Постанова 4857 № 460/1745/20

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД Головуючий суддя у першій інстанції : Борискін С.А. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 20 січня 2021 рокуЛьвівСправа № 460/1745/20 пров. № А/857/14037/20 Восьмий апеляційний адміністративний суд у складі колегії: головуючого судді: Бруновської Н.В. суддів: Макарика В.Я., Матковської З.М. за участю секретаря судового засідання: Мельничук Б.Б. розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Національної Поліції України на рішення Рівненського окружного адміністративного суду від 10 вересня 2020ёроку у справі № 460/1745/20 за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Національної Поліції України про визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на посаді, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, - ВСТАНОВИВ : 10.03.2020р. ОСОБА_1 звернувся в суд з позовом до Національної Поліції України про визнання протиправним та скасування наказу про звільнення № 170 о/с від 11.02.2020р., поновлення на посаді, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу. Рішенням Рівненського окружного адміністративного суду від 10.09.2020р. позов задоволено частково. Суд визнав протиправним та скасував пункт наказу Національної поліції України №170 о/с від 11.02.2020р. в частині звільнення ОСОБА_1 з посади головного спеціаліста відділу уповноважених Голови з питань контролю за дотриманням прав людини в поліцейській діяльності (з дислокацією в Рівненській області) Управління забезпечення прав людини Національної поліції України. Крім того, суд поновив ОСОБА_1 на посаді головного спеціаліста відділу уповноважених Голови з питань контролю за дотриманням прав людини в поліцейській діяльності (з дислокацією в Рівненській області) Управління забезпечення прав людини Національної поліції України - з 12.02.2020р. Також суд, стягнув з Національної поліції України на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу з 12.02.2020р. - 10.09.2020р. в розмірі -216 672 грн. 05 коп. В задоволенні решти позовних вимог суд відмовив. Не погоджуючись із даним рішенням, апелянт Національна поліція України подав апеляційну скаргу, в якій зазначає, що судом порушено норми матеріального та процесуального права. Апелянт просить суд, рішення Рівненського окружного адміністративного суду від 10.09.2020р. скасувати та прийняти нове рішення, яким в позові відмовити. Особи, які беруть участь у справі, в судове засідання не з`явились, хоча належним чином повідомленні про дату, час і місце розгляду справи в порядку ст.126 КАС України, що не перешкоджає розгляду справи у їх відсутності відповідно до ст.313 КАС України. ст.229 КАС України передбачено, що фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи, перевіривши доводи скарги, законність і обґрунтованість рішення суду, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає до задоволення виходячи з наступних підстав. Судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_1 перебував в трудових відносинах з Національною Поліцією України в період з 01.03.2018р. - 11.02.2020р. працював на посаді головного спеціаліста відділу уповноважених Голови з питань контролю за дотриманням прав людини в поліцейській діяльності (з дислокацією в Рівненській області) Управління забезпечення прав людини Національної поліції України. Наказом Національної поліції України від 28.02.2018р. №174 о/с «По особовому складу» ОСОБА_1 призначено головним спеціалістом відділу уповноважених Голови з питань контролю за дотриманням прав людини в поліцейській діяльності Управління забезпечення прав людини. 03.12.2019р. наказом Національної поліції України №1255 затверджено Перелік змін у штатах Національної поліції (яким передбачено скорочення 67 посад, в тому числі і керівництва Управління забезпечення прав людини Національної поліції України (далі - УЗПЛ НПУ). 11.12.2019р. начальник Управління забезпечення прав людини Національної поліції України Леванцов Є. попередив ОСОБА_1 про наступне звільнення на підставі вимог ч.1 ст.87 Закону України «Про державну службу» та ч.1 ст.49-2,ст.40 КЗпП України. Зокрема, із змісту вказаного письмового попередження про наступне вивільнення від 11.12.2019р. видно, що посаду яку обіймав позивач скорочено. Наказом Національної поліції України від 28.12.2019р. № 1349 внесені зміни до структури Національної поліції, затвердженої Наказом Національної поліції України від 06.11.2015р. Перейменовано Управління забезпечення прав людини в Управління дотримання прав людини Національної поліції України. 28.12.2019р. № 1350 Наказом Національної поліції України від 28.12.2019р. № 1350 затверджено перелік змін у штатах Управління забезпечення прав людини в Управління дотримання прав людини Національної поліції України та передбачено 49 посад в новоствореному Управлінні - 6 з яких посади державної служби. Отже, процес реорганізації структурного підрозділу Національної поліції України в якому працював ОСОБА_1 завершився лише зміною назви вказаного структурного підрозділу. Скорочені всі штатні посади Управління забезпечення прав людини (29 одиниць) та створені нові посади Управління дотримання прав людини ( 49 одиниць). 