Постанова 4855 № 640/4632/20

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД Справа № 640/4632/20 Суддя (судді) першої інстанції: Чудак О.М. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 02 лютого 2021 року м. Київ Колегія суддів Шостого апеляційного адміністративного суду у складі: головуючого судді Кучми А.Ю., суддів Аліменка В.О., Безименної Н.В. розглянувши у порядку письмового провадження апеляційну скаргу Офісу Генерального прокурора на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 23 вересня 2020 року (м. Київ, дата складання повного тексту не зазначається) у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Офісу Генерального прокурора про визнання відмови протиправною, зобов`язання вчинити певні дії,- В С Т А Н О В И Л А : ОСОБА_1 звернувся з позовом до суду, в якому просить: - визнати протиправною відмову відповідача в наданні інформації у запитах від 23.12.2019, 24.01.2020; - зобов`язати відповідача надати позивачу наступну публічну інформацію: копії персональних висновків кадрових комісій щодо усіх прокурорів, які пройшли співбесіду (як неуспішно, так і успішно); відео- або аудіозаписи всіх співбесід, які проводили кадрові комісії в рамках атестації прокурорів Генеральної прокуратури України в грудні 2019 року; копії всіх рішень кадрових комісій «Про неуспішне проходження прокурором атестації» (у вигляді цифрових фото- або сканкопій). Позовні вимоги обґрунтовано тим, що відмова відповідача надати запитувану інформацію суперечить вимогам законодавства та порушує права позивача на отримання публічної інформації. Відповідач у відзиві на позовну заяву вказав, що нормативними документами, якими врегульовано порядок проведення атестації прокурорів, не передбачено виготовлення кадровими комісіями персональних висновків щодо прокурорів за результатами співбесід, а тому їх надання не вбачалося за можливе. Водночас, відео- або аудіозаписи співбесід, які проводили кадрові комісії в рамках атестації прокурорів Генеральної прокуратури України, до ГПУ не надходили, що також виключало можливість їх надання на запит позивача. Крім того, на момент подачі запитів позивачем, запитувана інформація, у певній її частині, містила персональні дані фізичних осіб, які на той момент вже не були суб`єктами владних повноважень, оскільки були звільненні з органів прокуратури, а згоди на поширення їх персональних даних ними не надано. Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 23 вересня 2020 року адміністративний позов задоволено частково. Визнано протиправними відмову Офісу Генерального прокурора у наданні публічної інформації на запити позивача від 23.12.2019 №110АПК, №111АПК та від 24.01.2020 №013АПК, викладені у листах від 02.01.2020 №27/3-31вих-20 та від 31.01.2020 №27/3-602вих-20. Зобов`язано Офіс Генерального прокурора надати позивачу запитувану інформацію, а саме: відео- або аудіозаписи всіх співбесід, які проводили кадрові комісії в рамках атестації прокурорів Генеральної прокуратури України в грудні 2019 року; копії всіх рішень кадрових комісій «Про неуспішне проходження прокурором атестації» (у вигляді цифрових фото- або сканкопій) в рамках атестації прокурорів Генеральної прокуратури України. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Не погоджуючись з судовим рішенням, відповідач подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції та постановити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову у повному обсязі. Апеляційну скаргу обґрунтовано тим, що рішення суду першої інстанції прийнято з порушенням норм матеріального та процесуального права та неповного з`ясування обставин у справі. Апелянт вказує, що матеріали атестації знищені, що виключає можливість їх надання. Крім того, рішення про неуспішне проходження прокурорами атестації можуть містити персональні дані згоду на поширення яких не надано, оскільки на момент розгляду запиту дані особи звільнені з органів прокуратури та не були суб`єктами владних повноважень. Наголошує на дискреційності повноважень відповідача. Позивачем подано відзив на апеляційну скаргу, в якому вказано про безпідставність доводів апеляційної скарги, відсутність підстав для її задоволення та відсутність підстав для скасування рішення суду першої інстанції. Розглянувши доводи апеляційної скарги, перевіривши матеріали справи, правильність застосування судом першої інстанції норм законодавства, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду - без змін. Згідно ст. 316 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом першої інстанції, що 23.12.2019 позивач звернувся до відповідача з запитами на публічну інформацію №110АПК (т. 1 а.с. 8) та №111АПК (т. 1 а.