Постанова 4855 № 823/3596/14

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД Справа № 823/3596/14 Суддя (судді) першої інстанції: А.В. Руденко ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 27 січня 2021 року м. Київ Шостий апеляційний адміністративний суд у складі: Головуючого судді: Чаку Є.В., суддів: Федотова І.В., Коротких А.Ю. за участю секретаря Ковтун К.В. розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні суду апеляційну скаргу Головного управління ДФС у Черкаській області на рішення Черкаського окружного адміністративного суду від 28 вересня 2020 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Державної фіскальної служби України, третя особа: Головне управління ДФС у Черкаській області про скасування наказу та поновлення на роботі, В С Т А Н О В И В : ОСОБА_1 звернулася до Черкаського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Державної фіскальної служби України, третя особа: Головне управління ДФС у Черкаській області, в якій, з урахуванням заяв про збільшення позовних вимог від 17.05.2019 року та від 03.08.2020 року, просила: -визнати протиправним та скасувати наказ голови Комісії з реорганізації Міністерства доходів і зборів України №2180-о від 29.10.2014 року про звільнення позивача з посади першого заступника начальника слідчого управління фінансових розслідувань Головного управління Міндоходів у Черкаській області з моменту його прийняття; -поновити позивача в органах податкової міліції та зобов`язати Державну фіскальну службу у зв`язку з реорганізацією Міністерства доходів і зборів призначити її на посаду, рівнозначну посаді першого заступника начальника слідчого управління фінансових розслідувань Головного управління Міндоходів у Черкаській області; -стягнути з відповідача 756 000 грн. на відшкодування моральної шкоди; -постанову суду в частині поновлення в органах податкової міліції та призначення позивача на рівнозначну посаду першого заступника начальника слідчого управління фінансових розслідувань Головного управління Міндоходів у Черкаській області допустити до негайного виконання; -визнати недійсним запис про звільнення позивача відповідно до п. п. 1 п. 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про очищення влади» №1682-УІІ від 16.09.2014 року та п. 62 п.п. "а" Положення про проходження служби, занесений до трудової книжки позивача; -зобов`язати начальника відділу персоналу Головного управління Міндоходів у Черкаській області Крилова О.І. видати позивачу "дублікат" трудової книжки без внесення до неї запису, визнаного недійсним; -стягнути з відповідача середньомісячну заробітну плату за час вимушеного прогулу у сумі 1 758 492,12 грн. Рішенням Черкаського окружного адміністративного суду від 28 вересня 2020 року позов задоволено частково. Визнано протиправним та скасовано наказ Міністерства доходів і зборів України, правонаступником якого є Державна фіскальна служба України, №2180-о від 29 жовтня 2014 року про звільнення ОСОБА_1 з посади першого заступника начальника слідчого управління Головного управління Міндоходів у Черкаській області. Поновлено ОСОБА_1 на посаді першого заступника начальника слідчого управління Головного управління Міндоходів у Черкаській області з ЗО жовтня 2014 року. Стягнуто з Державної фіскальної служби України на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з ЗО жовтня 2014 року по 28 вересня 2020 року у сумі 908 510, 87 грн. включаючи загальнообов`язкові державні податки та збори. Стягнено з Державної фіскальної служби України на користь ОСОБА_1 моральну шкоду у сумі 101 250 грн. Стягнуто за рахунок бюджетних асигнувань Державної фіскальної служби України на користь ОСОБА_1 судові витрати зі сплати судового збору в розмірі 679,68 грн. та витрати на проведення судово-психологічної експертизи у сумі 7560 грн. В решті позовних вимог відмовлено. Не погоджуючись з таким судовим рішенням, Головне управління ДФС у Черкаській області подало апеляційну скаргу, в якій просило скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове, яким відмовити у