Постанова 4805 № 295/2969/17

УКРАЇНА Житомирський апеляційний суд Справа №295/2969/17 Головуючий у 1-й інст. Перекупка І. Г. Категорія 8 Доповідач Коломієць О. С. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 08 лютого 2021 року Житомирський апеляційний суд у складі: головуючого судді Коломієць О.С. суддів Шевчук А.М., Талько О.Б. з участю секретаря судового засідання Дяченко Ю.Ю. розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Житомирі цивільну справу № 295/2969/17 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про встановлення факту спільного проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу, визнання майна спільною сумісною власністю, визнання права власності на частину майна, виділення у натурі частки майна за апеляційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Богунського районного суду м. Житомира від 04 вересня 2020 року, яке ухвалено суддею Перекупкою І.Г. в м. Житомирі встановив: У травні 2017 року позивач звернулася до суду з позовом на обґрунтування якого зазначила, що з лютого 1996 року вона проживала разом з ОСОБА_2 однією сім`єю без реєстрації шлюбу в орендованих квартирах, вели спільне господарство, мали спільний бюджет та спільно займались підприємницькою діяльністю. 16 лютого 2000 року сторони зареєстрували шлюб, під час якого у них ІНФОРМАЦІЯ_1 народився син ОСОБА_9 . При цьому зазначає, що у період їх спільного проживання без реєстрації шлюбу з лютого 1996 року по 1998 рік, вона разом з ОСОБА_2 спільною працею, за спільні кошти, за допомогою її батька ОСОБА_4 побудували житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1 . Даний житловий будинок був приєднаний до мереж газо-, водо-, електропостачання та закінчений будівництвом у 1998 році. У цьому ж році сторони разом із сином позивача від першого шлюбу ОСОБА_5 та спільним сином ОСОБА_9 вселились в будинок і по травень 2015 року проживали всією сім`єю у даному житлі. В травні 2015 року відповідач, забравши особисті речі залишив сім`ю та будинок. Рішенням Богунського районного суду від 09.12.2015 шлюб між сторонами у справі було розірвано, сина ОСОБА_9 залишено на подальше проживання разом з матір`ю. Позивач пропонувала відповідачу добровільно поділити спільне майно за взаємною згодою, оформити прийняття вище вказаного жилого будинку до експлуатації та оформити правовстановлюючі документи на нього. Проте прийняти дану пропозицію відповідач відмовився. Враховуючи викладене, оскільки домовленості про добровільний розподіл майна, що є їхньою спільною власністю, між сторонами не досягнуто, ОСОБА_1 просила: -встановити факт проживання сторін однією сім`єю без реєстрації шлюбу в період часу з лютого 1996 по 16.02.2000 р.; -визнати завершений будівництвом житловий будинок АДРЕСА_1 і земельну ділянку площею 0,0673 га, на якій розташований завершений будівництвом житловий будинок, спільним сумісним майном сторін у справі; -визнати за позивачем право власності на 3/4 частки завершеного будівництвом житлового будинку АДРЕСА_1 і право власності на 3/4 частки земельної ділянки площею 0,0673 га, на якій розташований завершений будівництвом житловий будинок, а за ОСОБА_2 - право власності на 1/4 частки завершеного будівництвом житлового будинку і право власності на 1/4 частки земельної ділянки площею 0,0673 га; -виділити у натурі ОСОБА_1 ѕ частки із завершеного будівництвом житлового будинку і ѕ земельної ділянки площею 0,0673 га, на якій розташований завершений будівництвом житловий будинок АДРЕСА_1 . Ухвалою Богунського районного суду м. Житомира від 20 липня 2020 року за заявою ОСОБА_1 вжито заходи забезпечення позову у даній справі. Рішенням Богунського районного суду м. Житомира від 04 вересня 2020 року позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено повністю. Визнано факт проживання ОСОБА_1 і ОСОБА_2 однією сім`єю без реєстрації шлюбу в період часу з лютого 1996 по 16.02.2000 р. Визнано об`єкти: завершений будівництвом житловий будинок АДРЕСА_1 і земельну ділянку площею 0,0673 га, на якій розташований