с. 9), в яких просив надати на його електронну адресу копії персональних висновків кадрових комісій щодо усіх прокурорів, які пройшли співбесіду в рамках атестації прокурорів ГПУ та відео- або аудіозаписи усіх співбесід, які проводили кадрові комісії в рамках атестації прокурорів ГПУ в грудні 2019 року. За результатами розгляду таких запитів, відповідач листом від 02.01.2020 №27/3-31вих-20 (т. 1 а.с. 11, 30) повідомив позивачу, що відповідно до Порядку роботи кадрових комісій, затвердженого наказом Генерального прокурора від 17.10.2019 №233, витяги із протоколу засідання кадрової комісії, який підписується головою комісії надаються за запитом державних органів, уповноважених розглядати питання щодо оскарження рішень комісії. Отже, Порядком не передбачено надання матеріалів роботи комісії іншим особам. Разом з тим, 24.01.2020 позивач звернувся до відповідача з запитом на публічну інформацію №013АПК (т. 1 а.с. 10), в якому просив надати на його електронну адресу копії всіх рішень кадрових комісій «Про неуспішне проходження прокурором атестації» (у вигляді цифрових фото- або сканкопій). За наслідками розгляду вказаного запиту, відповідач повідомив позивачу листом від 31.01.2020 №27/3-602вих-20 (т. 1 а.с. 12-13, 31-69), що надання матеріалів атестації прокурорів, зокрема, рішень кадрових комісій за результатами їх атестації, Порядком проходження прокурорами атестації, затвердженого наказом Генерального прокурора від 03.10.2019 №221, не передбачено, з огляду на що надання запитуваних копій рішень кадрових комісій про неуспішне проходження атестації не вбачається за можливе. Водночас, відповідачем повідомлено, що з інформацією про результати третього етапу атестації - проведення співбесіди з метою виявлення відповідності прокурора вимогам професійної компетентності, професійної етики та доброчесності стосовно всіх прокурорів і слідчих ГПУ, яких було допущено до нього, можна ознайомитися на офіційному веб-сайті за відповідними посиланнями, з наданням в якості додатків до відповіді роздруківок списків за наведеними посиланнями. Позивач, не погоджуючись з такою відмовою, вважаючи порушеними власні права та охоронювані законом інтереси, звернувся з даним адміністративним позовом до суду. Задовольняючи частково позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що відповідач, як суб`єкт владних повноважень, не надав суду достатніх беззаперечних доказів в обґрунтування обставин, на яких ґрунтується його відзив, і не довів правомірності своїх дій. Колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції з огляду на наступне. Частиною 1 статті 1 Закону України «Про доступ до публічної інформації» встановлено, що публічна інформація - це відображена та задокументована будь-якими засобами та на будь-яких носіях інформація, що була отримана або створена в процесі виконання суб`єктами владних повноважень своїх обов`язків, передбачених чинним законодавством, або яка знаходиться у володінні суб`єктів владних повноважень, інших розпорядників публічної інформації, визначених цим Законом. Отже, визначальною ознакою публічної інформації є те, що це заздалегідь готовий, зафіксований на певному матеріальному носієві продукт, отриманий або створений суб`єктом владних повноважень у процесі виконання своїх обов`язків. Не є інформаційним запитом звернення, для відповіді на яке необхідно створити інформацію, крім випадків, коли розпорядник не володіє запитуваною інформацією, але зобов`язаний нею володіти. Таким чином, Закон України «Про доступ до публічної інформації» не регулює відносин зі створення публічної інформації; предметом його регулювання є діяльність з приводу інформації, яка вже існує (створена, отримана, знаходиться у володінні) на момент виникнення конкретних інформаційних відносин з приводу неї. Аналогічна правова позиція викладена, зокрема, у постанові Верховного Суду від 24.07.2019 у справі № 359/6551/17 (адміністративне провадження №К/9901/51067/18). Водночас, згідно зі статтею 5 Закону України «Про інформацію» кожен має право на інформацію, що передбачає можливість вільного одержання, використання, поширення, зберігання та захисту інформації, необхідної для реалізації своїх прав, свобод і законних інтересів. Реалізація права на інформацію не повинна порушувати громадські, політичні, економічні, соціальні, духовні, екологічні та інші права, свободи і законні інтереси інших громадян, права та інтереси юридичних осіб. Статтею 20 зазначеного Закону визначено, що за порядком доступу інформація поділяється на відкриту інформацію та інформацію з обмеженим доступом. Будь-яка інформація є відкритою, крім тієї, що віднесена законом до інформації з обмеженим доступом. Інформацією з обмеженим доступом є конфіденційна, таємна та службова інформація (частина 1 статті 21 Закону України «Про інформацію»). Згідно з частиною першою статті 6 Закону України «Про доступ до публічної інформації» інформацією з обмеженим доступом є: 1) конфіденційна інформація; 2) таємна інформація; 3) службова інформація. Таким чином, нормами