Окрема думка Велика Палата ВС № 916/661/20

ОКРЕМА ДУМКА суддів Великої Палати Верховного Суду Ситнік О. М., Гриціва М. І., Прокопенка О. Б. на постанову Великої Палати Верховного Суду від 19 січня 2021 року у справі № 916/661/20 (провадження № 12-55гс20) у господарській справі за позовом ОСОБА_1 до Кредитної спілки «Перше кредитне товариство» (далі - КС «Перше кредитне товариство») про спонукання до виконання мирової угоди за касаційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Господарського суду Одеської області від 17 березня 2020 року та постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 20 травня 2020 року У березні 2020 року ОСОБА_1 звернувся з указаним позовом, у якому просив суд зобов`язати відповідача виконати умови мирової угоди, затвердженої ухвалою Господарського суду Одеської області від 05 квітня 2016 року у справі № 7/17-2087-2011, про що видати наказ. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що 31 травня 2011 року ухвалою Господарського суду Одеської області порушено провадження у справі № 7/17-2087-2011 про банкрутство КС «Перше кредитне товариство» та введено мораторій на задоволення вимог кредиторів. 05 березня 2013 року ухвалою Господарського суду Одеської області (справа № 7/17-2087-2011) затверджений реєстр кредиторів КС «Перше кредитне товариство», відповідно до якого вимоги позивача віднесені до четвертої черги кредиторів. 05 квітня 2016 року ухвалою Господарського суду Одеської області (справа № 7/17-2087-2011) затверджено мирову угоду, припинено дію мораторію на задоволення вимог кредиторів, введеного ухвалою від 31 травня 2011 року, та припинено провадження у справі про банкрутство КС «Перше кредитне товариство». Відповідно до умов мирової угоди та графіка погашення заборгованості КС «Перше кредитне товариство» зобов`язується погасити кредиторам, зокрема ОСОБА_1 , заборгованість у сумі 3 тис. 910 грн 62 коп. частинами, а саме: 782 грн 12 коп. - строк погашення - ІІ квартал 2017 року - І квартал 2018 року; 1 тис. 173 грн 19 коп. - строк погашення - ІІ квартал 2018 року - І квартал 2019 року; 1 тис. 758 грн 78 коп. - строк погашення ­- ІІ квартал 2019 року - ІV квартал 2019 року; 195 грн 53 коп. - строк погашення - І квартал 2020 року. Однак відповідач узятих на себе зобов`язань за мировою угодою не виконав, коштів у сумі 3 тис. 910 грн 62 коп. не сплатив, що стало підставою для звернення до суду з указаним позовом. 17 березня 2020 року ухвалою Господарського суду Одеської області, залишеною без змін постановою Південно-західного апеляційного господарського суду від 20 травня 2020 року, у відкритті провадження за позовом ОСОБА_1 до КС «Перше кредитне товариство» відмовлено на підставі пункту 1 частини першої статті 175 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), оскільки позов не підлягає розгляду за правилами господарського судочинства. Судові рішення мотивовано тим, що ОСОБА_1 звернувся до господарського суду з позовом як фізична особа, позивач не є підприємцем, тому з огляду на відсутність у господарських судах відкритого провадження у справі про банкрутство відповідача та невіднесення цього спору статтею 20 ГПК України до юрисдикції господарського суду позовна заява ОСОБА_1 не підлягає розгляду за правилами господарського судочинства, а має розглядатися у порядку цивільного судочинства. У червні 2020 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду у складі Касаційного господарського суду касаційну скаргу на ухвалу Господарського суду Одеської області від 17 березня 2020 року та постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 20 травня 2020 року, у якій просив судові рішення скасувати, а справу направити для продовження розгляду до суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права. Касаційну скаргу обґрунтовано неправильним застосуванням норм матеріального права, зокрема порушенням принципу верховенства права, адже посилання на частину першу статті 20 ГПК України як єдине і безальтернативне джерело права не є достатнім; неврахуванням судами висновків щодо застосування норм права, викладених у постановах Верховного Суду стосовно розгляду справ за позовами про спонукання до виконання мирової угоди; невідповідністю висновків суду, що позовна заява про спонукання до виконання мирової угоди не підлягає розгляду за правилами господарського судочинства. ОСОБА_1 зазначив, що Господарським судом Одеської області за правилами господарського судочинства вже було розглянуто справу № 916/312/19 за позовом іншого кредитора КС «Перше кредитне товариство» - ОСОБА_2 про спонукання КС «Перше кредитне товариство» виконати умови цієї ж мирової угоди, затвердженої ухвалою Господарського суду Одеської області від 05 квітня 2016 року у справі № 7/17-2087-2011, у частині погашення заборгованості в сумі 94 тис. 810 грн 30 коп. перед ОСОБА_2 . За результатом розгляду справи по суті Господарським судом Одеської області ухвалено рішення від 02 травня 2019 року про часткове задоволення позову. У касаційній скарзі ОСОБА_1 посилався на правові висновки, викладені у постанові Вищого господарського суду України від 30 вересня 2009 року у справі № 2/101/09, про те, що оскільки ухвала суду про затвердження мирової угоди не відповідає вимогам статті 19 Закону України «Про виконавче провадження», то така ухвала не має статусу виконавчого документа, а відтак позивач обґрунтовано звернувся з позовом про спонукання до виконання мирової угоди. 