Постанова 4855 № 320/7777/20

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД Справа № 320/7777/20 Суддя (судді) першої інстанції: Терлецька О.О. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 18 лютого 2021 року м. Київ Колегія суддів Шостого апеляційного адміністративного суду у складі: головуючий-суддя: Черпіцька Л.Т., судді: Пилипенко О.Є., Собків Я.М., за участю секретаря: Зуєнка Д.П. розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Київського окружного адміністративного суду від 16 листопада 2020 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Окружного адміністративного суду міста Києва про визнання протиправними дій, зобов`язання вчинити певні дії, В С Т А Н О В И Л А: До Київського окружного адміністративного суду звернувся ОСОБА_1 з позовом до Окружного адміністративного суду міста Києва, в якому просить суд визнати протиправною бездіяльність Окружного адміністративного суду міста Києва, яка полягає у ненаданні інформації на запит від 07.08.2020, та зобов`язати ОАСК негайно (в порядку ч.1 ст. 371, п.1 ч.1 ст.263 КАС України) надати запитувану інформацію. В обґрунтування позову зазначив, що позивач зазначив, що оскаржує бездіяльність Окружного адміністративного суду міста Києва (ОАСК), яка полягає у ненаданні запитуваної інформації, а саме копій протоколів зборів суддів Окружного адміністративного суду міста Києва, відповідно до рішень на яких раніше в суді запроваджувалась спеціалізація суддів, та на підставі яких таке запровадження було скасоване. Позов обґрунтований тим, що ОАСК помилково відніс запитувану інформацію до службової, а також не застосував трискладовий тест при обмеженні доступу до неї. Рішенням Київського окружного адміністративного суду від 16 листопада 2020 року у задоволенні адміністративного позову відмовлено. Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції, позивачем подано апеляційну скаргу у якій просить скасувати оскаржуване рішення та прийняти нове, задовольнити позовні вимоги у повному обсязі. В обґрунтування доводів апеляційної скарги позивач зазначає, що судом першої інстанції порушено норми матеріального та процесуального права. Зокрема, скаржник зазначав, що інформація, яка міститься у протоколах зборів суддів Окружного адміністративного суду міста Києва, якими зафіксовані ухваленні рішення, не може вважатися службовою в контексті пункту 1 частини першої статті 9 Закону України «Про доступ до публічної інформації», оскільки рішення щодо звернення до відповідних органів вже прийняті. У відзиві на апеляційну скаргу відповідач просить рішення суду першої інстанції залишити без змін, а апеляційну скаргу - без задоволення. Відповідно до частини 1 статті 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши доводи апеляційної скарги, перевіривши матеріали справи, законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції, оцінивши правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, колегія суддів приходить до висновку про відсутність підстав для задоволення апеляційної скарги, з огляду на наступне. Судом встановлено, що 07.08.2020 ОСОБА_1 надіслав електронною поштою до ОАСК запит на доступ до публічної інформації. У ньому просив надати таку інформацію: - інформацію про те, чи запроваджена в суді спеціалізація суддів; - якщо таку спеціалізацію запроваджено - надати скан-копію протоколу зборів суддів, яким було запроваджено спеціалізацію; - якщо ж наразі спеціалізацію не запроваджено - надати скан-копії протоколів зборів суддів, якими вона раніше запроваджувалась, та на підставі яких запровадження було скасоване. Листом від 12.08.2020 № 03.2-07/1666/20 ОАСК повідомив позивача, що наразі спеціалізації в суді не запроваджена. Однак при цьому він відмовився надати скан-копії протоколів, зазначивши що протоколами зборів суддів врегульовуються питання внутрішньої діяльності суду, і вони віднесені до внутрівідомчої службової кореспонденції. Відповідач послався на наказ Державної судової адміністрації України від 23 жовтня 2012 року №138, яким затверджено типовий перелік відомостей, що становлять службову інформацію, куди відносяться відомості щодо організації та діяльності органів суддівського самоврядування з питань внутрішньої діяльності суду (протоколи зборів суддів тощо). Позивач не погоджуючись з такими діями відповідача, звернувся з позовом до суду. Надаючи правову оцінку обставинам справи, висновкам суду першої інстанції та доводам скаржника, колегія суддів зазначає наступне. Згідно з ч. 2 ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Відповідно до ст. 34 Конституції України, кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб - на свій вибір. Здійснення цих прав може