законів України «Про доступ до публічної інформації» та «Про інформацію» передбачено, що за порядком доступу інформація поділяється на відкриту інформацію та інформацію з обмеженим доступом. Публічна інформація є відкритою, крім випадків, встановлених законом. Відповідно до частини 2 статті 6 Закону України «Про доступ до публічної інформації» обмеження доступу до інформації здійснюється відповідно до закону при дотриманні сукупності таких вимог: 1) виключно в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров`я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя; 2) розголошення інформації може завдати істотної шкоди цим інтересам; 3) шкода від оприлюднення такої інформації переважає суспільний інтерес в її отриманні. Відповідно до статті 7 названого Закону конфіденційна інформація - інформація, доступ до якої обмежено фізичною або юридичною особою, крім суб`єктів владних повноважень, та яка може поширюватися у визначеному ними порядку за їхнім бажанням відповідно до передбачених ними умов. Не може бути віднесена до конфіденційної інформація, зазначена в частині першій і другій статті 13 цього Закону. Розпорядники інформації, визначені частиною першою статті 13 цього Закону, які володіють конфіденційною інформацією, можуть поширювати її лише за згодою осіб, які обмежили доступ до інформації, а за відсутності такої згоди - лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини. Отже, можливість віднесення інформації до конфіденційної, таємної чи службової не слід розуміти як єдину достатню підставу для обмеження доступу до конкретної інформації, що містить ознаки будь-якого із названих видів інформації. Запровадження обмеження доступу до конкретної інформації за результатами розгляду запиту на інформацію допускається лише за умови застосування вимог пунктів 1-3 частини другої статі 6 Закону України «Про доступ до публічної інформації». Суд звертає увагу на те, що положення частини другої статті 6 України «Про доступ до публічної інформації» передбачають вимоги до обмеження доступу до інформації, а не підстави для надання такого доступу. Такий підхід ґрунтується на тому, що статтею 1 цього Закону закріплена презумпція відкритості публічної інформації, доступ до якої може бути обмеженою лише у разі, якщо розпорядник інформації обґрунтує це на підставі «трискладового тесту». При цьому, відповідно до пункту 3 частини четвертої статті 22 Закону України «Про доступ до публічної інформації» відмова у задоволенні запиту на інформацію повинна бути мотивованою, тобто у відмові розпорядник інформації зобов`язаний обґрунтувати наявність підстав обмеження у доступі, встановлені шляхом застосування «трискладового тесту». Відсутність висновку розпорядника інформації щодо наявності хоча б однієї з наведених вище трьох підстав означає, що відмова у доступі до публічної інформації є необґрунтованою. Така правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 24.01.2019 у справі №9901/510/18 (провадження №11-840заі18). Таким чином, відмова у наданні інформації є обґрунтованою у разі, якщо розпорядник в листі вказує, якому саме з інтересів загрожує розголошення запитуваної інформації, в чому полягає істотність шкоди цим інтересам від її розголошення, чому шкода від оприлюднення такої інформації переважає право громадськості знати цю інформацію в інтересах національної безпеки, економічного добробуту чи прав людини. Така правова позиція викладена, зокрема, у постанові Верховного Суду від 18.07.2019 у справі №554/11837/14-а (адміністративне провадження №К/9901/1256/18). З матеріалів справи вбачається, що підставою для відмови у наданні позивачу запитуваної інформації відповідачем зазначено: - Порядком роботи кадрових комісій, затвердженим наказом Генерального прокурора від 17.10.2019 №233, не передбачено надання матеріалів роботи комісії іншим особам; - надання матеріалів атестації прокурорів, зокрема, рішень кадрових комісій за результатами їх атестації, Порядком проходження прокурорами атестації, затвердженим наказом Генерального прокурора від 03.10.2019 №221, не передбачено. Разом із тим, можливість надання таких матеріалів, зафіксованих на певному матеріальному носієві, отриманих або створених суб`єктом владних повноважень у процесі виконання своїх обов`язків не потребує закріплення у Порядку №233 та Порядку №221, оскільки останні мають відмінну від надання публічної інформації сферу правового регулювання. При цьому, порядок здійснення та забезпечення права кожного на доступ до інформації, що знаходиться у володінні суб`єктів владних повноважень, інших розпорядників публічної інформації, та інформації, що становить суспільний інтерес, врегульовано Законом України «Про доступ до публічної інформації». Таким чином, неврегульованість Порядком №233 та Порядком №221 права на отримання матеріалів роботи кадрових