Постанова 4813 № 521/4846/19

Номер провадження: 22-ц/813/3081/21 Номер справи місцевого суду: 521/4846/19 Головуючий у першій інстанції Гранін В. Л. Доповідач Комлева О. С. ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 15.02.2021 року м. Одеса Одеський апеляційний суд у складі: Головуючого-судді Комлевої О.С., суддів: Гірняк Л.А., Цюри Т.В., з участю секретаря Воронової Є.Р., розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 06 листопада 2019 року, ухваленого під головуванням судді Граніна В.Л., - встановив: У березні 2019 року ОСОБА_1 звернулася суду з позовом до Одеської міської ради про встановлення факту постійного проживання та визнання права власності, в якому просила встановити факт постійного проживання ОСОБА_2 однією сім`єю з ОСОБА_1 не менш як п`ять років до часу відкриття спадщини у період з листопада 2011 року по день смерті ОСОБА_2 за адресою: АДРЕСА_1 , та визнати за ОСОБА_1 право власності на квартиру, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , в порядку спадкування після смерті ОСОБА_2 . В обґрунтування свого позову позивач зазначила, що ІНФОРМАЦІЯ_1 померла ОСОБА_2 . За життя позивач піклувалася про спадкодавця, проживала з нею, мала спільний побут та вела спільне господарство з листопада 2011 року та по день смерті спадкодавця. Після її смерті відкрилася спадщина на спірну квартиру, та позивач, яка вважає себе спадкоємцем четвертої черги, звернулася до нотаріальної контори з заявою про видачу свідоцтва про право на спадщину за законом, однак їй було відмовлено з тих підстав, що для підтвердження факту спільного проживання однією сім`єю необхідно надати відповідне рішення суду, яке набрало законної сили. У зв`язку з цим ОСОБА_1 звернулася до суду з позовною заявою. Рішенням Малиновського районного суду м. Одеси від 06 листопада 2019 року у задоволенні позову ОСОБА_1 було відмовлено. Не погоджуючись з рішенням суду, ОСОБА_1 подала апеляційну скарги, в якій посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права, просить рішення суду скасувати, ухвалити нове, яким позовні вимоги задовольнити в повному обсязі. У обґрунтуванні своєї апеляційної скарги,апелянт зазначає, що судом першої інстанції зроблено помилкову та необ`єктивну оцінку наданим доказам, оскільки на підтвердження доводів позовних вимог, позивачем були надані до суду належні докази про ії спільне проживання з ОСОБА_2 , проте суд не взяв їх до уваги, також суд дав помилкову оцінку поясненням свідків, не врахував того, що ОСОБА_1 фактично прийняла спадщину, проживає у спірній квартирі, сплачує комунальні послуги у тому числі і після смерті ОСОБА_2 . У своєму відзиві на апеляційну скаргу,Одеська міська рада зазначає, що надані апелянтом докази є неналежними, недопустимими, недостовірними та недостатніми, жодним чином не підтверджують спільного проживання, ведення позивачем зі спадкодавцем спільного господарства, наявність спільних витрат, піклування та підтримку один одного морально і матеріально, тобто проживання однією сім`єю не менш як п`ять років до часу відкриття спадщини. Також Одеська міська рада вважає, що позивач звернувся передчасно до суду з вимогою про визнання права власності на нерухоме майно, оскільки оформлення спадкових прав здійснюється виключно у нотаріальному порядку у разі підтвердження права на спадкування. Сторони про розгляд справи на 10 лютого 2021 року сповіщені належним чином (а.с.54-61 т.2). Частиною 2 статті 372 ЦПК України передбачено, що неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи. Апеляційний суд з метою дотримання строків розгляду справи, вважає можливим слухати справу за відсутність сторін, які своєчасно і належним чином повідомлені про час і місце розгляду справи, та від яких не надійшли клопотання про відкладення розгляду справи. У відповідності до ч. 5 ст. 268 ЦПК України, датою ухвалення рішення є дата його проголошення (незалежно від того, яке рішення проголошено - повне чи скорочене). Датою ухвалення рішення, ухваленого за відсутності учасників справи, є дата складення повного судового рішення (15 лютого 2021 року). Заслухавши суддю-доповідача, доводи апеляційної скарги, відзиву на неї, перевіривши матеріали справи, законність і обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги і заявлених вимог, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав. Згідно ст. 263 ЦПК України, судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. У відповідності до ст. 367ЦПК України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Відповідно до ст. 375ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Статтею 81 ЦПК України, передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Судом встановлено та матеріалами справи підтверджується, що ІНФОРМАЦІЯ_1 померла ОСОБА_2 , що підтверджується свідоцтвом про смерть серії НОМЕР_1 , актовий запис №3024. Після її смерті відкрилася спадщина у вигляді квартири за адресою: АДРЕСА_1 , яка належала померлій на праві власності. Позивач, з метою прийняття спадщини, звернулася до нотаріальної контори з заявою про видачу свідоцтва про право на спадщину за законом після смерті ОСОБА_2 , на підставі ст. 1264 ЦК України. За результатами звернення, приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Борисовою Н.В. 15.12.2017 року надано лист, в якому вказано, що 08.11.2017 року заведено спадкову справу №25/2017. Однак, на підтвердження підстав зазначених у ст. 1264 ЦК України необхідно надати рішення суду про встановлення факту спільного проживання однією сім`єю, яке набрало законної сили. ОСОБА_1 , вважаючи себе спадкоємцем четвертої черги до майна померлої, на підставі ст. 1264 ЦК України, якою встановлено, що у четверту чергу право на спадкування за законом мають особи, які проживали зі спадкодавцем однією сім`єю не менш як п`ять років до часу відкриття спадщини, звернулася до суду з зазначеним позовом, в якому вказала, що з листопада 2011 року спільно проживала однією сім`єю з ОСОБА_2 , по день її смерті, за адресою: АДРЕСА_1 . В якості доказів свого позову надала акт від 14.02.2018 року, згідно якого ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 вказали, що в парадній, в якій знаходиться спірна квартира, позивач з листопада 2011 року піклувалася, спільно проживала, мала спільний побут та вела спільне господарство з ОСОБА_2 . Також, на підтвердження доводів про факт спільного проживання позивач зазначала, що в неї зберігаються оригінали документів спадкодавця, а саме: свідоцтво про народження, повторне свідоцтво про одруження, свідоцтво про поховання, пенсійне посвідчення та посвідчення ветерану праці, трудова книжка, договір банківського вкладу. Також, позивачем були надані квитанції про сплату комунальних послуг за квартиру ОСОБА_2 . Відмовляючи у задоволені позову ОСОБА_1 про встановлення факту постійного проживання та визнання права власності, суд першої інстанції виходив з того, що доводи позивача є неналежними та недостатніми для встановлення юридичного факту. Згідно зі ст. 1264 ЦК України, у четверту чергу право на спадкування за законом мають особи, які проживали зі спадкодавцем однією сім`єю не менш як п`ять років до часу відкриття спадщини. Тобто, для одержання права на спадкування у зазначених осіб необхідне встановлення двох юридичних фактів: проживання однією сім`єю; на час відкриття спадщини має пройти принаймні п`ять років, протягом яких спадкоємець проживав зі спадкодавцем однією сім`єю. Відповідно до ч.ч. 2, 4 ст. 3 СК України, сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки. Сім`я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства. Ознакою проживання спадкоємця однією сім`єю з спадкодавцем є систематичне ведення з ним спільного господарства, тобто прийняття участі у спільних витратах, спрямованих на забезпечення життєдіяльності сім`ї. При цьому, важливою, проте не основною ознакою, є проживання в одному приміщенні зі спадкодавцем. У роз`ясненнях, викладених в п. 21 постанови Пленуму Верховного Суду України №7 від 30.05.2008 року «Про судову практику у справах про спадкування» вказано, що при вирішенні спору про право на спадщину осіб, які проживали зі спадкодавцем однією сім`єю не менш як п`ять років до часу відкриття спадщини (четверта черга спадкоємців за законом), судам необхідно враховувати правила частини другої статті 3 СК України про те, що сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки. Зазначений