задоволенні позову у повному обсязі. В обґрунтування скарги апелянт зазначив, що відповідачем вірно надано оцінку статусу звільненої особи в розумінні Закону України «Про очищення влади». На думку апелянта вказаний Закон є беззастережним, а його норми мають виключно імперативний характер виконання. Перебуваючи на владній посаді з 25 лютого 2010 року по 22 лютого 2014 року позивач підпадала під звільнення в силу прямих норм Закону. Щодо стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, апелянт зазначив, що ГУ Міндоходів у Черкаській області було реорганізовано шляхом припинення юридичної особи. З моменту звільнення ОСОБА_1 до моменту припинення ГУ Міндоходів у Черкаській області змін посадових окладів відповідно до штатного розпису не проводилось. В подальшому на виконання вимог постанови Кабінету Міністрів України від 21.05.2014 року №160 «Про утворення ДФС України» наказом ГУ ДФС у Черкаській області від 10.10.2014 року №3 введено в дію штатний розпис. Водночас, в зв`язку зі зміною організаційної структури ДФС України, в даному розписі не передбачено посаду першого заступника слідчого управління фінансових розслідувань, а тому відсутні й відомості щодо змін розміру посадового окладу, за посадою з якої було звільнено ОСОБА_1 . Щодо стягнення моральної шкоди, апелянт зазначив, що висновок експерта, на підставі якого суд першої інстанції дійшов висновку про наявність підстав для стягнення моральної шкоди з відповідача, є не об`єктивним і направленим виключно на стягнення грошової компенсації з державного органу у великих розмірах завдаючи при цьому значних матеріальних збитків. Зокрема, на думку апелянта висновок експертизи не містить чіткого визначення розміру компенсації у разі заподіяння моральної шкоди, що свідчить про неоднозначність позиції експерта та ставить під сумнів сутність самої експертизи. Щодо стягнення витрат на судову експертизу апелянт зазначив, що за проведення експертизи позивач сплатив 5076 грн., а судом стягнуто 7560 грн., що суперечить сумі сплаченої згідно наявної у матеріалах справи квитанції. Державною фіскальною службою України також було подано апеляційну скаргу на рішення суду першої інстанції, проте, останню було повернуто апелянту ухвалою Шостого апеляційного адміністративного суду від 25 січня 2021 року. У додаткових письмових поясненнях ДФС України зазначила про те, що позивач перебував на службі та отримував заробітну плату в Головному управлінні Міндоходів у Черкаській області, що підтверджується записами в трудовій книзі позивача та довідкою про середню заробітну плату, яка видана правонаступником - Головним управління ДФС у Черкаській області. Отже належним відповідачем в частині стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу в даній справі є орган, в якому проходив службу позивач, а саме Головне управління Міндоходів у Черкаській області. Відповідно до ч. 1 ст. 308 КАС України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Розглянувши доводи апеляційної скарги, перевіривши матеріали справи та дослідивши докази, колегія суддів дійшла наступних висновків. Судом встановлено, що ОСОБА_1 проходила службу в податковій міліції Міністерства доходів і зборів України з 17.08.1998 року по 29.10.2014 року на різних посадах. Наказом Головного управління Міндоходів і зборів у Черкаській області №1-в/пм від 24.05.2013 року позивачу надано соціальну відпустку по догляду за дитиною до досягнення нею трьохрічного віку з 27.05.2013 року по 11.02.2016 року включно. Наказом Міністерства доходів і зборів України №2180-о від 29.10.2014 року відповідно до підпункту 1 пункту 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про очищення влади» від 16.09.2014 року №1682-VII та пункту 62 підпункту "а" Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ, затвердженого постановою Кабінету Міністрів Української PCP від 29.07.1991 року №114 звільнено з посади та податкової міліції підполковника податкової міліції ОСОБА_1 , першого заступника начальника слідчого управління фінансових розслідувань Головного управління