Постанова 4856 № 120/2045/20-а

П О С Т А Н О В А ІМЕНЕМ УКРАЇНИ Справа № 120/2045/20-а Головуючий у 1-й інстанції: Богоніс М.Б. Суддя-доповідач: Сапальова Т.В. 26 січня 2021 року м. Вінниця Сьомий апеляційний адміністративний суд у складі колегії: головуючого судді: Сапальової Т.В. суддів: Смілянця Е. С. Капустинського М.М. за участю: секретаря судового засідання: Колісниченко Ю.В., представника відповідача: Бешлея І.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Головного управління Національної поліції у Вінницькій області на рішення Вінницького окружного адміністративного суду від 18 серпня 2020 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління Національної поліції у Вінницькій області про визнання бездіяльності неправомірною та зобов`язання вчинити дії, В С Т А Н О В И В : в травні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до Вінницького окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Головного управління Національної поліції у Вінницькій області про визнання протиправною бездіяльності Головного управління Національної поліції у Вінницькій області щодо здійснення повного розрахунку компенсації за невикористані 10 діб щорічної чергової відпустки за 2016 рік при звільненні позивача з посади начальника слідчого відділення Ладижинського відділення поліції Бершадського відділу поліції Головного управління Національної поліції у Вінницькій області; визнання протиправною бездіяльності Головного управління Національної поліції у Вінницькій області щодо внесення відомостей до наказу від 25 квітня 2016 року №74 по особовому складу про звільнення ОСОБА_2 про нарахування та виплату грошової компенсації за невикористані дні щорічної чергової відпустки у 2006 році за 30 календарних днів (діб) та невикористані додаткові дні соціальної відпустки, як учаснику бойових дій, у кількості 28 календарних днів (діб) за 2015- 2016 роки; зобов`язання Головного управління Національної поліції у Вінницькій області внести зміни до наказу від 25 квітня 2016 року №74 по особовому складу про звільнення ОСОБА_2 з посади начальника слідчого відділення Ладижинського відділення поліції Бершадського відділу поліції Головного управління Національної поліції у Вінницькій області, включивши відомості про невикористані дні щорічної чергової відпустки у 2006 році за 30 календарних днів (діб) та про нарахування і виплату грошової компенсації за невикористані додаткові дні соціальної відпустки, як учаснику бойових дій, у кількості 28 календарних днів (діб) за 2015-2016 роки; визнання протиправною бездіяльностіГоловного управління Національної поліції у Вінницькій області щодо не нарахування ОСОБА_2 грошової компенсації за невикористані у 2015 - 2016 роках дні додаткової соціальної відпустки терміном 28 діб, як учаснику бойових дій; зобов`язання Головного управління Національної поліції у Вінницькій області нарахувати та виплатити ОСОБА_2 грошову компенсацію за невикористані 28 календарні дні додаткової соціальної відпустки, як учаснику бойових дій, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з служби; визнання протиправною бездіяльності Головного управління Національної поліції у Вінницькій області щодо ненарахування ОСОБА_2 грошової компенсації за невикористану щорічну чергову відпустку терміном 30 діб за 2006 рік; зобов`язання Головного управління Національної поліції у Вінницькій області нарахувати та виплатити ОСОБА_2 грошову компенсацію за невикористану щорічну чергову відпустку терміном 30 діб за 2006 рік; зобов`язання Головного управління Національної поліції у Вінницькій області нарахувати ОСОБА_1 середній заробіток за весь час затримки розрахунку при звільненні з 26 квітня 2016 року по день постановлення рішення суду. Крім того, в позовні заяві ОСОБА_1 заявив клопотання про стягнення з відповідача витрат на правову допомогу в розмірі 20 000 грн. Рішенням Вінницького окружного адміністративного суду від 18 серпня 2020 року позов задоволено частково; визнано протиправною бездіяльність Головного управління Національної поліції у Вінницькій області щодо нарахування та виплати ОСОБА_1 грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за період з 2015 по 2016 роки, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення із служби 25.04.2016; зобов`язано Головне управління Національної поліції у Вінницькій області нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за період з 2015 по 2016 роки, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення із служби 25.04.2016. У задоволенні позову в іншій частині