15 січня 2021 року на електронну пошту Верховного Суду від КС «Перше кредитне товариство» надійшли письмові пояснення, в яких спілка просить касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, ухвалу Господарського суду Одеської області від 17 березня 2020 року та постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 20 травня 2020 року - без змін. Зазначала, що доводам позивача стосовно виконання державним виконавцем ухвали Господарського суду Одеської області від 05 квітня 2016 року у справі №7/17-2087-2011 про затвердження мирової угоди у справі про банкрутство КС «Перше кредитне товариство» уже було надано оцінку судом під час розгляду скарги позивача на дії державного виконавця в межах справи № 7/17-2087-2011. Зокрема, постановою Південно-західного апеляційного господарського суду від 30 липня 2019 року, залишеною без змін постановою Верховного Суду від 15 січня 2020 року, у задоволенні скарги ОСОБА_1 на дії державного виконавця відмовлено. Посилання позивача на аналогічну, на думку кредитної спілки, справу № 916/312/19 за позовом іншого кредитора КС «Перше кредитне товариство» про спонукання відповідача виконати умови тієї самої мирової угоди є безпідставними, оскільки вказана справа була розглянута Господарським судом Одеської області до набрання чинності Кодексом України з процедур банкрутства (далі - КУзПБ). З цих самих підстав є необґрунтованими посилання позивача на постанову пленуму Вищого господарського суду України від 17 жовтня 2012 року № 9 «Про деякі питання практики виконання рішень, ухвал, постанов господарських судів України». ОСОБА_1 у касаційній скарзі замовчує існування справи № 522/5176/20 за його позовом до КС «Перше кредитне товариство» про спонукання до виконання умов тієї ж самої мирової угоди. На сьогодні розгляд Приморським районним судом м. Одеси цієї цивільної справи триває. Відповідач вважає, що саме цей суд є судом, встановленим законом, до юрисдикції якого віднесено розгляд цієї справи. Посилання позивача на механізм виконання мирової угоди та норми Закону України «Про виконавче провадження» в редакції від 02 червня 2016 року № 1404-VIII (далі - Закон № 1404-VIII) не змінюють підвідомчості спору, оскільки процесуальне законодавство дозволяє розглядати подібні справи залежно від конкретних обставин у межах як господарського, так і цивільного судочинства. 19 червня 2020 року Верховний Суд у складі Касаційного господарського суду ухвалою відкрив касаційне провадження та призначив справу до розгляду. 15 липня 2020 року ухвалою Верховного Суду у складі Касаційного господарського суду передано цю справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду з підстав порушення судами правил предметної та суб`єктної юрисдикції. Колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду зазначала, що ОСОБА_1 вже звертався з аналогічним позовом про спонукання до виконання мирової угоди, затвердженої ухвалою Господарського суду Одеської області від 05 квітня 2016 року у справі № 7/17-2087-2011, у порядку цивільного судочинства до Приморського районного суду м. Одеси. 03 квітня 2020 року ухвалою Приморського районного суду м. Одеси (справа № 522/5176/20) у відкритті провадження у справі за позовом фізичної особи ОСОБА_1 до КС «Перше кредитне товариство» про спонукання до виконання мирової угоди відмовлено з тієї підстави, що справа підлягає розгляду за правилами господарського судочинства. За даними Єдиного державного реєстру судових рішень, 09 червня 2020 року постановою Одеського апеляційного суду ухвалу Приморського районного суду м. Одеси від 03 квітня 2020 року (справа № 522/5176/20) скасовано, справу направлено до суду першої інстанції для продовження розгляду. 08 вересня 2020 року ухвалою Великої Палати Верховного Суду справу прийнято та призначено до розгляду. 19 січня 2021 року постановою Великої Палати Верховного Суду касаційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, а постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 20 травня 2020 року та ухвалу Господарського суду Одеської області від 17 березня 2020 року - без змін. Велика Палата Верховного Суду зазначала, що, на відміну від звичайного договору, мирова угода укладається в процесі розгляду справи у господарському суді у формі та на умовах, передбачених процесуальним законодавством; підлягає затвердженню господарським судом; припиняє процесуально-правові відносини сторін; якщо мирова угода не виконується добровільно, вона виконується в порядку, встановленому для виконання судового рішення. Мирова угода, укладена у справах позовного провадження, не є договором у цивільному/господарському-правовому розумінні, оскільки порядок її укладення та затвердження регламентовано положеннями ГПК України, проте вона має на меті припинення спору на умовах, погоджених сторонами та затверджених судом. Наведений правовий висновок викладено у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 24 квітня 2018 року у справі № 904/8731/17 та від 21 травня 2019 року у справі № 916/2889/13, відступати від якого Велика Палата Верховного Суду не вбачала підстав. Вказувала, що у справах про банкрутство, провадження в яких здійснювалося до набрання чинності КУзПБ від 18 жовтня 2018 року № 2597-VIII, інститут мирової угоди був передбачений як різновид судової процедури щодо боржника у справі про його банкрутство. Велика Палата Верховного Суду вважала, що мирова угода у процедурі банкрутства є правочином, який змінює строки виконання боржником своїх зобов`язань перед кредиторами, які виникли з раніше укладених ними правочинів або з інших підстав. Унаслідок укладення мирової угоди у процедурі банкрутства виникнення нових або додаткових зобов`язань не відбувається, проте змінюється строк виконання зобов`язань за раніше укладеними правочинами між боржником та його кредиторами або їх розмір. 