Міндоходів у Черкаській області. Підставою для прийняття вказаного наказу слугувала довідка про результати вивчення особової справи позивача від 23.10.2014 року. У вказаній довідці зазначено, що відповідно до критеріїв здійснення очищення влади, визначених у частині 1 статті 3 Закону України «Про очищення влади» за період з 25.02.2010 року по 22.04.2014 року позивач обіймала посаду (и) щодо яких встановлена заборона, а саме: -з 16.02.2009 року (наказ ДПА України №290-о від 16.02.2009 року) по 08.02.2012 року (наказ ДПС України №257-о від 08.02.2012 року) - заступник начальника УПМ- начальник слідчого відділу податкової міліції ДПА в Черкаській області; -з 08.02.2012 року (наказ ДПС України №257-о від 08.02.2012 року) по 24.05.2013 року (наказ МДЗ України №414-о від 24.05.2013 року) - заступник начальника УПМ- начальник слідчого управління ДПС у Черкаській області; -з 24.05.2013 року (наказ МДЗ України №414-о від 24.05.2013 року) по т/час - перший заступник начальника слідчого управління фінансових розслідувань Головного управління Міндоходів у Черкаській області. За результатами проведеної перевірки відомостей встановлено, що до позивача застосовується заборона, визначена частиною 3 статті 1 Закону України «Про очищення влади». Листом №196/23-00-04-216 від 29.10.2019 року відповідач повідомив позивача, що наказом Міністерства доходів у зборів №2180-о від 29.10.2014 року позивач звільнена з посади та податкової міліції відповідно до підпункту 1 пункту 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про очищення влади» від 16.09.2014 року №1682-VII та пункту 62 підпункту "а" Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ міліції. Також повідомив, що позивачу необхідно прибути до відділу персоналу Головного управління ДФС у Черкаській області за адресою: м. Черкаси, вул. Хрещатик, 235, кім. 601, для повернення службового посвідчення та отримання обхідного листа та трудової книжки. Вказаний лист був повернутий 01.12.2014 року за закінченням терміну зберігання. Вважаючи наказ Міністерства доходів і зборів України №2180-о від 29.10.2014 року протиправним та таким, що підлягає скасуванню, позивач звернулася з адміністративним позовом до суду. Частиною другою статті 19 Конституції України обумовлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Спір у цій справі виник у зв`язку із звільненням позивача з публічної служби за процедурою очищення влади (люстрацїї) із застосуванням заборони протягом 10 років займати посади, щодо яких здійснюється очищення влади (люстрація). Відповідно до пункту 6 частини першої статті 2 Закон України «Про очищення влади» №1682-УІІ (далі - Закон №1682-УІІ) заходи з очищення влади (люстрацїї) здійснюються, зокрема, щодо начальницького складу центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову та/або митну політику Згідно п. 8 ч. 1 статті 3 Закону №1682-УІІ заборона, передбачена частиною третьою статті 1 цього Закону, застосовується до осіб, які обіймали сукупно не менше одного року посаду (посади) у період з 25 лютого 2010 року по 22 лютого 2014 року -керівника, заступника керівника податкової міліції в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі. Отже, стаття 2 Закону № 1682-УІІ містить перелік посад, щодо яких здійснюються заходи з очищення влади (люстрації), а стаття 3 цього ж Закону визначає критерії, на яких ґрунтується очищення влади (люстрація). Водночас чіткий перелік посад начальницького складу центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову та/або митну політику окремо визначено у переліку посад у пункті 6 частини першої статті 2 Закону № 1682-УІІ. Аналіз наведених норм законодавства свідчить про те, що заходи з очищення влади (люстрації) здійснюються щодо начальницького складу центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову та/або митну політику за критерієм перебування на керівних посадах (керівників і заступників керівників) регіональних органів. З матеріалів справи вбачається, що з 25.02.2010 року по 22.04.2014 року позивач обіймала посаду заступника