відмовлено. Не погодившись з вказаним судовим рішенням, позивач та відповідач оскаржили його в апеляційному порядку. В обґрунтування своєї апеляційної скарги позивач зазначає про те, що суд першої інстанції безпідставно не зазначив кількість календарних днів додаткової відпустки як учаснику бойових дій, за які позивачу має бути сплачено грошову компенсацію, оскільки з урахуванням положень чинного законодавства ОСОБА_1 мав право на отримання 28 днів додаткової соціальної відпустки. Крім того, відповідач не провів нарахування та виплату компенсації за невикористані 10 діб щорічної основної відпустки за 2016 рік у день звільнення, що є підставою застосування ч.1-2ст. 117 КЗпП України Відповідач у відзиві на апеляційну скаргу заперечив проти її доводів і просить залишити апеляційну скаргу позивача без задоволення. Головне управління Національної поліції у Вінницькій області в обґрунтування своєї апеляційної скарги зазначає про те, що на момент звільнення відповідач не володів інформацією про те, що ОСОБА_1 є учасником бойових дій, протягом 2015-2016 років позивач не звертався з рапортами про надання додаткової відпустки як учаснику бойових дій. Крім того, відповідач визнає, що ОСОБА_1 мав право на додаткову оплачувану відпустку як учасник бойових дій, однак стверджує, що жодним нормативним актом не передбачено грошової компенсації у випадку її невикористання поліцейським. Відзив позивача на апеляційну скаргу відповідача на адресу Сьомого апеляційного адміністративного суду не надходив, що відповідно до ч.4 ст.304 КАС України не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції. Позивач в судове засідання не з`явився, повноважних представників в судове засідання не направив, хоча повідомлявся про дату, час та місце апеляційного розгляду справи, що підтверджується матеріалами справи. Відповідно до ч.2 ст.313 КАС України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи. Представник Головного управління Національної поліції у Вінницькій області в судовому засіданні підтримав вимоги своєї апеляційної скарги та просив її задовольнити, проти апеляційної скарги позивача заперечив та просив залишити її без задоволення. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи та перевіривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу Головного управління Національної поліції у Вінницькій області необхідно залишити без задоволення, а апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково, виходячи з наступного. Судом першої інстанції встановлено, що позивач є учасником бойових дій з 14.08.2015, що підтверджується посвідченням учасника бойових дій серії НОМЕР_1 , виданим УМВС у Вінницькій області (а.с.9). Наказом Головного управління Національної поліції у Вінницькій області від 19.11.2015 № 5 о/с позивача звільнено зі служби в поліції за п. 7 ст. 77 Закону України «Про Національну поліцію» за власним бажанням (а.с.11). Постановою Вінницького апеляційного адміністративного суду від 15.03.2016 у справі № 802/3976/15-а визнано протиправним та скасовано наказ № 5 о/с від 19.11.2015 в частині звільнення зі служби в поліції за власним бажанням ОСОБА_1 ; поновлено ОСОБА_1 на роботі на посаді начальника слідчого відділення Ладижинського відділення поліції Бершадського відділу поліції Головного управління Національної поліції у Вінницькій області з 19.11.2015; стягнуто з Головного управління Національної поліції у Вінницькій області на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 19.11.2015 по 15.03.2016 в розмірі 25839 грн. з вирахуванням податків та зборів (а.с.12-16). Наказом Головного управління Національної поліції у Вінницькій області від 25.04.2016 № 74 о/с на підставі постанови Вінницького апеляційного адміністративного суду від 15.03.2016 у справі № 802/3976/15-а позивача поновлено на посаді начальника слідчого відділення Ладижинського ВП Бершадського ВП ГУНП у Вінницькій області (за рахунок посади начальника Оратівського ВП Гайсинського ВП) з 19.11.2015, нараховано та виплачено середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 19.11.2015 по 15.03.2016 в розмірі 25839 грн. (а.с.17). 25.04.2016 позивач подав рапорт про звільнення за власним бажанням у зв`язку з сімейними обставинами з 26.04.2016 (а.с.58). Наказом Головного управління Національної поліції у Вінницькій області від 25.04.2016 № 74 о/с відповідно до п. 7 ч. 1 ст. 77 Закону України «Про Національну поліцію» майора поліції ОСОБА_1 начальника слідчого відділення Ладижинського ВП Бершадського ВП ГУНП у Вінницькій області звільнено за власним бажанням з 26.04.2016 (а.