Постанова 4812 № 483/1401/20

08.02.21 22-ц/812/116/21 Єдиний унікальний номер справи № 483/1401/20 Провадження № 22-ц/812/116/21 Головуючий в апеляційній інстанції - Лисенко П.П. П О С Т А Н О В А іменем України 08 лютого 2021 року м. Миколаїв Колегія суддів судової палати в цивільних справах Миколаївського апеляційного суду у складі: головуючого: Лисенка П.П., суддів: Самчишиної Н.В., Серебрякової Т.В., із секретарем судового засідання Лівшенком О.С., за відсутності учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час та місце розгляду справи, переглянувши у відкритому судовому засіданні за апеляційною скаргою ОСОБА_1 заочне рішення Очаківського міськрайонного суду Миколаївської області, яке ухвалене 03 листопада 2020 року о 10 годині 57 хвилин, в приміщенні того ж суду, під головуванням судді Куцарова В.І., у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання особи такою, що втратили право користування житлом, - в с т а н о в и л а : У вересні 2020 року ОСОБА_1 пред`явила до ОСОБА_2 вищевказаний позов, який обґрунтовувала наступним. Їй, на підставі договору купівлі-продажу № 0763 від 17 серпня 2001 року, на праві приватної власності належить житловий будинок АДРЕСА_1 . За вказаною адресою зареєстрований і відповідач, з яким вона перебувала у шлюбі з 18 грудня 1993 року, який розірвано за рішенням суду від 09 березня 2017 року. Посилаючись на те, що відповідач, починаючи з липня 2019 року не проживає в даному будинку, не сплачує комунальні послуги та на те, що наявність зареєстрованого відповідача, позбавляє її права належним чином користуватися своїм майном, просила визнати ОСОБА_2 таким, що втратив право користування житловий будинком за вищевказаною адресою. Заочним рішенням Очаківського міськрайонного суду Миколаївської області від 03 листопада 2020 року в задоволені позову відмовлено. Не погодившись з рішенням суду, позивач подала на нього апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, просила його скасувати та прийняти постанову, якою задовольнити позовні вимоги у повному обсязі. Вивчивши матеріали цивільної справи та, перевіривши надані докази, колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Миколаївського апеляційного суду приходить до висновку, що апеляційну скаргу ОСОБА_1 слід залишити без задоволення, а оскаржене рішення - без змін, виходячи з наступних підстав. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позивач належними та допустимими доказами не довела, що відповідач більше року не проживає за вказаною адресою без поважних причин, хоча за процесуальним законом, то є її обов`язком. Колегія суддів судової палати в цивільних справах Миколаївського апеляційного суду, погоджується з обставинами та правовідносинами, встановленими судом 1 інстанції, вважає їх вірними, обґрунтованими й законними. За Конституцією України, ст.4, 49 ЦПК України та ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка є частиною національного законодавства, кожній особі, як фізичній так і юридичній, а також державі гарантовано судовий захист їх інтересів. Відповідно до статей 1, 3 ЦК України, 2, 4, 12-13, 367 ЦПК України завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення, в порядку позовного, наказного та окремого провадження, цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також справ, розгляд яких, в порядку цивільного судочинства, прямо передбачено законом. Кожна особа, а у встановлених законом випадках, органи та особи, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси, мають право в порядку, встановленому Цивільним процесуальним кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів; або прав, свобод та інтересів інших осіб, інтереси яких вони захищають, державних чи суспільних інтересів. Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України і обраний позивачем. Суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до ЦПК України, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів, наданих сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. При цьому, суд сприяє всебічному і повному з`ясуванню обставин справи, для чого роз`яснює особам, які беруть участь у справі, їх права та обов`язки, попереджує про наслідки вчинення або не вчинення процесуальних дій і допомагає здійсненню їхніх прав. Відповідно до статей 12, 78, 81, 263ЦПКУкраїни та постанови Пленуму Верховного Суду України № 14 від 18 грудня 2009 року «Про судове рішення у цивільній справі» - рішення суду у цивільній справі, як найважливіший акт правосуддя, покликаний забезпечити захист гарантованих Конституцією України прав і свобод людини і наповнити реальністю принцип верховенства права, повинен ухвалюватися за неухильного додержання вимог чинного процесуального законодавства про його законність і обґрунтованість. Рішення визнається законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги цивільно-процесуального законодавства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. При ухваленні рішення суд бере до уваги, що цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, при рівності прав щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості. Враховуючи принцип безпосередності судового розгляду цивільних справ, рішення може бути обґрунтоване лише доказами, одержаними у визначеному законом порядку та дослідженими в тому судовому засіданні, в якому ухвалюється рішення. Суд оцінює докази відповідно до вимог статей 77 - 78, ч.