начальника УПМ-начальника слідчого відділу податкової міліції ДПА в Черкаській області, заступника начальника УПМ-начальника слідчого управління ДПС у Черкаській області; першого заступника начальника слідчого управління фінансових розслідувань Головного управління Міндоходів у Черкаській області. Термін «посади», який використовується у Законі № 1682, у тому числі і в пункті 2 «Прикінцеві та перехідні положення» цього Закону, необхідно розуміти у значенні, наведеному у частині першій статті 1 Закону №1682-УІІ, відповідно до якої цей термін використовується як скорочення від термінів «певні посади (перебування на службі)». Оскільки позивач працювала у вказаному періоді на посаді заступника начальника та першого заступника, які обіймала протягом означеного періоду, то на неї поширюється дія Закону №1682-VII, оскільки пункт 8 частини першої статті 3 цього Закону необхідно тлумачити у системному зв`язку із положеннями частини першої статті 1 та пункту 6 частини першої статті 2 цього Закону. Водночас, з матеріалів справи вбачається, що заходи з очищення влади (люстрації) до позивача були застосовані на підставі довідки про результати перевірки відомостей, зазначених в особовій справі, про перебування позивача на відповідній посаді. Відповідач зазначав, що оскільки строк перебування позивача на посаді, щодо якої установлена заборона, становить більше ніж один рік, то цього факту достатньо для застосування відповідних заборон на підставі критеріїв, визначених статтею 3 Закону № 1682-УІІ. Проте, колегія суддів зазначає наступне. Аналіз положень пункту 8 частини першої статті 3 у взаємозв`язку із частиною третьою статті 1 та пунктом 2 Розділу «Прикінцеві та перехідні положення» Закону №1682- VII дає підстави для висновку, що заборони, встановлені частиною третьою статті 1 Закону №1682-УІІ, виникають в силу закону, а не в силу прийняття суб`єктом владних повноважень правозастосовного (індивідуально-правового) акта. Водночас із аналізу цих норм випливає, що встановлення для осіб заборони обіймати певні посади в органах державної влади чи їхніх самостійних структурних підрозділах пов`язується із самим лише фактом зайняття ними сукупно не менше одного року в період з 25 лютого 2010 року по 22 лютого 2014 року посад, зокрема, передбачених пунктом 8 частини першої статті 3 цього Закону, незалежно від того чи сприяла вона своїми рішеннями, діями (бездіяльністю) узурпації влади, підриву основ національної безпеки і оборони України або протиправному порушенню прав і свобод людини, тобто не враховуючи жодної індивідуальної дії чи зв`язку особи з будь-якими антидемократичними подіями. Питання конституційності, зокрема положень пунктів 7, 8, 9 частини першої пункту 4 частини другої статті 3 у взаємозв`язку із частиною третьою статті 1 та пунктом 2 Розділу «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1682-УІІ на відповідність положенням статті 38, частини другої статті 61, частини першої статті 62 Конституції України вирішуються Конституційним Судом України. На розгляді Великої Палати Конституційного Суду України перебуває справа за конституційними поданнями Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) пункту 6 частини першої, пунктів 2, 13 частини другої, частини третьої статті 3 Закону України «Про очищення влади», 47 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) частин третьої, шостої статті 1, частин першої, другої, третьої, четвертої, восьмої статті 3, пункту 2 частини п`ятої статті 5, пункту 2 Розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» цього закону, Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) частини третьої статті 1, пунктів 7, 8, 9 частини першої, пункту 4 частини другої статті 3, пункту 2 Розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» цього закону, Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) частини третьої статті 4 цього закону. На момент розгляду апеляційним судом цієї апеляційної скарги рішення Конституційним Судом України за наслідками розгляду вищевказаного конституційного провадження