Постанова 4801 № 135/898/18

Справа № 135/898/18 Провадження № 22-ц/801/432/2021 Категорія: 10 Головуючий у суді 1-ї інстанції Волошина Т. В. Доповідач:Сопрун В. В. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 15 лютого 2021 рокуСправа № 135/898/18м. Вінниця Вінницький апеляційний суд в складі: головуючого Сопруна В.В., суддів Войтка Ю.Б., Матківської М.В., розглянувши у порядку письмового провадження цивільну справу №135/898/18 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ спільного майна подружжя, за апеляційними скаргами ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на рішення Ладижинського міського суду Вінницької області від 25 листопада 2020 року, яке ухвалене суддею Волошиною Т.В. в Ладижинському міському суді Вінницької області, в с т а н о в и в : В липні 2018 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_2 про поділ спільного майна подружжя, мотивуючи його тим, що проживала у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_2 з 25 жовтня 2012 року по 15 лютого 2018 року. Рішенням Ладижинського міського суду Вінницької області від 16 січня 2018 року (справа №135/1390/17) шлюб між сторонами було розірвано. У шлюбі народилась донька ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . Під час перебування у зареєстрованому шлюбі 07 лютого 2013 року за спільні кошти сторонами було придбано автомобіль марки «Volkswagen Transporter», 1997 року випуску, державний номер НОМЕР_1 , пасажирський В. Автомобіль було зареєстровано на відповідача ОСОБА_2 . На даний час спільно нажитий автомобіль перебуває у фактичному володінні відповідача. Позивач не має доступу до цього автомобіля. Враховуючи те, що сторони в позасудовому порядку домовитись про поділ автомобіля не можуть. Згідно з висновком судової автотоварознавчої експертизи № 57 від 26 березня 2020 року визначено вартість спірного автомобіля станом на час розгляду справи, який становить 115981,60 грн. Таким чином, з урахуванням уточнених позовних вимог позивач просила суд визнати автомобіль марки «Volkswagen Transporter», 1997 року випуску, д.н.з. НОМЕР_1 , пасажирський В, спільним майном подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_2 . Поділити автомобіль марки «Volkswagen Transporter», 1997 року випуску, д.н.з. НОМЕР_1 , пасажирський В, шляхом виділення у власність відповідача ОСОБА_2 спірного автомобіля та стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 1\2 частини вартості автомобіля, що становить 57990,80 грн. Рішенням Ладижинського міського суду Вінницької області від 25 листопада 2020 року позов задоволено частково. Визнано автомобіль марки «Volkswagen Transporter», 1997 року випуску, д.н.з. НОМЕР_1 , пасажирський В, спільним майном подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_2 . Визнано за ОСОБА_1 та ОСОБА_2 право власності за кожним по 1/2 частині автомобіля марки «Volkswagen Transporter», 1997 року випуску, номер шасі НОМЕР_2 , д.н.з. НОМЕР_1 , пасажирський В. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Стягнуто з ОСОБА_2 , на користь ОСОБА_1 927,50 грн судового збору. Додатковим рішенням Ладижинського міського суду Вінницької області від 04 грудня 2020 року стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 5000 грн витрат на професійну правничу допомогу та 1015,20 грн витрат на проведення експертизи по справі. Не погодившись із вказаним рішенням суду, ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу, оскільки вважає, що рішення суду першої інстанції в частині відмови в стягненні Ѕ вартості автомобіля в розмірі 57990,80 грн, ухвалене з порушенням норм матеріального та процесуального права. Тому в цій частині просила рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення про стягнення з відповідача на користь позивача Ѕ вартості спірного автомобіля в розмірі 57990,80 грн, а в іншій частині рішення суду залишити без змін. Також просила стягнути судовий збір в розмірі 1391,30 грн та витрати на правничу допомогу пов`язані з розглядом справи в апеляційному порядку в розмірі 4000 грн. Апеляційна скарга мотивована тим, що визнаючи автомобіль спільною сумісною власністю подружжя, а саме по Ѕ частини, та відмовляючи в стягненні з відповідача на користь позивача грошової компенсації в розмірі 57990,80 грн, суд першої інстанції фактично не вирішив питання про поділ майна подружжя з урахуванням інтересів позивача, врахувавши тільки інтереси відповідача, оскільки автомобіль знаходиться в постійному користуванні відповідача, і доступу до нього позивач не має. Крім того, ОСОБА_2 подав апеляційну скаргу на рішення суду, оскільки вважає його незаконним та