с.18). З метою нарахування та виплати компенсації за невикористану щорічну відпустку за 2006 рік, 2016 рік, а також додаткову відпустку за період з 2015 по 2016 рік позивач 04.03.2020 та 07.04.2020 звернувся із відповідними заявами до відповідача (а.с.19, 21). Листом від 30.03.2020 № Д-204/04/12-2020 позивача повідомлено про відмову у нарахуванні та виплаті грошової компенсації за невикористані дні додаткової відпустки за період з 2015 по 2016 рік. Також позивача повідомлено, що наказом від 19.03.2020 № 55 о/с внесено зміни до наказу від 25.04.2016 № 74 о/с та проведено нарахування компенсації за 10 діб щорічної основної відпустки за 2016 рік (а.с.20, 56). 29.04.2020 відповідач перерахував на особовий рахунок позивача компенсацію за невикористану щорічну відпустку за 2016 рік в розмірі 2194,09 грн (а.с.25). Листом відповідача від 06.05.2020 № 678/04/29-2020 позивача повідомлено, що питання про виплату компенсації за невикористану відпустку за 2006 рік належить до компетенції ліквідаційної комісії УМВС України у Вінницькій області (а.с.22). Вважаючи, що відповідачем протиправно не виплачено грошову компенсацію за невикористані календарні дні щорічної основної відпустки за 2006 рік та додаткової відпустки за період з 2015 по 2016 рік, позивач звернувся до суду з адміністративним позовом у даній справі. Частково задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що позивач, як учасник бойових дій, не використав дні додаткової відпустки у 2015 2016 роках, а отже набув право на отримання грошової компенсації замість них у зв`язку із звільненням зі служби. Відмовляючи в задоволенні позову в іншій частині, суд першої інстанції виходив з наступного. Визначення кількості календарних днів додаткової відпустки, за які позивачу має бути сплачено грошову компенсацію, здійснюється відповідачем під час виконання рішення суду, тому позов в цій частині задоволенню не підлягає. Щодо позовної вимоги про виплату компенсації за невикористану відпустку за 2006 рік, відсутні підстави для її задоволення, оскільки грошова компенсація виплачується за відпустку, невикористану в році звільнення. Позовна вимога про внесення відомостей до наказу про звільнення від 25.04.2016 № 74 о/с не підлягає задоволенню, оскільки наказ від 25.04.2016 № 74 о/с реалізований, а отже вичерпав свою дію, а ефективним способом захисту прав позивача є зобов`язання провести йому відповідні виплати. Позовна вимога про здійснення повного розрахунку компенсації за невикористані 10 діб щорічної основної відпустки за 2016 рік не підлягає задоволенню, оскільки вказана компенсація була виплачена відповідачем 29.04.2020 в сумі 2194,09 грн. Оскільки у спірних правовідносинах компенсація за невикористану додаткову відпустку позивачу невиплачена, і остаточний розрахунок не проведено, позовна вимога про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні задоволенню не підлягає. Відповідно до ч.1 ст.308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Колегія суддів частково погоджується з висновком суду першої інстанції по суті заявлених позовних вимог, виходячи з наступного. Відповідно до ст.92 Закону України «Про національну поліцію» від 02.07.2015 № 580-VIII (далі Закон № 580-VIII в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) поліцейським надаються щорічні чергові оплачувані відпустки в порядку та тривалістю, визначених цим Законом. Поліцейському надаються також додаткові відпустки у зв`язку з навчанням, творчі відпустки, соціальні відпустки, відпустки без збереження заробітної плати (грошового забезпечення) та інші види відпусток відповідно до законодавства про відпустки. Згідно з п. 12 ст. 12 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» від 22.10.1993 № 3551-XII (далі - Закон № 3551-ХІІ) учасникам бойових дій надаються такі пільги, як використання чергової щорічної відпустки у зручний для них час, а також одержання додаткової відпустки із збереженням заробітної плати строком 14 календарних днів на рік. Відповідно до ст.16-2 Закону № 504/96-ВР учасникам бойових дій, постраждалим учасникам Революції Гідності, особам з інвалідністю внаслідок війни, статус яких визначений Законом України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», особам, реабілітованим відповідно до Закону України «Про реабілітацію жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років», із числа тих, яких було піддано репресіям у формі (формах) позбавлення волі (ув`язнення) або обмеження волі чи примусового безпідставного поміщення