11.02.2020р. наказом Національної поліції України №170 о/с «По особовому складу» ОСОБА_1 звільнено з посади головного спеціаліста відділу уповноважених Голови з питань контролю за дотриманням прав людини в поліцейській діяльності (з дислокацією в Рівненській області) з 11.02.2020р. на підставі п.1 ч.1 ст.87 Закону України «Про державну службу». ( скорочення посади державної служби внаслідок зміни структури або штатного розпису державного органу без скорочення численності або штату державних службовців). ч.2 ст.19 Конституції України визначено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. В п.4 ч.1 ст. 83 Закону України «Про державну службу» передбачено, що державна служба припиняється за ініціативою суб`єкта призначення (ст.87, 87-1 цього Закону). Згідно п.1 ч.1 ст.87 Закону України «Про державну службу» підставами для припинення державної служби за ініціативою суб`єкта призначення є: скорочення чисельності або штату державних службовців, скорочення посади державної служби внаслідок зміни структури або штатного розпису державного органу без скорочення чисельності або штату державних службовців, реорганізація державного органу; п.1 ч.1 ст.40 КЗпП України визначено, що трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом лише у випадках змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників. Із змісту ч.2 ст.40 КЗпП України видно, що звільнення з підстав, зазначених у пунктах 1, 2 і 6 цієї статті, допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу. Таким чином, попереджаючи працівника про майбутнє звільнення на підставі п.1 ч.1 ст.40 КЗпП України, роботодавець повинен одночасно забезпечити виконання встановленого законодавством обов`язку щодо працевлаштування такого працівника шляхом надання пропозицій усіх наявних вакантних посад. Вказаний обов`язок покликаний забезпечити дотримання прав працівників щодо сприяння у збереженні роботи. Відсутність послідовності дій роботодавця при звільненні обумовлюють виникнення ситуації невизначеності працівника щодо порядку його звільнення та наявності законних очікувань щодо дотримання роботодавцем передбачених законодавством гарантій стосовно сприяння у збереженні роботи. ч.1 ст.42 КЗпП України встановлено, що при скороченні чисельності чи штату працівників у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці переважне право на залишенні на роботі надається працівникам з більш високою кваліфікацією і продуктивністю праці. Як видно із відомостей щодо кваліфікації працівників Головного управління Державної фіскальної служби у Львівській області, у позивача станом на день звільнення, стаж державної служби становив 25 років та 05 місяців, що є більшим, ніж у переважній більшості працівників. ( т.1 а.с. 184-193). Крім того, відповідач всупереч ст. 77 КАС України не надав доказів врахування стажу, кваліфікації та продуктивності ОСОБА_2 при його звільненні з роботи. В ст.49-2 КЗпП України визначено, що про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за два місяці. При вивільненні працівників у випадках змін в організації виробництва і праці враховується переважне право на залишення на роботі, передбачене законодавством. Одночасно з попередженням про звільнення у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації. При відсутності роботи за відповідною професією чи спеціальністю, а також у разі відмови працівника від переведення на іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації працівник, на власний розсуд, звертається за допомогою до державної служби зайнятості або працевлаштовується самостійно. У п.19 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 06.11.1992р. «Про практику розгляду судами трудових спорів» зазначено, що розглядаючи трудові спори, пов`язані із звільнення за п.1 ст. 40 КЗпП України суди зобов`язані з`ясувати, чи дійсно у відповідача мали місце зміни в організації виробництва і праці, зокрема, ліквідація, реорганізація або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників, чи додержано власником або уповноваженим ним органом законодавства, що регулюють вивільнення працівника, які є докази щодо змін в організації виробництва і праці, про те, що працівник відмовився від переведення на іншу роботу або що власник або уповноважений ним орган не мав можливості перевести працівника з його згоди на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації, чи не користувався вивільнений працівник переважним правом на залишення на роботі та чи попереджався він за 2 місяці про наступне вивільнення. Як видно з правової позиції Верховного Суду України в постанові від 01.07.2015р. у справі № 6-491/15, власник вважається таким, що належно виконав вимоги ч. 2 ст. 40, ч.3 ст. 492 КЗпП України щодо працевлаштування працівника, якщо запропонував йому наявну на підприємстві роботу, тобто вакантну посаду чи роботу за відповідної професією чи спеціальністю, чи іншу вакантну роботу, якщо працівник може виконувати з врахуванням його освіти, кваліфікації, досвіду тощо. ч.1 ст.72 КАС України визначено, що доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Разом з тим, належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. (ч.1 ст.73 КАС України), а достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (ч.1 ст.75 КАС України). Колегія суддів вважає зазначити, що в матеріалах справи відсутні належні, достовірні, достатні та допустимі докази, які підтверджують ту обставину, що відповідач в особі Національної Поліції України запропонував усі вакантні посади в структурі даного управління позивачу. Отже, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції, що попереджаючи про майбутнє звільнення ОСОБА_1 на підставі п.1 ч.1 ст. 40 КЗпП України, відповідач не дотримався порядку, встановленого нормами ст. 49-2 КЗпП України, а саме, не запропонував позивачу всіх