необґрунтованим, судом першої інстанції при ухваленні рішення було неправильно застосовано норми матеріального права та порушено норми процесуального права. Просив рішення Ладижинського міського суду Вінницької області від 25 листопада 2020 року скасувати та ухвалити нове рішення, яким відмовити в задоволенні позовних вимог. Апеляційна скарга мотивована тим, що суд першої інстанції прийшов до помилкового висновку, що спірний автомобіль є спільною сумісною власністю подружжя. Зазначивши, що автомобіль придбаний за особисті кошти, зокрема кошти його матері, а тому є його приватною власністю. Крім того, вважає, що суд першої інстанції вийшов за межі позовних вимог визнавши за сторонами у справі по Ѕ частки в праві спільної власності, оскільки такі вимоги позивачем не заявлялись. У відзиві на апеляційну скаргу представник позивача ОСОБА_1 ОСОБА_4 просила апеляційну скаргу залишити без задоволення. Ухвалою Вінницького апеляційного суду від 03 лютого 2021 року розгляд справи в апеляційній інстанції призначено без повідомлення учасників справи згідно ч.1 ст.369 ЦПК України. Колегія суддів, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційних скарг, дослідивши матеріали справи, прийшла до наступного висновку. Згідно ч.3 ст. 12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (ст. 76 ЦПК України). Згідно ч.1-3, 5 ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Статтею 264 ЦПК України передбачено, що під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин. Зазначеним вимогам судове рішення частково не відповідає. Судом встановлено, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перебували у зареєстрованому шлюбі з 25 жовтня 2012 року, який рішенням Ладижинського міського суду Вінницької області від 16 січня 2018 року було розірвано. Рішення суду набрало законної сили 15 лютого 2018 року (а.с.9). У шлюбі народилась донька ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 (а.с.8). Згідно з копією свідоцтва про державну реєстрацію фізичної особи-підприємця № НОМЕР_3 , ОСОБА_2 був зареєстрований як особа-підприємець 06 травня 2010 року (а.с.10). За час шлюбу подружжя придбало автомобіль «Volkswagen Transporter», 1997 року випуску, пасажирський В, державний номер НОМЕР_1 , зареєстрований за ОСОБА_2 , що стверджується свідоцтвом про реєстрацію транспортного засобу серії НОМЕР_4 , виданого 21 червня 2014 року. З відповіді на запит №31/2/0542-Б-2/аз від 19 січня 2018 року, територіальний сервісний центр 0542 регіонального сервісного центру Вінницької області Міністерства внутрішніх справ повідомив, що за громадянином ОСОБА_2 на праві приватної власності зареєстровано транспортний засіб марки «Volkswagen Transporter», 1997 року випуску, пасажирський В, датою первинної реєстрації вважати 07 лютого 2013 року (а.с.11). 28 січня 2020 судом призначено судову автотоварознавчу експертизу автомобіля «VolkswagenTransporter», 1997 року випуску, державний номер НОМЕР_1 , пасажирський В. Згідно з висновком від 26 березня 2020 року № 57, складеного судовим експертом Вінницького науково-дослідним експертно-криміналістичного центру Міністерства внутрішніх справ Парфенюком П.М. за наслідками проведення судової автотоварознавчої експертизи, вартість автомобіля марки «Volkswagen Transporter», 1997 року випуску, державний номер НОМЕР_1 , пасажирський В, станом на день проведення експертизи, а саме на 26 березня 2020 року, становить 115981,60 грн (а.с.67-88). Визнаючи спірний автомобіль марки «Volkswagen Transporter», 1997 року випуску, державний номер НОМЕР_1 , пасажирський В, спільною сумісною власністю подружжя, суд першої інстанції виходив з того, що майно набуте у власність під час шлюбу за спільні кошти подружжя. Колегія суддів, погоджується з таким висновком суду першої інстанції. Доводи апеляційної скарги ОСОБА_2 , що автомобіль не є спільною сумісною власністю подружжя, оскільки був придбаний за особисті кошти, зокрема кошти його матері, а тому є його приватною власністю, є безпідставними та спростовуються наступним. Статтею 60 Сімейного кодексу України (далі СК України) встановлено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з ;поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Таке ж положення міститься у статті 368 Цивільного кодексу України (далі ЦК України). Згідно зі статтею 63 СК України дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпорядження майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Розмір часток майна дружини та чоловіка при поділі майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, визначається за правилами статті 70 СК України. Відповідно до частини першої