19 січня 2013 року набрав чинності Закон України від 22 грудня 2011 року № 4212-VI «Про внесення змін до Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» (далі - Закон № 4212-VI), яким Закон України від 14 травня 1992 року № 2343-XII «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» (далі - Закон № 2343-XII) викладено в новій редакції. У пункті 1-1 розділу X «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 2343-XII (у редакції Закону № 4212-VI) визначено, що положення цього Закону застосовуються господарськими судами під час розгляду справ про банкрутство, провадження в яких відкрито після набрання чинності цим Законом. Оскільки провадження у справі про банкрутство КС «Перше кредитне товариство» було відкрито 31 травня 2011 року, застосуванню до правовідносин за участю цього боржника підлягають положення Закону № 2343-XII. У силу норм Закону № 2343-XII мирова угода у справі про банкрутство є самостійною судовою процедурою щодо боржника у справі про його банкрутство, то й умови та порядок укладання такої мирової угоди регулюються нормами Закону, які є спеціальними. Велика Палата Верховного Суду зазначила, що спеціальними нормами Закону № 2343-XII, які регламентують відносини кредиторів та боржника у справі про банкрутство останнього, було передбачено право кредитора захистити свої права у випадку невиконання боржником мирової угоди як шляхом її розірвання за рішенням суду, так і шляхом пред`явлення своїх вимог до боржника. Тому зробила висновок, що, на відміну від ухвали суду про затвердження мирової угоди у позовному провадженні, ухвала про затвердження мирової угоди у процедурі банкрутства не є виконавчим документом та не підлягає примусовому виконанню виконавчою службою. Невиконання боржником своїх договірних зобов`язань у строки, зазначені у мировій угоді, затвердженій у процедурі банкрутства, може мати наслідком звернення кредитора до суду з вимогами до боржника про стягнення заборгованості в розмірі, передбаченому мировою угодою, в позовному або наказному провадженні, встановленому процесуальним законодавством. Велика Палата Верховного Суду вважала за необхідне звернути увагу на те, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваній постанові безпідставно посилався на положення Закону № 4212-VI, тоді як до правовідносин, що виникли в межах справи № 7/17-2087-2011 про банкрутство КС «Перше кредитне товариство», застосуванню підлягали норми Закону № 2343-XII. Зазначала, що до моменту звернення ОСОБА_1 до господарського суду з позовною заявою про спонукання до виконання мирової угоди, а саме 21 жовтня 2019 року, набрав чинності КУзПБ від 18 жовтня 2018 року № 2597-VIII, пунктом 2 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» якого визнано таким, що втратив чинність, зокрема Закон № 2343-XII з наступними змінами. Тому Велика Палата Верховного Суду виходила з того, що, на відміну від Закону № 2343-XII, що передбачав можливість укладення мирової угоди у справі про банкрутство, у КУзПБ такої судової процедури банкрутства, як мирова угода, та порядку її укладення не встановлено. Як наслідок, у випадку невиконання мирової угоди, укладеної у справі про банкрутство, КУзПБ не передбачено і процедури звернення до господарського суду із заявою про визнання недійсною такої мирової угоди або її розірвання. Відтак Велика Палата Верховного Суду погодилася з висновками судів попередніх інстанцій про те, що позовна заява ОСОБА_1 про спонукання до виконання мирової угоди не може бути розглянута в межах будь-якої справи про банкрутство КС «Перше кредитне товариство» з огляду на відсутність останньої. Велика Палата Верховного Суду зазначила, що спір між фізичною особою ОСОБА_1 та КС «Перше кредитне товариство» виник внаслідок невиконання останнім цивільного зобов`язання зі сплати заборгованості (повернення депозиту) у строки, розстрочені в мировій угоді, затвердженій ухвалою Господарського суду Одеської області від 05 квітня 2016 року у справі № 7/17-2087-2011. Тому Велика Палата Верховного Суду зробила висновок, що такий спір має бути вирішений судом у порядку цивільного судочинства за вимогою фізичної особи про стягнення з боржника заборгованості, яка виникла внаслідок невиконання останнім зобов`язання з повернення коштів за депозитним договором у строки, передбачені мировою угодою, а не про спонукання до виконання мирової угоди. Цей спір виник не в господарських правовідносинах, позивач не є підприємцем, а отже, за висновками Великої Палати Верховного Суду, за предметною та суб`єктною юрисдикцією цей спір не підлягає вирішенню в господарських судах. З такими висновками Великої Палати Верховного Суду не погоджуємося та відповідно до статті 34 ГПК України висловлюємо окрему думку. Суди попередніх інстанцій установили, що 31 травня 2011 року ухвалою Господарського суду Одеської області порушено провадження у справі № 7/17-2087-2011 про банкрутство КС «Перше кредитне товариство» за заявою ОСОБА_3 , введено мораторій на задоволення вимог кредиторів. 05 квітня 2016 року ухвалою Господарського суду Одеської області (справа № 7/17-2087-2011) затверджено мирову угоду між комітетом кредиторів КС «Перше кредитне товариство» та боржником, провадження у цій справі про банкрутство КС «Перше кредитне товариство» було припинено. Ця ухвала винесена в межах справи про банкрутство згідно з приписами чинного на той час Закону № 2343-XII. За умовами мирової угоди та відповідно до графіка погашення заборгованості КС «Перше кредитне товариство» зобов`язується погасити кредиторам, зокрема ОСОБА_1 , заборгованість в сумі 3 тис. 910 грн 62 коп. частинами, а саме: 782 грн 12 коп. - строк погашення - ІІ квартал 2017 року - І квартал 2018 року; 1 тис. 173 грн 19 коп. - строк погашення - ІІ квартал 2018 року - І квартал 2019 року; 1 тис. 758 грн 78 коп. - строк погашення - ІІ квартал 2019 року - ІV квартал 2019 року; 195 грн 53 коп. - строк погашення - І квартал 2020 року. Однак відповідач узятих