не ухвалено. Водночас Верховний Суд у рішенні від 18 вересня 2018 року у справі № 800/186/17 дійшов висновку, що люстрація, як законодавче обмеження, за своєю правовою природою є відмінною від юридичної відповідальності та не може бути ототожнена з нею. У зв`язку з цим Верховний Суд відхилив доводи позивача, які ґрунтувалися на приписах статей 58, 61 і 62 Конституції України, оскільки ці норми спрямовані на регулювання принципів і засад ретроспективної відповідальності за вчинення правопорушень, зокрема кримінальних, та індивідуального характеру юридичної відповідальності, встановлюють низку процесуальних гарантій, покликаних запобігти необґрунтованому притягненню будь-кого до юридичної відповідальності. Указані гарантії, за висновком Суду, не поширюються на правовідносини, які не пов`язані з настанням юридичної відповідальності осіб. Із цим висновком погодилася і Велика Палата Верховного Суду у постанові від 31 січня 2019 року у справі № 800/186/17. У справі № 800/186/17 Верховний Суд указав на політичний характер люстраційних заходів. Суд відмітив, якщо юридична відповідальність пов`язана із застосуванням санкцій за порушення визначених законом норм, то політична відповідальність постає як відповідальність за належне здійснення державної влади, державного управління тими, хто відповідно до покладених завдань і функцій є носіями такої влади. Політичну відповідальність потрібно розуміти як відповідність якостей носіїв владно-управлінської діяльності і реалізації ними своїх функцій і повноважень тим умовам і завданням, які постали перед державою і суспільством (на виклики часу, відповідь на об`єктивні вимоги до неї). У справі № 800/186/17 Верховний Суд дійшов висновку, що застосовані люстраційним законодавством заходи не можуть вважатися заходами юридичної відповідальності, оскільки не є санкцію за конкретне протиправне діяння. їхня мета полягала у відновленні довіри до органів державної влади, а не притягненні до відповідальності відповідних посадових осіб. Вказані висновки Верховного Суду у відповідності до вимог КАС підлягають застосуванню у даній справі. Водночас необхідно врахувати, що на необхідності доведеності вини кожної особи, яка піддається люстраційним процедурам, наголошує Венеціанська комісія у Проміжному (пункти 64, 82, 104) та Остаточному (пункт 18) висновках № 788/2014 щодо Закону №1682, як на загальновизнаному міжнародному стандарті. Парламентська асамблея Ради Європи у Резолюції ПАРЄ № 1096 (1996) звертає увагу держав-членів на те, що "люстрація" застосовується до осіб у випадку доведення їх провини в кожному конкретному випадку, а не як інструмент формального звільнення з посади. Зокрема, у пункті 12 Асамблея підкреслила, що загалом люстраційні заходи можуть будуть сумісними з демократичною державою, заснованій на принципі верховенства права, за умов дотримання деяких критеріїв. По-перше, провина, а саме особиста, а не колективна, повинна бути доведена в кожному окремому випадку; це наголошує на потребі в індивідуальному, а не колективному, застосуванні законів про люстрацію. По-друге, повинні гарантуватися право на захист, презумпція невинуватості до доведення провини і право на судовий перегляд ухваленого рішення. Помста у жодному разі не може бути метою таких заходів, а процес люстрації не повинен допускати політичне або соціальне зловживання результатами люстрації. Метою люстрації є не покарання осіб, які вважаються винними (це входить до завдань прокурорів, які керуються кримінальним законодавством), а захист молодих демократій. Застосовані до позивача обмеження, у контексті практики Європейського суду з прав людини, становлять аспект права на повагу до приватного та сімейного життя, гарантованого статтею 8 Конвенції. Гарантовані Конвенцією основоположні права і свободи є мінімальними для демократичної держави, яка її ратифікувала. Згідно ч. 1 ст. 129 Конституції України суди зобов`язані вирішувати спори, керуючись верховенством права, що, у свою чергу, означає врахування тлумачення Конвенції, яке надається Європейським