статті 70 СК України у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. Зазначені норми закону свідчать про презумпцію спільної сумісної власності подружжя на майно, яке набуте ними за час шлюбу. Ця презумпція може бути спростована, один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, у тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує. Відповідний правовий висновок викладений Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 21 листопада 2018 року в справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18). Тлумачення норм сімейного законодавства свідчить, що спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу, можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім`я кого з подружжя вони були набуті. Поділ майна, що є об`єктом права спільної власності подружжя, здійснюється шляхом виділення його в натурі, а у разі неподільності присуджується одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю мін ними (частина перша, друга статті 71 СК України), або реалізується через виплату грошової чи іншої матеріальної компенсації вартості його частки (частина друга статті 364 ЦК України). Відповідно до статті 68 СК України розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно, набуте за час шлюбу. Розпорядження майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності, після розірвання шлюбу здійснюється співвласниками виключно за взаємною згодою, відповідно до ЦК України. У Рішенні Конституційного Суду України від 19 вересня 2012 року у справі за конституційним зверненням приватного підприємства «ІКІО» щодо офіційного тлумачення положення частини першої статті 61 СК України №1-8/2012 (№ 17-рп/2012), яким встановлено, зокрема, що основою майнових відносин подружжя є положення про те, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу); вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Таким чином, суд першої інстанції вірно врахував наведені обставини справи, дійшов обґрунтованого висновку про те, що спірний автомобіль набутий у шлюбі за спільні кошти та є спільною сумісною власністю подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором, а, отже, спірний автомобіль є спільною сумісною власністю подружжя, оскільки на його придбання були використані спільні кошти. Також апеляційним судом враховано презумпцію спільності права власності на майно, набуте за час шлюбу, яка відповідачем спростована не була. За загальними правилами доказування, визначеними статтями 12, 81 ЦПК України, кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Статтею 89 ЦПК України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Апеляційний суд не бере до уваги доводи ОСОБА_2 , що спірний автомобіль придбаний за особисті кошті, оскільки ним не надано належних та допустимих доказів на підтвердження придбання автомобіля марки «Volkswagen Transporter», 1997 року випуску, державний номер НОМЕР_1 , пасажирський В, за особисті кошти, а тому це майно є спільною сумісною власністю колишнього подружжя. Щодо доводів апеляційної скарги відповідача ОСОБА_2 , що суд першої інстанції вийшов за межі позовних вимог визнавши за сторонами у справі по Ѕ частки в праві спільної власності, слід зазначити наступне. Засадничими принципами цивільного судочинства є змагальність та диспозитивність, що покладає на позивача обов`язок з доведення обґрунтованості та підставності усіх заявлених вимог, саме на позивача покладається обов`язок надати належні та допустимі докази на доведення власної правової позиції. За правилами статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. За змістом статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Звертаючись до суду з цим позовом, ОСОБА_1 просила: визнати автомобіль марки «Volkswagen Transporter», 1997 року випуску, д.н.з. НОМЕР_1 , пасажирський В, спільним майном подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_2 . Поділити автомобіль марки «Volkswagen Transporter», 1997 року випуску, д.н.з. НОМЕР_1 , пасажирський В, шляхом виділення у власність відповідача ОСОБА_2 спірного автомобіля та стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 1\2 частини вартості автомобіля, що становить 57990,80 грн (а.с.99). Визнаючи за ОСОБА_1 та ОСОБА_2 право власності за кожним по 1/2 частині автомобіля марки «Volkswagen Transporter», 1997 року випуску, номер шасі НОМЕР_2 , д.н.з. НОМЕР_1 , пасажирський В, суд першої інстанції не звернув уваги, що позивачем не заявлялось такої позовної вимоги. Колегія суддів, приходить до висновку, що суд першої інстанції вийшов за межі позовних вимог в цій частині, а тому рішення суду в частині визнання за ОСОБА_1 та ОСОБА_2 право власності за кожним по 1/2 частині автомобіля марки «Volkswagen Transporter», 1997 року випуску, номер шасі НОМЕР_2 , д.