бути обмежене законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров`я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя. Порядок здійснення та забезпечення права кожного на доступ до інформації, що знаходиться у володінні суб`єктів владних повноважень, інших розпорядників публічної інформації, визначених цим Законом, та інформації, що становить суспільний інтерес визначає Закон України «Про доступ до публічної інформації». Статтею 1 Закону №2939-VI встановлено, що публічна інформація - це відображена та задокументована будь-якими засобами та на будь-яких носіях інформація, що була отримана або створена в процесі виконання суб`єктами владних повноважень своїх обов`язків, передбачених чинним законодавством, або яка знаходиться у володінні суб`єктів владних повноважень, інших розпорядників публічної інформації, визначених цим Законом (частина перша). Публічна інформація є відкритою, крім випадків, встановлених законом (частина друга). Згідно п.1 ч.1 статті 3 Закону №2939-VI право на доступ до публічної інформації гарантується обов`язком розпорядників інформації надавати та оприлюднювати інформацію, крім випадків, передбачених законом. Відповідно до п.2 ч.1 статті 5 Закону №2939-VI, доступ до інформації забезпечується шляхом надання інформації за запитами на інформацію. Положеннями ч. 1 статті 6 Закону України «Про доступ до публічної інформації» визначено перелік інформації з обмеженим доступом, якою є 1) конфіденційна інформація; 2) таємна інформація; 3) службова інформація. Згідно статті 12 Закону України «Про доступ до публічної інформації», суб`єктами відносин у сфері доступу до публічної інформації є: 1) запитувачі інформації - фізичні, юридичні особи, об`єднання громадян без статусу юридичної особи, крім суб`єктів владних повноважень; 2) розпорядники інформації - суб`єкти, визначені у статті 13 цього Закону; 3) структурний підрозділ або відповідальна особа з питань доступу до публічної інформації розпорядників інформації. Розпорядниками інформації для цілей цього Закону визнаються: 1) суб`єкти владних повноважень - органи державної влади, інші державні органи, органи місцевого самоврядування, органи влади Автономної Республіки Крим, інші суб`єкти, що здійснюють владні управлінські функції відповідно до законодавства та рішення яких є обов`язковими для виконання; 2) юридичні особи, що фінансуються з державного, місцевих бюджетів, бюджету Автономної Республіки Крим, - стосовно інформації щодо використання бюджетних коштів; 3) особи, якщо вони виконують делеговані повноваження суб`єктів владних повноважень згідно із законом чи договором, включаючи надання освітніх, оздоровчих, соціальних або інших державних послуг, - стосовно інформації, пов`язаної з виконанням їхніх обов`язків; 4) суб`єкти господарювання, які займають домінуюче становище на ринку або наділені спеціальними чи виключними правами, або є природними монополіями, - стосовно інформації щодо умов постачання товарів, послуг та цін на них (ч. 1 статті 13 Закону України «Про доступ до публічної інформації»). Згідно приписів статті 19 Закону №2939-VI, запит на інформацію - це прохання особи до розпорядника інформації надати публічну інформацію, що знаходиться у його володінні (частина перша). Запитувач має право звернутися до розпорядника інформації із запитом на інформацію незалежно від того, стосується ця інформація його особисто чи ні, без пояснення причини подання запиту (частина друга). Запит на інформацію може бути індивідуальним або колективним. Запити можуть подаватися в усній, письмовій чи іншій формі (поштою, факсом, телефоном, електронною поштою) на вибір запитувача (частина третя). Письмовий запит подається в довільній формі (частина четверта). Запит на інформацію має містити: 1) ім`я (найменування) запитувача, поштову адресу або адресу електронної пошти, а також номер засобу зв`язку, якщо такий є; 2) загальний опис інформації або вид, назву, реквізити чи зміст документа, щодо якого зроблено запит, якщо запитувачу це відомо; 3) підпис і дату за умови подання запиту в письмовій формі (частина п`ята). Розпорядник інформації має право відмовити в задоволенні запиту в таких випадках: 1) розпорядник інформації не володіє і не зобов`язаний відповідно до його компетенції, передбаченої законодавством, володіти інформацією, щодо якої зроблено запит; 2) інформація, що запитується, належить до категорії інформації з обмеженим доступом відповідно до частини другої статті 6 цього Закону; 3) особа, яка подала запит на інформацію, не оплатила передбачені статтею 21 цього Закону фактичні витрати, пов`язані з копіюванням або друком; 4) не дотримано вимог до запиту на інформацію, передбачених