судом з прав людини (далі - ЄСПЛ) як мінімальних стандартів демократичного суспільства. Принцип законності, який є складовою верховенства права, у розумінні ЄСПЛ, має бути заснованим на визнанні і прийнятті людини, її прав та свобод, як найвищої цінності, тобто, за своїм змістом мати характер правозаконності. ЄСПЛ у своїх рішеннях неодноразово наголошував на тому, що вислів «згідно із законом» означає, зокрема, що закон не повинен суперечити принципу верховенства права. Юридичною гарантією законності у міжнародному праві є принцип pacta sunt servanda (договори необхідно сумлінно виконувати). Задля реалізації цього принципу правова система країни має забезпечувати виконання міжнародних зобов`язань держави, взятих нею на основі укладених міжнародних договорів, включаючи виконання рішень міжнародних судів, юрисдикцію яких визнано державою. Цей принцип не визначає, яким саме чином міжнародне договірне право має бути реалізовано в рамках внутрішнього правопорядку, але відповідно до статті 27 Віденської конвенції держава не може посилатися на положення свого внутрішнього права як на виправдання не виконання нею міжнародного договору. Згідно рішення у справі «Полях та інші проти України» (заяви № 58812/15, № 53217/16, № 59099/16, № 23231/18, № 47749/18), яке 24 лютого 2020 року набуло статусу остаточного та стосувалося звільнення п`ятьох державних службовців на підставі приписів Закону №1682-VII, ЄСПЛ, із застосуванням підходу, заснованого на наслідках, визнав, що звільнення заявників на підставі Закону №1682-VII становило втручання у їхнє право на повагу до приватного життя. У пункті 208 цього рішення щодо підходу, заснованого на наслідках, Суд зазначив, що Закон №1682-VII вплинув на заявників у трьох аспектах: 1) їх звільнили з державної служби; 2) до них було застосовано заборону обіймати посади державної служби на строк десять років; 3) відомості про осіб заявників було внесено до загальнодоступного в мережі Інтернет Єдиного державного реєстру осіб, щодо яких застосовано положення Закону №1682-VII. Згідно висновків ЄСПЛ, поєднання цих заходів мало дуже серйозні наслідки для здатності заявників встановлювати і розвивати відносини з іншими та їхньої соціальної і професійної репутації, а також значною мірою вплинуло на них. Вони не були просто відсторонені, понижені або переведені на менш відповідальну посаду, а звільнені із забороною обіймати посади державної служби, одразу втративши всі свої здобутки. їм було заборонено обіймати будь-які посади державної служби у сфері, в якій вони багато років працювали як державні службовці (рішення у справі «Полях та інші проти України», пункт 209). ЄСПЛ визнав, що застосовані до заявників заходи ґрунтувалися на національному законодавстві, однак піддав сумніву наявність легітимної мети звільнення заявників на підставі Закону №1682-VII, проте продовжив розгляд скарг, призюмуючи, що цілі Закону №1682-VII можуть розглядатися як такі, що загалом відповідають цілям, визнаним Судом законними у його практиці щодо посткомуністичної люстрації в державах Центральної та Східної Європи. ЄСПЛ зазначив, що він має переконатися чи переслідували законну мету застосовані до заявників заходи розглянуті не in abstracto, а з огляду на конкретні обставини їхніх справ, і чи були вони «необхідні у демократичному суспільстві», у розумінні пункту 2 статті 8 Конвенції. Втручання вважатиметься «необхідним у демократичному суспільстві» для досягнення законної мети, якщо воно відповідає «нагальній суспільній необхідності», та, зокрема, якщо воно є пропорційним переслідуваній законній меті. В основу підходу ЄСПЛ до розгляду справ, які стосувалися люстраційних заходів, покладено необхідність пошуку балансу між концепцією «демократії, здатної себе захистити», що передбачає принцип політичної лояльності державних службовців («демократична держава вправі вимагати від державних службовців відданості конституційним принципам, на яких вона заснована») та принципу дотримання прав і свобод людини, що гарантовані Конвенцією. ЄСПЛ у вказаному