п`ятирічний строк повинен виповнитися на момент відкриття спадщини і його необхідно обчислювати з урахуванням часу спільного, проживання зі спадкодавцем однією сім`єю до набрання чинності цим Кодексом. Конституційний Суд України у своєму рішенні від 03.06.1999 року №5-рп/99, зазначив, що до членів сім`ї належать особи, які постійно мешкають разом та ведуть спільне господарство. Ними можуть бути не тільки близькі родичі, а й інші особи, які не перебувають у безпосередніх родинних зв`язках. Обов`язковою умовою для визнання їх членами сім`ї є факт спільного проживання, ведення спільного господарства, наявність спільних витрат, купівлі майна для спільного користування, участі у витратах на утримання житла, його ремонт і т.п. Судом встановлено, що у паспорті ОСОБА_1 з 29.01.2002 року стоїть відмітка зареєстрованого місця проживання за адресою: АДРЕСА_2 . Статтею 3 ЗУ «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» визначено, що місце перебування - адміністративно-територіальна одиниця, на території якої особа проживає строком менше шести місяців на рік; місце проживання - житло, розташоване на території адміністративно-територіальної одиниці, в якому особа проживає, а також спеціалізовані соціальні установи, заклади соціального обслуговування та соціального захисту, військові частини. Громадянин України, а також іноземець чи особа без громадянства, які постійно або тимчасово проживають в Україні, зобов`язані протягом тридцяти календарних днів після зняття з реєстрації місця проживання та прибуття до нового місця проживання зареєструвати своє місце проживання. Проте, всупереч вказаній нормі закону, позивачем не було здійснено необхідних дій для реєстрації місця перебування або місця проживання за адресою: АДРЕСА_1 , що вона повинна була зробити, у разі свого реального перебування або проживання за зазначеною адресою. Судом обґрунтовано не було взято до уваги,як належний доказ посилання позивача на довідку, видану головою Тарутинської селищної ради №576 від 19.03.2019 року про те, що ОСОБА_1 з 2010 року не проживає за місцем реєстрації, оскільки вона спростовує місцепроживання позивача за місцем реєстрації, однак, жодним чином не підтверджує факт постійного проживання за адресою: АДРЕСА_1 . Відповідно до роз`яснень, які надані у листі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16.05.2013 року «24-753/0/4-13 «Про судову практику розгляду цивільних справ про спадкування», у випадках, коли спадкоємці постійно проживали разом зі спадкодавцем, проте зареєстровані за іншою адресою, судам слід враховувати, що місцем проживання фізичної особи, згідно з ч. 1 ст. 29 ЦК України, є житловий будинок, квартира, інше приміщення, придатне для проживання в ньому (гуртожиток, готель тощо), у відповідному населеному пункті, в якому фізична особа проживає постійно, переважно або тимчасово. Місце проживання необхідно відрізняти від місця перебування фізичної особи, тобто того місця, де вона не проживає, а тимчасово знаходиться. Заяви про встановлення факту постійного проживання разом зі спадкодавцем на час відкриття спадщини в порядку окремого провадження підлягають задоволенню судом, якщо у паспорті спадкоємця відсутня відмітка про місце реєстрації особи. Також судом обґрунтовано не був взятий до уваги лист директора КП ЖКС «Черьомушки» Панкова Ю.М. від 09.04.2019 року, оскільки вказаний лист не є доказом про факт постійного проживання позивача з померлою за однією адресою. Крім того, вказаний лист не засвідчує реальність сімейних відносин між померлою та позивачем. Обов`язковою умовою для визнання їх членами сім`ї, крім власне факту спільного проживання, є ведення з спадкодавцем спільних витрат, спільного бюджету, спільного харчування, купівлі майна для спільного користування, участі у витратах на утримання житла, його ремонт, надання взаємної допомоги, наявність усних чи письмових домовленостей про порядок користування житловим приміщенням, інших обставин, які засвідчують реальність сімейних відносин не менш як п`ять років до часу відкриття спадщини. Судом обґрунтовано не були взяті до уваги копії квитанцій про сплату комунальних платежів, так як не підтверджують ведення