Постанова 4801 № 129/1370/20

Справа № 129/1370/20 Провадження № 22-ц/801/162/2021 Категорія: 39 Головуючий у суді 1-ї інстанції Ковчежнюк В. М. Доповідач:Міхасішин І. В. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 02 лютого 2021 рокуСправа № 129/1370/20м. Вінниця Вінницький апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: судді-доповідача: Міхасішина І.В., суддів: Войтка Ю.Б., Сопруна В.В., розглянувши в порядку письмового провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 про стягнення заборгованості, за апеляційною скаргою Акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк» на заочне рішення Гайсинського районного суду Вінницької області від 09 листопада 2020 року, ухвалене суддею цього суду Ковчежнюком В.М., зі складанням його повного тексту 09 листопада 2020 року, встановив: В червні 2020 року Акціонерне товариство Комерційний банк «ПриватБанк» звернулося в суд з позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості. Позовні вимоги мотивовано тим, що між АТ КБ «Приватбанк» та ОСОБА_1 13.02.2013 р. укладено кредитний договір б/н у виді встановленого кредитного ліміту у розмірі 500 грн. на платіжну карту зі сплатою відсотків за користування кредитом шляхом підписання анкети-заяви про приєднання до Умов та Правил надання банківських послуг у Приватбанку; у заяві зазначено, що відповідач згоден з тим, що ця заява разом із «Умовами та правилами надання банківських послуг» і «Тарифами Банку» становить між ним та банком договір про надання банківських послуг, а також, що він ознайомився та погодився з «Умовами та правилами надання банківських послуг» і «Тарифами Банку», які викладені на банківському сайті www.privatbank.ua. До кредитного договору банк додав Витяг з Тарифів обслуговування кредитних карт «Універсальна» «Універсальна, 30 днів пільгового періоду» та Витяг з Умов та правил надання банківських послуг в ПриватБанку ресурс: Архів Умов та правил надання банківських послуг розміщені на сайті https://privatbank.ua/terms/. Згідно з наданим банком розрахунком, заборгованість ОСОБА_1 за вказаним кредитним договором станом на 31.03.2020 року становить 139 974,37 грн. і складається із: заборгованості за тілом кредита - 495,00 грн., 130 137,73 грн. - заборгованість за простроченими відсотками, 2200,00 грн. - нарахованої пені, а також 500 грн. - штраф (фіксована частина) та 6641,64 грн. - штраф (процентна складова).Відповідач не надавав своєчасно Банку грошові кошти для погашення заборгованості за кредитом, а також іншими витратами відповідно до договору та станом на 30.10.2019 має заборгованість за кредитним договором. На даний час відповідач продовжує ухилятись від виконання зобов`язання і заборгованість за договором не погашає, що є порушенням законних прав АТ КБ «Приватбанк». Заочним рішенням Гайсинського районного суду Вінницької області від 09 листопада 2020 року позов задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_1 , на користь акціонерного товариства комерційний банк «Приватбанк»: заборгованість за договором б/н від 13.02.2013 р. в сумі 495 грн. 00 коп., судовий збір в сумі 7) грн. 40 коп. В решті позовних вимог відмовити в зв`язку з безпідставністю. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позовні вимоги в частині стягнення заборгованості за кредитом в сумі 495,00 грн є обґрунтованими, а тому підлягають задоволенню. Відмовляючи у задоволенні позовних вимог щодо стягнення пені та штрафів, місцевий суд виходив з того, що позивачем не надано підтверджень про конкретні запропоновані відповідачу Умови та Правила банківських послуг, у анкеті-заяві відсутня домовленість сторін про сплату пені та штрафів за несвоєчасне погашення кредиту, надані Банком Витяг з Тарифів та Витяг з Умов та Правил, не можуть розцінюватися як стандартна (типова) форма, що встановлена до укладеного із відповідачем кредитного договору, оскільки достовірно не підтверджує вказаних обставин. В апеляційній скарзі позивач АТ КБ «ПриватБанк» просить рішення суду в частині незадоволених позовних вимог щодо стягнення відсотків за користування кредитом, пені і штрафу скасувати та ухвалити в цій частині нове рішення, задовольнивши позовні вимоги банку в цій частині в повному обсязі, в іншій частині рішення залишити без змін. Зазначив, що оскаржуване рішення в цій частині прийняте без повного, всебічного та об`єктивного дослідження всіх обставин справи, без належної оцінки доказів по справі та з порушенням норм матеріального і процесуального права. На думку представника позивача, АТ КБ «ПриватБанк» доведено, що