завершений будівництвом житловий будинок, спільним сумісним майном (об`єктами права спільної сумісної власності) ОСОБА_1 та ОСОБА_2 . Визнано за ОСОБА_1 право власності на 3/4 частки завершеного будівництвом житлового будинку АДРЕСА_1 і право власності на 3/4 частки земельної ділянки площею 0,0673 га, на якій розташований завершений будівництвом житловий будинок. Визнано за ОСОБА_2 право власності на 1/4 частки завершеного будівництвом житлового будинку АДРЕСА_1 і право власності на 1/4 частки земельної ділянки площею 0,0673 га, на якій розташований завершений будівництвом житловий будинок. Виділено у натурі ОСОБА_1 ѕ частки із завершеного будівництвом житлового будинку АДРЕСА_1 і виділено у натурі ѕ земельної ділянки площею 0,0673 га, на якій розташований завершений будівництвом житловий будинок АДРЕСА_1 . Вирішено питання про розподіл судових витрат. В апеляційній скарзі відповідач ОСОБА_2 , посилаючись на незаконність та необґрунтованість рішення суду першої інстанції, порушення норм матеріального та процесуального права, просить скасувати рішення суду та прийняти нове, яким відмовити у задоволенні позову ОСОБА_1 . Доводи апеляційної скарги обґрунтовує тим, що висновки суду не відповідають фактичним обставинам справи, суд першої інстанції неповно та неправильно встановив обставини, що мають значення для справи, не надав належної оцінки доказам наданим сторонами. При цьому зазначає, що ухвалюючи рішення про встановлення факту проживання сторін однією сім`єю у період з лютого 1996 по 16.02.2000 р.,суд першої інстанції не звернув увагу, що КпШС Української РСР не визначав поняття спільного проживання чоловіка та жінки однією сім`єю без реєстрації шлюбу, а норми СК щодо відносин фактичного подружжя до 01.01.2004 року не застосовуються. А тому від встановлення такого факту позивач ОСОБА_1 не набуває ніяких прав, в тому числі майнових. Також суд безпідставно визнав спірне майно спільною сумісною власністю сторін, оскільки земельна ділянка та сам будинок є спадковим майном, яке належало покійній матері відповідача ОСОБА_7 , спадщину після смерті якої прийняв відповідач. При цьому в період спорудження будинку (з 1996 по 1998 рік) сторони не перебували у зареєстрованому шлюбі, і відповідач не надала доказів на підтвердження того, що спірний будинок було побудовано внаслідок спільної праці сторін та забудовника ОСОБА_7 , і це було обумовлено угодою між ними. Крім того, просив скасувати заходи забезпечення позову, які накладені ухвалою Богунського районного суду м.Житомирі від 20 липня 2020 року. У поданому відзиві на апеляційну скаргу позивач просила апеляційну скаргу відповідача відхилити, рішення суду першої інстанції залишити без змін. При цьому зазначає, що рішення суду є законним та обґрунтованим, оскільки суд першої інстанції під час розгляду справи вірно встановив обставини справи, правильно застосував матеріальний закон, дотримався процедури розгляду справи та вирішив спір у відповідності з нормами чинного законодавства. В судовому засіданні відповідач та його представник доводи апеляційної скарги підтримали, просили її задовольнити. Позивач та її представник просили апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін. Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, суд приходить до висновку, що апеляційна скарга підлягає до задоволення з наступних підстав. Судом під час розгляду справи встановлено, що ОСОБА_2 перебував у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_8 до 14 січня 1997 року, про що свідчить штам про розірвання шлюбу в паспорті відповідача серії НОМЕР_1 (а.с.27 т.2). 16 лютого 2000 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 зареєстрували шлюб, про що свідчить актовий запис № 121 вчинений Житомирськими міським відділом реєстрації актів громадського стану. Від даного шлюбу сторони мають сина ОСОБА_9 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . Рішенням Богунського райсуду м. Житомира від 09 грудня 2015 року шлюб між сторонами розірвано (а.