здорової людини до психіатричного закладу за рішенням позасудового або іншого репресивного органу, надається додаткова відпустка зі збереженням заробітної плати тривалістю 14 календарних днів на рік. Відповідно до ст.4 Закону України від 05 листопада 1996 року № 504/96-ВР «Про відпустки» (далі - Закон № 504/96-ВР) передбачено такі види щорічних відпусток: основна відпустка (стаття 6 цього Закону); додаткова відпустка за роботу зі шкідливими та важкими умовами праці (стаття 7 цього Закону); додаткова відпустка за особливий характер праці (стаття 8 цього Закону); інші додаткові відпустки, передбачені законодавством. Таким чином, поліцейським, які є учасниками бойових дій, надається щорічна додаткова відпустка тривалістю 14 календарних днів на рік. З матеріалів справи встановлено, що ОСОБА_1 має статус учасника бойових дій з 14.08.2015, що підтверджується посвідченням серія НОМЕР_1 (а.с.9). Отже, протягом 2015-2016 років позивач мав право на щорічну додаткову відпустку, передбачену п. 12 ст. 12 Закону № 3551-ХІІ та ст.16-2 Закону № 504/96-ВР. Оцінюючи доводи апеляційної скарги відповідача про те, що вказаний вище вид відпусток не підлягає грошовій компенсації згідно з положеннями чинного законодавства, колегія суддів виходить з наступного. Згідно з ч.10 ст.93 Закону № 580-VIII за невикористану в році звільнення відпустку поліцейським, які звільняються з поліції, виплачується грошова компенсація відповідно до закону. Відповідно до п. 8 розділу III Порядку та умов виплати грошового забезпечення поліцейським Національної поліції та курсантам вищих навчальних закладів МВС із специфічними умовами навчання, затверджених наказом Міністерства внутрішніх справ від 06.04.2016 № 260 (далі - Порядок № 260), за невикористану в році звільнення відпустку поліцейським, які звільняються з поліції, виплачується грошова компенсація відповідно до чинного законодавства. Виплата грошової компенсації за невикористану в році звільнення відпустку проводиться, виходячи з розміру місячного грошового забезпечення, право на отримання якого поліцейський має відповідно до чинного законодавства, на день звільнення із служби. При цьому одноденний розмір грошового забезпечення визначається шляхом ділення розміру грошового забезпечення на 30 календарних днів. Кількість днів для виплати грошової компенсації за невикористану відпустку вказується в наказі про звільнення. В той же час ч.1 ст.24 Закону №504/96-ВР передбачено, що у разі звільнення працівника йому виплачується грошова компенсація за всі невикористані ним дні щорічної відпустки, а також додаткової відпустки працівникам, які мають дітей або повнолітню дитину-особу з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи. Аналогічні положення містяться в ч.1 ст.83 КЗпП України. Розглядаючи питання про застосування до правовідносин щодо компенсації невикористаних відпусток поліцейським Верховний Суд у постанові від 19 січня 2021 року у справі № 160/10875/19 відступив від правового висновку, сформованого в судових рішеннях у справах №818/1276/17, №820/5122/17, №808/2122/18, №825/1038/16, і зазначив про те, що з огляду на відсутність правового врегулювання цього питання положеннями Закону №580-VIII і Порядку №260 питання компенсації невикористаної частини відпустки поліцейському за минулі роки, при вирішенні вказаного спору підлягають застосуванню приписи КЗпП України і Закону №504/96-ВР. Відповідно до ч.5 ст.242 КАС України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Зважаючи на вищенаведене, колегія суддів дійшла висновку про застосування до спірних правовідносин ч.1 ст.24 Закону №504/96-ВР, яка передбачає виплату грошової компенсації за всі невикористані дні щорічної відпустки. Оскільки протягом 2015-2016 років позивач не використав щорічну додаткову відпустку як учаснику бойових дій, передбачену п. 12 ст. 12 Закону № 3551-ХІІ та ст.16-2 Закону № 504/96-ВР, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що ОСОБА_1 набув право на отримання грошової компенсації за невикористані дні вказаної відпустки. В той же час відсутність рапортів позивача про надання йому додаткової відпустки як учаснику бойових дій не позбавляють його права на отримання вказаного виду відпустки або грошової компенсації її тривалості у разі невикористання. Отже, доводи апеляційної скарги Головного управління Національної поліції у Вінницькій області є необґрунтованими. При цьому, оскільки в 2016 році ОСОБА_1 відпрацював неповний календарний рік, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що обчислення кількості календарних днів додаткової відпустки, за які позивачу має бути сплачено грошову компенсацію, повинна здійснюватися відповідачем відповідно до вимог чинного законодавства. Згідно з послужним списком (а.