Постанова 4855 № 620/3643/20

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД Справа № 620/3643/20 Суддя (судді) першої інстанції: Тихоненко О.М. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 11 лютого 2021 року м. Київ Шостий апеляційний адміністративний суд у складі: Головуючого судді: Чаку Є.В., суддів: Федотова І.В., Коротких А.Ю. за участю секретаря Ковтун К.В. розглянувши у порядку письмового провадження апеляційну скаргу Головного управління Пенсійного фонду України в Чернігівській області на рішення Чернігівського окружного адміністративного суду від 12 жовтня 2020 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Чернігівській області про визнання відмови протиправною та зобов`язання вчинити певні дії, В С Т А Н О В И В : ОСОБА_1 (далі - позивач) звернулася до Чернігівського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Головного управління Пенсійного фонду України в Чернігівській області (далі - відповідач) про визнання відмови відповідача від 29.07.2020 у виплаті десяти пенсій протиправною та зобов`язання відповідача нарахувати і виплатити грошову допомогу відповідно до п.7-1 розділу ХV Закону України "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування" у розмірі десяти місячних пенсій. Рішенням Чернігівського окружного адміністративного суду від 12 жовтня 2020 року позов задоволено. Не погоджуючись з таким судовим рішенням, відповідач подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове судове рішення яким відмовити у задоволенні позову. На думку апелянта, рішення суду першої інстанції прийнято з порушенням норм матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи. В обґрунтування скарги апелянт зазначив, що стаж роботи позивача на спеціальних посадах, що дає право на призначення пенсії за вислугу років відповідно до п. «е»-«ж» статті 55 Закону України «Про пенсійне забезпечення» згідно записів трудової книжки є недостатнім для визначення права на призначення пенсії відповідно до вищевказаної норми закону, а також на виплату грошової допомоги відповідно до п.7-1 розділу XV Прикінцевих положень Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування». Також апелянт вважає неспівмірним розмір витрат на правничу допомогу. У відзиві на апеляційну скаргу позивач зазначила, що суд першої інстанції при прийнятті оскаржуваного рішення повно, всебічно та об`єктивно з`ясував обставини справи, правильно застосував норми матеріального та процесуального права, а тому рішення є законним та обґрунтованим. Оскільки апеляційна скарга подана на рішення суду першої інстанції, яке ухвалено в порядку спрощеного (в порядку письмового) позовного провадження, колегія суддів, керуючись п. 3 ч. 1 ст. 311 КАС України, вирішила розглядати справу в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами. Відповідно до ч. 1 ст. 308 КАС України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Розглянувши доводи апеляційної скарги, перевіривши матеріали справи та дослідивши докази, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, а рішення суду необхідно залишити без змін, з наступних підстав. Судом встановлено, що ОСОБА_1 перебуває на обліку в ГУ ПФУ в Чернігівській області з 26.05.2020 та отримує пенсію за віком відповідно до Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування». У рішенні про призначення пенсії позивачу зазначено, що загальний страховий стаж її становить 41 рік 6 місяців 9 дні. 09.06.2020 позивач звернулася до відповідача з заявою щодо виплати їй грошової допомоги у розмірі десяти місячних пенсій станом на день призначення пенсії. Листом № 2500-0335-8/27462 від 29.07.2020 ГУ ПФУ в Чернігівській області ОСОБА_1 у виплаті вказаної допомоги фактично відмовило, оскільки остання не має необхідного страхового стажу (30 років). Не погоджуючись з такими діями відповідача, позивачка звернулася до суду з позовом. Вимогами ч. 2 ст. 