частиною п`ятою статті 19 цього Закону (ч. 1 статті 22 Закону України «Про доступ до публічної інформації»). Таким чином, Законом України «Про доступ до публічної інформації» визначено вичерпний перелік суб`єктів-розпорядників публічної інформації та критерії, за якими ці суб`єкти відносяться до розпорядників публічної інформації при здійсненні ними своїх повноважень чи певних функцій, у зв`язку з чим одержана в результаті їх реалізації інформація отримує статус публічної. Збори суддів не є розпорядником публічної інформації в розумінні Закону України «Про доступ до публічної інформації», а отже і інформація діяльності зборів суддів не є публічною і не несе публічного обтяження. Відповідно до ч. 1-3 статті 126 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» для захисту професійних інтересів суддів та вирішення питань внутрішньої діяльності судів в Україні діє суддівське самоврядування - самостійне колективне вирішення зазначених питань суддями. Суддівське самоврядування є однією з гарантій забезпечення незалежності суддів. Діяльність органів суддівського самоврядування має сприяти створенню належних організаційних та інших умов для забезпечення нормальної діяльності судів і суддів, утверджувати незалежність суду, забезпечувати захист суддів від втручання в їхню діяльність, а також підвищувати рівень роботи з кадрами у системі судів. До питань внутрішньої діяльності судів належать питання організаційного забезпечення судів та діяльності суддів, соціальний захист суддів та їхніх сімей, а також інші питання, що безпосередньо не пов`язані зі здійсненням правосуддя. Відповідно до ч. 1 статті 127 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» однією з організаційних форм суддівського самоврядування є збори суддів. Крім того, відповідно до п.1 ч. 2 вказаної статті суддівське самоврядування в Україні здійснюється через його органи, серед яких збори суддів місцевого суду. Частиною 1 статті 128 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» визначено, що збори суддів як орган суддівського самоврядування - це зібрання суддів відповідного суду, на якому вони обговорюють питання внутрішньої діяльності цього суду та приймають колективні рішення з обговорюваних питань. Отже, за своєю правовою природою, збори суддів є способом вираження суддівським колективом певного суду єдиної думки з питань внутрішньої діяльності суду у вигляді рішення зборів. Визначені Законом України «Про судоустрій і статус суддів» повноваження зборів суддів не мають ознак владних повноважень та функцій суб`єктів, передбачених ч. 1 статті 13 Закону України «Про доступ до публічної інформації». Реалізація закріплених повноважень здійснюється зборами суддів шляхом прийняття колективних рішень, які за своєю правовою природою є актами, які регулюють внутрішню діяльність суду, тобто є актами суддівського самоврядування та відповідно забезпечують незалежність суддів. Вказане підтверджується правовою позицією, висловленою Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 20 березня 2019 року по справі №804/4177/17, де зазначено, що збори суддів як орган суддівського самоврядування, не є суб`єктом владних повноважень. Колегія суддів зазначає, що у протоколах та у рішеннях зборів суддів міститься інформація, яка стосується питань внутрішньої діяльності суду, рішення зборів суддів є обов`язковими лише для суддів та працівників конкретного суду, а не для третіх осіб. Аналіз наведених положень чинного законодавства України дає підстави для висновку про те, що збори суддів як орган суддівського самоврядування, який обговорює питання внутрішньої діяльності суду та приймає колективні рішення з обговорюваних питань, не є суб`єктом-розпорядником публічної інформації, перелік яких визначений ч. 1 статті 13 Закону України «Про доступ до публічної інформації», а створена та отримана в процесі діяльності зборів суддів інформація, яка зафіксована у протоколах та рішеннях, не є публічною інформацією в розумінні статті 1 цього Закону. Відповідно до ч.12 статті 128 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» виконання рішень зборів суддів за дорученням зборів покладається на голову відповідного суду або його заступника. Згідно п.4.43 Типового положення про збори суддів, затвердженого рішенням РСУ від 04 травня 2015 року №45 (у редакції рішення РСУ від 31 жовтня 2020 року №4), рішення зборів суддів є обов`язковими для суддів та працівників суду. Суд, будучи суб`єктом владних повноважень і відповідно розпорядником публічної інформації згідно статті1, ч.1 статті 13 Закону України «Про доступ до публічної інформації», забезпечує в особі посадових/службових осіб суду виконання рішень зборів