н.з. НОМЕР_1 , пасажирський В, підлягає скасуванню з відмовою в цій частині. Крім того, колегія суддів, приходить до переконання, що є помилковим висновок суду першої інстанції про відмову в задоволенні позовної вимоги в частині стягнення грошової компенсації на користь позивача з підстав того, що грошова сума, яка має бути стягнута як компенсація за Ѕ частку в автомобілі не внесена на депозитний рахунок суду, а відповідач заперечує щодо стягнення з нього грошової компенсації. Доводи апеляційної скарги ОСОБА_1 в цій частині заслуговують на увагу. Відповідно до частин четвертої, п`ятої статті 71 СК України присудження одному з подружжя грошової компенсації замість його частки у праві спільної сумісної власності на майно, зокрема на житловий будинок, квартиру, земельну ділянку, допускається лише за його згодою, крім випадків, передбачених ЦК України. Присудження одному з подружжя грошової компенсації можливе за умови попереднього внесення другим із подружжя відповідної грошової суми на депозитний рахунок суду. Аналіз змісту положень статті 71 СК України дає підстави для висновку про те, що частини четверта та п`ята цієї статті виступають як єдиний правовий механізм захисту інтересів того з подружжя, який погоджується на компенсацію належної йому частки у спільному майні за рахунок іншого з подружжя, з подальшим припиненням права власності на цю частку. Принцип обов`язкового отримання згоди особи на присудження їй грошової компенсації, крім випадків, передбачених ЦК України (стаття 365 цього Кодексу), в першу чергу застосовується до правовідносин, які виникають при зверненні одного з подружжя до суду з вимогами про припинення права іншого з подружжя на частку у спільному майні з одночасним присудженням грошової компенсації. Гарантуючи, що компенсація буде виплачена, позивач вносить необхідну суму на депозитний рахунок суду. Такий підхід відповідає закріпленим у статті 7 СК України засадам розумності і добросовісності, оскільки відповідач надає свою згоду на позбавлення його частки у праві власності, отримуючи, у свою чергу, гарантоване грошове відшкодування. У пунктах 1-3 частини першої статті 365 ЦК України передбачено, що право особи на частку у спільному майні може бути припинене за рішенням суду на підставі позову інших співвласників, якщо: частка є незначною і не може бути виділена в натурі; річ є неподільною; спільне володіння і користування майном є неможливим. Правовідносини, в яких позивач просить припинити не право власності відповідача у спільному майні з виплатою компенсації, а своє право на частку в майні з отриманням компенсації на свою користь, є відмінними за своєю природою і регулюються статтею 364 ЦК України, яка передбачає, що співвласник, частка якого в майні не може бути виділена в натурі, має право на отримання від інших співвласників грошової або іншої матеріальної компенсації вартості цієї частки. Заявляючи відповідні вимоги, позивач погоджується на отримання грошової компенсації, а відповідач, у свою чергу, не згоден її виплачувати. При цьому залишення неподільної речі у спільній власності без проведення реального поділу не позбавить того з подружжя, хто фактично цією річчю користується, можливості користуватися нею в подальшому. Одночасно інший з подружжя позбавляється як можливості користуватися спірною річчю, хоча вона перебуває у спільній власності, так і грошової компенсації, яку інша сторона добровільно на депозитний рахунок не внесла. Оцінюючи положення частини п`ятої статті 71 СК України як такі, що застосовуються до правовідносин, які виникають при зверненні одного з подружжя до іншого з вимогами про припинення його права на частку у спільному майні, апеляційний суд робить висновок, що ця норма не вимагає обов`язкового внесення на депозитний рахунок грошової компенсації у справах за спорами, в яких про припинення своєї частки у спільному майні і отримання компенсації на свою користь заявляє позивач. Зазначена правова позиція також висловлена у постанові Верховного Суду від 03 лютого 2020 року № 235/5146/16-ц, провадження №61-37616св18. Вартість майна, що підлягає поділу, визначається за погодженням між подружжям, а при недосягненні згоди - виходячи з дійсної його вартості на час розгляду справи. Згідно з висновком від 26 березня 2020 року № 57, складеного судовим експертом Вінницького науково-дослідним експертно-криміналістичного центру Міністерства внутрішніх справ Парфенюком П.