з моменту підписання відповідачем заяви, між банком та ним укладено кредитний договір шляхом приєднання до запропонованого банком договору, а також доведено, що відповідач був повідомлений про умови кредитування, в тому числі про відсоткову ставку за користування кредитними коштами та розмір неустойки (пені та штрафів). Крім того, у апеляційній скарзі зазначено, що відповідачем при укладенні договору особисто підписана довідка про умови кредитування з використанням кредитки «Універсальна, 30 днів пільгового періоду», а тому сторонами при укладенні кредитного договору були досягнуті усі істотні умови договору. Відзив на апеляційну скаргу від відповідача не надійшов. Відповідно до ч. 13 ст. 7, ч. 1 ст. 369 ЦПК України справа розглядається судом апеляційної інстанції в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, без призначення судового засідання та без повідомлення учасників справи. Відповідно до ч. 1, 4 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. Заочне рішення суду позивач оскаржує лише в частині відмови в задоволенні позовних вимог про стягнення відсотків, відповідач рішення суду не оскаржив, а тому суд апеляційної скарги переглядає рішення суду лише в оскаржуваній позивачем частині. Суд апеляційної інстанції, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, дослідивши матеріали цивільної справи, дійшов висновку, що апеляційна скарга не підлягає до задоволення за таких підстав. Згідно з статтею 263 ЦПК України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Рішення суду першої інстанції в оскаржуваній частині відповідає вимогам статті 263 ЦПК України. Задовольняючи частково позов суд першої інстанції виходив із недоведеності позовних вимог в частині стягнення з відповідача складових заборгованості за кредитом, зокрема заборгованість по відсоткам за користування кредитом, заборгованість за пенею та комісією, а також штрафи (фіксована частина та процентна складова). Суд вважав, що оскільки витяг з Тарифів обслуговування кредитних карт «Універсальна» «Універсальна, 30 днів пільгового періоду» та Витяг з Умов та правил надання банківських послуг в ПриватБанку ресурс: Архів Умов та правил надання банківських послуг розміщені на сайті: https://privatbank.ua/terms/, які містяться в матеріалах даної справи не містять підпису ОСОБА_2 , тому їх не можна розцінювати як частину кредитного договору, укладеного між сторонами 02.12.2008, шляхом підписання заяви-анкети, тому відсутні підстави вважати, що сторони обумовили у письмовому вигляді ціну договору, яка встановлена у формі сплати процентів за користування кредитними коштами, а також відповідальність у вигляді неустойки (пені, штрафів) за порушення термінів виконання договірних зобов`язань. Отже, у задоволенні позовних вимог про стягнення з ОСОБА_1 на користь банку 130 137,73 грн. - заборгованості за простроченими відсотками, 2 200,00 грн. - нарахованої пені, а також 500,00 грн. - штрафу (фіксована частина) та 6 641,64 грн. - штрафу (процентна складова) необхідно відмовити у зв`язку з відсутністю правових підстав для задоволення позовних вимог в цій частині через відсутність передбаченого обов`язку відповідача по їх сплаті позивачу у анкеті-заяві від 13.02.2013 року, оскільки Витяг з Умов та правил надання банківських послуг в ПриватБанку ресурс: Архів Умов та правил надання банківських послуг розміщені на сайті: https://privatbank.ua/terms/ не можуть вважатися складовою частиною спірного кредитного договору. За таких обставин суд дійшов висновку, що відсутні підстави вважати, що при укладенні договору АТ КБ «ПриватБанк» дотримався вимог, передбачених частиною другою статті 11 Закону № 1023-XII про повідомлення споживача про умови кредитування та узгодження зі споживачем саме тих умов, про які вважав узгодженими банк. Інший висновок не відповідав би принципу справедливості, добросовісності і розумності та уможливив покладання на слабшу сторону - споживача невиправданий тягар з`ясування змісту кредитного договору. Окрім цього, як слідує з матеріалів справи безпосередньо укладений між сторонами кредитний договір від 13 лютого 2013 року у вигляді заяви-анкети, підписаної сторонами, не містить і строку повернення кредиту (користування ним). Проте, враховуючи, що фактично отримані та використані позичальником кошти в добровільному порядку АТ КБ «Приватбанк» не повернуті, а також вимоги частини другої статті 530 ЦК України за змістом якої, якщо строк (термін) виконання боржником обов`язку визначений моментом пред`явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання в будь-який час, що свідчить про порушення його прав, суд дійшов до висновку, що банк вправі вимагати захисту своїх прав через суд шляхом зобов`язання виконання боржником обов`язку з повернення фактично отриманої суми кредитних коштів. Колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції. В позовній заяві АТ КБ «ПриватБанк» вказує на те, що свої зобов`язання за договором №б/н від 13 лютого 2013 року позивач виконав, надавши відповідачу ОСОБА_1 кредит у розмірі 500 грн. у вигляді встановленого кредитного ліміту на платіжну картку зі сплатою відсотків за користування кредитом. Відповідач не надавав своєчасно Банку грошові кошти для погашення заборгованості за кредитом, а також іншими витратами відповідно до договору та станом на 31 березня 2020 року має заборгованість за кредитним договором. На даний час відповідач продовжує ухилятись від виконання зобов`язання і заборгованість за договором не погашає, що є порушенням законних прав АТ КБ «Приватбанк». На підтвердження зазначених вимог позивач надав суду копію паспорта відповідача, анкету-заяву про приєднання до Умов і Правил надання банківських послуг, довідку про умови кредитування з використанням кредитки «Универсальная, 30 дней льготного периода», витяг з Умов та Правил надання банківських послуг та Правил користування платіжною карткою, розрахунок заборгованості за договором б/н від 13 лютого 2013 року, укладеного між «ПриватБанком» та клієнтом - ОСОБА_2 , станом на 31 березня 2020 року. Згідно із наданим позивачем розрахунком заборгованості за договором б/н від 13 лютого 2013 року станом на 31 березня 2020 року заборгованість відповідача становить 139974,37 грн. і складається із: заборгованості за кредитом - 495,00 грн., 130137,73грн. - заборгованість за нарахованими відсотками; 2200,00 грн. - заборгованість за пенею, а також 500 грн. - штраф (фіксована частина) та 6641,64 грн. - штраф (процентна складова) (а.с.12-13). Відповідно до ч. 1, 2 ст. 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений в письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами). Згідно з ч. 1 ст. 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства (ч. 1 ст. 628 ЦК України). Частиною першою статті 638 ЦК України встановлено, що істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. У статті 526 ЦК України передбачено, що зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Відповідно до ч. 1 ст. 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти. Кредитний договір укладається у письмовій формі. Кредитний договір, укладений з недодержанням письмової форми, є нікчемним (ст. 1055 ЦК України). За змістом ст. 634 ЦК України договором приєднання є договір, умови якого встановлені однією із сторін у формулярах або інших стандартних формах, який може бути укладений лише шляхом приєднання другої сторони до запропонованого договору в цілому. Друга сторона не може запропонувати свої умови договору. Статтею 1056-1 ЦК України визначено, що тип процентної ставки (фіксована або змінювана) та порядок їх сплати за кредитним договором визначаються в договорі залежно від кредитного ризику, наданого забезпечення, попиту і пропозицій, які склалися на кредитному ринку, строку користування кредитом, розміру облікової ставки та інших факторів на дату укладення договору. Відповідно до частини першої статті 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики. Згідно із частиною першою статті 1050 ЦК України якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов`язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625 цього Кодексу. Таким чином, в разі укладення кредитного договору проценти за користування позиченими коштами та неустойка поділяються на встановлені законом (розмір та підстави стягнення яких визначаються актами законодавства) та договірні (розмір та підстави стягнення яких визначаються сторонами в самому договорі). Позивач, пред`являючи вимоги про погашення кредиту, просив у тому числі, крім тіла кредиту (сума, яку фактично отримав в борг позичальник), стягнути складові його повної вартості, зокрема заборгованість за відсотками за користування кредитом, пеню, комісію та штрафи за несвоєчасну сплату кредиту. Позивач, обґрунтовуючи право вимоги в цій частині, в тому числі їх розмір і порядок нарахування, крім самого розрахунку кредитної заборгованості за договором від 13 лютого 2013 року, посилався на Витяг з Тарифів обслуговування кредитних карт «Універсальна» «Універсальна, 30 днів пільгового періоду» та Витяг з Умов та правил надання банківських