на себе зобов`язань за мировою угодою не виконав, коштів у сумі 3 тис. 910 грн 62 коп. не сплатив, що стало підставою для звернення до суду з позовом про спонукання до виконання мирової угоди. При розгляді вказаної справи вирішувалося питання щодо її юрисдикційності та порядку вирішення спору Відповідно до статті 124 Конституції України правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи. За статтею 125 Конституції України судоустрій в Україні будується за принципами територіальності та спеціалізації і визначається законом. У статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі-Конвенція) закріплено принцип доступу до правосуддя. Поняття «суд, встановлений законом» стосується не лише правової основи існування суду, але й дотримання ним норм, які регулюють його діяльність (пункт 24 рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) від 20 липня 2006 року у справі «Сокуренко і Стригун проти України», заяви № 29458/04 та № 29465/04). Поняття «суд, встановлений законом» включає в себе, зокрема, таку складову, як дотримання усіх правил юрисдикції та підсудності. Суд, який розглянув справу, не віднесену до його юрисдикції, не може вважатися «судом, встановленим законом» у розумінні пункту 1 статті 6 Конвенції. ЄСПЛ неодноразово зазначав, що фраза «встановлений законом» поширюється не лише на правову основу самого існування «суду», але й дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. У рішенні у справі «Занд проти Австрії» (Zand v. Austria) Комісія висловила думку, що термін «суд, встановлений законом» у пункті 1 статті 6 передбачає «усю організаційну структуру судів, включно з […] питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів [...]». У деяких випадках він визнавав, що найвищий судовий орган, уповноважений тлумачити закон, міг ухвалювати рішення, яке не було чітко визначене законом. Таке застосування закону, однак, мало винятковий характер, і зазначений суд надав чіткі й вірогідні підстави для такого виняткового відступу від застосування своїх визначених повноважень (рішення ЄСПЛ від 13 травня 2003 року у справі «Хуліо Боу Жиберт та Ель Хогар і ля Мода проти Іспанії») (Julio BouGibert andEl HogarY La ModaJ. A. X. A. v. Span). За частинами першою, другою статті 2 ГПК України завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов`язаних зі здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави. Суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням господарського судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі. Відповідно до пункту 8 частини першої статті 20 ГПК України господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв`язку зі здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема: справи про банкрутство та справи у спорах з майновими вимогами до боржника, стосовно якого відкрито провадження у справі про банкрутство, у тому числі справи у спорах про визнання недійсними будь-яких правочинів (договорів), укладених боржником; стягнення заробітної плати; поновлення на роботі посадових та службових осіб боржника, за винятком спорів про визначення та сплату (стягнення) грошових зобов`язань (податкового боргу), визначених відповідно до Податкового кодексу України, а також спорів про визнання недійсними правочинів за позовом контролюючого органу на виконання його повноважень, визначених Податковим кодексом України; справи за заявами про затвердження планів санації боржника до відкриття провадження у справі про банкрутство. Аналогічні положення передбачалися і у статті 12 ГПК України на час розгляду справи про банкрутство та постановлення ухвали про затвердження мирової угоди. 21 жовтня 2019 року набрав чинності КУзПБ від 18 жовтня 2018 року № 2597-VIII, пунктом 2 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» якого визнано таким, що втратив чинність Закон № 2343-XII з наступними змінами. Цей Кодекс встановлює умови та порядок відновлення платоспроможності боржника - юридичної особи або визнання його банкрутом з метою задоволення вимог кредиторів, а також відновлення платоспроможності фізичної особи. Пунктом 4 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» КУзПБ встановлено, що з дня введення в дію цього Кодексу подальший розгляд справ про банкрутство здійснюється відповідно до положень цього Кодексу незалежно від дати відкриття провадження у справі про банкрутство, крім справ про банкрутство, які на день введення в дію цього Кодексу перебувають на стадії санації, провадження в яких продовжується відповідно до Закону № 2343-XII. Перехід до наступної судової процедури та подальше провадження у таких справах здійснюється відповідно до цього Кодексу. Відповідно до пункту 1 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» КУзПБ цей Кодекс набирає чинності з дня, наступного за днем його опублікування, та вводиться в дію через шість місяців з дня набрання чинності цим Кодексом. У пункті 2 цього розділу зазначено, що з дня введення в дію цього Кодексу визнати таким, що втратив чинність Закон № 2343-XII. У статті 2 КУзПБ визначено, що провадження у справах про банкрутство регулюється цим Кодексом, ГПК України, іншими законами України. Згідно зі статтею 7 цього Кодексу спори, стороною в яких є боржник, розглядаються господарським судом за правилами, передбаченими ГПК України, з урахуванням особливостей, визначених цією статтею. Господарський суд розглядає спори, стороною в яких є боржник, за правилами, визначеними ГПК України. За результатами розгляду спору суд ухвалює рішення. Тобто на час звернення ОСОБА_1 з позовом діяло правило, за яким усі питання у справах про банкрутство належали до компетенції господарського суду. Одним зі способів вирішення господарського спору є мирова угода сторін, яка може стосуватися