Ухвала КЦС ВС № 310/2431/19

Ухвала Іменем України 04 лютого 2021 року м. Київ справа № 310/2431/19 провадження № 61-792ск21 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Яремка В. В. (суддя-доповідач), Олійник А. С., Погрібного С. О., розглянув касаційну скаргу Акціонерного товариства «Українська залізниця» на ухвалу Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 28 вересня 2020 року та постанову Запорізького апеляційного суду від 09 грудня 2020 року у справі за скаргою Акціонерного товариства «Українська залізниця» на бездіяльність державного виконавця Печерського районного відділу державної виконавчої служби у місті Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ), ВСТАНОВИВ: У квітні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом АТ «Українська залізниця» про стягнення заборгованості з виплати заробітної плати. Рішенням Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 07 жовтня 2019 року, залишеним без змін постановою Запорізького апеляційного суду від 24 січня 2020 року, позов задоволено. Стягнуто з АТ «Українська залізниця» на користь ОСОБА_1 заборгованість з виплати заробітної плати за 240 діб невикористаного часу домашнього відпочинку у розмірі 18 631,20 грн без урахування податків та зборів. У травні 2020 року АТ «Українська залізниця» звернулося до суду зі скаргою на бездіяльність державного виконавця Печерського районного відділу державної виконавчої служби у місті Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) (далі - Печерський РВ ДВС у місті Києві) Коваль Л. І. щодо неповернення виконавчого листа Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 26 лютого 2020 року у справі № 310/2431/19 щодо стягнення заборгованості з виплати заробітної плати за 240 діб невикористаного часу домашнього відпочинку у розмірі 18 631,20 грн без урахування податків та зборів стягувачу без виконання на підставі пункту 9 частини першої статті 37 Закону України «Про виконавче провадження» від 02 червня 2016 року № 1404-VIII (далі - Закон № 1404-VIII). У скарзі АТ «Українська залізниця» просило суд визнати неправомірною зазначену бездіяльність державного виконавця Печерський РВ ДВС у місті Києві Коваль Л. І., зобов`язати державного виконавця винести постанову про повернення виконавчого листа стягувачу без виконання на підставі пункту 9 частини першої статті 37 Закону № 1404-VIII. АТ «Укрзалізниця» посилалося на неправомірні дії державного виконавця з винесення постанови від 01 квітня 2020 року про відкриття виконавчого провадження № 61684770 та на неправомірну бездіяльність стосовно неповернення виконавчого листа стягувачу, порушення пункту 3 розділу III «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про визнання таким, що втратив чинність, Закону України «Про перелік об`єктів права державної власності, що не підлягають приватизації» від 02 жовтня 2019 року № 145-ІХ (далі - Закон № 145-ІХ), яким встановлена заборона вчиняти виконавчі дії відповідно до Закону № 1404-VIII. Стверджувало, що включене до переліку об`єктів, що підлягають приватизації, тому виконавчі провадження щодо нього, у тому числі і ВП № 61684770 підлягають закриттю, виконавчий лист поверненню стягувачу на підставі пункту 9 частини першої статті 37 Закону № 1404-VIII. Ухвалою Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 28 вересня 2020 року, яка залишена без змін постановою Запорізького апеляційного суду від 09 грудня 2020 року, у задоволенні скарги відмовлено. Судові рішення мотивовані тим, що заявник неправильно тлумачить норми законодавства, а тому немає підстав для висновку про порушення державним виконавцем своїх посадових обов`язків. У січні 2021 року до Верховного Суду надійшла касаційна скарга АТ «Українська залізниця» на ухвалу Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 28 вересня 2020 року та постанову Запорізького апеляційного суду від 09 грудня 2020 року, у якій заявник, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить оскаржувані судові рішення скасувати та ухвалити нове рішення, яким скаргу задовольнити, справу передати на розгляд Великої Палати Верховного Суду. Касаційна скарга мотивована тим, що судами попередніх інстанцій не було досліджено наявні в матеріалах справи докази, повно та всебічно не з`ясовано обставини, що мають значення для справи, неправильно застосували норми права. У відкритті касаційного провадження необхідно відмовити з таких підстав. Підставами касаційного оскарження вказаного судового рішення є неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права (частина друга статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України). Відповідно до частини четвертої статті 394 ЦПК України у разі оскарження ухвали (крім ухвали, якою закінчено розгляд справи) суд може визнати касаційну скаргу необґрунтованою та відмовити у відкритті касаційного провадження, якщо правильне застосування норми права є очевидним і не викликає розумних сумнівів щодо її застосування чи тлумачення. Згідно з частиною шостою статті 394 ЦПК України ухвала про відмову у відкритті касаційного провадження повинна містити мотиви, з яких суд дійшов висновку про відсутність підстав для відкриття касаційного провадження. Проаналізувавши зміст оскаржуваного судового рішення, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга є необґрунтованою, а наведені в ній доводи не дають підстав для висновків щодо незаконності та неправильності судового рішення. Відповідно до вимог статті 477 ЦПК України сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду зі скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їхні права чи свободи. Згідно із статтею 451 ЦПК України за результатами розгляду скарги суд постановляє ухвалу. У разі встановлення обґрунтованості скарги суд визнає оскаржувані рішення, дії чи бездіяльність неправомірними і зобов`язує державного виконавця або іншу посадову особу органу державної виконавчої служби, приватного виконавця усунути порушення (поновити порушене право заявника). Якщо оскаржувані рішення, дії чи бездіяльність були прийняті або вчинені відповідно до закону, в межах повноважень державного виконавця або іншої посадової особи органу державної виконавчої служби, приватного виконавця і право заявника не було порушено, суд постановляє ухвалу про відмову в задоволенні скарги. Згідно з пунктом 9 частини другої статті 129 