с.38-41) 06.11.2015 ОСОБА_1 звільнено з ОВС у запас ЗС за п.64 (у зв`язку з переходом в ін. мін-во); 07.11.2015 позивача прийнято на службу в ГУ НП у Вінницькій області на посаду начальника слідчого відділення Ладижинського ВП ГУНП. Отже, в листі від 06.05.2020 № 678/04/29-2020 відповідач обґрунтовано зазначив про те, що питання про виплату компенсації за невикористану відпустку за 2006 рік належить до компетенції ліквідаційної комісії УМВС України у Вінницькій області. З урахуванням наведеного суд першої інстанції дійшов правильного висновку про відмову в задоволенні позовних вимог щодо стягнення компенсації за невикористану щорічну чергову відпустку терміном 30 діб за 2006 рік. Згідно з матеріалами справи встановлено, що компенсація за невикористані 10 діб щорічної основної відпустки за 2016 рік була виплачена відповідачем 29.04.2020 в сумі 2194,09 грн, що підтверджується випискою з особового рахунку позивача (а.с.25). З огляду на вказані обставини, суд першої інстанції обґрунтовано зазначив про відмову в задоволенні позову в цій частині. Оцінюючи доводи апеляційної скарги ОСОБА_1 щодо стягнення з відповідача середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, колегія суддів виходить з наступного. Відповідно до ч.ч.1-2 ст.94 Закону № 580-VIII поліцейські отримують грошове забезпечення, розмір якого визначається залежно від посади, спеціального звання, строку служби в поліції, інтенсивності та умов служби, кваліфікації, наявності наукового ступеня або вченого звання. П.15 Розділу І Порядку № 260 передбачено, що при прийнятті на службу до Національної поліції грошове забезпечення поліцейським нараховується з дня призначення на посаду. У разі звільнення зі служби грошове забезпечення поліцейським виплачується по день їх звільнення зі служби в поліції включно. Таким чином, всі належні поліцейському суми грошового забезпечення, в тому числі суми компенсації за невикористані дні щорічної відпустки, підлягають виплаті в день його звільнення. Законодавством України про проходження служби в Національній поліції не врегульовано відповідальність роботодавця за порушення строків виплати належних військовослужбовцю сум та порядок компенсації часу затримки розрахунку при звільненні. Водночас, такий порядок встановлений Кодексом законів про працю України. Відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 7 травня 2002 року №8-рп/2002 (справа щодо підвідомчості актів про призначення або звільнення посадових осіб) при розгляді та вирішенні конкретних справ, пов`язаних із спорами щодо проходження публічної служби, адміністративний суд, встановивши відсутність у спеціальних нормативно-правових актах положень, якими врегульовано спірні правовідносини, може застосувати норми Кодексу Законів про працю України, у якому визначені основні трудові права працівників. Таким чином, трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини. Враховуючи вищенаведене, оскільки спеціальним законодавством не встановлено відповідальності роботодавця за невиплату або несвоєчасну виплату працівнику всіх належних сум, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про застосування до спірних правовідносин норм КЗпП України. Відповідно до ч.1 ст.116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. Згідно зі ст.117 КЗпП України, в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. Відповідно до п.20 постанови Пленуму ВСУ № 13 від 24.12.99 "Про практику застосування судами законодавства про оплату праці" установивши при розгляді справи про стягнення заробітної плати у зв`язку із затримкою розрахунку при звільненні, що працівникові не були виплачені належні йому від підприємства, установи, організації суми в день звільнення, коли ж він у цей день не був на роботі, - наступного дня після пред`явлення ним роботодавцеві вимог про розрахунок, суд на підставі ст.117 КЗпП стягує на користь працівника середній заробіток за весь період затримки розрахунку, а при непроведенні його до розгляду справи - по день постановлення рішення, якщо роботодавець не доведе відсутності в цьому своєї вини. Сама по собі відсутність коштів у роботодавця не виключає його відповідальності. У разі непроведення розрахунку у зв`язку із виникненням спору про розмір належних до виплати сум вимоги про відповідальність за затримку розрахунку підлягають задоволенню у повному обсязі, якщо спір вирішено на користь позивача або такого висновку дійде суд, що розглядає справу. При частковому задоволенні позову працівника суд визначає розмір відшкодування за час затримки розрахунку з урахуванням спірної суми, на яку той мав право, частки, яку вона становила у заявлених вимогах, істотності цієї частки порівняно із середнім заробітком та інших конкретних обставин справи. З матеріалів справи встановлено, що ОСОБА_1 звільнено зі служби в поліції за власним бажанням з 26.04.2016 (а.