майна. При цьому належить виходити з того, що відповідно до статей 22, 25, 27-1 КпШС України спільною сумісною власністю подружжя є нажите ними в період шлюбу рухоме і нерухоме майно, яке може бути об`єктом права приватної власності (крім майна, нажитого кожним із подружжя під час їх роздільного проживання при фактичному припиненні шлюбу). Тобто майно, яке належало одному з подружжя, може бути віднесено до спільної сумісної власності укладеною при реєстрації шлюбу угодою (шлюбним контрактом) або визнано такою власністю судом з тих підстав, що за час шлюбу його цінність істотно збільшилася внаслідок трудових або грошових затрат другого з подружжя чи їх обох. Проте, з матеріалів справи вбачається, що спірне домоволодіння було придбане відповідачем ОСОБА_2 після першого розірвання шлюбу між сторонами 20.08.1976 року і матеріали справи не мають жодного доказу, що цінність вказаного майна за час повторного шлюбу, тобто в період з січня 1977 року по 11.02.1981 року істотно збільшилася внаслідок трудових або грошових затрат другого з подружжя позивачки ОСОБА_1 , чи їх обох. Також матеріали справи не мають жодного доказу на підтвердження часу здійснення спірної прибудови, здійснення її найманими працівниками, вартості матеріалів та послуг, які самостійно сплатила позивачка, факту істотного збільшення цінності спірного майна позивачкою ОСОБА_1 в процесі розгляду справи не надано. Більше того, допитана в процесі розгляду справи свідок ОСОБА_4 показала суду, що прибудова є незначною за розміром, будувалась відповідачем ОСОБА_2 в 1983 році своїми зусиллями, тобто після остаточного розірвання шлюбу між сторонами. Таким чином, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, що позивачкою не доведений факт можливості віднесення судом майна, яке належало одному з подружжя до спільної сумісної власності з підстав істотного збільшення його цінності внаслідок трудових або грошових затрат позивача. При цьому суд правильно вказав, що надані позивачкою технічний паспорт на домоволодіння від 24.04.2018 року, розпорядження про затвердження часток за спірною адресою № 526 від 20.07.2000 року вищевказаних обставин, на які позивачка послалась як на підставу свого позову, не доводять. Також судом першої інстанції правильно враховано, що 31.03.2014 року позивачка ОСОБА_1 вже зверталась із позовом до колишнього чоловіка ОСОБА_2 про поділ майна подружжя з урахуванням прибудови, однак 29.11.2016 року її позов був залишений без розгляду (а.с.44-45). Колегія суддів вважає за необхідне також зазначити, що суд дійшов обгрунтованого і правильного висновку про те, що до спірних правовідносин відсутні підстави для застосування строку позовної давності, який дійсно пропущений, так як у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 слід відмовити за їх безпідставністю, тобто по суті цих позовних вимог, а тому відсутні підстави для застосування строку позовної давності, про застосування якого заявлено стороною відповідача ОСОБА_2 (а.с.115-116). Згідно ч.ч. 1,5,6 ст. 81 ЦПК України кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Колегія суддів зазначає, що заявник апеляційної скарги не надала суду достатніх, належних і допустимих доказів існування обставин, на які вона посилається як на підставу своїх позовних вимог та доводів апеляційної скарги. Згідно ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає судові рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених в суді першої інстанції. За змістом ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватись на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотримання норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданням цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються, як на підставу своїх вимог або заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Колегія суддів також зазначає, що Європейський суд з прав людини ( далі ЄСПЛ) вказав, що п. 1 статті 6 Конвенції «Про захист прав людини і основоположних свобод» (далі Конвенція) зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Суд апеляційної інстанції враховує положення практики ЄСПЛ про те, що право на обґрунтоване рішення не вимагає детальної відповіді судового рішення на всі доводи висловлені сторонами. Крім того, воно дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (справ «Гірвісаарі проти Фінляндії», п.32.) Пункт 1 ст. 6 Конвенції не вимагає більш детальної аргументації від апеляційного суду, якщо він лише застосовує положення для відхилення апеляції відповідно до норм закону, як такої, що не має шансів на успіх, без подальших пояснень (Burg and others v. France (Бюрг та інші проти Франції), (dec.); Gorou v. Greece (no.2) (Гору проти Греції №2) [ВП], §

41. Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням матеріального і процесуального права. З огляду на викладене, колегія суддів дійшла висновку про законність і обґрунтованість оскаржуваного рішення суду, доводи апеляційної скарги його не спростовують, рішення ухвалено у відповідності до вимог матеріального і процесуального права, у зв`язку з чим апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, оскаржуване рішення суду - залишити без змін. Керуючись ст.ст. 367, 368, п.1 ч.1 ст. 374, ст.ст. 375, 381 384, 389, 390 ЦПК України, апеляційний суд постановив: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 29 січня 2020 року залишити без змін. Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття, однак може бути оскаржена шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції України протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення. Судді Одеського апеляційного суду: С.М. Сегеда Л.А. Гірняк Т.В. Цюра