Постанова 4823 № 750/2914/20

ЧЕРНІГІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД П О С Т А Н О В А іменем України 20 січня 2021 року м. Чернігів Унікальний номер справи № 750/2914/20 Головуючий у першій інстанції - Логвіна Т. В. Апеляційне провадження № 22-ц/4823/172/21 ЧЕРНІГІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД в складі: головуючого судді - Губар В.С., суддів - Євстафіїва О.К., Скрипки А.А. із секретарем судового засідання - Поклад Д.В. Позивач - ОСОБА_1 Відповідачі - Чернігівська міська рада, ОСОБА_2 розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження (з повідомленням учасників справи) у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Деснянського районного суду м. Чернігова від 31 серпня 2020 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Чернігівської міської ради, ОСОБА_2 про визнання протиправними та скасування рішень, місце ухвалення судового рішення - м. Чернігів дата складання повного тексту судового рішення - не зазначено В С Т А Н О В И В: У квітні 2020 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом, в якому просила визнати протиправними та скасувати пункт 1.36 рішення 32-ї сесії 6-го скликання Чернігівської міської ради від 07.06.2013 щодо надання дозволу ОСОБА_2 на розроблення технічної документації; пункт 1.16 рішення 40-ї сесії 6-го скликання Чернігівської міської ради від 25.04.2014, яким затверджено технічну документацію, виготовлену на земельну ділянку по АДРЕСА_1 , площею 0,0604 га, кадастровий номер 7410100000:02:025:6178, для будівництва і обслуговування жилого будинку, та передано безоплатно у власність ОСОБА_2 земельну ділянку по АДРЕСА_1 , площею 0,0604 га, кадастровий номер 7410100000:02:025:6178. В обґрунтування позовних вимог посилалась, що за правилами статті 82 ЦПК України для розгляу цієї справи є преюдиційною постанова апеляційного суду Чернігівської області від 09.07.2018 року у справі № 750/7107/17 за позовом ОСОБА_2 до Чернігівської міської ради про визнання незаконним та скасування рішення. В ході розгляду вказаної справи апеляційним судом було встановлено, що з часу придбання у спірному будинку проведено самовільне переобладнання (добудовано поверх, здійснено прибудову, значно збільшена площа), в експлуатцію будинок введений не був та не придатний для проживання. За висновоком суду у цій справі, житловий будинок площею 40,6 кв.м, право власності на який зареєстровано за ОСОБА_2 , не існує, а новий будинок є фактично самочинним будівництвом у розумінні ст. 376 ЦПК України. Вказує, що на підставі рішення Деснянського районного суду м. Чернігова від 18.06.2009 року вона є власником ? частини сукупної вартості будівельних матеріалів та будівельних робіт незавершеного переобладнанням спірного житлового будинку по АДРЕСА_1 , та на 1/4 частину, яка була у власності ОСОБА_2 , в результаті проведення прилюдних торгів з реалізації нерухомого майна згідно протоколу № 2512115/1 від 09.08.2012 року та акту про проведення аукціону з реалізації арештованого майна від 29.08.2012 року. Проте, як зазначає позивач, у 2013 року ОСОБА_2 звернувся до Чернігівської міської ради щодо безоплатної передачі йому у власність земельної ділянки, на якій був розміщений придбаний у 1996 році будинок, хоча на час звернення відповідача до міської ради куплений відповідачем вказаний будинок вже не існував. 07.06.2013 року рішенням 32 сесії 6 скликання Чернігівської міської ради надано відповідачу дозвіл на розроблення технічної документації, а рішенням 40 сесії 6 скликання Чернігівської міської ради від 25.04.2014 року передано безоплатно у власність відповідача земельну ділянку площею 0,0604 га по АДРЕСА_1 для будівництва і обслуговування жилого будинку. Посилається, що вона звернулась до Чернігівської міської ради щодо недопущення виділення у приватну власність відповідачу земельної ділянки у звязку із розміщенням на виділеній відповідачу земельній ділянці незавершеного перобладнаного житлового будинку, який належить їй на праві власності. Рішенням Чернігівської міської ради від 20.06.2014 року скасовано та визнано таким, що втратило чинність рішення Чернігівської міської ради від 25.04.2014 року в частині затвердження технічної документації та виділення відповідачу у власність земельної ділянки. Не погоджуючись із прийнятим рішенням Чернігівської міської ради від 20.06.2014 року, ОСОБА_2 звернувся до суду із позовом про його скасування і рішенням Деснянського районного суду м. Чернігова від 27.11.2019 року, залишеним без змін постановою Чернігівського апеляційного суду від 21.02.2020 року, визнано протиправним та скасовано п. 6 рішення Чернігівської міської ради від 20.06.2014 року. Наголошує, що оскільки вказаними