комісій, зокрема, рішень, жодним чином не впливає на право особи отримати таку інформацію в межах правового регулювання Закону України «Про доступ до публічної інформації». За таких обставин, суд першої інстанції дійшов вірного висновку, що відмова у доступі до публічної інформації є необґрунтованою. Суд першої інстанції дійшов до висновку, що підставами для відмови у наданні позивачу запитуваної інформації є неврегульованість Порядком №233 та Порядком №221 права на отримання матеріалів роботи кадрових комісій, зокрема, рішень, з огляду на що останні не можуть бути розглянуті в межах спірних правовідносин як дійсні та/або додаткові підстави для відмови у наданні інформації. Згідно з пунктом 13 розділу І Порядку №221 перебіг всіх етапів атестації фіксується за допомогою технічних засобів відео- та звукозапису. Відповідно до пункту 6 розділу V Порядку №221 рішення кадрових комісій, протоколи засідань, матеріали атестації прокурорів зберігаються в органі прокуратури, при якому функціонує відповідна кадрова комісія. Аналіз змісту наведених норм вказує, що відео- або аудіозаписи співбесід, які є матеріалами атестації прокурорів, зберігаються в органі прокуратури, при якому функціонує відповідна кадрова комісія, тобто в даному випадку в ГПУ (ОГП), оскільки позивач запитував відео- або аудіозаписи усіх співбесід, які проводили кадрові комісії в рамках атестації прокурорів ГПУ в грудні 2019 року. Крім того, розпорядник інформації, який не володіє запитуваною інформацією, але якому за статусом або характером діяльності відомо або має бути відомо, хто нею володіє, зобов`язаний направити цей запит належному розпоряднику з одночасним повідомленням про це запитувача (частина 3 статті 22 Закону України «Про доступ до публічної інформації»), чого відповідачем зроблено не було. Разом із тим, згідно з пунктом 8 Порядку №233 комісія правомочна ухвалювати рішення, здійснювати інші повноваження, якщо на її засіданні присутня більшість членів комісії. Пунктом 11 Порядку №233 передбачено, що комісія може приймати процедурні рішення, пов`язані з її діяльністю. Рішення і протоколи комісії підписуються всіма присутніми членами комісії (пункт 13 Порядку №233). Відповідно до пункту 8 розділу І Порядку №221 за результатами атестації прокурора відповідна кадрова комісія ухвалює одне із таких рішень: 1) рішення про успішне проходження прокурором атестації; 2) рішення про неуспішне проходження прокурором атестації. Форми типових рішень визначені у додатку 1 до цього Порядку. Після завершення обговорення з прокурором матеріалів атестації та виконаного ним практичного завдання члени комісії без присутності прокурора, з яким проводиться співбесіда, обговорюють її результати, висловлюють пропозиції щодо рішення комісії, а також проводять відкрите голосування щодо рішення комісії стосовно прокурора, який проходить атестацію. Результати голосування вказуються у протоколі засідання (пункт 15 розділу IV Порядку №221). Аналіз змісту Порядку №233 та Порядку №221 свідчить про те, що комісії за наслідками своєї діяльності не складають висновки, у тому числі персональні, натомість складаються рішення і протоколи. За таких обставин, суд першої інстанції дійшов вірного висновку щодо відсутності правових підстав для зобов`язання відповідача надати позивачу копії персональних висновків кадрових комісій щодо усіх прокурорів, які пройшли співбесіду (як неуспішно, так і успішно) та, відповідно, задоволення позовної вимоги в цій частині. З приводу твердження апелянта, що матеріали атестації знищені, що виключає можливість їх надання, колегія судді зазначає, що на такі обставини, як на підставу відмови у наданні запитуваної інформації відповідач не посилався та не зазначав про них, основною підставою відмови у наданні запитуваної інформації відповідач зазначив про те, що Порядком №223 не передбачено надання матеріалів роботи комісії іншим особам. Крім того, з акта про знищення від 07.02.2020 неможливо встановити, що були знищені саме запитувані документи, оскільки в ньому зазначено лише про знищення паперових документів вагою 449 кг, при цьому, жодних ідентифікуючих ознак документів у вказаному акті не зазначено. Щодо доводів апелянта про втручання судом в його дискреційні повноваження, колегія суддів зазначає наступне. Згідно з позицією Верховного Суду, яка сформована у постановах від 13.02.2018 у справі № 361/7567/15-а, від 07.03.2018 у справі № 569/15527/16-а, від 20.03.2018 у справа №461/2579/17, від 20.03.2018 у справі №820/4554/17, від 03.04.2018 у справі № 569/16681/16-а та від 12.04.2018 справа №826/8803/15, дискреційні повноваження - це можливість діяти за власним розсудом, в межах закону, можливість застосувати норми закону та вчинити конкретні дії (або дію) серед інших, кожні з яких окремо є відносно правильними (законними). Частиною другою статті 6 КАС України передбачено, що суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини. Закон України «Про судоустрій і статус суддів» встановлює, що правосуддя в Україні здійснюється на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів та спрямоване на забезпечення права кожного на справедливий суд. Відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини. Стосовно судового контролю за дискреційними адміністративними актами суб`єктів владних повноважень Європейський суд з прав людини неодноразово висловлював позицію з цього питання, згідно якої національні суди повинні проконтролювати, чи не є викладені у них висновки адміністративних органів щодо обставин у справі довільними та нераціональними, непідтвердженими доказами або ж такими, що є помилковими щодо фактів; у будь-якому разі суди повинні дослідити такі акти, якщо їх об`єктивність та обґрунтованість є ключовим питанням правового спору (пункт 157 рішення у справі "Сігма радіо телевіжн лтд. проти Кіпру" (Sigma Radio Television ltd. v. Cyprus № 32181/04); пункт 44 рішення у справі "Брайєн проти Об`єднаного Королівства" (Bryan v. the United Kingdom); пункти 156-157, 159 рішення у справі "Сігма радіо телевіжн лтд. проти Кіпру" (Sigma Radio Television ltd. v. Cyprus № 32181/04); пункти 47-56 рішення у справі "Путтер проти Болгарії" (Putter v. Bulgaria № 38780/02). Поняття дискреційних повноважень наведене, зокрема, у Рекомендаціях Комітету Міністрів Ради Європи № R (80)2, яка прийнята Комітетом Міністрів 11 березня 1980 року на 316-й нараді, відповідно до яких під дискреційними повноваженнями слід розуміти повноваження, які адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин. Тобто, дискреційними є право суб`єкта владних повноважень обирати у конкретній ситуації між альтернативами, кожна з яких є правомірною. Прикладом такого права є повноваження, які закріплені у законодавстві із застосуванням слова "може". Натомість, у цій справі, відповідач помилково вважає свої повноваження дискреційними. Відповідач не наділений повноваженнями за конкретних фактичних обставин діяти не за законом, а на власний розсуд. Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 30 липня 2020 року у справі № 826/10085/16. За таких обставин колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції щодо необхідності захисту порушених прав позивача шляхом визнання протиправними відмов ОГП у наданні публічної інформації на запити позивача від 23.12.2019 №110АПК, №111АПК та від 24.01.2020 №013АПК, викладені у листах від 02.01.2020 №27/3-31вих-20 та від 31.01.2020 №27/3-602вих-20, зобов`язання ОГП надати позивачу запитувану інформацію, а саме: відео- або аудіозаписи всіх співбесід, які проводили кадрові комісії в рамках атестації прокурорів ГПУ в грудні 2019 року; копії всіх рішень кадрових комісій «Про неуспішне проходження прокурором атестації» (у вигляді цифрових фото- або сканкопій) в рамках атестації прокурорів ГПУ. Відповідно до пункту 30 рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Hirvisaari v. Finland» від 27 вересня 2001 року, рішення судів повинні достатнім чином містити мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані, та для того, щоб забезпечити нагляд громадськості за здійсненням правосуддя . Згідно пункту 29 рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Ruiz Torija v. Spain» від 9 грудня 1994 року, статтю 6 не можна розуміти як таку, що вимагає пояснень детальної відповіді на кожний аргумент сторін. Відповідно, питання, чи дотримався суд свого обов`язку обґрунтовувати рішення може розглядатися лише в світлі обставин кожної справи Згідно пункту 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення Доводи апеляційної скарги зазначених вище висновків суду попередньої інстанції не спростовують і не дають підстав для висновку, що судом першої інстанції при розгляді справи неправильно застосовано норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, чи порушено норми процесуального права. Враховуючи наведене колегія суддів дійшла висновку, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи, надав належну оцінку дослідженим доказам та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. У зв`язку з цим колегія суддів вважає необхідним апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін. Керуючись ст. ст. 242, 243, 251, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 328, 329 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів - П О С Т А Н О В И Л А : Апеляційну скаргу Офісу Генерального прокурора - залишити без задоволення, а рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 23 вересня 2020 року - без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття та може бути оскаржена в порядку та строки, встановлені ст.ст. 328, 329 КАС України. Повний текст постанови виготовлено 02.02.2021. Головуючий суддя: А.Ю. Кучма В.О. Аліменко Н.В. Безименна