с.25). Відповідно до рішення Житомирської міської ради № 467 від 31 серпня 1995 року матері відповідача - ОСОБА_7 , як забудовнику, для будівництва індивідуального житлового будинку була виділена земельна ділянка площею 490 кв.м. за адресою: АДРЕСА_1 (а.с.38-41). 18 лютого 1998 року ОСОБА_7 був виданий державний акт про право приватної власності на земельну ділянку площею 0,0673 для обслуговування житлового будинку і господарських будівель за адресою: АДРЕСА_1 (а.с.51). Згідно технічного паспорту на садибний (індивідуальний) житловий будинок АДРЕСА_1 , який був виготовлений на замовлення ОСОБА_2 12 червня 1998 року, даний житловий будинок є незавершеним будівництвом і відсоток готовності складає - 86% (а.с.48-50). На даній земельній ділянці розташований завершений будівництвом житловий будинок (100% готовності), який не введений в експлуатацію (висновок будівельно-технічної та земельно-технічної експертизи № 2412/18/1319/20-25 від 28.04.2020) (а.с.151-188). ІНФОРМАЦІЯ_3 ОСОБА_7 померла. 14 квітня 2017 року приватним нотаріусом Житомирського міського нотаріального округу Сіранчук Розою Василівною була відкрита спадкова справа № 12/2017 за заявою ОСОБА_2 до майна померлої ОСОБА_7 (а.с.36). 15 липня 2020 року приватний нотаріус видав відповідачу ОСОБА_2 свідоцтво про право на спадщину за законом після смерті матері на земельну ділянку, загальною площею 0,0673, кадастровий номер 1810136300:08:011:0017, що розташована за адерсою: АДРЕСА_1 , цільове призначення - для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) (а.с.98). Так задовольняючи вимоги позивача суд виходив з наявності підстав для встановлення факту проживання ОСОБА_1 та ОСОБА_2 однією сім`єю без реєстрації шлюбу в період часу з лютого 1996 по 16.02.2000 р. Разом з тим такий висновок суду є помилковим виходячи з наступного. Відповідно до частини першої ст. 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи. Так положення Кодексу Законів про шлюб та сім`ю Української РСР не містили норми про спільне проживання жінки та чоловіка однією сім`єю, які не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі. При цьому інститут спільного проживання осіб як чоловіка і жінки без реєстрації шлюбу було введено в національне законодавство Сімейним Кодексом України. Відповідно до статті 74 СК України якщо жінка та чоловік проживають однією сім`єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними. На майно, що є об`єктом спільної сумісної власності жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, поширюється положення глави 8 цього Кодексу. Згідно пункту 1 Розділу VII СК України цей Кодекс набирає чинності одночасно з набранням чинності Цивільним Кодексом України, тобтоз 01 січня 2004 року. Тому встановлення факту проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу в період до 01 січня 2004 року законом не передбачено. Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом в постанові від 24.01.2020 у справі № 546/912/16-ц. Отже висновок суду про наявність підстав для встановлення даного факту проживання ОСОБА_1 та ОСОБА_2 однією сім`єю без реєстрації шлюбу є помилковим. Також колегія суддів не може погодитись з висновком суду по наявність підстав для визнання завершеного будівництвом житлового будинку та земельної ділянки площею 0,0673га спільним сумісним майном (об`єктами права спільної сумісної власності) ОСОБА_1 та ОСОБА_2 виходячи з наступного. Відповідно до роз`яснень, що містяться в пункті 12 постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 червня 1998 року № 6 «Про застосування судами деяких норм Кодексу Законів про шлюб та сім`ю України» (у редакції, яка була чинною на момент спірних правовідносин), спори про поділ майна осіб, які живуть однією сім`єю, але не перебувають у зареєстрованому шлюбі, мають вирішуватися згідно з пунктом 1 статті 17 Закону України «Про власність», відповідних норм ЦК Української РСР та з урахуванням пункту 5 постанови Пленуму Верховного Суду України від 22 грудня 1995 року № 20 «Про судову практику у справах за позовами про