судовими рішеннями фактично відновлено дію рішення Чернігівської міської ради від 25.04.2014 року про передачу у власність відповідачу земельної ділянки, вона вимушена звернутись до суду за захистом свого порушеного права на земельну ділянку, на якій знаходиться переобладнаний житловий будинок. Рішенням Деснянського районного суду м. Чернігова від 31 серпня 2020 року позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено. Визнано протиправними та скасовано: п. 1.36 рішення 32 сесії 6 скликання Чернігівської міської ради від 07.06.2013 року щодо надання дозволу ОСОБА_2 на розроблення технічної документації; п. 1.16 рішення 40 сесії 6 скликання Чернігівської міської ради від 25.04.2014 року, яким затвердженого технічну документацію, виготовлену на земельну ділянку по АДРЕСА_1 , площею 0,0604 га кадастровий номер 7410100000:02:025:6178, для будівництва і обслуговування житлового будинку, та передано у безоплатно у власність ОСОБА_2 земельну ділянку по АДРЕСА_1 , площею 0,0604 га кадастровий номер 7410100000:02:025:6178. В апеляційній скарзі ОСОБА_2 просить скасувати рішення суду першої інстанції і ухвалити нове рішення, яким відмовити в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 , застосувати позовну давність до заявлених вимог ОСОБА_1 , посилаючись, що судом першої інстанції не враховані його доводи та надані докази, а також не врахувані висновки Верховного Суду при розгляді аналогічних спірних правовідносин. Доводи апеляційної скарги полягають у тому, що судом першої інстанції не розглянута його заява про застосування наслідків позовної давності до заявлених позивачем вимог, яка ним зроблена у відзиві на позовну заяву. Заперечення на зазначену заяву ОСОБА_1 не подавала. Посилається, що предметом оскарження є рішення Чернігівської міської ради від 07.06.2013 року та від 25.04.2014 року, в той час ОСОБА_1 була обізнана про передачу спірної земельної ділянки 13.05.2014 року, а тому в силу приписів ст. ст. 253, 256 ЦК України до суду позивач мала б звернутись не пізніше 12.05.2017 року. Вказує, що оскаржуване рішення суду першої інстанції не містить обґрунтувань, в чому саме полягає протиправність прийнятих Чернігівською міською радою рішень та підстави для їх скасування, не наведені норми на підтвердження підстав для їх скасування. Стверджує, що технічна документація містить матеріали поточної технічної інвентаризації, де визначені осучаснені параметри будинку з урахуванням переобладнання. Звертає увагу, що на генеральному плані та плані на будівлю, в яких зазначені дійсні параметри будинку після переобладнання, міститься відмітка про наявність добудов до старого будинку, власником якого він є. Згідно пояснювальної записки технічна документація складена на підставі правовстановлюючих документів (матеріалів МБТІ та договору купівлі-продажу від 20.05.1996 року, який є дійсним) і за цими матеріалами право власності на будинок зареєстровано за ним, а тому ввжає, що відсутні підстави для відмови у затвердженні технічної документації та передачу йому у власність спірної земельної ділянки. Апелянт не погоджується з посиланням позивача як на підставу для задоволення позову на постанову апеляційного суду Чернігівської області від 09.07.2018 року, оскільки вказаною постановою відмовлено в задоволенні його позову з підстав не залучення ОСОБА_1 в якості відповідача у справі. Зазначає, що рішенням Деснянського районного суду м. Чернігова від 18.06.2009 року, на яке посилаються позивач і суд першої інстанції в своєму рішенні, встановлено самовільне переобладнання будинку, а отже визнано існування будинку, право власності на який він, ОСОБА_2 , має. Вважає, що зазначене рішення не є підставою для скасування рішень Чернігівської міської ради. В обґрунтування доводів апеляційної скарги ОСОБА_2 посилається на постанову Верховного Суду України від 06 липня 2016 року у справі №6-1213цс 16, постанови Верховного Суду від 19 квітня 2018 року у справі № 161/3376/17, від 04 липня 2018 року у справі № 335/640/15-ц, за зякими новоствореним об`єктом нерухомості вважається виключно об`єкт, створений без прив`язок до іншого, вже існуючого нерухомого майна, без використання його складових структурних елементів. Апелянт вважає необгрунтованим посилання позивача на протокол прилюдних торгів від 09.08.2012 року та акт торгів від 29.08.2012 року як на правовстановлюючі документи на підтвердження права власності на будинок, оскільки питання реєстрації за нею права власності на будинок було предметом розгляду Чернігівським окреужним адміністративним судом. Так, постановою Чернігівського окружного адміністративного суду від 07.08.2017 року, залишеним без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 18.09.2017 