послуг в ПриватБанку ресурс: Архів Умов та правил надання банківських послуг розміщені на сайті: https://privatbank.ua/terms/як невід`ємні частини спірного договору. Проте матеріали справи не містять доказів того, що саме ці умови кредитування і Умови та правила надання банківських послуг розумів відповідач та ознайомився і погодився з ними, підписавши 13 лютого 2013 року анкету-заяву, на підставі якої отримав кредитну картку, а також те, що вказані документи на момент отримання відповідачем кредитних коштів взагалі містили умови, зокрема, щодо сплати процентів за користування кредитом та саме у зазначеному в цих документах розмірах - 36% річних (3% в місяць). Крім того, зазначивши у позовній заяві про те, що відповідач отримав кредит у розмірі 500 грн у вигляді встановленого кредитного ліміту на платіжну картку зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 36% на рік, позивач згідно наданого ним розрахунку заборгованості починаючи з 30 квітня 2015 року нарахував до стягнення з відповідача відсотки в розмірі 43,20 % річних. В постанові від 03 липня 2019 року у справі №342/180/17 Велика Палата Верховного Суду вказала, що обґрунтування наявності обставин повинні здійснюватися за допомогою належних, допустимих і достовірних доказів, а не припущень, що й буде відповідати встановленому статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року принципу справедливості розгляду справи судом. Роздруківка із сайту позивача належним доказом на підтвердження таких обставин бути не може, а іншій розрахунок, з наданням доказів на підтвердження його правильності, позивач не надав. У переважній більшості випадків застосування конструкції договору приєднання його умови розроблює підприємець, організація, що здійснює підприємницьку діяльність з метою отримання прибутку, та є професійним учасником ринку надання кредитно-фінансових послуг (в цьому випадку - АТ КБ «ПриватБанк»). Оскільки умови договорів приєднання розробляються банком, тому вони повинні бути зрозумілі усім споживачам і доведені до їх відома, у зв`язку із чим банк має підтвердити, що на час укладення відповідного договору діяли саме ці умови, а не інші. Тому з огляду на зміст статей 633, 634 ЦК України можна вважати, що другий контрагент (споживач послуг банку) лише приєднується до тих умов, з якими він ознайомлений. Сенс договору приєднання полягає у тому, що його умови визначені однією зі сторін у формулярах або інших стандартних умовах та можуть бути прийняті іншою стороною не інакше ніж шляхом приєднання до запропонованого договору в цілому. Тобто дійсно вільною в цьому випадку є воля виключно однієї сторони - тієї, яка пропонує для укладення договору саме формуляр (тобто банк). Інша сторона виявляє волю до укладення цього договору лише на стадії висловлення власної волі на стадії прийняття умов такого договору в цілому. Проте не повинно виникати сумнівів у тому, чи дійсно та які саме умови, викладені у формулярі або іншій стандартній формі, приймає позичальник. У ситуації, коли є сумніви у тому, чи прийняті та які саме умови прийнято споживачем - позичальником, умови не можуть вважатися такими, що прийняті ним в цілому. Конструкція договору приєднання, викладена у частині першій статті 634 ЦК України, полягає не у тому, що споживач зобов`язаний самостійно ознайомитися з умовами і правилами надання послуг, пропонованими однією стороною, а у тому, що споживач може лише до них приєднатися, не маючи можливості обговорювати умови договору приєднання, пропонуючи свої зміни тощо. Проте сама воля споживача на приєднання до певних умов такого договору має бути однозначною та свідчити про певне її спрямування на досягнення згоди саме на певних умовах, запропонованих банком. У законі як загальне правило визначено, що договір приєднання має викладатися на формулярі або іншій стандартній формі, яка має засвідчувати усі прийняті споживачем умови такого договору. Такий правовий висновок сформульовано у постанові Верховного Суду від 12 лютого 2020 року у справі № 136/840/17. Надані позивачем Правила надання банківських послуг ПриватБанку, з огляду на їх мінливий характер, не можна вважати складовою кредитного договору й щодо будь-яких інших встановлених ними нових умов та правил, чи можливості використання банком додаткових заходів, які збільшують вартість кредиту, чи щодо прямої вказівки про збільшення прав та обов`язків кожної із сторін, якщо вони не підписані позичальником, а також, якщо ці умови прямо не передбачені, як у даному випадку - в анкеті-заяві позичальника. У