ч. 3-4 ст. 82, 89 ЦПК України за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Обставини, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть вважатися встановленими в цивільній справі, якщо такі засоби доказування відсутні. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення. Обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній справі, господарській або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Результати оцінки доказів суд відображає в рішенні, в якому наводяться мотиви їх прийняття чи відмови у прийнятті. При цьому, згідно із статтею 81 ЦПК України, обов`язок доказування певних обставин лежить на стороні, яка посилається на них як на підставу своїх вимог та заперечень. Недоведеність обставин, на наявності яких наполягає позивач - є підставою для відмови у позові; а у разі, якщо на тому наполягає відповідач - для відхилення його заперечень проти позову, а, відповідно, для задоволення вимог позивача. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їх права та обов`язки, мають право оскаржити рішення суду першої інстанції в апеляційному порядку. Під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції. Для цього він досліджує докази, які судом першої інстанції були досліджені з порушенням встановленого порядку або в дослідженні яких було неправомірно відмовлено, а також нові докази, неподання яких до суду першої інстанції було зумовлено поважними причинами. При цьому, апеляційний суд не обмежений доводами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення. Якщо поза увагою доводів апеляційної скарги залишилась очевидна незаконність або необґрунтованість рішення суду першої інстанції у справах окремого провадження, апеляційний суд перевіряє справу в повному обсязі. Перевіряючи законність і обґрунтованість оскаржуваного судового рішення суд апеляційної інстанції виходить з повноважень суду апеляційної інстанції, визначених статтею 374 ЦПК України, і відповідних їм підстав щодо перегляду судових рішень в апеляційному порядку, передбачених статтями 375, 383 ЦПК України. Зокрема, він повинен з`ясувати: чи враховані судом першої інстанції при ухваленні рішення всі факти, що входять до предмета доказування; чи підтверджені обставини (факти), якими мотивовано рішення, належними й допустимими доказами та чи доведені вони; чи відповідають висновки суду встановленим фактам; чи дотримано та чи правильно застосовані норми матеріального й процесуального права. Рішення суду 1 інстанції в повній мірі відповідає виписаному. Так, з матеріалів справи вбачається, що з 18 грудня 1993 року сторони перебували у шлюбі, який розірвано за рішенням суду від 09 березня 2017 року (а.с. 9). В цей період, за біржовим договором купівлі-продажу № 0763 від 17 серпня 2001 року на ім`я позивача, було придбано будинок АДРЕСА_1 (а.с. 7, 8). Сторони разом вселилися в нього і проживали до виникнення даного спору. Вони обидва зареєстрували будинок, як місце свого проживання і залишаються зареєстрованими в ньому і натепер. За твердженнями позивача, починаючи з липня 2019 року відповідач не проживає в даному будинку, на підтвердження чого позивачем надано Акт від 01 вересня 2020 та до апеляційної скарги долучено Акт від 05 листопада 2020 року складені депутатом в присутності свідків (а.с. 10, 50). При цьому, нею не вказані будь-які поважні чи неповажні, причини такого. Вказані ж акти, самі по собі не можуть слугувати належним та беззастережним доказом втрати відповідачем права на проживання у будинку, тим більше, без доведеності позивачем факту набуття житла в її особисту приватну власність, що б давало суду можливість по іншому, чим передбачено ст. 22 КпШС України (зараз ст. 60 СК України) тлумачити обставини, щодо набуття будинку в період шлюбу, а, відповідно, і права кожної із сторін на нього. Більше того, позивач, не довела відсутність відповідача в будинку без поважних причин, хоча доведеність такої обставини є обов`язковим, для визнання особи такою, що втратила право на проживання. Що ж до її твердження про те, що будучи зареєстрованим в будинку, відповідач фактично перешкоджає їй користуватися житлом, не є переконливим, оскільки вказана обставина ніяким чином не позбавляє позивача права належним чином користуватися своїм майном, а тому позовні вимоги не можуть бути задоволені. Конституцією Українипередбачено як захист права власності, так і захист права на житло. Статтею 41 Конституції Українивстановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі. За положеннями статті 47 Конституції Україникожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду. Частиною першою статті 383 ЦК Українита статтею 150 Житлового кодексу Української РСР(далі - ЖК Української РСР) закріплені положення, відповідно до яких громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ними (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей та інших осіб. Згідно з частиною першою статті 156 ЖК Української РСРчлени сім`ї власника жилого будинку, які проживають разом із ним у будинку, що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням. Відповідно до частини четвертої статті 156 ЖК Української РСРдо членів сім`ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу, а саме подружжя, їх діти і батьки. Членами сім`ї власника може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство. Статтею 317 ЦК Українивстановлено, що власникові належить право володіння, користування і розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна. Згідно з статтею 391 ЦК Українивласник має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном. Зазначена норма матеріального права визначає право власника, у тому числі житлового приміщення або будинку, вимагати будь-яких усунень свого порушеного права від будь-яких осіб будь-яких шляхом, який власник вважає прийнятним. Визначальним для захисту права на підставі цієї норми права є наявність у позивача права власності та встановлення судом наявності перешкод у користуванні власником своєю власністю. При цьому не має значення, ким саме порушене право та з яких підстав. Статтею 405 ЦК Українипередбачено, що члени сім`ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником. Член сім`ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім`ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом. Відповідно до вказаної норми закону при вирішенні питання про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, враховуються причини її відсутності. Підставою для визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, може слугувати лише свідома поведінка такої особи, яка свідчить про втрату нею інтересу до такого житлового приміщення. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених ЦПК України, при цьому саме на позивача процесуальний закон покладає обов`язок довести факт відсутності відповідача понад встановлені статтею 71 ЖК Української РСРстроки у жилому приміщенні без поважних причин. Частиною четвертою статті 10 ЦПК Україниі статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини»(далі - ЄСПЛ) на суд покладено обов`язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод1950 року (далі - Конвенція) і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику ЄСПЛ як джерело права. Відповідно до статті 1 першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свободкожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Відповідно до практики ЄСПЛ під майном також розуміються майнові права. Зазначені висновки викладені у Постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 09 грудня 2020 року у справі № 209/2642/18. Згідно із статтею 8 Конвенції кожен має право на повагу до свого приватного та сімейного життя, до свого житла та кореспонденції. Поняття «житло» не обмежується приміщеннями, яке законно займають або законно створено. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме від наявності достатніх та триваючих зв`язків із конкретним місцем (рішення ЄСПЛ від 18 листопада 2004 року в справі «Прокопович проти Росії», заява № 58255/00, пункт 36). Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення ЄСПЛ від 13 травня 2008 року у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства», заява № 19009/04, пункт 50). Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві» (рішення ЄСПЛ від 18 грудня 2008 року в справі «Савіни проти України», заява № 39948/06, п. 47). У пункті 44 рішення ЄСПЛ від 02 грудня 2010 року в справі «Кривіцька та Кривіцький проти України», заява № 30856/03, ЄСПЛ визначив, що втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою. Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві. ОСОБА_1 разом з апеляційною скаргою, подано клопотання про виклик свідків у суд апеляційної інстанції, в той час як у суді І інстанції такого клопотання не заявлялося. Вказане клопотання задоволенню не підлягає, оскільки стороною позивача не надано доказів неможливості допитати вказаних свідків у суді І інстанції. Інших обґрунтувань, які б слугували доказом відсутності відповідача у спірному житлі без поважних причин понад рік, апеляційна скарга не містить. У зв`язку з цим, колегія суддів вважає, що висновок районного суду про відмову у задоволенні позовних вимог в повній мірі відповідає обставинам справи, а рішення суду І інстанції є законним та обґрунтованим. Керуючись ст. 367, 374, 375, 381-382 ЦПК України, колегія суддів, п о с т а н о в и л а: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а заочне рішення Очаківського міськрайонного суду Миколаївської області від 03 листопада 2020 року без змін. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена у касаційному порядку відповідно до вимог ст. 389 ЦПК України до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту. Головуючий: П.П. Лисенко Судді: Н.В. Самчишина Т.В. Серебрякова Повний текст постанови складено 09 лютого 2021 року.