року відмовлено в задоволенні позову ОСОБА_1 про визнання протиправним та скасування рішення державного реєстратора про відмову у державній реєстрації права власності на 1/4 частину житлового будинку АДРЕСА_1 . Посилається, що при розгляді вказаної справи судами було встановлено невідповідність акту про проведення аукціону з реалізації арештованого майна від 29.08.2012 року вимогам чинного законодавства України. Апелянт наголошує, що ОСОБА_1 не мала та не має права власності на будинок, а тому у неї і відсутнє права на оформлення спірної земельної ділянки. Посилається, що він є єдиним власником будинку АДРЕСА_1 з 1996 року, а відтак і на земельну ділянку на підставі ст. 120 ЗК України та ст. 377 ЦК України, тому рішення Чернігівської міської ради від 25.04.2014 року про передачу йому у власність земельної ділянки є законним і обгрунтованим і підстави для його скасування відсутні. Окрім того, апелянт вважає, що судом першої інстанції не були враховані висновки Верховного Суду, викладені у постанові від 26.12.2019 року у справі № 364/515/19. У встановлений апеляційним судом строк відзиви на апеляційну скаргу учасники справи не подавали. Вислухавши суддю-доповідача, пояснення учасників судового розгляду, дослідивши матеріали цивільної справи і обговоривши доводи апеляційної скарги, апеляційний суд приходить до наступних висновків. Згідно із ч. 1 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. Відповідно до ст. 263 ЦПК України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Перевіряючи аргументи скарги, апеляційним судом встановлено наступне. ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перебували у зареєстрованому шлюбі з 01.10.1994 року по 23.09.2005 року. За час перебування у шлюбі сторонами був придбаний житловий будинок з надвірними будівлями по АДРЕСА_1 площею 40,6 кв.м на підставі договору купівлі-продажу від 12.05.1996 року, право власності на який зареєстровано за ОСОБА_2 (а.с. 37). Судом встановлено, що з часу придбання у будинку проведено самовільне переобладнання, а саме добудовано другий поверх, здійснено прибудову, значно збільшена площа будинку, будинок в експлуатацію не прийнятий. Рішенням Деснянського районного суду м. Чернігова від 18 червня 2009 року за ОСОБА_1 визнано право власності на ? частин сукупності вартості будівельних матеріалів та будівельних робіт незавершеного переобладнанням житлового будинку по АДРЕСА_1 . За висновком суду, житловий будинок площею 40,6 кв.м, право власності на який зареєстровано за ОСОБА_2 , не існує, новий будинок фактично є самочинним будівництвом в розумінні ст.376 ЦК України. (а.с. 7-8). Зазначене рішення суду сторонами в апеляційному і в касаційному порядку не оскаржувалось та є преюдиційним при розгляді даної конкретної справи в силу приписів ч. 4 ст. 82 ЦПК України. Судом встановлено, що згідно протоколу проведення прилюдних торгів з реалізації нерухомого майна, яке належало ОСОБА_2 , від 9 серпня 2012 року, ОСОБА_1 набула права власності на 1/4 сукупної вартості будівельних матеріалів незавершеного будівництва житлового будинку (а.с. 9, 9 зворот). Перевіряючи аргументи скарги, апеляційним судом встановлено, що пунктом 1.16 рішення сорокової сесії шостого скликання Чернігівської міської ради від 25 квітня 2014 року затверджено технічну документацію та передано ОСОБА_2 у власність безоплатно земельну ділянку для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) по АДРЕСА_1 площею 0,0604 га (кадастровий номер 7410100000:02:025:6178) (а.с. 5 зворот). Рішенням сорок першої сесії шостого скликання Чернігівської міської ради від 20 червня 2014 року у звязку з уточненням, пункт 1.16 рішення міської ради від 25 квітня 2014 року у частині затвердження технічної документації та передачі ОСОБА_2 у власність безоплатно земельної ділянки по АДРЕСА_1 , площею 0,0604 га для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) вважати таким, що втратив чинність (а.с. 6). Як убачається з матеріалів справи, 30.09.2015 року ОСОБА_3 видано свідоцтво про право власності на земельну ділянку по АДРЕСА_1 площею 0,0604 га (кадастровий номер 7410100000:02:025:6178) для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) (а.с. 6 зворот). Також судом встановлено, що ОСОБА_1 зверталась до адміністративного суду з позовом про визнання протиправним та скасування рішення Державного реєстратора прав на нерухоме майно від 12.06.2017 року про відмову у проведенні державної реєстрації житлового будинку АДРЕСА_1 . Постановою Чернігівського окружного адміністративного суду від 07 серпня 2017 року, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 18 вересня 2017 року, в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. (а.