М. за наслідками проведення судової автотоварознавчої експертизи, вартість автомобіля марки «Volkswagen Transporter», 1997 року випуску, державний номер НОМЕР_1 , пасажирський В, станом на день проведення експертизи, а саме на 26 березня 2020 року, становить 115981,60 грн (а.с.67-88). Таким чином, колегія суддів, приходить до висновку, що вищезазначений автомобіль набутий сторонами в період шлюбу, є об`єктом права спільної сумісної власності колишнього подружжя й підлягає поділу в порядку статей 70, 71 СК України. Отже, ОСОБА_1 має право на грошову компенсацію 1/2 вартості спірного транспортного засобу в розмірі 57990,80 грн (115981,60 грн / 2). Враховуючи вищевикладене, колегія суддів, приходить до висновку, що судом першої інстанції, допущено неправильне застосування норм матеріального права, порушено норми процесуального права, а тому рішення суду підлягає частковому скасуванню з ухваленням нового рішення. У ст. 133 ЦПК України зазначено, що судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать в тому числі витрати на професійну правничу допомогу. Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги (ч. 3 ст. 137 ЦПК України). Відповідно до ч. 8 ст. 141 ЦПК України розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду. В матеріалах справи наявне: свідоцтво про право на заняття ОСОБА_4 адвокатською діяльністю; договір про надання правничої допомоги та представництво в суді від 29 грудня 2020 року, згідно якого адвокат Шеремет Г.А. надає професійну правничу допомогу Анісімовій Г.І.; розрахунок та опис виконаних робіт (наданих послуг) від 31 грудня 2020 року, згідно якого вартість виконаних робіт становить 4000 грн; квитанція №1BUF24974 від 30 грудня 2020 року про сплату 4000 грн на рахунок адвоката Шеремет Г.А. Ухвалою Вінницького апеляційного суду від 03 лютого 2021 року розгляд справи в апеляційній інстанції призначено без повідомлення учасників справи. З огляду на викладене апеляційний суд вважає, що з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 слід стягнути частково понесені нею і документально підтверджені судові витрати на професійну правничу допомогу в суді апеляційної інстанції в розмірі 1000 грн, оскільки в суді апеляційної інстанції участі у розгляді справи не приймала. Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. У пункті 3 частини другої статті 141 ЦПК України визначено, що судові витрати, пов`язані з розглядом справи, у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Оскільки апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено, то сплачений нею судовий збір за подання апеляційної скарги в розмірі 1391,30 грн підлягає стягненню з відповідача ОСОБА_2 . Сплачений ОСОБА_2 судовий збір за подання апеляційної скарги залишити за ним, оскільки фактично позовні вимоги ОСОБА_1 задоволенні в повному обсязі. Відповідно до п.2 ч.1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення. Керуючись ст. ст. 141, 367, 374, 376, 381-384 ЦПК України, суд, постановив: Апеляційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково. Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити. Рішення Ладижинського міського суду Вінницької області від 25 листопада 2020 року в частині визнання за ОСОБА_1 та ОСОБА_2 права власності за кожним по 1/2 частині автомобіля марки «Volkswagen Transporter», 1997 року випуску, номер шасі НОМЕР_2 , д.н.з. НОМЕР_1 , пасажирський В, та в частині відмови в стягненні компенсації вартості майна, належного на праві спільної сумісної власності скасувати, ухвалити в цій частині нове рішення. Позов в частині стягнення компенсації вартості майна, належного на праві спільної сумісної власності задовольнити. Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 в порядку поділу спільного майна подружжя компенсацію за 1/2 частину вартості автомобіля марки «Volkswagen Transporter», 1997 року випуску, державний номер НОМЕР_1 , пасажирський В, в розмірі 57990,80 грн (п`ятдесят сім тисяч дев`ятсот дев`яносто грн 80 коп.). Припинити право ОСОБА_1 на 1/2 частку автомобіля марки «Volkswagen Transporter», 1997 року випуску, державний номер НОМЕР_1 , пасажирський В. Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судові витрати з яких: 1391,30 грн судового збору за подання апеляційної скарги та 1000 грн витрат на правничу допомогу. В іншій частині рішення суду залишити без змін. Постанова апеляційного суду набирає законної сили з моменту її прийняття і може бути оскаржена шляхом подачі касаційної скарги протягом тридцяти днів до Верховного Суду з дня складення повного судового рішення. Повний текст судового рішення складено 15 лютого 2021 року. Головуючий Сопрун В.В. Судді Войтко Ю.Б. Матківська М.В.