лише прав і обов`язків сторін щодо предмета позову (частини перша і третя статті 78 ГПК України у редакції, чинній на час затвердження мирової угоди у справі про банкрутство). Право сторін на укладення мирової угоди передбачено положеннями цієї ж статті. За змістом частин першої - четвертої статті 78 ГПК України (у редакції, яка діяла на час постановлення ухвали Господарського суду Одеської області від 05 квітня 2016 року в справі № 7/17-2087-2011), умови мирової угоди сторін викладаються в адресованих господарському суду письмових заявах, що долучаються до справи. Ці заяви підписуються відповідно позивачем, відповідачем чи обома сторонами. До затвердження мирової угоди сторін господарський суд роз`яснює сторонам наслідки відповідних процесуальних дій, перевіряє, чи є повноваження на вчинення цих дій у представників сторін. Мирова угода може стосуватися лише прав і обов`язків сторін щодо предмета позову. Про затвердження мирової угоди сторін господарський суд виносить ухвалу, якою одночасно припиняє провадження у справі. На відміну від звичайної угоди, мирова угода, що укладається в господарському процесі укладається в процесі розгляду справи у господарському суді; укладається у формі та на умовах, передбачених процесуальним законодавством; підлягає затвердженню господарським судом; не лише змінює матеріально-правові відносини, а й припиняє процесуально-правові відносини; якщо мирова угода не виконується добровільно, вона виконується в порядку, встановленому для виконання судового акта. Відповідно до частин першої - четвертої статті 192 ГПК України ( тут і далі - у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року) мирова угода укладається сторонами з метою врегулювання спору на підставі взаємних поступок і має стосуватися лише прав та обов`язків сторін. У мировій угоді сторони можуть вийти за межі предмета спору за умови, якщо мирова угода не порушує прав чи охоронюваних законом інтересів третіх осіб. Сторони можуть укласти мирову угоду і повідомити про це суд, зробивши спільну письмову заяву, на будь-якій стадії судового процесу. До ухвалення судового рішення у зв`язку з укладенням сторонами мирової угоди суд роз`яснює сторонам наслідки такого рішення, перевіряє, чи не обмежені представники сторін вчинити відповідні дії. Укладена сторонами мирова угода затверджується ухвалою суду, в резолютивній частині якої зазначаються умови угоди. Затверджуючи мирову угоду, суд цією самою ухвалою одночасно закриває провадження у справі. За положеннями статті 193 ГПК України виконання мирової угоди здійснюється особами, які її уклали, в порядку і строки, передбачені цією угодою.Ухвала про затвердження мирової угоди є виконавчим документом та має відповідати вимогам до виконавчого документа, встановленим Законом № 1404-VIII. У разі невиконання затвердженої судом мирової угоди ухвала суду про затвердження мирової угоди може бути подана для її примусового виконання в порядку, передбаченому законодавством для виконання судових рішень. Отже, як у попередній редакції ГПК України, так і в чинній редакції передбачено право сторін укласти мирову угоду, суду - таку мирову угоду затвердити, постановивши відповідну ухвалу, а наслідком затвердження мирової угоди є закриття провадження у справі та право стягувача на примусове виконання боржником умов мирової угоди. Жодних особливостей як укладення мирової угоди, так і її примусового виконання КУзПБ не містить, як не містить і обмежень щодо укладення мирової угоди під час провадження у справі про банкрутство та щодо примусового виконання ухвали суду про затвердження мирової угоди у такій справі. Разом з тим на час затвердження мирової угоди у справі про банкрутство особливості такого затвердження та виконання мирової угоди у справі про банкрутство були передбачені в Законі № 2343-XII. 19 січня 2013 року набрав чинності Закон № 4212-VI, яким Закон № 2343-XII викладено в новій редакції. У пункті 1 розділу X «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 2343-XII (у редакції Закону № 4212-VI) визначено, що положення цього Закону застосовуються господарськими судами під час розгляду справ про банкрутство, провадження в яких відкрито після набрання чинності цим Законом. Оскільки провадження у справі про банкрутство КС «Перше кредитне товариство» було відкрито 31 травня 2011 року, застосуванню до правовідносин за участю цього боржника підлягають положення Закону № 2343-XII. У розділі IV Закону № 2343-XII урегульовано питання укладення мирової угоди у справі про банкрутство. Згідно зі статтею 35 Закону № 2343-XII під мировою угодою у справі про банкрутство розуміється домовленість між боржником і кредиторами стосовно відстрочки та (або) розстрочки, а також прощення (списання) кредиторами боргів боржника, яка оформляється угодою сторін. Мирова угода може бути укладена на будь-якій стадії провадження у справі про банкрутство. У статті 37 цього Закону передбачалося, що мирова угода укладається у письмовій формі та підлягає затвердженню господарським судом, про що зазначається в ухвалі господарського суду про припинення провадження у справі про банкрутство. Мирова угода набирає чинності з дня її затвердження господарським судом і є обов`язковою для боржника (банкрута), кредиторів, вимоги яких забезпечені заставою, кредиторів другої та наступних черг. Одностороння відмова від мирової угоди не допускається. Згідно із частинами п`ятою та шостою статті 38 Закону № 2343-XII з дня затвердження мирової угоди боржник приступає до погашення вимог кредиторів згідно з умовами мирової угоди. Затвердження господарським судом мирової угоди є підставою для припинення провадження у справі про банкрутство. У статті 39 цього Закону передбачалися наслідки невиконання мирової