суддів, одержуючи їх в службове користування. У зв`язку з цим, відповідно до пункту 10 Тимчасового переліку відомостей, що становлять службову інформацію та які можуть міститися в документах з організації діяльності місцевих та апеляційних судів, затвердженого наказом Державної судової адміністрації України від 23 жовтня 2012 року № 138 (чинний), до такого переліку віднесені відомості, що можуть міститися в документах суду, зокрема, щодо організації та діяльності органів суддівського самоврядування з питань внутрішньої діяльності суду (протоколи зборів суддів: протоколи оперативних нарад тощо). Таким чином, передані суду на виконання рішення зборів суддів відповідно до статті 1 Закону України «Про доступ до публічної інформації» набувають статусу публічної інформації з обмеженим доступом як службова інформація, що була отримана в процесі виконання суб`єктом владних повноважень своїх обов`язків, передбачених чинним законодавством та знаходиться у володінні суб`єкта владних повноважень. При цьому, для визначення меж публічної інформації суттєве значення має форма рішення зборів суддів, яким володіє суд. У разі оформлення рішення зборів суду протоколом зборів, суду передається протокол, до якого внесено текст рішення зборів. Разом з тим, протокол, як засіб фіксації процесу прийняття рішення зборами суддів, містить персональні дані щодо участі суддів у зборах, що є правом судді, а не обов`язком, зміст виступів суддів, результати голосування, тощо. Всі інші відомості з протоколу зборів, окрім тексту рішення зборів, в діяльності суду не використовуються і юридичного значення для діяльності суду не мають. Відтак, такі відомості не можуть бути використані для досягнення мети Закону України «Про доступ до публічної інформації» - забезпечення прозорості та відкритості суб`єктів владних повноважень і створення механізмів реалізації права кожного на доступ до публічної інформації. Таким чином, посилання скаржника на постанову Верховного Суду КАС від 03 червня 2020 року по справі №826/12540/17, не заслуговують на увагу, оскільки в даній справі питання стосувалось інформації, створеної як службової публічної інформації і яка в подальшому втратила відповідний статус. Зокрема, викладені в п. 46-52 постанови ВС КАС по справі №826/12540/17 мотиви і висновки про те, що запитувана інформація, створена відповідачем як публічна інформація з обмеженим доступом (службова інформація), в результаті прийняття рішення відповідачем втратила статус службової в контексті п.1 ч. 1 статті 9 Закону України «Про доступ до публічної інформації», а відтак не підпадала під визначені цим Законом обмеження в доступі, ґрунтувались на встановлених судом фактичних обставинах означеної справи. Так, на зборах суддів відповідного суду, хід яких був зафіксований в протоколі, розглядалось рішення відповідача як суб`єкта владних повноважень, яке в подальшому було публічно реалізовано останнім та відповідно оприлюднено. Поряд з тим, як встановлено судом першої інстанції, скаржник просить доступ до інформації, яка не перебуває під регламентацією Закону України «Про доступ до публічної інформації», оскільки не була створена як публічна інформація, і тільки в подальшому набула статусу службової, що, в свою чергу, дає підстави застосувати до неї передбачені Законом обмеження в доступі, за дотримання сукупності законодавчих вимог до такої інформації. Щодо доводів позивача про те, що запитувана інформація не є інформацією з обмеженим доступом, недотримання відповідачем вимог ч. 2 статті 6 Закону України «Про доступ до публічної інформації» та застосування «трискладового тесту», колегія суддів враховує наступне. Відповідно до ч. 1 статті 22 Закону України «Про доступ до публічної інформації» розпорядник інформації має право відмовити в задоволенні запиту в таких випадках, зокрема, інформація, що запитується, належить до категорії інформації з обмеженим доступом відповідно до частини другої статті 6 цього Закону. Відповідно до ч. 1 статті 6 Закону України «Про доступ до публічної інформації» інформацією з обмеженим доступом є: 1) конфіденційна інформація; 2) таємна інформація; 3) службова інформація. Згідно ч. 3 статті 21 Закону України «Про інформацію» порядок віднесення інформації до таємної або службової, а також порядок доступу до неї регулюються законами. Відповідно до ч. 1 статті 9 Закону України «Про доступ до публічної інформації» відповідно до вимог частини другої статті 6 цього Закону до службової може належати така інформація, зокрема, що міститься в документах суб`єктів владних повноважень, які становлять внутрівідомчу службову кореспонденцію, доповідні записки, рекомендації, якщо вони пов`язані з розробкою