наявних вакантних посад державної служби. Станом на день попередження про звільнення та станом на день звільнення позивача в Національної Поліції України були наявні вакантні посади. За таких обставин, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов вірного висновку про наявність підстав для задоволення позову, оскільки Наказ Національної Поліції України № 170 о/с від 11.02.2020р. є протиправним, прийнятий не у спосіб, що визначені Конституцією та законами України. Відповідач порушив порядок вивільнення працівників, не запропонував позивачу всіх наявних вакантних посад державної служби та не врахував переважне право на залишенні на роботі. Висновки апеляційного суду узгоджуються з правовою позицією яка викладена в постановах Верховного Суду від 25.07.2019р. у справі № 807/3588/14, від 31.07.2019р. у справі № 807/2383/15. Доводи апелянта про те, що позивачу запропоновано в установленому законом порядку посаду завідувача сектору фінансування бухгалтерського обліку та звітності - головного бухгалтера з посадовим окладом згідно штатного розпису з якою останній погодився відповідно до Наказу Дрогобицької об`єднаної державної податкової інспекції Головного управління Державної фіскальної служби у Львівській області «Про переведення» № 24-0 від 17.09.2018р. колегія суддів не приймає до уваги. Оскільки, в матеріалах справи відсутні жодні належні, допустимі, достовірні докази які підтверджують згоду позивача на переведення на вказану посаду. Колегія суддів враховує ту обставину, що апелянт не оспорює розмір середнього заробітку за час вимушеного прогулу в розмірі 216 672,05 грн., який суд першої інстанції стягнув з відповідача в користь позивача. Тому, відповідно до ст. 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними доказами та перевіряє законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Щодо доводів апелянта в частині застосування положень КЗпП, а не положень Закону України «Про державну службу» колегія суддів вважає зазначити наступне. Згідно Інформаційного листа Вищого адміністративного суду України №753/1 1/13-10 від 26.05.2010р. «Про розв`язання спорів, що виникають з відносин публічної служби» видно, що судам необхідно виходити з того, що підстави припинення служби діляться на загальні, передбачені КЗпП України, та спеціальні, передбачені відповідними законами України, зокрема Законом України «Про державну службу». При цьому, пріоритетним є норми спеціальних законів, а норми трудового законодавства підлягають застосування лише у тих випадках, якщо нормами спеціальних законів не врегульовано спірних відносин. Так, колегія суддів враховує, що положенням спеціального законодавства, a саме нормами Закону України «Про Національну поліцію», не врегульовано процедуру звільнення поліцейського в зв`язку зі скороченням чисельності штату, та дотримання трудових гарантій поліцейського, Законом України «Про державну службу» (у редакції чинній на момент попередження про вивільнення) не передбачено обов`язку пропозиції вивільненому працівнику наявних вакантних посад державної служби, а тому суд вважає за необхідне застосувати до спірних правовідносин окремі положення Кодексу Законів про працю (субсидіарне законодавство). При цьому, у разі існування неузгодженості між нормами, виданими одним і тим самим нормотворчим органом, які мають рівну юридичну силу, застосовується акт, виданий пізніше, навіть якщо прийнятий раніше акт не втратив своєї чинності. Таким чином, оскільки норми КЗпП України прийняті раніше ніж положення Закону України «Про державну службу», до спірних правовідносин слід застосовувати ті норми, які прийняті раніше та є ширшими у застосуванні законодавства про працю. Інші доводи апеляційної скарги фактично зводяться до переоцінки доказів та незгодою апелянта з висновками суду першої інстанцій по їх оцінці, тому не можуть бути прийняті апеляційною інстанцією. Колегія суддів також враховує позицію ЄСПЛ (в аспекті оцінки аргументів апелянта), сформовану у справі «Серявін та інші проти України» (№ 4909/04): згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (RuizTorijav. Spain) № 303-A, пункт 29). Також згідно з п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень, обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно ст.242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. Судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, визначеному цим Кодексом. ст. 316 КАС України передбачено, що суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Із врахуванням викладеного, колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції є законним, доводи апеляційної скарги зроблених судом першої інстанції висновків не спростовують і при ухваленні оскарженого судового рішення порушень норм матеріального та процесуального права ним допущено не було, тому, відсутні підстави для скасування чи зміни рішення суду першої інстанції. Керуючись ст.ст.229, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 329 КАС України, суд ПОСТАНОВИВ : Апеляційну скаргу Національної Поліції України залишити без задоволення, а рішення Рівненського окружного адміністративного суду від 10 вересня 2020 року у справі № 460/1745/20 - без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та касаційному оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених п.2 ч.5 ст.328 КАС України, шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Суддя Н.В. Бруновська Суддя В.Я. Макарик Суддя З.М. Матковська Постанова в повному обсязі складена 01.02.2021р.