с. 52-57, 58-63). За матеріалами справи, у липні 2017 року ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом до Чернігівської міської ради, в якому просив визнати недійсним п.2.27 рішення сорок другої сесії шостого скликання Чернігівської міської ради від 31 липня 2014 року про надання дозволу ОСОБА_3 на розроблення технічної документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) на земельну ділянку по АДРЕСА_1 , орієнтовною площею 0,0609 га; визнати незаконним та скасувати п.1.33 рішення п`ятдесят другої сесії шостого скликання від 28.08.2015 року про затвердження технічної документації та передачу у власність ОСОБА_3 земельної ділянки по АДРЕСА_1 . Рішенням Деснянського районного суду м. Чернігова від 13 березня 2018 року позовні вимоги ОСОБА_2 задоволено, проте постановою Чернігівського апеляційного суду від 09липня 2018 року рішення суду першої інстанції скасовано і відмовлено в задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 з підстав не залучення до участі у справі в якості відповідача ОСОБА_4 (а.с. 10-13). Перевіряючи аргументи скарги, апеляційним судом встановлено, що у жовтні 2019 року ОСОБА_2 звернувся з позовом до Чернігівської міської ради, ОСОБА_3 , у якому просив визнати незаконним і скасувати п. 6 рішення сорок першої сесії шостого скликання Чернігівської міської ради від 20.06.2014 про визнання таким, що втратив чинність пункту 1.16 рішення сорокової сесії шостого скликання Чернігівської міської ради від 25.04.2014 про передачу йому - ОСОБА_2 у власність земельної ділянки по АДРЕСА_1 , площею 0,0604 га, кадастровий № 7410100000:02:025:6178, для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка). Рішенням Деснянського районного суду м. Чернігова від 27 листопада 2019 року, залишеним без змін постановою Чернігівського апеляційного суду від 21 лютого 2020 року, позовні вимоги ОСОБА_2 задоволено (а.с. 14-15, 76-80). Зазначені обставини в апеляційному суді сторони не спростовували і не заперечували. Звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_1 посилалась на положення ст. 59 Закону України «Про місцеве самоврядування», ст.ст. 78, 81, 116, 118, 120, 152 ЗК України та ст.. 364 ЦК України, а також на те, що оскаржувані рішення Чернігівської міської ради прийняті з порушенням вимог чинного законодавства, порушують її права як власника земельної ділянки, на якій знаходиться належне їй нерухоме майно. Ухвалюючи рішення про задоволення позовних вимог ОСОБА_1 , суд першої інстанції виходив з того, що ОСОБА_2 звернувся до Чернігівської міської ради щодо надання дозволу та передачі земельної ділянки за адресою АДРЕСА_1 у власність, приховуючи факт переобладнання будинку: добудови другого поверху, здійснення прибудови, збільшення площі будинку та приховуючи сам факт поділу частин сукупності вартості будівельних матеріалів та будівельних робіт незавершеного переобладнанням житлового будинку. За висновком суду, ОСОБА_2 надано недостовірні відомості та нечинні правовстановлюючі документи, в яких зазначено, що він є власником житлового будинку площею 40,6 кв. м., який розташований за адресою АДРЕСА_1 , оскільки рішенням суду від 18.06.2009 року встановлено, що житловий будинок право власності на який зареєстровано за ОСОБА_2 на даний час не існує, що свідчить про те, що оскаржувані рішення були прийняті Чернігівською міською радою без урахування усіх обставин, що мають істотне значення для прийняття законного рішення, що суперечить ч. 3 ст. 24 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні». З таким рішенням суду першої інстанції погоджується апеляційний суд, з огляду на таке. Статтями 15, 16 ЦК України передбачено право особи на звернення до суду за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. Згідно зі статтею 14 Конституції України земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону. Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси (частина перша статті 21 ЦК України). Відповідно до частини першої статті 2 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» місцеве самоврядування в Україні - це гарантоване державою право та реальна здатність територіальної громади - жителів села чи добровільного об`єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища, міста - самостійно або під відповідальність органів та посадових осіб місцевого самоврядування вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції та законів України. Згідно зі статтею 25 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» сільські, селищні, міські ради правомочні розглядати і вирішувати питання, віднесені Конституцією України, цим та іншими законами до їх відання. Відповідно до пункту 34 частини першої статті 26 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» до виключної компетенції пленарних засідань сільських, селищних, міських рад віднесено вирішення відповідно до закону питань регулювання земельних відносин. Акти органів та посадових осіб місцевого самоврядування з мотивів їхньої невідповідності Конституції або законам України визнаються незаконними в судовому порядку (частина десята статті 59 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні»). Частинами першою, другою статті 116 ЗК України визначено, що громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом, або за результатами аукціону. Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування. Згідно ст.ст. 118, 123 ЗК України встановлено порядок безоплатної приватизації земельних ділянок громадянами, згідно якого громадянин, зацікавлений у отриманні земельної діялнки у власність подає заяву до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який своїм рішенням надає дозвіл на виготовлення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність громадянину. Підставою відмови у наданні такого дозволу може бути лише невідповідність місця розташування об`єкта вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обгрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку. Після отримання дозволу громадянин замовляє компетентній установі (підприємству) виготовлення проекту землеустрою, який після його складення і проходження процедури необхідних погоджень передається відповідному органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування для затвердження. Вказаний орган приймає рішення про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки та надання її у власність. Відмова органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування у передачі земельної ділянки у власність або залишення клопотання без розгляду можуть бути оскаржені до суду. Відповідно до статті 122 ЗК України визначено повноваження органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування щодо передачі земельних ділянок у власність або у користування, зокрема, сільські, селищні, міські ради передають земельні ділянки у власність або у користування із земель комунальної власності відповідних територіальних громад для всіх потреб. Частиною 1 статті 321 ЦК України визначено, що право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Згідно ст.328 ЦК право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності чи необґрунтованість активів, які перебувають у власності, не встановлені судом. Згідно ст.373 ЦК право власності на землю гарантується Конституцією України. Право власності на землю (земельну ділянку) набувається і здійснюється відповідно до закону. Статтею 1 Першого Протоколу до Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 року, ратифікованого Верховною Радою України 17.07.1997 року визначено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Апеляційний суд враховує, що до особи, яка набула право власності на житловий будинок, будівлю або споруду, переходить право власності, право користування на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення в обсязі та на умовах, встановлених для попереднього землевласника (землекористувача) (частина перша статті 377 ЦК України). Частина друга статті 120 ЗК України закріплює принцип цілісності об`єкта нерухомості із земельною ділянкою, на якій цей об`єкт розташований. Визначення правового режиму земельної ділянки перебуває у прямій залежності від права власності на відповідні житловий будинок, будівлю чи споруду (висновок Верховного Суду України, викладений у постанові від 12 жовтня 2016 року у справі № 6-2225цс16). Перехід майнових прав до іншої особи зумовлює перехід до неї і прав на ту частину земельної ділянки, на якій безпосередньо розташований відповідний об`єкт нерухомості, та частини земельної ділянки, яка необхідна для його обслуговування. Особа, яка набула право власності на об`єкт нерухомості, розташований у межах земельної ділянки, якою користувався попередній власник нерухомого майна, набуває право вимагати оформлення на своє ім`я документів на користування земельною ділянкою на умовах і в обсязі, які були встановлені для попереднього землекористувача-власника об`єкта нерухомості, або частиною земельної ділянки, яка необхідна для обслуговування об`єкта нерухомості розташованого на ній. На підставі викладеного, апеляційний суд приходить до висновку, що після набуття права власності на незавершений будівництвом будинок по АДРЕСА_1 , ОСОБА_1 має право на набуття права власності і на земельну ділянку, на якій розташований об`єкт нерухомості. Перевіряючи аргументи скарги, апеляційним судом встановлено, що ОСОБА_1 на праві власності належить спірна земельна ділянка, що підтверджується Інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна (а.