Постанова 4803 № 174/655/20

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Провадження № 22-ц/803/3191/21 Справа № 174/655/20 Суддя у 1-й інстанції - Ілюшик І. А. Суддя у 2-й інстанції - Демченко Е. Л. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 16 лютого 2021 року колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Дніпровського апеляційного суду в складі: головуючого - судді Демченко Е.Л. суддів Куценко Т.Р., Макарова М.О. при секретарі Кругман А.М. розглянувши у відкритому судовому засіданні в м.Дніпро апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Вільногірського міського суду Дніпропетровської області від 07 грудня 2020 року по справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання права власності на частину нерухомого майна в порядку набувальної давності,- в с т а н о в и л а: У жовтні 2020 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_2 про визнання права власності на частину нерухомого майна в порядку набувальної давності, мотивуючи його тим, що відповідно до свідоцтва про право на спадщину за законом, виданого 16 вересня 2004 року державним нотаріусом, їй належить 2/3 частини жилого будинку АДРЕСА_1 . Зазначала, що з часу отримання спадщини, а саме з 16 вересня 2004 року, відкрито володіє та користується 1/3 частиною жилого будинку, яку вважала безхазяйною. Вказувала, що у 2018 році вирішила приватизувати земельну ділянку, яка примикає до спірного домоволодіння, для чого їй знадобився технічний паспорт та після того як вона його знайшла, стало відомо, що 1/3 частина спірного домоволодіння, яку вона вважала завжди безхозяйним майном, належить ОСОБА_2 . Посилаючись на те, що весь час користування нею будинком, до якого входить і 1/3 частина, належна ОСОБА_2 , остання не цікавилась ним, не утримувала, що свідчить про втрату інтересу до неї, а тому просила суд ухвалити рішення, яким визнати за нею право власності за набувальною давністю на 1/3 частину жилого будинку АДРЕСА_2 . Рішенням Вільногірського міського суду Дніпропетровської області від 07 грудня 2020 року в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено. В апеляційній скарзі позивач ОСОБА_1 , посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, просить скасувати рішення суду та ухвалити нове, яким задовольнити її позовні вимоги в повному обсязі. Апеляційна скарга мотивована тим, що суд першої інстанції не надав оцінку у повному обсязі тому, що вона з 2004 року відкрито, добросовісно та безперервно користується 1/3 частиною домоволодіння, яка, як випадково виявилось, належить ОСОБА_2 . Правом на надання відзиву відповідач по справі не скористалась. Розглянувши матеріали справи, законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та заявлених позовних вимог, колегія суддів не находить підстав для задоволення апеляційної скарги та скасування рішення суду. Статтями 12,81 ЦПК України визначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Відповідно до ст.13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Розглядаючи позов, суд має встановити фактичні обставини справи виходячи з фактичних правовідносин сторін, але в межах заявлених вимог. Встановлено судом і підтверджується матеріалам справи, що позивачу ОСОБА_1 на праві приватної власності належить 2/3 частин житлового будинку, розташованого на земельній ділянки площею 1593 кв.м по АДРЕСА_1 , на підставі свідоцтва про право на спадщину за заповітом, посвідченого 16 вересня 2004 року державним нотаріусом Другої дніпропетровської державної нотаріальної контори Канюгою О.В. та підтверджується витягом про реєстрацію права власності на нерухоме майно, технічним паспортом та інформацією дз державного сестру речових прав на нерухоме майно (а.с.4-8,10,11). У технічному паспорті вказано, що на праві власності 1/3 частка будинку належить ОСОБА_2 (а.с.6-8). Правовстановлюючих документів на цю частку суду стороною не надано. Згідно із розпорядженням міського голови вул.Колгоспна (Колхозна) перейменована на вул.Українська (а.с.9). За клопотанням позивача до матеріалів справи долучені докази щодо укладення з нею договорів з комунальними підприємствами міста, копії товарних чеків, рахунків, замовлень та вибіркових квитанцій, які надані на підтвердження того, що вона утримувала та ремонтувала будинок (а.с.35-76). Також судом першої інстанції були допитані та заслухані свідки. Залишаючи без задоволення позовні вимоги ОСОБА_1 суд першої інстанції виходив із недоведеності та необґрунтованості заявлених позовних вимог та відсутності підстав, установлених ст.344 ЦК України, для визнання за позивачем права власності на спірне нерухоме майно за набувальною давністю. Колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції виходячи з наступного. Відповідно до статті 41 Конституції України право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Згідно з частиною першою статті 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Ознаки володіння, які є необхідними для набуття права власності на майно за набувальною давністю, визначені у статті 344 ЦК України. Відповідно до частин першої, четвертої статті 344 ЦК України особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років або рухомим майном протягом п`яти років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено цим Кодексом. Право власності за набувальною давністю на нерухоме майно, транспортні засоби, цінні папери набувається за рішенням суду. Отже, при зверненні до суду з вимогами про визнання за набувальною давністю права власності на нерухоме майно позивачем має бути доведено факт існування такого нерухомого майна, відкритість та безперервність володіння ним без правової підстави; добросовісність заволодіння майном; факт володіння спірним майном протягом строку, який складає не менше 10 років. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 травня 2019 року у справі №910/17274/17 (провадження №12-291гс18) наведено такі висновки щодо застосування норм права. Зазначені висновки узгоджуються з роз`ясненнями, викладеними у постанові Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 07 лютого 2014 року №5 «Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав». Правовий інститут набувальної давності опосередковує один із первинних способів виникнення права власності, тобто це такий спосіб, відповідно до якого право власності на річ виникає вперше або незалежно від права попереднього власника на цю річ, воно ґрунтується не на попередній власності та відносинах правонаступництва, а на сукупності обставин, зазначених у частині першій статті 344 ЦК України, а саме: наявність суб`єкта, здатного набути у власність певний об`єкт; законність об`єкта володіння; добросовісність заволодіння чужим майном; відкритість володіння; безперервність володіння; сплив установлених строків володіння; відсутність норми закону про обмеження або заборону набуття права власності за набувальною давністю. Для окремих видів майна право власності за набувальною давністю виникає виключно на підставі рішення суду (юридична легітимація). Так, набути право власності на майно за набувальною давністю може будь-який учасник цивільних правовідносин, якими за змістом статті 2 ЦК України є фізичні особи та юридичні особи, держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші суб`єкти публічного права. Проте не будь-який об`єкт може бути предметом такого набуття права власності. Право власності за набувальною давністю можна набути виключно на майно, не вилучене із цивільного обороту, тобто об`єкт володіння має бути законним. Аналізуючи поняття добросовісності заволодіння майном як підстави для набуття права власності за набувальною давністю відповідно до статті 344 ЦК України, слід виходити з того, що добросовісність як одна із загальних засад цивільного судочинства означає фактичну чесність суб`єктів у їх поведінці, прагнення сумлінно захистити свої цивільні права та забезпечити виконання цивільних обов`язків. При вирішенні спорів має значення факт добросовісності заявника саме на момент отримання ним майна (заволодіння майном), тобто на той початковий момент, який включається в повний давнісний строк володіння майном, визначений законом. Володілець майна в момент його заволодіння не знає (і не повинен знати) про неправомірність заволодіння майном. Крім того, позивач як володілець майна повинен бути впевнений у тому, що на це майно не претендують інші особи і він отримав це майно за таких обставин і з таких підстав, які є достатніми для отримання права власності на нього. Звідси, йдеться про добросовісне, але неправомірне, в тому числі безтитульне, заволодіння майном особою, яка в подальшому претендуватиме на набуття цього майна у власність за набувальною давністю. Підставою добросовісного заволодіння майном не може бути, зокрема будь-який договір, що опосередковує передання майна особі у володіння (володіння та користування), проте не у власність. Володіння майном за договором, що опосередковує передання майна особі у володіння (володіння та користування), проте не у власність, виключає можливість набуття майна у власність за набувальною давністю, адже у цьому разі володілець володіє майном не як власник. Якщо володілець знає або повинен знати про неправомірність заволодіння чужим майном (у тому числі і про підстави для визнання договору про його відчуження недійсним), то, незважаючи на будь-який строк безперервного володіння чужим майном, він не може його задавнити, оскільки відсутня безумовна умова набуття права власності добросовісність заволодіння майном. Відповідна особа має добросовісно заволодіти саме чужим майном, тобто об`єкт давнісного володіння повинен мати власника або бути річчю безхазяйною (яка не має власника або власник якої невідомий). Нерухоме майно може стати предметом набуття за набувальною давністю якщо воно має такий правовий режим, тобто є об`єктом нерухомості, який прийнято в експлуатацію. Відкритість володіння майном означає, що володілець володіє річчю відкрито, без таємниць, не вчиняє дій, спрямованих на приховування від третіх осіб самого факту давнісного володіння. При цьому володілець не зобов`язаний спеціально повідомляти інших осіб про своє володіння. Володілець