спільного господарства, наявність спільних витрат, піклування та підтримку один одного морально та матеріально, оскільки платежі були здійснені безпосередньо ОСОБА_2 . Також судом не були взяті до увагинадані позивачем договір-замовлення від 18.03.2017 року та рахунок-фактуру від 18.03.2017 року б/н, укладеному між ОСОБА_1 та ОСОБА_6 , оскільки як вбачається з договору, замовником у наданні послуги з копання могили для ОСОБА_2 значиться ОСОБА_1 , вартість послуги становить 1650 грн., проте підпис ОСОБА_1 у вказаному договорі відсутній, що ставить під сумнів виконання наданого договору. Обставини щодо надання допомоги та піклування позивачем про померлу не підтверджують факт наявності між ними відносин, притаманних сім`ї. Також суд надав належну оцінку поясненням свідків ОСОБА_4 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , які були допитані у судовому засіданні, та суд вважав, що пояснення даних свідків не підтверджують факт та обставини спільного проживання, а лише надали покази про загальний характер відносин між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 . Крім цього, судом враховано той факт, що позивач 12.03.1983 року зареєструвала шлюб з ОСОБА_10 та перебувала у зареєстрованому шлюбі, зокрема, у період з листопада 2011 року, що підтверджується відповіддю начальника управління державної реєстрації Головного територіального управління юстиції в Одеській області Чердинцева Ю.Г., в якій зазначено, що відсутній актовий запис про розірвання шлюбу ОСОБА_1 . Надане ОСОБА_1 рішення суду від 21.01.1992 року про розірвання шлюбу, суд не може враховувати, оскільки розірвання шлюбу не було належним чином зареєстровано, відповідно до вимог законодавства, які діяли на той час. Так, згідно ст. 44 КпШС України (втратив чинність 01.01.2004 року, крім розділу V «Акти громадського стану»), шлюб вважається припиненим з моменту реєстрації розлучення в органах реєстрації актів громадського стану. Розділ V «Акти громадського стану» втратив чинність на підставі ЗУ «Про державну реєстрацію актів цивільного стану» від 01.07.2010 року, в пункті 2 розділу IV «Прикінцеві та перехідні положення» якого вказано, що розірвання шлюбу, здійснене судом до набрання чинності цим Законом, підлягає державній реєстрації в органі державної реєстрації актів цивільного стану. Тобто, шлюб вважається не розірваним, якщо розірвання шлюбу на підставі рішення суду не було зареєстровано в органі державної реєстрації актів цивільного стану. Щодо позовних вимог про визнання права власності за ОСОБА_1 , судом вірно зазначено про те, що вказані вимоги носять похідний характер від позовних вимоги про встановлення факту постійного проживання з ОСОБА_2 , тому відсутні підстави для задоволення даних вимог позову. Висновки суду про відмову у задоволені позовних вимог відповідають вимогам закону, на які посилався суд під час розгляду справи, фактичним обставинам по справі, а також підтверджується зібраними по справі доказами, з яким погоджується колегія суддів апеляційної інстанції. Доводи апеляційної скарги ОСОБА_1 про те, що судом першої інстанції зроблено помилкову та необ`єктивну оцінку наданим доказам, оскільки на підтвердження доводів позовних вимог, позивачем були надані до суду належні докази про спільне проживання ОСОБА_1 з ОСОБА_2 ,колегія суддів вважає безпідставними, оскільки судом при прийнятті рішення були взяті до уваги всі встановлені судом факти і відповідні їм правовідносин, належність, допустимість і достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок у їх сукупності. Згідно з ч.2 ст.77 ЦПК України, предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Відповідно до ч.2 ст.43 ЦПК України обов`язок надання усіх наявних доказів до початку розгляду справи по суті покладається саме на осіб, які беруть участь у справі. За вимогами ст. 13 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи. Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Одночасно, апеляційний суд звертає увагу на те, що за положеннями ч.ч. 1-4 ст. 