угоди, а саме: за заявою будь-кого із конкурсних кредиторів мирова угода може бути визнана господарським судом недійсною, якщо існують підстави для визнання угоди недійсною, передбачені цивільним законодавством України. Визнання мирової угоди недійсною є підставою для поновлення провадження у справі про банкрутство, про що господарським судом виноситься ухвала, яка може бути оскаржена у встановленому порядку. Вимоги конкурсних кредиторів, за якими зроблено розрахунки згідно з умовами мирової угоди, вважаються погашеними. Мирова угода може бути розірвана за рішенням господарського суду в разі невиконання боржником умов мирової угоди щодо не менш як третини вимог кредиторів; розірвання мирової угоди господарським судом щодо окремого кредитора не зумовлює її розірвання щодо інших кредиторів. У разі визнання мирової угоди недійсною або її розірвання вимоги кредиторів, щодо яких були надані відстрочка та (або) розстрочка платежів або прощення (списання) боргів, відновлюються в повному розмірі у незадоволеній частині. У разі невиконання мирової угоди кредитори можуть пред`явити свої вимоги до боржника в обсязі, передбаченому цією мировою угодою. У разі порушення провадження у справі про банкрутство цього ж боржника обсяг вимог кредиторів, щодо яких було укладено мирову угоду, визначається в межах, передбачених зазначеною мировою угодою. Можна зробити висновок, що Закон № 2343-XII передбачав особливості укладення, виконання, розірвання та наслідки невиконання мирової угоди. Разом з тим про обов`язковість виконання мирової угоди боржником передбачалося й у вказаному Законі. При цьому жодних обмежень чи особливостей примусового виконання мирової угоди, затвердженої ухвалою господарського суду, Закон № 2343-XII не містить і не обмежує дії загальних норм ГПК України. Тому вважаємо, що ухвала господарського суду про затвердження мирової угоди при розгляді справи про банкрутство підлягає примусовому виконанню відповідно до вимог ГПК України додатково з урахуванням особливостей, передбачених Законом № 2343-ХІІ. Такий висновок можна зробити, якщо враховувати, що редакція Закону № 2343-ХІІ приймається на час порушення справи про банкрутство. Можна звернути увагу, що і в Законі № 2343-XII (у редакції Закону № 4212-VI), а саме в розділі V, передбачено підстави укладення, виконання, розірвання та наслідки невиконання мирової угоди. Частиною першою статті 77 Закону № 2343-XII (у редакції Закону № 4212-VI) визначено, що під мировою угодою у справі про банкрутство розуміється домовленість між боржником і кредиторами стосовно відстрочки та/або розстрочки, а також прощення (списання) кредиторами боргів боржника, яка оформляється шляхом укладення угоди між сторонами. Положеннями статті 79 цього Закону встановлено, що мирова угода укладається у письмовій формі та підлягає затвердженню господарським судом, про що зазначається в ухвалі господарського суду про закриття провадження у справі про банкрутство. Мирова угода набирає чинності з дня її затвердження господарським судом і є обов`язковою для боржника (банкрута), кредиторів, вимоги яких забезпечені заставою, кредиторів другої та наступних черг. Згідно із частинами п`ятою та шостою статті 81 Закону № 2343-XII (у редакції Закону № 4212-VI) з дня затвердження мирової угоди боржник приступає до погашення вимог кредиторів відповідно до умов цієї мирової угоди. Затвердження господарським судом мирової угоди є підставою для припинення провадження у справі про банкрутство. Частиною дев`ятою статті 82 Закону № 2343-ХІІ (у редакції Закону № 4212-VI) визначено, що в разі невиконання мирової угоди кредитори можуть пред`явити свої вимоги до боржника в обсязі, передбаченому цією мировою угодою. У разі відкриття провадження (проваджень) у справі про банкрутство цього ж боржника обсяг вимог кредиторів, щодо яких було укладено мирову угоду, визначається в межах, передбачених зазначеною мировою угодою. Тобто і в указаній редакції Закону № 2343-ХІІ не передбачалося неможливості застосування до мирової угоди та ухвали про її затвердження вимог ГПК України та не зазначалося про заборону чи неможливість примусового виконання цієї ухвали. Отже, ухвала від 05 квітня 2016 року Господарського суду Одеської області у справі № 7/17-2087-2011, якою затверджено мирову угоду між комітетом кредиторів КС «Перше кредитне товариство» та боржником, а провадження у справі про банкрутство КС «Перше кредитне товариство», припинено підлягала виконанню з урахуванням вимог ГПК України та Закону № 1404-VIII. Право на забезпечення виконання судового рішення є невід`ємною частиною права на справедливий судовий розгляд, гарантованого статтею 6 Конвенції. У пункті 40 рішення від 19 березня 1997 року у справі «Горнсбі проти Греції» ЄСПЛ наголосив що, відповідно до усталеного прецедентного права, пункт 1 статті 6 Конвенції гарантує кожному право на звернення до суду або арбітражу з позовом стосовно будь-яких його цивільних прав та обов`язків. Ця стаття проголошує «право на суд», одним з аспектів якого є право на доступ, тобто право подати позов з приводу цивільно-правових питань до суду (див. рішення від 27 серпня 1991 року у справі «Філіс проти Греції» (Philis v. Greece), пункт 59). Однак це право було б ілюзорним, якби правова система договірної держави допускала, щоб остаточне судове рішення, яке має обов`язкову силу, не виконувалося на шкоду одній із сторін. Важко собі навіть уявити, щоб стаття 6 Конвенції детально описувала процесуальні гарантії, які надаються сторонам у спорі, а саме: справедливий, публічний і швидкий розгляд, і водночас не передбачала виконання судових рішень. Якщо вбачати у статті 6 Конвенції тільки проголошення доступу до судового органу та права на судове провадження, то це могло б