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості й в інших випадках, передбачених законом (стаття 46 Конституції України). Відповідно до пункту 7-1 розділу Прикінцевих положень Закону №1058-IV особам, які на день досягнення пенсійного віку, передбаченого статтею 26 цього Закону, працювали в закладах та установах державної або комунальної форми власності на посадах, робота на яких дає право на призначення пенсії за вислугу років відповідно до пунктів «е» - «ж» статті 55 Закону №1788-XII, і мають страховий стаж (для чоловіків - 35 років, для жінок - 30 років) на таких посадах, а також якщо вони до цього не отримували будь-яку пенсію, при призначенні пенсії за віком виплачується грошова допомога, яка не підлягає оподаткуванню, у розмірі їх десяти місячних пенсій станом на день її призначення. Виплата зазначеної грошової допомоги здійснюється за рахунок коштів Державного бюджету України. Порядок обчислення стажу, який дає право на призначення грошової допомоги, та механізм виплати цієї допомоги встановлюються Кабінетом Міністрів України. 23.11.2011 Кабінет Міністрів України відповідно до пункту 7 1 розділу XV Прикінцевих положень Закону №1058-IV постановою №1191 затвердив Порядок обчислення страхового стажу, що дає право на призначення грошової допомоги, та її виплати (далі - Порядок №1191). Пунктом 2 цього Порядку визначено, що до страхового стажу, що визначає право на виплату грошової допомоги, зараховуються періоди роботи в закладах та установах державної та комунальної форми власності на посадах, робота на яких дає право на призначення пенсії за вислугу років відповідно до пунктів «е» і «ж» статті 55 Закону №1788-XII. У свою чергу, пунктом «е» статті 55 Закону №1788-XII передбачено, що право на пенсію за вислугу років мають працівники освіти, охорони здоров`я та соціального забезпечення після досягнення 55 років і за наявності спеціального стажу роботи за переліком, що затверджується у порядку, який визначається Кабінетом Міністрів України. Пунктом 5 Порядку №1191 визначено, що грошова допомога надається особам, яким починаючи з 1 жовтня 2011 року призначається пенсія за віком відповідно до Закону України №1058-IV та які на день досягнення пенсійного віку, передбаченого статтею 26 зазначеного Закону, працювали в закладах та установах державної або комунальної форми власності на посадах, робота на яких дає право на призначення пенсії за вислугу років відповідно до пунктів «е» - «ж» статті 55 Закону №1788-XII, і мають страховий стаж (для чоловіків - 35 років, для жінок - 30 років) на таких посадах, а також якщо вони до цього не отримували будь-яку пенсію. Зміст наведених норм права свідчить, що законодавець пов`язує право особи на отримання грошової допомоги у розмірі десяти місячних пенсій, зокрема, з наявністю у неї необхідного спеціального страхового стажу (30 років) роботи в закладах та установах державної та комунальної форми власності на посадах, робота на яких дає право на призначення пенсії за вислугу років відповідно до пунктів «е» і «ж» статті 55 Закону №1788-XII. Переліком №909 установлено заклади освіти і посади, робота на яких дає право на пенсію за вислугою років. Згідно з розділом 1 «Освіта» вказаного вище Переліку право на пенсію за вислугу років мають, зокрема працівники вищих навчальних закладів I - II рівнів акредитації, професійно-технічних навчальних закладів, а саме: директори, їх заступники з навчально-виховної (навчальної, виховної, навчально-виробничої) роботи, старші майстри виробничого навчання, майстри виробничого навчання, викладачі, педагоги професійного навчання, практичні психологи, соціальні педагоги, керівники гуртків, секцій, студій та інших форм гурткової роботи. Відповідно до статті 62 Законом України «Про пенсійне забезпечення» основним документом, що підтверджує стаж роботи, є трудова книжка. Порядок підтвердження наявного трудового стажу при відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній встановлюється Кабінетом Міністрів України. У апеляційній скарзі відповідач зазначив, що стаж роботи позивача на спеціальних посадах, що дає право на призначення пенсії за вислугу років відповідно до п. «е»-«ж» статті 55 Закону України «Про пенсійне забезпечення» згідно записів трудової книжки є недостатнім для визначення права на призначення пенсії відповідно до вищевказаної норми закону, а також на виплату грошової допомоги відповідно до п.7-1 розділу XV Прикінцевих положень Закону України "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування». Відповідач зазначив, що період роботи позивача з 15.08.1983 по 