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій. За правилами ст.76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (ч.1 ст.77 ЦПК України), а доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (ч.6 ст.81 ЦПК України). При цьому, належність доказів - правова категорія, яка свідчить про взаємозв`язок доказів з обставинами, що підлягають встановленню, як для вирішення всієї справи, так і для здійснення окремих процесуальних дій. Правила допустимості доказів визначають легітимну можливість конкретного доказу підтверджувати певну обставину в справі. Правила допустимості доказів встановлені з метою об`єктивності та добросовісності у підтвердженні доказами обставин у справі, виходячи з того, що нелегітимні засоби не можуть використовуватися для досягнення легітимної мети, а також враховуючи те, що правосудність судового рішення, яке було ухвалене з урахуванням нелегітимного доказу, завжди буде під сумнівом. Допустимість доказів є важливою ознакою доказів, що характеризує їх форму та означає, що обставини справи, які за законом повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами. Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. За ч. 1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доводи про те, що суд дав помилкову оцінку поясненням свідків, не врахував того, що ОСОБА_1 фактично прийняла спадщину, проживає у спірній квартирі, сплачує комунальні послуги у тому числі і після смерті ОСОБА_2 ,колегія суддів вважає необґрунтованими, оскільки вказані доводи апеляційної скарги зводяться до переоцінки доказів та незгоди апелянта із висновками суду першої інстанції щодо встановлених обставин справи, проте повноваження суду апеляційної інстанції стосовно перегляду мають реалізовуватись для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду (пункт 42 рішення у справі «Пономарьов проти України» (Заява № 3236/03). Наведені в апеляційній скарзі доводи не спростовують висновків суду та не дають підстав вважати, що судом першої інстанції порушено норми матеріального та процесуального права, про що зазначає апелянт. Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Суд апеляційної інстанції враховує положення практики Європейського Суду з прав людини про те, що право на обґрунтоване рішення не вимагає детальної відповіді судового рішення на всі доводи, висловлені сторонами. Крім того, воно дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (справа «Гірвісаарі проти Фінляндії», п. 32). Пункт 1ст. 6 Конвенції не вимагає більш детальної аргументації від апеляційного суду, якщо він лише застосовує положення для відхилення апеляції відповідно до норм закону як такої, що не має шансів на успіх, без подальших пояснень (Burgandothers v. France (Бюрг та інші проти Франції), (dec.); Gorou v. Greece (no. 2) (Гору проти Греції №2) [ВП], § 41). Враховуючи все вищевикладене, колегія суддів розглянувши справу в межах позовних вимог та доводів апеляційної скарги на момент винесення судових рішень, вважає, що суд першої інстанції порушень матеріального та процесуального права при вирішенні справи не допустив, рішення суду відповідає фактичним обставинам справи, а наведені в апеляційній скарзі доводи правильність висновків суду не спростовують. За таких обставин, доводи апеляційної скарги є безпідставними, всі доводи були розглянути судом першої інстанції при розгляді справи, та їм була надана відповідна правові оцінка, а тому суд апеляційної інстанції прийшов до висновку про те, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає, підстав для ухвалення нового рішення - не має. Судова колегія, розглянувши справу прийшла до висновку, що суд першої інстанції ухвалив рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, в зв`язку з чим апеляційний суд залишає без задоволення апеляційну скаргу і залишає рішення без змін. Керуючись ст.ст. 368, 374, 375, 381-384, 389, 390 ЦПК України, апеляційний суд, - п о с т а н о в и в: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення. Рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 06 листопада 2019 року -залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення. Повний текст судового рішення складений 15 лютого 2021 року. Головуючий ______________________________________ О.С. Комлева Судді ______________________________________ Л.А. Гірняк ______________________________________ Т.В. Цюра