Конституції України, пунктом 7 частини третьої статті 2 ЦПК України основними засадами судочинства є: обов`язковість судового рішення. Виконання судових рішень у цивільних справах є складовою права на справедливий суд та однією з процесуальних гарантій доступу до суду, що передбачено статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Згідно із практикою Європейського суду з прав людини виконання рішення, винесеного будь-яким судом, має розглядатися як невід`ємна частина «судового процесу» для цілей статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (рішення у справі «Горнсбі проти Греції» (Hornsby v. Greece) від 19 березня 1997 року). Відповідно до частин першої, третьої статті 431 ЦПК України виконання судового рішення здійснюється на підставі виконавчого листа, виданого судом, який розглядав справу як суд першої інстанції. Перелік справ, у яких суди допускають негайне виконання судових рішень, визначений статтею 430 ЦПК України і включає справи про присудження працівникові виплати заробітної плати, але не більше ніж за один місяць, та про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника. Згідно з частиною першою статті 1 Закону № 1404-VIII виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) - це сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню. Частиною першою статті 5 Закону № 1404-VIII передбачено, що примусове виконання рішень покладається на органи державної виконавчої служби (державних виконавців) та у передбачених цим Законом випадках на приватних виконавців, правовий статус та організація діяльності яких встановлюються Законом України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів». Відповідно до статті 18 Закону № 1404-VIII державний виконавець зобов`язаний вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії. Державний виконавець: здійснює заходи, необхідні для своєчасного і в повному обсязі виконання рішення, зазначеного в документі на примусове виконання рішення, у спосіб та в порядку, встановленому виконавчим документом і цим Законом. Виконавець зобов`язаний здійснювати заходи примусового виконання рішень у спосіб та в порядку, які встановлені виконавчим документом і цим Законом. Стаття 10 Закону № 1404-VIII визначає, що заходами примусового виконання рішень є: 1) звернення стягнення на кошти, цінні папери, інше майно (майнові права), корпоративні права, майнові права інтелектуальної власності, об`єкти інтелектуальної, творчої діяльності, інше майно (майнові права) боржника, у тому числі якщо вони перебувають в інших осіб або належать боржникові від інших осіб, або боржник володіє ними спільно з іншими особами; 2) звернення стягнення на заробітну плату, пенсію, стипендію та інший дохід боржника; 3) вилучення в боржника і передача стягувачу предметів, зазначених у рішенні; 4) заборона боржнику розпоряджатися та/або користуватися майном, яке належить йому на праві власності, у тому числі коштами, або встановлення боржнику обов`язку користуватися таким майном на умовах, визначених виконавцем; 5) інші заходи примусового характеру, передбачені цим Законом. Водночас пункт 3 розділу III «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 145?ІХ визначено, що забороняється вчиняти виконавчі дії щодо об`єктів права державної власності, які на день набрання чинності Законом були включені до переліків, затверджених Законом України «Про перелік об`єктів права державної власності, що не підлягають приватизації» за винятком стягнення грошових коштів та стягнення товарів, що були передані в заставу за кредитними договорами. Враховуючи, що рішенням суду стягнуто заборгованість по сплаті заробітної плати, отже, заборона вчинення виконавчих дій, встановлена Законом № 145?ІХ, не поширюється на виконання рішення у справі № 310/2431/19 про стягнення грошових коштів. Таким чином, суд першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, дійшов правильного висновку, що скарга не підлягає задоволенню. Європейський суд з прав людини зауважує, що спосіб, у який стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод застосовується до апеляційних та касаційних судів, має залежати від особливостей процесуального характеру, а також до уваги мають бути взяті норми внутрішнього законодавства та роль касаційних судів у них. Вимоги до прийнятності апеляції з питань права мають бути більш жорсткими ніж для звичайної апеляційної скарги. З урахуванням особливого характеру ролі Верховного Суду, як касаційного суду, процедура, яка застосовується у Верховному Суді може бути більш формальною (LEVAGES PRESTATIONS SERVICES v. FRANCE, № 21920/93, § 45, ЄСПЛ, від 23 жовтня 1996 року; BRUALLA GOMEZ DE LA TORRE v. SPAIN, № 26737/95, § 37, 38, ЄСПЛ, від 19 грудня 1997 року). Оскільки правильне застосування норми права є очевидним і не викликає розумних сумнівів щодо її застосування чи тлумачення, тому колегія суддів вважає, що касаційна скарга є необґрунтованою та у відкритті касаційного провадження слід відмовити. Враховуючи, що Верховний Суд відмовляє у відкритті касаційного провадження за поданою скаргою АТ «Українська залізниця» касаційною скаргою, тому відсутні правові підстави для вирішення питання про передачу справи № 310/2431/19 на розгляд Великої Палати Верховного Суду. Отже, відповідно до частини четвертої статті 394 ЦПК України є підстави для визнання касаційної скарги АТ «Українська залізниця необґрунтованою та відмови у відкритті касаційного провадження, оскільки правильне застосування норм права у правовідносинах є очевидним і не викликає розумних сумнівів щодо застосування чи тлумачення. Керуючись частинами четвертою та шостою статті 394 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду,

УХВАЛИВ: У відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою Акціонерного товариства «Українська залізниця» на ухвалу Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 28 вересня 2020 року та постанову Запорізького апеляційного суду від 09 грудня 2020 року у справі за скаргою Акціонерного товариства «Українська залізниця» на бездіяльність державного виконавця Печерського районного відділу державної виконавчої служби у місті Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ), відмовити. Копію ухвали та додані до скарги матеріали надіслати заявникові. Ухвала оскарженню не підлягає. Судді: В. В. Яремко А. С. Олійник С. О. Погрібний