має поводитися з відповідним майном так само, як поводився б з ним власник. Давнісне володіння є безперервним, якщо воно не втрачалося володільцем протягом усього строку, визначеного законом для набуття права власності на майно за набувальною давністю. При цьому втрата не зі своєї волі майна його володільцем не перериває набувальної давності в разі повернення майна протягом одного року або пред`явлення протягом цього строку позову про його витребування (абзац 2 частини третьої статті 344 ЦК України); не переривається набувальна давність, якщо особа, яка заявляє про давність володіння, є правонаступником іншого володільця, адже в такому випадку ця особа може приєднати до часу свого володіння увесь час, протягом якого цим майном володіла особа, чиїм спадкоємцем (правонаступником) вона є (частина друга статті 344 ЦК України). Також не перериває набувальної давності здійснення володільцем фактичного розпорядження майном у вигляді передання його в тимчасове користування іншій особі. Давнісне володіння має бути безперервним протягом певного строку, тобто бути тривалим. Тривалість володіння передбачає, що має спливти визначений у ЦК України строк, що різниться залежно від речі (нерухомої чи рухомої), яка перебуває у володінні певної особи. Для нерухомого майна такий строк складає десять років. Також для набуття права власності на майно за набувальною давністю закон не повинен обмежувати чи забороняти таке набуття. При цьому право власності за набувальною давністю на нерухоме майно, транспортні засоби, цінні папери набувається виключно за рішенням суду. Отже, набуття відповідною особою права власності за набувальною давністю можливе лише за наявності всіх указаних умов у сукупності. Відсутність добросовісності в позивача під час заволодіння ним спірним майном звільняє від потреби аналізувати інші умови набуття права власності за набувальною давністю, передбачені статтею 344 ЦК України. Колегія суддів звертає увагу на те, що сам лише факт користування 1/3 частинною домоволодіння не дає підстав для задоволення позовних вимог про набуття права власності на нього на підставі статті 344 ЦК України. Під час розгляду справи позивач не надала доказів, а матеріали справи таких не містять про те, що вона володіє 1/3 частинною спірного домоволодіння не за волею власника і не знала хто є власником. Добросовісний володілець майна у момент заволодіння ним не знає (не може і не повинен знати) про неправомірність такого заволодіння майном. Крім того, позивач як володілець майна повинен бути впевнений у тому, що на це майно не претендують інші особи і він отримав це майно за таких обставин і з таких підстав, які є достатніми для набуття права власності на нього. Звідси, йдеться про добросовісне, але неправомірне, в тому числі безтитульне, заволодіння майном особою, яка у подальшому претендуватиме на набуття цього майна у власність за набувальною давністю. Позивач ОСОБА_1 у позовній заяві зазначала про те, що власником спірного домоволодіння був її дід ОСОБА_3 , який заповідав його у рівних частках своїй доньці, її матері, та своїм синам, її дядькам. Дядько ОСОБА_4 відмовився від своїй частки на користь її матері, що сталося з іншої 1/3 частиною їй невідомо. Втім фактично про наявність власника 1/3 частини домоволодіння вона знала, оскільки їй належить право власності лише на 2/3 частки та вказана форма власності приватна, спільна, сумісна (а.с.4,5,6-8). Суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для визнання за ОСОБА_1 права власності на 1/3 частину домоволодіння за набувальною давністю, оскільки позивач не є добросовісним набувачем, а відкритість і безперервність користування спірним майном не є достатніми підставами для набуття права власності на нього за правилами статті 344 ЦК України. Оскаржуване судове рішення містить вичерпні висновки, що відповідають встановленим на підставі достовірних доказів обставинам, які мають значення для вирішення справи, та обґрунтування щодо доводів сторін по суті позову, що є складовою вимогою частини першої статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Доводи апеляційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування районним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи, а лише зводяться до переоцінки доказів. Проте відповідно до вимог ст.89 ЦПК України оцінка доказів є виключною компетенцією суду, переоцінка доказів діючим законодавством не передбачена. Неможе бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань. Виходячи з вищевикладеного, колегія суддів вважає, що рішення суду постановлено з дотриманням норм матеріального і процесуального права, тому апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення має бути залишено без змін. Керуючись ст.ст.367,374,375,381-383 ЦПК України, колегія суддів, п о с т а н о в и л а: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Вільногірського міського суду Дніпропетровської області від 07 грудня 2020 року залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня її проголошення. Головуючий: Демченко Е.Л. Судді: Куценко Т.Р. Макаров М.О.