захист прав приватної власності». Правила статей 22, 28, 29 КпШС Української РСР в цих випадках не застосовуються. Так, згідно із частиною першою статті 17 Закону України «Про власність», який був чинним на час виникнення спірних правовідносин, майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім`ї, є їх спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними. Частиною другою статті 112 ЦК Української РСР 1963 року визначено, що сумісною власністю є спільна власність без визначення часток. За змістом пункту 5 постанови Пленуму Верховного Суду України від 22 грудня 1995 року № 29 «Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності» (у редакції, яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин), розглядаючи позови, пов`язані з спільною власністю громадян, суди повинні виходити з того, що відповідно до чинного законодавства спільною сумісною власністю є не лише майно, нажите подружжям за час шлюбу (статті 16 Закону «Про власність», статті 22 КпШС Української РСР), а й майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім`ї, або майно, придбане внаслідок спільної праці громадян, що об`єдналися для спільної діяльності, коли укладеною між ними письмовою угодою визначено, що воно є спільною сумісною власністю (пункту 1 статті 17, статті 18, пункту 2 статті 17 Закону України «Про власність»), тощо. У пункті 4 Постанови Пленуму ВСУ № 7 від 04 жовтня 1991 року (із змінами і доповненнями) «Про практику застосування судами законодавства, що регулює право приватної власності громадян на жилий будинок» роз`яснено, що оскільки згідно зі ст. 17 ЗК і ст.14 ЗУ «Про власність» земельна ділянка для будівництва жилого будинку і господарських будівель надається громадянину у приватну власність, участь інших осіб у будівництві не створює для них права приватної власності на жилий будинок, крім випадків, коли це передбачено законом. Згідно зі статтями 16 і 17 ЗУ «Про власність» таке право, зокрема, виникає, коли будівництво велось подружжям в період шлюбу - жилий будинок у зв`язку з цим є їх спільною сумісною власністю, або велось за рахунок спільної праці членів сім`ї - жилий будинок стає їх спільною сумісною власністю, якщо інше не було встановлено письмовою угодою між ними. Інші особи, які приймали участь у будівництві жилого будинку не підставі угоди про створення спільної власності, яка відповідає законодавству, вправі вимагати не визнання права власності на будинок, а відшкодування своїх витрат на будівництво, якщо допомогу забудовнику вони надавали не безоплатно. Аналіз наведених роз`яснень дає підстави для висновку про те, що спільна сумісна власність у період побудови спірного будинку (з 1996 року по 1998 рік) згідно законодавства, яке діяло у той час, виникала у таких випадках: майно придбане подружжям за час шлюбу; майно придбане внаслідок спільної праці членів сім`ї; майно придбане внаслідок спільної праці громадян, що об`єдналися для спільної діяльності, коли укладеною між ними письмовою угодою визначено, що це майно є сумісною власністю. У досліджуваний період ОСОБА_1 та ОСОБА_2 у зареєстрованому шлюбі не перебували. При цьому позивач ОСОБА_1 , у розумінні приписів ст. 6,12,13, 22, 95, 96 КпШС УРСР, не була членом його сім`ї, як і не була членом сім`ї матері відповідача - ОСОБА_7 , яка була забудовником і власником земельної ділянки, оскільки за змістом наведених норм закону поняттям «члени сім`ї» охоплювалося коло осіб, які мали кровний зв`язок, або ж їхні взаємовідносини виникали внаслідок встановлення опіки (піклування), усиновлення. Відповідно до ч.2 ст. 430 ЦК УРСР 1963 року громадяни можуть укладати договір про сумісну діяльність лише для задоволення своїх особистих побутових потреб. За змістом п.2 ч.1 ст. 44 ЦК УРСР такий договір мав укладися у письмовій формі. Докази існування певної угоди між ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_7 щодо створення спільної власності на будинок матеріали справи не містять. Визнаючи будинок і земельну ділянку спільною сумісною власністю, суд