с.18). Вирішуючи справу по суті позовних вимог, судом встановлено, що суми компенсації за невикористані 10 днів щорічної основної відпустки за 2016 рік та додаткової відпустки як учаснику бойових дій за 2015-2016 року не були виплачені позивачу на момент його звільнення. З урахуванням наведеного колегія суддів дійшла висновку про те, що відповідач провів остаточний розрахунок з ОСОБА_1 з порушенням встановлених чинним законодавством строків, тому позивач має право на виплату середнього заробітку за час затримки остаточного розрахунку згідно зі ст.117 КЗпП України. Обчислення середнього заробітку за час затримки розрахунку проводиться в порядку, встановленому постановою Кабінету Міністрів України № 100 від 08.02.1995 "Про затвердження Порядку обчислення середньої заробітної плати" (далі - Порядок № 100). Відповідно до абз.1, 3 п.2 Порядку № 100 обчислення середньої заробітної плати для оплати часу щорічної відпустки, додаткових відпусток у зв`язку з навчанням, творчої відпустки, додаткової відпустки працівникам, які мають дітей, або для виплати компенсації за невикористані відпустки провадиться виходячи з виплат за останні 12 календарних місяців роботи, що передують місяцю надання відпустки або виплати компенсації за невикористані відпустки. У всіх інших випадках збереження середньої заробітної плати середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана відповідна виплата. Відповідно до п.8 Порядку № 100 нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період. Згідно з довідкою про доходи від 04.05.2020 (а.с.23) заробітна плата ОСОБА_1 в березні 2016 року складає 3449,03 грн, в квітні 2016 року 5791,50 грн (всього 9240,53 грн). Фактично відпрацьований період з 16 березня 2016 року по 26 квітня 2016 року. Відповідно до ч.3 ст.93 Закону № 580-VIII для поліцейських установлюється п`ятиденний робочий тиждень з двома вихідними днями, а для курсантів (слухачів) вищих навчальних закладів із специфічними умовами навчання, які готують поліцейських, - шестиденний робочий тиждень з одним вихідним днем. Отже, кількість робочих днів за фактично відпрацьований період з 16 березня 2016 року по 26 квітня 2016 року складає 30 днів. Таким чином, середньоденна заробітна плата ОСОБА_1 складає 301,35 грн (9240,53 грн / 30 днів). Визначаючи період затримки розрахунку при звільненні, колегія суддів враховує, що день звільнення - 26 квітня 2016 року є останнім робочим днем, тому період затримки остаточного розрахунку при звільненні слід обчислювати з 27 квітня 2016 року по день ухвалення судового рішення у даній справі. Таким чином, сума середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні ОСОБА_1 , за період з 27 квітня 2016 року по 26 лютого 2020 року складає 357 099,75 грн (301,35 грн х 1185 робочих днів). В той же час у постановах від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц та від 26 лютого 2020 року у справі №821/1083/17 Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, за загальними правилами, встановленими Цивільним кодексом України, не припиняє відповідний обов`язок роботодавця, то відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, у тому числі й після прийняття судового рішення. З огляду на наведені мотиви про компенсаційний характер заходів відповідальності у цивільному праві, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, враховуючи: розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором, період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника, інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні. Отже, зважаючи на конкретні обставини справи з урахуванням вказаних вище критеріїв, суд може зменшити розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні працівника незалежно від того, чи він задовольняє позовні вимоги про стягнення належних звільненому працівникові сум у повному обсязі чи частково. Судом встановлено, що із заявою про виплату йому компенсації за невикористані дні відпустки ОСОБА_1 звернувся до відповідача 04.03.2020, тобто майже через