с. 82-85) та свідоцтвом про право власності на земельну ділянку (а.с. 6 зворот), які є чинними та не скасовані. На вказаній земельній ділянці знаходиться незавершений переобладнанням житловий будинок АДРЕСА_1 , який також належить позивачу ОСОБА_1 . Кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 81 ЦПК України. Проте, усупереч вимогам ст.ст. 12, 81 ЦПК України ОСОБА_2 не надано суду першої інстанції і не представлено апеляційному суду належних і допустимих документальнх доказів наявності у нього права власності на об`єкт житлового будівництва АДРЕСА_1 . Посилання ОСОБА_2 на пропуск ОСОБА_1 строку звернення до суду з позовом апеляційним судом до уваги не приймаються, враховуючи наступне. Статтею 257 ЦК України встановлена загальна позовна давність тривалістю у три роки. Згідно ст.261 ЦК перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Згідно ст.267 ЦК позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту. Як убачається з матеріалів справи, ОСОБА_2 у відзиві на позовну заяву ОСОБА_1 просив застосувати строк позовної давності до заявлених нею вимог, посилаючись, що про порушення права їй було відомо з дня прийняття, 25.04.2014 року, рішення Чернігівською міською радою про затвердження технічної документації та передання йому, ОСОБА_2 , у власність спірної земельної ділянки. Зважаючи на сукупність обставин цієї справи, апеляційний суд виходить з того, що про порушення свого права ОСОБА_1 дізналась лише у 2019 році, коли рішенням Деснянського районного суду м. Чернігова від 27 листопада 2019 року (а.с. 14) було скасовано рішення Чернігівської міської ради від 20.06.2014 року про визнання таким, що втратив чинність п. 1.16 рішення Чернігівської міської ради від 25.04.2014 року, яким ОСОБА_2 передано безоплатно у власність земельну ділянку для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд по АДРЕСА_1 , що згідно до ч.1ст. 261 ЦК України і є моментом початку перебігу строку позовної давності. Посилання ОСОБА_2 про те, що ОСОБА_1 знала про порушення свого права з 25.04.2014 року, тобто з дня прийняття рішення Чернігівською міською радою про затвердження технічної документації та передання йому, ОСОБА_2 , у власність спірної земельної ділянки суперечить приписам статті 261 ЦК України. В судовому засіданні апеляційним судом оглянутий оригінал технічної документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості), генеральний план (схема) будинку АДРЕСА_1 зі змінами від 08.10.2008 року та план на будівлю від 08.08.2008 року. Апеляційним судом встановлено, що на плані відсутні самостійні або сукупні житлові приміщення, площа яких становила б 40,6 кв.м, як визначено у договорі купівлі-продажу від 12.05.1996 року та власником якого був ОСОБА_2 (а.с. 37). Враховуючи викладене, апеляційний суд визнає, що житловий будинок площею 40,6 кв.м по АДРЕСА_1 , який належав на праві власності ОСОБА_2 на підставі договору купівлі-продажу, натепер не існує, а тому є обґрунтованим висновок суду першої інстанції про те, що оскаржувані рішення Чернігівської міської ради суперечать ч. 3 ст. 24 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні». Докази та обставини, на які посилається ОСОБА_2 в апеляційній скарзі, були предметом дослідження судом першої інстанцій та додаткового правового аналізу не потребують, оскільки при їх дослідженні та встановленні судом попередньої інстанцій були дотримані норми матеріального та процесуального права. Сукупність досліджених обставин та наявних у справі доказів приводить апеляційний суд до переконання, що суд першої інстанції повно та всебічно встановив обставини справи, правильно визначив та надав юридичну оцінку правовідносинам між сторонами. Інші доводи апеляційної скарги не містять передбачених процесуальним законом підстав для скасування законного і обґрунтованого та правильного по суті судового рішення, не спростовують висновків суду першої інстанції і не впливають на правильність вирішення спору. Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, N 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року). Відповідно до ст. 375 ЦПК України апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін, як таке, що ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Керуючись ст.ст. 367, 368, 374, 375, 381, 382, 383, 384, 389, 390, 391 ЦПК України, апеляційний суд П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення. Рішення Деснянського районного суду м. Чернігова від 31 серпня 2020 року залишити без змін. Постанова суду набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів, який обчислюється з дня складення повного судового рішення. Головуючий: Судді: