Постанова Львівський апеляційний суд № 462/2662/20

Справа № 462/2662/20 Головуючий у 1 інстанції: Бориславський Ю.Л. Провадження № 22-ц/811/2856/20 Доповідач в 2-й інстанції: Савуляк Р. В. Категорія:39 ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 21 січня 2021 року колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Львівського апеляційного суду в складі: головуючого судді: Савуляка Р.В., суддів: Шандри М.М., Приколоти Т.І., за участі секретаря: Сеньків Х.І., з участю ОСОБА_1 та її представника ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та його представника ОСОБА_4 , розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Львові цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Залізничного районного суду м. Львова від 07 вересня 2020 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , третя особа ОСОБА_5 про визнання договору позики недійсним та застосування насідків недійсності такого договору,- ВСТАНОВИЛА: Позивач ОСОБА_1 звернулася до суду із зазначеним позовом, у якому просила визнати договір позики, оформлений розпискою між ОСОБА_5 та ОСОБА_3 від 25 травня 2010 року на суму 29880,00 доларів США недійсним через його фіктивність та укладення без її згоди як члена подружжя позичальника. Позовні вимоги мотивувала тим, що 03 січня 2019 року їй стало відомо про те, що між її чоловіком ОСОБА_5 та ОСОБА_3 існує договір позики, оформлений розпискою від 25 травня 2010 року. Однак, своєї згоди на укладення такої боргової розписки вона не надавала, а тому така укладена поза її волевиявленням та суперечить вимогам ч. 2, 3 ст. 65 СК України. Крім цього, вказала, що оспорювана розписка є фіктивною, оскільки кошти за даною розпискою не передавались. Просила позов задовольнити. Рішенням Залізничного районного суду м. Львова від 07 вересня 2020 року у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , третя особа - ОСОБА_5 - про визнання договору позики недійсним та застосування наслідків недійсності такого договору відмовлено. Рішення суду оскаржила ОСОБА_1 . В обґрунтування апеляційної скарги посилається на те, що її не викликали у судове засідання. Судом не здійснено витребування доказів про витребування яких вона просила, що свідчить про порушення вимоги повноти та всесторонності розгляду справи. Звертає увагу на те, що в оскаржуваному рішенні лише було надано оцінку її доводам щодо ненадання нею згоди на укладення її чоловіком договору позики за час перебування у зареєстрованому шлюбі. При цьому судом жодним чином не надано оцінки доводам щодо фактичної відсутності передачі коштів за оскаржуваним договором позики. Посилається на те, що судом не враховано практику Верховного Суду в частині дослідження питання щодо наслідків укладання договору позики без фактичної передачі грошових коштів. Просить рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове, яким позов задовольнити. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення ОСОБА_1 та її представника ОСОБА_2 на підтвердження апеляційної скарги, пояснення ОСОБА_3 та його представника ОСОБА_4 на її заперечення, перевіривши матеріали справи в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга не підлягає до задоволення з огляду на наступне. Відповідно до ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Згідно з ч.1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Відповідно до вимог ст.263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Згідно з вимогами ч.1 ст. 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; 5) чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; 6) як розподілити між сторонами судові витрати; 7) чи є підстави допустити негайне виконання судового рішення;8) чи є підстави для скасування заходів забезпечення позову. Судом встановлено, що позивач ОСОБА_1 та третя особа ОСОБА_5 з 05 червня 2003 року перебувають у зареєстрованому шлюбі, що підтверджується свідоцтвом про одруження серії НОМЕР_1 (арк.спр.18). Згідно долученої до матеріалів справи копії розписки від 25 травня 2010 року ОСОБА_5 позичив у ОСОБА_3 29880,00 доларів США на термін шість календарних місяці (арк.спр.15). Згідно зі статтею 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками. Відповідно до статті 1047 ЦК України договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей. Частиною першою статті 1048 ЦК України передбачено, що позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики. Позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором (частина перша статті 1049 ЦК України). Отже, за своїми правовими ознаками договір позики є реальною, односторонньою, оплатною або безоплатною угодою, на підтвердження якої може бути надана розписка позичальника, яка є доказом не лише укладення договору, але й посвідчує факт передання грошової суми позичальнику. Таким чином, договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, і може не співпадати з датою складання розписки, яка посвідчує цей факт, однак у будь-якому разі складанню розписки має передувати факт передачі коштів у борг. Відповідно до ст.234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним. Згідно правової позиції, яка була викладена у постанові Верховного суду від 24 травня 2018 року (справа № 522/11043/14-ц, провадження № 61-5024св18) для визнання правочину фіктивним необхідно встановити наявність умислу всіх сторін правочину; саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин; якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків; у разі якщо на виконання правочину було передано майно, правочин не може бути кваліфікований як фіктивний. Отже, фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знаючи заздалегідь, що він не буде виконаним; вчиняючи фіктивний правочин, сторони мають інші цілі, ніж ті, що передбачені правочином. Фіктивним може бути визнаний будь-який правочин, якщо він не має на меті встановлення правових наслідків. Ознака вчинення його лише для вигляду повинна бути властива діям обох сторін правочину. Якщо одна сторона діяла лише для вигляду, а інша - намагалася досягти правового результату, такий правочин не може бути фіктивним. Відповідно до ч. 4 ст. 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом. Рішенням Шевченківського районного суду м. Львова від 14 листопада 2012 року, яке не оскаржувалось та набрало законної сили, із ОСОБА_5 на користь ОСОБА_3 стягнуто 29880,00 доларів США боргу згідно договору позики від 25 травня 2010 року. Вказаним рішенням суду встановлено, що факт отримання позики підтверджено відповідачем письмово у власноручній розписці від 25 травня 2010 року. На виконання даного рішення суду відкрито виконавче провадження ВП № 35481868. Враховуючи вищенаведене, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції та вважає безпідставними доводи про фіктивність договору позики, оформленого розпискою від 25 травня 2010 року як такого, що не спрямований на реальне виконання, оскільки за даною розпискою грошові кошти не були передані, так як вказане спростовується рішенням Шевченківського районного суду м. Львова від 14 листопада 2012 року. (арк. спр. 36-37) Колегія суддів також не приймає до уваги доводів про необхідність витребування інформації про доходи відповідача, оскільки відомості з центральної бази даних Державного реєстру фізичних осіб Державної фіскальної служби України про отримання доходів, не можна вважати достовірним доказом у розумінні ст. 79 ЦПК України про відсутність у нього інших джерел легального доходу та реальної можливості надати обумовлену у розписці суму позики. Щодо тверджень позивача про порушення вимог ч.2, 3 ст. 65 СК України під час укладення розписки від 25 травня 2010 року, суд першої інстанції зазначив наступне. Положеннями статті 65 СК України визначені правила розпорядження подружжям майном, що є об`єктом права їх спільної сумісної власності. Таке розпорядження здійснюється шляхом укладення дружиною та/або чоловіком різноманітних правочинів з іншими особами. Якщо правочин щодо спільного майна укладає один з подружжя, то воля другого з подружжя, його згода на укладення правочину має бути з`ясована окремо. Поряд з цим, для укладення договору позики (за яким позичальником виступає один з подружжя) отримання згоди другого з подружжя не потрібне, оскільки цей правочин не стосується спільного майна подружжя. До того як позикодавець надасть кошти позичальникові (дружині або чоловікові) в останнього не виникає права власності на це майно, воно виникає лише після одержання грошових коштів. Таким чином, той з подружжя, хто укладає договір позики (позичає кошти), не розпоряджається спільним майном подружжя, він стає учасником зобов`язальних правовідносин. Зазначеного правового висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 26 вересня 2018 року у справі № 713/285/2012 (провадження № 61-10345св18). Колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції. Оскільки не встановлено та позивачем не доведено наявності підстав визнання недійсності оспорюваного договору позики від 25 травня 2010 року, колегія суддів вважає обґрунтованим та правильним висновок суду першої інстанції про відмову у задоволенні позову. Інші доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують, а тому підстав для їх задоволення немає. Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Судом правильно встановлено фактичні обставини справи, вірно застосовано матеріальний закон та дотримано процедуру розгляду справи, встановлену ЦПК України, ухвалено справедливе рішення, тому підстав для його зміни чи скасування колегія суддів не вбачає. Керуючись ст. 367, ст. 368, п. 1 ч. 1 ст. 374, ст. 375, ст. 381, ст. 382, ст. 384 ЦПК України, колегія суддів, - ПОСТАНОВИЛА: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Залізничного районного суду м. Львова від 07 вересня 2020 року залишити без змін. Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскарженою у касаційному порядку шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови. Повний текст постанови складено 01 лютого 2021 року. Головуючий: Савуляк Р.В. Судді: Шандра М.М. Приколота Т.І.