першої інстанції виходив з доведеності таких фактів: спільне проживання сторін однією сім`єю без реєстрації шлюбу, спільна праця та спільні кошти, які витрачалися на спорудження будинку По суті такі висновки суд першої інстанції зробив на підставі показів свідків, оскільки у рішенні суду відсутні посилання на інші докази, які б у сукупності підвереджували ту обставину, що сторони у справі разом з матір`ю відповідача побудували будинок внаслідок їхньої спільної праці і це було обумовлено угодою між ними. При цьому колегія суддів враховує, що на підтвердження своїх вимог про визнання права власності на частину спірного житлового будинку позивач мала б надати докази, з яких можливо було б встановити факт внесення нею певних коштів на його спорудження чи придбання нею будь-яких будівельних матеріалів необхідних для його будівництва. Сам лише факт посилання позивача на зайняття бізнесом не може бути доказом участі у будівництві спірного будинку, а показання свідків не можуть підтверджувати обставини участі коштами у будівництві цього нерухомого майна щодо розміру такої участі. Згідно з частиною першою статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. З урахуванням вищевикладеного, оцінивши надані сторонами докази у справі, колегія суддів дійшла висновку про безпідставність позовних вимог ОСОБА_1 щодо визнання спірного нерухомого майна спільною сумісною власністю та визнання за позивачем права власності на ѕ частини житлового будинку і земельної ділянки, а також поділ їх в натурі, оскільки позивачем не надано належних та допустимих доказів на підтвердження того, що зазначене спірне майно було набуте ОСОБА_1 , ОСОБА_2 внаслідок їх спільної праці, або доказів укладення між ними та матір`ю відповідача письмової угоди про створення спільної сумісної власності, тому відсутні правові підстави для задоволення позову в цій частині також. Таким чином, невідповідність висновків суду обставинам справи, неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, призвело до ухвалення у справі незаконного рішення, а тому останнє підлягає скасуванню з постановленням нового судового рішення про відмову в задоволенні позову з вищевказаних підстав (п.3, п.4 ч.1 ст. 376 ЦПК України). Відповідно до ч.1, 9 ст. 158 ЦПК України суд може скасувати заходи забезпечення позову з власної ініціативи або за вмотивованим клопотанням учасника справи. У випадку залишення позову без розгляду, закриття провадження у справі або у випадку ухвалення рішення щодо повної відмови у задоволенні позову суд у відповідному судовому рішенні зазначає про скасування заходів забезпечення позову. За таким обставин, враховуючи, що у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено у повному обсязі, колегія суддів дійшла висновку про скасування заходів забезпечення позову, які були вжиті ухвалою Богунського районного суду м. Житомирі від 20 липня 2020 року. Відповідно до ст. 141 ЦПК України з позивача на користь відповідача підлягають стягненню судові витрати по сплаті судового збору за подання апеляційної скарги. Керуючись ст.367, 368, 374, 376, 381-384 ЦПК України, суд п о с т а н о в и в : Апеляційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити. Рішення Богунського районного суду м. Житомира від 04 вересня 2020 року скасувати та ухвалити нове судове рішення про відмову у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про встановлення факту спільного проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу, визнання майна спільною сумісною власністю, визнання права власності на частину майна, виділення у натурі частки майна. Скасувати заходи забезпечення позову, накладені ухвалою Богунського районного суду м.Житомирі від 20 липня 2020 року. Стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судовий збір за подання апеляційної скарги в розмірі 5760,00 грн. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена у касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Повний текст постанови складено 12 лютого 2021 року. Головуючий Судді