породжувати ситуації, що суперечать принципу верховенства права, який договірні держави зобов`язалися поважати, ратифікуючи Конвенцію (див. mutatis mutandis рішення від 21 лютого 1975 року у справі «Голдер проти Сполученого Королівства» (Golder v. the United Kingdom), пункти 34, 36). Для цілей статті 6 Конвенції виконання рішення, ухваленого будь-яким судом, має розцінюватися як складова частина «судового розгляду». До того ж ЄСПЛ уже прийняв цей принцип у справах щодо тривалості судового провадження (див. рішення від 26 вересня 1996 року у справах «Ді Педе проти Італії» (Di Pede v. Italy) та «Заппія проти Італії» (Zappia v. Italy)). Відповідно до статті 129-1 Конституції України суд ухвалює рішення іменем України. Судове рішення є обов`язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку. Контроль за виконанням судового рішення здійснює суд. За положенням статті 18 ГПК України у редакції, що діяла на час виконання мирової угоди та розгляду справи, судові рішення, що набрали законної сили, є обов`язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об`єднаннями на всій території України. Невиконання судового рішення є підставою для відповідальності, встановленої законом. У частині першій статті 232 ГПК України визначено види судових рішень. Судовими рішеннями є: 1) ухвали; 2) рішення; 3) постанови; 4) судові накази. Відповідно до статті 326 ГПК України у чинній редакції судові рішення, що набрали законної сили, є обов`язковими на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами. Невиконання судового рішення є підставою для відповідальності, встановленої законом. Як убачається з матеріалів справи та установлено судами, з моменту визнання господарським судом у попередньому засіданні 05 березня 2013 року у справі № 7/17-2087-2011 заявлених кредитором вимог до боржника вимога позивача ОСОБА_1 віднесена до четвертої черги кредиторів. Тобто його вимоги включені до реєстру акцептованих вимог кредитора на суму грошових коштів, внесених як вклад на депозит КС «Перше кредитне товариство», та є учасником провадження. Можна зробити висновок, що за таких обставин відбувся судовий розгляд по суті його вимог про стягнення коштів (ухвала господарського суду про визнання цих вимог з включенням їх до реєстру вимог кредиторів від 05 березня 2013 року), що виключає необхідність його повторного звернення до суду в порядку позовного провадження про стягнення суми заборгованості за депозитом чи з будь-яким іншим позовом про стягнення вказаних коштів. Пред`явлення вимоги до боржника в обсязі, передбаченому мировою угодою згідно із частиною восьмою статті 39 Закону № 2343-ХІІ, є способом виконання судового рішення у справі про банкрутство (ухвали про затвердження мирової угоди у справі про банкрутство), яке має розглядатися тим судом, який здійснював провадження у справі про банкрутство (судом господарської юрисдикції, що розглянув справу про банкрутство). Розділ V«Процесуальні питання, пов`язані з виконанням судових рішень у господарських справах» ГПК України щодо виконання судових рішень, прийнятих у процедурі банкрутства у випадку, якщо провадження у справі про банкрутство припинено із збереженням боржника як юридичної особи, не виключає можливості застосування загальних норм цього Кодексу. З урахуванням дії процесуальної норми у часі застосовуються положення статей 192, 193 ГПК України у чинній редакції. Тому можна зробити висновок, що наслідки укладення мирової угоди у справі про банкрутство не відрізняються від наслідків укладення мирової угоди в іншій господарській справі. При укладенні мирової угоди у справі про банкрутство наслідки щодо її виконання передбачено статтею 326 ГПК України. У пункті 2 частини першої статті 3 Закону № 1404-VIII відповідно до цього Закону передбачено, що примусовому виконанню підлягають рішення на підставі таких виконавчих документів, зокрема: ухвал, постанов судів у цивільних, господарських, адміністративних справах, справах про адміністративні правопорушення, кримінальних провадженнях у випадках, передбачених законом. У частині першій статті 4 Закону № 1404-VIII передбачено вимоги до виконавчого документа. У виконавчому документі зазначаються: 1) назва і дата видачі документа, найменування органу, прізвище, ім`я, по батькові та посада посадової особи, яка його видала; 2) дата прийняття і номер рішення, згідно з яким видано документ; 3) повне найменування (для юридичних осіб) або прізвище, ім`я та, за наявності, по батькові (для фізичних осіб) стягувача та боржника, їх місцезнаходження (для юридичних осіб) або адреса місця проживання чи перебування (для фізичних осіб), дата народження боржника - фізичної особи; 4) ідентифікаційний код юридичної особи в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань стягувача та боржника (для юридичних осіб - за наявності); реєстраційний номер облікової картки платника податків або серія та номер паспорта (для фізичних осіб, які через свої релігійні переконання в установленому порядку відмовилися від прийняття реєстраційного номера облікової картки платника податків та повідомили про це відповідний контролюючий орган і мають відмітку в паспорті) боржника (для фізичних осіб - платників податків); 5) резолютивна частина рішення, що передбачає заходи примусового виконання рішень; 6) дата набрання рішенням законної сили (крім рішень, що підлягають негайному виконанню); 7) строк пред`явлення рішення до виконання. У виконавчому документі можуть зазначатися інші дані (якщо вони відомі суду чи іншому органу (посадовій особі), що видав виконавчий документ), які ідентифікують стягувача та боржника чи можуть сприяти примусовому виконанню рішення, зокрема, місце роботи боржника - фізичної особи, місцезнаходження майна боржника, реквізити