31.08.1998 на посаді вчителя німецької мови неможливо врахувати до спеціального стажу, оскільки відповідно до наданих первинних документів та перевірки, яка була проведена спеціалістом відділу контрольно-перевірочної роботи № 2 ГУ ПФУ в Чернігівській області неможливо встановити яке місце роботи основне, а яке за сумісництвом за період роботи. Крім того, відповідач зазначив, що посада бібліотекаря у Переліку №909 відсутня. З приводу наведеного слід зазначити наступне. Згідно записів в трудовій книжці позивача НОМЕР_1 від 15.08.1983, позивач з 15.08.1983 прийнята на посаду вчителя німецької мови Червонопартизанської середньої школи № 1 Носівського району (наказ № 55 від 30.08.1983); з 01.09.1983 переведена на посаду бібліотекаря Червонопартизанської середньої школи № 1 (наказ № 62 від 01.09.1983); з 01.09.1998 переведена на посаду вчителя німецької мови Червонопартизанської середньої школи № 1 (наказ 75-а від 01.09.1998). При оформленні пенсії позивачем встановлено, що у 1983 році до її трудової книжки внесено не вірний запис. Довідкою відділу освіти, культури, молоді та спорту Носівської районної державної адміністрації від 24.04.2020 № 03-12/32 підтверджено, що ОСОБА_1 дійсно працювала на посаді вчителя німецької мови Червонопартизанської середньої школи № 1 з 15.08.1983 (наказ № 55 від 30.08.1983 по Носівському райвно) по 01.09.1998 (наказ № 75-а від 01.09.1998). 01.06.2020 наказом Володьководівицької ЗОШ І-ІІІ ст. № 11 про приведення документів щодо роботи ОСОБА_1 у відповідність, встановлено, що наказом по Носівському райвно № 55 від 30.08.1983 призначено на посаду вчителя німецької мови Червонопартизанської середньої школи № 1 випускника Київського педінституту іноземних мов тов. ОСОБА_1 з 15 серпня 1983 року. Відповідний запис внесений до трудової книжки. Наказом по Червонопартизанській середній школі № 1 від 01.09.1983 № 62 п. 2 призначено на посаду бібліотекаря ОСОБА_1 з 1 вересня 1983 року. Проте, всупереч цьому до трудової книжки внесений запис під № 2 від 1.09.1983: «Переведена на посаду бібліотекаря Червонопартизанської середньої школи № 1». Підставою внесення запису зазначений наказ № 62 від 01.09.1983 по школі. Таким чином, запис до трудової книжки не відповідає змісту наказу, в якому зазначається не про переведення, а про прийняття на посаду бібліотекаря. Згідно зі шлюбним свідоцтвом від 17.11.1984 ОСОБА_1 змінила прізвище на « ОСОБА_1 ». Згідно із заявою від 31.08.1998 ОСОБА_1 просила звільнити з посади бібліотекаря школи і перевести на ставку вчителя німецької мови. Таким чином у даній заяві були висловлені два окремі прохання: звільнення з посади бібліотекаря та переведення на повну ставку вчителя, оскільки до цього вона повної ставки не мала, а не на посаду вчителя. У наказі по Червонопартизанській середній школі № 1 від 01.09.1998 № 75а п. 1 зазначено: « ОСОБА_1 перевести на посаду вчителя нім. мови з 01.09.98 р.». Зазначений наказ не відповідає змісту заяви та законодавству, оскільки зазначає про переведення на посаду, яку працівник вже займав до цього. Оскільки першою посадою, на яку прийнята ОСОБА_1 , та яка записана першою у трудовій книжці є посада вчителя німецької мови, то саме посада вчителя німецької мови є основною. Прохання внесення до трудової книжки запису щодо роботи на посаді бібліотекаря від ОСОБА_1 не надходило. Володьководівицька загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів є правонаступником Червонопартизанської середньої школи №

1. В зв`язку з зазначеним, вирішено внести зміни до наказу по Червонопартизанській середній школі № 1 від 01.09.1998 № 75а п. 1 замінивши слова « ОСОБА_1 перевести на посаду вчителя нім. мови з 01.09.98 р.» на слова « ОСОБА_1 звільнили з посади бібліотекаря за власним бажанням згідно зі ст. 38 КЗпП УРСР 31.08.98 р.». Внести зміни до трудової книжки ОСОБА_1 зазначивши про недійсність записів № 2 від 01.09.1983 та № 3 від 01.09.1998. Згідно запису № 7 трудової книжки позивача 01.06.2020 записи за № 2 та за № 3 недійсні (наказ по школі № 11 від 01.06.2020). Таким чином, колегія суддів вважає, що період роботи ОСОБА_1 з 15.08.1983 по 31.08.1998 на посаді вчителя німецької мови повинен бути врахований до спеціального стажу. У апеляційній скарзі