напряму діяльності установи або здійсненням контрольних, наглядових функцій органами державної влади, процесом прийняття рішень і передують публічному обговоренню та/або прийняттю рішень. За ч. 2 статті 6 Закону України «Про доступ до публічної інформації» обмеження доступу до інформації здійснюється відповідно до закону при дотриманні сукупності таких вимог: 1) виключно в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи кримінальним правопорушенням, для охорони здоров`я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя; 2) розголошення інформації може завдати істотної шкоди цим інтересам; 3) шкода від оприлюднення такої інформації переважає суспільний інтерес в її отриманні. Так, оцінюючи конкретну інформацію на предмет наявності суспільного інтересу до неї, суди повинні застосовувати певні критерії. Так, наприклад, інформація може вважатись суспільно необхідною, якщо її поширення сприяє: 1) дискусії з питань, що хвилюють суспільство чи його частину, необхідності роз`яснення питань, які важливі для актуальної суспільної дискусії; 2) з`ясуванню та розумінню причин, які лежать в основі рішень, які приймає державний орган, орган місцевого самоврядування, його службова чи посадова особа; 3) посиленню підзвітності і підконтрольності влади суспільству загалом, у тому числі шляхом забезпечення прозорості процесу підготовки і прийняття владних рішень; 4) дієвому контролю за надходженням та витрачанням публічних коштів, розпорядженням державним або комунальним майном, розподіленням соціальних благ; 5) запобіганню розтраті, привласненню публічних коштів і майна, запобіганню незаконному особистому збагаченню публічних службовців; 6) захисту навколишнього середовища, виявленню завданої або можливої шкоди екології, обізнаності суспільства про дійсний стан довкілля та чинники, які на нього впливають; 7) виявленню ризиків для здоров`я людей, для громадської безпеки і порядку, запобігання їм та їх наслідкам; 8) виявленню шкідливих для людини наслідків діяльності (бездіяльності) фізичних або юридичних осіб; 9) інформуванню про діяльність органів публічної влади (державних органів, органів місцевого самоврядування), про їхні внутрішні правила, організацію роботи тощо; 10) інформуванню про діяльність та поведінку публічних осіб, тобто осіб, які обіймають посади публічної служби та/або користуються публічними ресурсами, а також, у ширшому значенні, осіб, які відіграють певну роль у громадському житті - в політиці, економіці, мистецтві, соціальній сфері, спорті чи у будь-якій іншій сфері; 11) викриттю недоліків у діяльності органів публічної влади, їхніх працівників; 12) виявленню порушень прав людини, зловживання владою, корупційних правопорушень, неетичної поведінки публічних службовців, невиконання (чи неналежного, недбалого виконання) ними своїх обов`язків, дискримінації за будь-якою ознакою; 13) інноваціям, науковим дослідженням; 14) економічному розвитку, підприємницькій діяльності, інвестиціям; 15) виявленню фактів введення громадськості в оману. Крім того, визначаючи те, чи є інформація суспільно необхідною, суди повинні враховувати: 1) особу запитувача. Якщо інформацію запитує журналіст або особа, яка, користуючись сучасними засобами комунікації, створює площадку для суспільного обговорення важливих питань, систематично інформує суспільство про суспільні події, представник громадської організації, це є додатковим аргументом на користь наявності суспільного інтересу запитуваної інформації; 2) кількість осіб (фізичних чи юридичних), яких стосується запитувана інформація. Так, наприклад, інформація про структуру тарифу оплати комунальних послуг стосується кожного члена територіальної громади, на яку поширюється відповідне рішення. Тому чим більша кількість осіб, на чиї права, обов`язки та інтереси впливає запитувана інформація, тим більший суспільний інтерес до неї; 3) наявність суспільної дискусії на момент отримання розпорядником інформації запиту (стосується актуальної дискусії, яка ведеться, наприклад, у засобах масової інформації, парламенті чи місцевій раді); 4) час, який минув з моменту створення інформації/документа. Так, чим більше часу проходить з моменту створення інформації/документа, тим меншою, здебільшого, є потенційна шкода в розголошенні і, відповідно, тим більше перевага надається розкриттю інформації; 5) чим менша ймовірність завдання шкоди, тим більша перевага надається розкриттю інформації; 6) якщо інформація стосується публічного діяча або особи, яка претендує на зайняття публічної посади, то це додатковий аргумент на користь розкриття інформації. Така інформація може бути обмежена в доступі лише через серйозні обставини та високу ймовірність