рішенні Конституційного Суду України від 10 листопада 2011 року N 15-рп/2011 суд зазначив, що держава сприяє забезпеченню споживання населенням якісних товарів (робіт, послуг), зростанню добробуту громадян та загального рівня довіри в суспільстві. Держава забезпечує особливий захист більш слабкого суб`єкта економічних відносин, а також фактичну, а не формальну рівність сторін у цивільно-правових відносинах, шляхом визначення особливостей договірних правовідносин у сфері споживчого кредитування та обмеження дії принципу свободи цивільного договору. Це здійснюється через встановлення особливого порядку укладення цивільних договорів споживчого кредиту, їх оспорювання, контролю за змістом та розподілу відповідальності між сторонами договору. Тим самим держава одночасно убезпечує добросовісного продавця товарів (робіт, послуг) від можливих зловживань з боку споживачів. Згідно з ч. 6 ст. 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Вирішуючи спір, в частині відмови у стягненні відсотків суд першої інстанції правильно застосував норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини з урахуванням правових висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного суду від 03 липня 2019 року у справі №342/180/17. Доводи позивача про незастосовність вищевказаного висновку до спірних правовідносин є безпідставними та суперечать вимогам ст. 263 ЦПК України. Враховуючи викладене, апеляційний суд вважає правильним та обґрунтованим висновок суду першої інстанції в оскаржуваній позивачем частині - в частині відмови в задоволенні позовних вимог про стягнення заборгованості зі сплати відсотків за користування кредитними коштами. За правилами ч. 3 ст. 12 та ч. 1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Таким чином, виходячи із принципу змагальності сторін, звернувшись до суду з позовом про стягнення заборгованості, саме обов`язком позивача є доведення належними та допустимими доказами умов кредитування та наявності заборгованості. Проте, як свідчать матеріали справи, позивач не довів належними та допустимими доказами факту погодження відповідачем умов договору, зокрема, в частині розміру процентів за користування кредитними коштами. Оцінивши доводи апеляційної скарги та дослідивши матеріали справи, апеляційний суд вважає, що суд першої інстанції дійшов вірного висновку про відмову у задоволенні позовних вимог в частині стягнення з відповідача заборгованості за відсотками, пенею та штрафами, оскільки витяг з Умов та Правил надання банківських послуг, долучений до позовної заяви, не може вважатися складовою частиною спірного кредитного договору, отже зазначені вимоги не можуть бути задоволені у зв`язку з їх безпідставністю через відсутність обов`язку відповідача по їх сплаті позивачу у анкеті-заяві від 18 березня 2008 року. З урахуванням наведеного, апеляційний суд відхиляє доводи апеляційної скарги, які фактично зводяться до посилань про доведеність пред`явлених позовних вимог та незаконність відмови у позові з підстав його недоведеності, оскільки суд першої інстанції розглянув дану справу дотримавшись принципу диспозитивності цивільного судочинства, який передбачено ст. 13 ЦПК України, та вирішив спір в межах заявлених позовних вимог і на підставі наявних доказів. Доводи апеляційної скарги про порушення судом першої інстанції норм процесуального права не містять посилань на такі порушення, що призвели до неправильного вирішення страви, тому, з огляду на положення ч. 2 ст. 376 ЦПК України, не можуть бути підставою для скасування рішення. Всі інші доводи апеляційної скарги фактично зводяться до іншої оцінки доказів, ніж зроблена судом першої інстанції, однак висновків суду не спростовують, а тому відхиляються. Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року). Оскільки доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують та не дають підстав для висновку про незаконність чи необґрунтованість оскаржуваного заочного рішення, тому відповідно до положень ст. 375 ЦПК України апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а заочне рішення суду першої інстанції - без змін. На підставі викладеного, керуючись ст. 367, 374, 375, 381-382, 389 ЦПК України, суд, постановив: Апеляційну скаргу Акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк» залишити без задоволення, а рішення Гайсинського районного суду Вінницької області від 09 листопада 2020 року - без змін. Постанова набирає законної сили із дня її прийняття та касаційному оскарженню не підлягає. Головуючий І.В. Міхасішин Судді: В.В. Сопрун Ю.Б. Войтко