чотири роки після звільнення. Відповідно до ч.2 ст.233 КЗпП України у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком. Зважаючи на вищенаведене, колегія суддів дійшла висновку про те, що тривалість затримки розрахунку при звільненні ОСОБА_1 за період з 27 квітня 2016 року по 04 березня 2020 року виникла не з вини відповідача, тому відсутні підстави застосовувати до вказаного періоду положення ст.117 КЗпП України та стягувати з відповідача суми відповідної компенсації. З урахуванням наведеного та висновків Великої Палати Верховного Суду, висловлених у постановах від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц та від 26 лютого 2020 року у справі №821/1083/17, колегія суддів дійшла висновку про те, що з урахуванням принципу співмірності середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні складає 67502,40 грн (301,35 грн х 224робочих дні). Оцінюючи доводи апеляційної скарги ОСОБА_1 в частині вирішення судом першої інстанції питання про розподіл судових витрат, колегія суддів виходить з наступного. Відповідно до ч.1 ст.132 КАС України судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. Згідно з п.1 ч.3 ст.132 КАС України до витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать, зокрема, витрати на професійну правничу допомогу. Відповідно до ч. 7 ст. 139 КАС України розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. За відсутності відповідної заяви або неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду. Ч.9 ст.139 КАС України передбачено що при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору (у випадках, коли відповідно до закону досудове вирішення спору є обов`язковим) та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялись. Відповідно до чч. 1-5 ст. 134 КАС України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб`єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат. Для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи. Отже, документально підтверджені судові витрати підлягають компенсації стороні, яка не є суб`єктом владних повноважень та на користь якої ухвалене рішення, за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень - відповідача. Відповідно до правової позиції Верховного Суду, викладеної у постановах від 11 квітня 2018 року у справі №814/698/16 та від 16 серпня 2019 року у справі №755/6702/16-а склад та розміри витрат, пов`язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі. Відповідно до ч.5 ст.242 КАС України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду. З матеріалів справи встановлено, що на підтвердження понесених витрат на правову допомогу позивач долучив до матеріалів справи договір про надання правової допомоги №20-02/20 від 20.02.2020 (а.с.34-36); додаткову угоду до договору про надання правової допомоги №20-02/20 від 20.02.2020 (а.с.29-31), в якому наведено детальний опис робіт та зазначено, що загальний розмір адвокатського гонорару складає 20000 грн; додаток до договору №20-02/20 від 20.02.2020 (а.с.32-33), п.1 якої передбачено, що сторони погодили виплату фіксованої суми гонорару за надання адваокатом правничої допомоги вказаної в договорі і визначеної доручення, яка здійснюється авансом у розмірі 20 000 грн; квитанцію №3 (а.с.28), згідно з якою адвокат Каправий А.М. отримав від ОСОБА_1 гонорар у розмірі 20 000 грн. Отже, наявними в матеріалах справи письмовими доказами підтверджується факт отримання позивачем послуг адвоката та понесення витрат в суді першої інстанції Відмовляючи в задоволенні клопотання позивача про стягнення з відповідача витрат на професійну правничу допомогу у розмірі 20000 гри, суд першої інстанції виходив з того, що представник позивача не надав ордер на підтвердження повноважень адвоката. Ч.3 ст.59 КАС України передбачено, що повноваження адвоката як представника підтверджуються довіреністю або ордером, виданим відповідно до Закону України "Про адвокатуру і адвокатську діяльність". Положення вказаної правової норми стосуються лише випадків представництва інтересів позивача. Водночас, в суді першої інстанції дана справа розглядалася в порядку письмового провадження, тобто адвокат не брав участь в судових засіданнях, а процесуальні документи підписані позивачем. Відповідно до ст.26 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» адвокатська діяльність здійснюється на підставі договору про надання правової допомоги. Документами, що посвідчують повноваження адвоката на надання правової допомоги, можуть бути: 1)договір про надання правової допомоги; 2) довіреність; 3) ордер; 4) доручення органу (установи), уповноваженого законом на надання безоплатної правової допомоги. З урахуванням вищенаведеного колегія суддів дійшла висновку про те, що відсутність ордеру не може бути підставою для відмови у компенсації витрат на правову допомогу. Відповідно до ч.7 ст.134 КАС України обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами. В обґрунтування заперечення щодо неспівмірності заявлених витрат на професійну правничу допомогу відповідач зазначає про те, що позивач має вищу юридичну освіту та здатен самостійно представляти свої інтереси. Водночас, наявність юридичної освіти не позбавляє позивача права користуватися послугами адвоката та не спростовує факт, що зазначені в акті послуги надавалися, а позивач поніс відповідні витрати. Згідно з ч.3 ст.139 КАС України при частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог. При цьому суд не включає до складу судових витрат, які підлягають розподілу між сторонами, витрати суб`єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката та сплату судового збору. Ч.6 ст.139 КАС України передбачено, що якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не повертаючи адміністративної справи на новий розгляд, змінить судове рішення або ухвалить нове, він відповідно змінює розподіл судових витрат. Відповідно до позовної заяви ОСОБА_1 заявив чотири окремих позовних вимоги. При цьому згідно з рішенням суду першої інстанції з урахуванням висновків, викладених в постанові суду апеляційної інстанції, частково задоволено дві позовні вимоги. З урахуванням наведеного, колегія суддів дійшла висновку про стягнення з відповідача на користь ОСОБА_1 витрат на правову допомогу в розмірі 5000 грн пропорційно до обсягу задоволених позовних вимог. Отже, встановлені та перевірені обставини справи свідчать про те, що доводи апеляційної скарги ОСОБА_1 є частково обґрунтованими. Водночас, висновки суду першої інстанції по суті спору частково не відповідають встановленим у справі обставинам, у зв`язку з чим апеляційну скаргу необхідно задовольнити частково, рішення суду першої інстанції скасувати в частині відмови в задоволенні позовних вимог про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні та розподілу судових витрат та ухвалити в цій частині нове рішення про часткове задоволення позовних вимог. Відповідно до статті 317 КАС України, підставами для скасування рішення суду першої інстанції та ухвалення нового рішення є неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Керуючись ст.ст. 243, 250, 308, 310, 315, 317, 321, 322, 325, 329 КАС України, суд П О С Т А Н О В И В: апеляційну скаргу Головного управління Національної поліції у Вінницькій області залишити без задоволення. Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково. Рішення Вінницького окружного адміністративного суду від 18 серпня 2020 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління Національної поліції у Вінницькій області про визнання бездіяльності неправомірною та зобов`язання вчинити дії скасувати в частині відмови в задоволенні позовних вимог про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні та розподілу судових витрат. Ухвалити в цій частині нове рішення. Стягнути з Головного управління Національної поліції у Вінницькій області (вул. Театральна, 10, м. Вінниця, 21050, код ЄДРПОУ 40108672) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , ідентифікаційний номер НОМЕР_2 ) середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні в розмірі 67502,40 грн (шістдесят сім тисяч п`ятсот дві гривні сорок копійок). Стягнути на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , ідентифікаційний номер НОМЕР_2 ) за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Національної поліції у Вінницькій області (вул. Театральна, 10, м. Вінниця, 21050, код ЄДРПОУ 40108672) судові витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 5000 грн (п`ять тисяч гривень). В іншій частині рішення Вінницького окружного адміністративного суду від 18 серпня 2020 року залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати прийняття відповідно до ч.1 ст.325 КАС України та може бути оскаржена в касаційному порядку з підстав, передбачених п.2 ч.5 ст.328 КАС України. Згідно з ч.1 ст. 329 КАС України касаційна скарга на судове рішення подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. У разі якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Постанова суду складена в повному обсязі 05 лютого 2021 року. Головуючий Сапальова Т.В. Судді Смілянець Е. С. Капустинський М.М.