відповідач також зазначив, що судом першої інстанції не враховано те, що в період з 15.08.1983 по 01.09.1998 ОСОБА_1 працювала на посаді вчителя німецької мови з навантаженням до 0,5 ставки, а на посаді бібліотекаря на повну ставку. Проте, як правильно зазначив суд першої інстанції, вказаний факт не приймається до уваги, оскільки зарахування роботи на посаді викладача до спеціального педагогічного стажу не ставиться в залежність від того, було це основним місцем роботи особи чи за сумісництвом, за умови, якщо викладацька робота за сумісництвом займає не менше ніж 180 годин на навчальний рік, а також якщо працівникам підприємств, установ, організацій, які крім основної роботи працювали за сумісництвом на посадах науково-педагогічних або педагогічних працівників з обсягом роботи не менше ніж на 0,25 посадового окладу (ставки заробітної плати). Аналогічна правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду, зокрема у постанові від 30.01.2019 по справі № 876/5312/17, які в силу вимог частини 5 статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України, суд враховує при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин. Враховуючи викладені обставини у сукупності, колегія суддів вважає вірним висновок суду першої інстанції про наявність підстав для зарахування періоду трудової діяльності позивача, а саме: з 15.08.1983 по 01.09.1998 до спеціального стажу роботи, який дає право на призначення грошової допомоги у розмірі десяти місячних пенсій відповідно до пункту 7-1 розділу ХV «Прикінцеві положення» ЗУ «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» та наявність підстав для зобов`язання Головне управління Пенсійного фонду України в Чернігівській області призначити та виплатити ОСОБА_1 одноразову грошову допомогу у розмірі десяти місячних пенсій при призначенні пенсії за віком відповідно до п.7-1 розділу ХV «Прикінцеві положення» Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування». Стосовно стягнення на користь позивача витрат на професійну правничу допомогу у розмірі 3000 грн., колегія суддів зазначає наступне. Згідно з частиною першою статті 139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа. Пунктом 1 частини третьої статті 132 КАС України визначено, що до витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать, зокрема, витрати на професійну правничу допомогу. Статтею 134 КАС України передбачено, що витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб`єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат. Для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи. Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами. За змістом частин сьомої, дев`ятої статті 139 КАС України розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. За відсутності відповідної заяви або неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду. При вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, значення справи для сторін, у тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору (у випадках, коли відповідно до закону досудове вирішення спору є обов`язковим) та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялись. Пунктом 3.2 рішення Конституційного Суду України від 30 вересня 2009 року №23-рп/2009, передбачено, що правова допомога є багатоаспектною, різною за змістом, обсягом та формами і може включати консультації, роз`яснення, складення позовів і звернень, довідок, заяв, скарг, здійснення представництва, зокрема в судах та інших державних органах тощо. Вибір форми та суб`єкта надання такої допомоги залежить від волі особи, яка бажає її отримати. Право на правову допомогу - це гарантована державою можливість кожної особи отримати таку допомогу в обсязі та формах, визначених нею, незалежно від характеру правовідносин особи з іншими суб`єктами права. Отже, з викладеного слідує, що до правової допомоги належать також консультації та роз`яснення з правових питань; складання заяв, скарг та інших документів правового характеру; представництво у судах тощо. Аналіз вищенаведених положень процесуального закону дає підстави для висновку про те, що документально підтверджені судові витрати на професійну правничу допомогу адвоката, пов`язані з розглядом справи, підлягають компенсації