рахунків стягувача і боржника, номери їх засобів зв`язку та адреси електронної пошти. Частиною четвертою статті 4 Закону № 1404-VIII визначено, що виконавчий документ повертається стягувачу органом державної виконавчої служби, приватним виконавцем без прийняття до виконання протягом трьох робочих днів з дня його пред`явлення, якщо, зокрема: боржника визнано банкрутом (пункт 3); виконавчий документ не відповідає вимогам, передбаченим цією статтею, або якщо стягувач не подав заяву про примусове виконання рішення відповідно до статті 26 цього Закону (пункт 6). У разі невідповідності виконавчого документа вимогам, передбаченим цією статтею, стягувач має право звернутися до суду чи іншого органу (посадової особи), що видав виконавчий документ, щодо приведення його у відповідність із зазначеними вимогами. Ухвала суду є виконавчим документом лише у випадку, якщо вона містить усі реквізити виконавчого документа, передбачені Законом № 1404-VIII. У випадку якщо ухвала суду не відповідає таким вимогам, а відповідні зміни не можуть бути внесені у зв`язку із припиненням провадження, єдиною можливістю примусового виконання ухвали про затвердження мирової угоди є видача наказу про виконання ухвали про затвердження мирової угоди. Такий висновок підтверджується і частиною першою статті 327 ГПК України, згідно з якою виконання судового рішення здійснюється на підставі наказу, виданого судом, який розглядав справу як суд першої інстанції. Судовий захист повинен бути повним та відповідати принципу процесуальної економії, тобто забезпечити відсутність необхідності звернення до суду для вжиття додаткових засобів захисту. Такі висновки висловлено в пункті 63 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 вересня 2020 року у справі № 910/3009/18 (провадження № 12-204гс19) та в пункті 6.13 постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19 (провадження № 12-80гс20). 11 квітня 2019 року Другий приморський відділ державної виконавчої служби міста Одеса Головного територіального управління юстиції в Одеській області Міністерства юстиції України направив позивачу повідомлення про повернення виконавчого документа стягувачу без прийняття до виконання на підставі статті 4 Закону № 1404-VIII, оскільки він не відповідає вимогам до виконавчого документа. Обрання способу захисту порушеного права є виключним правом позивача відповідно до принципу диспозитивності. Втручання у таке право можливе лише у тому разі, якщо суд вважає, що це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина від порушень з боку суб`єктів владних повноважень, чи застосовує інший, ефективний спосіб захисту права. За положеннями статті 5 ГПК України здійснюючи правосуддя, господарський суд захищає права та інтереси фізичних і юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного права чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону. З огляду на наведене відмова у відкритті провадження у справі, що переглядається у спосіб, який суперечить принципу юридичної визначеності, і висновки судів про те, що за суб`єктним складом цей позов не підлягає розгляду у господарському судочинстві, а має розглядатися у порядку цивільного судочинства, є неприйнятним як виправдання невиконання судового рішення та підтвердження його необов`язковості, що насамперед суперечить конституційним засадам правосуддя. Зазначена справа є фактично продовженням справи про банкрутство, оскільки стосується примусового виконання ухвали про затвердження мирової угоди. Тому такі вимоги не можуть бути розглянуті у порядку іншого, ніж господарське, судочинства. У цьому випадку суд із застосуванням вимог статті 5 ГПК України мав вирішити питання про можливість примусового виконання ухвали господарського суду та про видачу судового наказу на її примусове виконання щодо позивача. Спонукання особи звертатися до кількох судів з новими позовами про стягнення з того ж відповідача тих же коштів, які за судовим рішенням уже присуджені позивачу, не передбачено чинним законодавстві, вочевидь, суперечить конституційним засадам судочинства. Крім того, як установлено судами, ОСОБА_1 вже звертався з аналогічним позовом про спонукання до виконання мирової угоди, затвердженої ухвалою Господарського суду Одеської області від 05 квітня 2016 року у справі № 7/17-2087-2011, в порядку цивільного судочинства до Приморського районного суду м. Одеси. 03 квітня 2020 року ухвалою Приморського районного суду м. Одеси (справа № 522/5176/20) у відкритті провадження у справі за позовом фізичної особи ОСОБА_1 до КС «Перше кредитне товариство» про спонукання до виконання мирової угоди відмовлено з тієї підстави, що справа підлягає розгляду за правилами господарського судочинства, а 09 червня 2020 року постановою Одеського апеляційного суду ухвалу Приморського районного суду м. Одеси від 03 квітня 2020 року (справа № 522/5176/20) скасовано, а справу направлено до суду першої інстанції для продовження розгляду. Це свідчить про те, що позивач був змушений неодноразово звертатися до суду для реалізації своїх прав щодо виконання судового рішення. Тому відмова у відкритті провадження не відповідає засадам ГПК України, оскільки судовий захист повинен відбуватися в порядку визначеного судочинства. Таким чином, висновки судів не ґрунтуються на конституційних засадах правосуддя, вимогах чинного законодавства щодо обов`язковості виконання судового рішення. Вважаємо, що висновки судів першої та апеляційної інстанцій про відмову у відкритті провадження за позовом про спонукання до виконання мирової угоди є необґрунтованими, і такий спір має розглядатися в порядку господарського судочинства в порядку виконання судового рішення господарського суду. Судді: О. М. Ситнік М. І. Гриців О. Б. Прокопенко