завдання істотної шкоди. Публічними діячами у цьому контексті можуть вважатись особи, які обіймають посади публічної служби (посади в державних органах, органах місцевого самоврядування) або користуються державними ресурсами, а також усі ті, хто відіграє певну роль у суспільному житті (у галузі політики, економіки, мистецтва, соціальній сфері, спорті чи в будь-якій іншій галузі). Чим вищою є посада публічної служби, яку займає особа або на яку претендує особа, тим меншою є можливість обмеження доступу до інформації про неї; 7) лише дуже серйозні доводи на користь суспільного інтересу в розголошенні інформації можуть переважити можливу шкоду інтересам захисту права на невтручання в особисте життя та захисту персональних даних, коли йдеться про так звані вразливі персональні дані (дані про расове або етнічне походження, політичні, релігійні або світоглядні переконання, членство в політичних партіях та професійних спілках, засудження до кримінального покарання, а також дані, що стосуються здоров`я, статевого життя, біометричних або генетичних даних). З вищенаведеного можна зробити висновок, що позивачем у запиті на інформацію від 07.08.2020 жодним чином не було обмовлено про ступінь суспільного інтересу, який становить запитувана ним інформація (документи), як і не було розкрито вид власної професійної діяльності, в межах якої ним міг здійснюватись збір інформації. Отже, у відповідача, на момент надання відповіді на запит ОСОБА_1 від 07.08.2020, не було жодних підстав вважати, що суспільний інтерес в отриманні запитуваної інформації переважає шкоду від її оприлюднення. Таким чином, саме факт надання відповідачем позивачу інформації з обмеженим доступом про прийняте зборами суддів рішення і вказує на дотримання ним вимоги ч.2 статті 6 вказаного Закону. Щодо надання скан-копій протоколів зборів суддів, якими раніше запроваджувалась спеціалізація, та на підставі яких таке запровадження було скасоване, ОСОБА_1 , з посиланням на приписи Закону України «Про судоустрій і статус суддів», Закону України «Про доступ до публічної інформації» та Положення про автоматизовану систему документообігу суду, затвердженого рішенням Ради суддів України від 26 листопада 2010 року № 30, повідомлено, що витребуваним протоколами врегульовується питання внутрішньої діяльності суду, і воно віднесене до внутрівідомчої службової кореспонденції, а зазначеними нормативно-правовими положеннями чітко передбачено віднесення таких категорій документів до службової інформації, тобто інформації з обмеженим доступом, у зв`язку з чим у суду відсутні підстави для задоволення запиту шляхом надання копій відповідних протоколів зборів суду. Крім того, листом Окружного адміністративного суду міста Києва від 29.07.2020 № 03.2-07/1576/20 ОСОБА_1 надано повну та обґрунтовану відповідь. Зокрема, повідомлено, що в Окружному адміністративному суді міста Києва не запроваджена спеціалізація суддів, чим надано відповідь на перші два питання запиту. Таким чином, виходячи зі змісту запитуваної позивачем інформації, відповідач, надавши позивачу обґрунтовану відповідь, повністю задовольнив суспільний інтерес останнього. У контексті оцінки доводів апеляційної скарги апеляційний суд звертає увагу на позицію Європейського суду з прав людини, зокрема, у справах "Проніна проти України" (пункт 23) та "Серявін та інші проти України" (пункт 58): принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення. З огляду на такий підхід Європейського суду з прав людини до оцінки аргументів сторін, суд вважає, що ключові аргументи апеляційної скарги отримали достатню оцінку. За таких обставин, рішення суду першої інстанції є законним та обґрунтованим, і доводи скаржника, викладені у скарзі, не свідчать про порушення судом норм матеріального чи процесуального права, які могли б призвести до неправильного вирішення справи. Згідно з положеннями ст. 242 Кодексу адміністративного судочинства України, рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. Згідно з ч. 1 ст. 315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін. Відповідно до ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Керуючись ст.ст 241, 242, 250, 308, 311, 312, 315, 316, 321, 322, 325 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів, - ПОСТАНОВИЛА: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Київського окружного адміністративного суду від 16 листопада 2020 року - без змін. Постанова суду набирає законної сили з моменту її прийняття та оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених ч. 5 ст. 328 КАС України. Повний текст постанови виготовлено 18 лютого 2021 року. Головуючий суддяЛ.Т.Черпіцька Судді: О.Є. Пилипенко Я.М. Собків