стороні, яка не є суб`єктом владних повноважень та на користь якої ухвалене рішення, за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень. При цьому, суд не зобов`язаний присуджувати стороні, на користь якої ухвалене судове рішення, всі понесені нею витрати на професійну правничу допомогу, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенства права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, враховуючи такі критерії, як складність справи, витрачений адвокатом час, значення спору для сторони тощо. При визначенні суми компенсації витрат, понесених на професійну правничу допомогу, необхідно досліджувати на підставі належних та допустимих доказів обсяг фактично наданих адвокатом послуг і виконаних робіт, кількість витраченого часу, розмір гонорару, співмірність послуг категоріям складності справи, витраченому адвокатом часу, об`єму наданих послуг, ціні позову та (або) значенню справи. Відповідно до практики Європейського суду з прав людини, про що, зокрема, зазначено у рішеннях від 26 лютого 2015 року у справі "Баришевський проти України", від 10 грудня 2009 року у справі "Гімайдуліна і інших проти України", від 12 жовтня 2006 року у справі "Двойних проти України", від 30 березня 2004 року у справі "Меріт проти України", заявник має право на відшкодування судових та інших витрат лише у разі, якщо доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їх розмір обґрунтованим. На підтвердження витрат, понесених на професійну правничу допомогу, мають бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та ін.), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов`язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження). Зазначені витрати мають бути документально підтверджені та доведені. Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких витрат. Аналогічна правова позиція викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 червня 2018 року у справі № 826/1216/16. Як вбачається з матеріалів справи, позивачем було подано для підтвердження понесених витрат на оплату правничої допомоги такі документи: договір № 10-20 про надання правничої допомоги від 12.08.2020; свідоцтво про право на зайняття адвокатською діяльністю; акт № 10-1-20 прийому-передачі виконаних робіт (наданих послуг) з детальним описом витраченого часу для підтвердження розміру оплати послуг адвоката, а також квитанцію від 03.09.2020 про сплату 3000,00 грн. за надання правничої допомоги. У постанові від 16.06.2020 року Верховний Суд зазначив, що вирішуючи питання про розподіл судових витрат, суд має враховувати, що розмір відшкодування судових витрат, не пов`язаних зі сплатою судового збору, повинен бути співрозмірним з ціною позову, тобто не має бути явно завищеним порівняно з ціною позову. Також судом мають бути враховані критерії об`єктивного визначення розміру суми послуг адвоката. У зв`язку з цим суд з урахуванням конкретних обставин, зокрема ціни позову, може обмежити такий розмір з огляду на розумну необхідність судових витрат для конкретної справи. Перевіривши обґрунтованість заявленої позивачем суми витрат на правову допомогу, колегія суддів дійшла висновку, що розмір відшкодування судових витрат є співмірним та відповідає принципу розумності. Суд першої інстанції ухвалив законне та обґрунтоване рішення, з дотриманням норм матеріального та процесуального права. Відповідно до ч. ч. 1, 2 ст. 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. Апелянт не надав до суду належних доказів, що б підтверджували факт протиправності рішення суду першої інстанції. Відповідно до ст. 242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. Згідно зі ст. 316 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Керуючись ст.ст. 242, 250, 308, 315, 316, 321, 322 КАС України, суд П О С Т А Н О В И В : Апеляційну скаргу Головного управління Пенсійного фонду України в Чернігівській області залишити без задоволення. Рішення Чернігівського окружного адміністративного суду від 12 жовтня 2020 року залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та касаційному оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених пунктом другим частини п`ятої статті 328 КАС України. Головуючий суддя: Є. В. Чаку Судді: І. В. Федотов А. Ю. Коротких