рішенні зазначив, що його попередні висновки у справах щодо посткомуністичної люстрації лише частково стосуються цієї справи, зокрема щодо перших чотирьох заявників, оскільки передбачені Законом №1682-VII заходи мають набагато ширшу сферу застосування та були застосовані до заявників за обставин, що відрізнялися від тих, які відбувалися у країнах Центральної та Східної Європи під час впровадження ними люстраційних програм, які були більш цільовими та вузькоспрямованими. Суд відмітив, що навіть у контексті справ, пов`язаних із переходом від тоталітаризму до демократії, а також пов`язаних зі (стверджуваними) співробітниками служб безпеки тоталітарних режимів, він ніколи не стикався з обмежувальними заходами такого широкого обсягу, застосованими до державних службовців лише на тій підставі, що вони залишались на своїх посадах під час діяльності уряду, який згодом був визнаний недемократичним. ЄСПЛ на основі аналізу своєї практики погодився, що індивідуалізація люстраційних заходів, хоча загалом вважається необхідною, не завжди є необхідною у справі щодо кожної конкретної особи та може бути здійснена на законодавчому рівні. Проте для вибору такого підходу мають бути наведені переконливі підстави (рішення у справі «Анчев проти Болгарії» (Anchev v. Bulgaria), заява № 38334/08 і 68242/16, пункти 109 - 111). У зв`язку з цим ЄСПЛ наголосив, що особливо важливим фактором є якість парламентського і судового перегляду законодавчого механізму (mutatis mutandis, рішення у справі «Енімал Дефендерз Інтернешнл проти Сполученого Королівства» [ВП] (Animal Defenders International v. the United Kingdom) [GC], заява № 48876/08, пункти 113 - 116, ЄСПЛ 2013 (витяги). Іншими аспектами, які мають враховуватись, під час оцінки відповідності законодавчого механізму, який передбачає застосування обмежувальних заходів за відсутності індивідуальної оцінки поведінки особи, є суворість застосованого заходу (рішення у справі «Анчев проти Болгарії» (Anchev v. Bulgaria), заява № 38334/08 і 68242/16, пункт 111), та чи розроблено законодавчий механізм достатньо чітко для вирішення нагальної суспільної потреби, яку він має задовольнити пропорційним чином (наприклад, у контексті статті 3 Першого протоколу до Конвенції рішення у справі «Жданока проти Латвії» [ВП] (Trdanoka v. Latvia) [GC], заява № 58278/00, пункти 22 - 28, 116 - 136, ЄСПЛ 2006 IV). Утім, щоб обмежувальний захід відповідав статті 3 Першого протоколу до Конвенції, достатнім може бути менший рівень індивідуалізації, ніж у випадках стверджуваного порушення статей 8 і 11 Конвенції (рішення у справі «Жданока проти Латвії», пункт 115) (рішення у справі «Полях та інші проти України», пункти 292-293). Відповідаючи на питання, чи відповідав застосований до заявників законодавчий механізм наведеним критеріям, розробленим практикою ЄСПЛ у справі «Полях та інші проти України», ЄСПЛ указав, що застосовані до заявників заходи були дуже обмежувальними та широкими за обсягом. Тому необхідні були дуже переконливі підстави, щоб довести, що такі заходи могли бути застосовані за відсутності будь-якої індивідуальної оцінки поведінки особи лише на підставі висновку, що їхнє перебування на посаді у період, коли пан ОСОБА_3 обіймав посаду Президента України, достатньою мірою доводило відсутність у них відданості демократичним принципам державної організації або їхню причетність до корупції. ЄСПЛ зазначив, що застосування до заявників встановлених Законом №1682-VII заходів не передбачало жодної індивідуальної оцінки їхньої поведінки. Насправді, ніколи не стверджувалося, що самі заявники вчинили які-небудь конкретні дії, що підривали демократичну форму правління, верховенство права, національну безпеку, оборону або права людини. Вони були звільнені на підставі Закону лише тому, що обіймали певні відносно високі посади державної служби, коли пан ОСОБА_3 був Президентом України (рішення у справі «Полях та інші проти України», пункт 294). Аналіз цього рішення ЄСПЛ та встановленого у ньому порушенні статті 8 Конвенції щодо всіх заявників, дозволяє дійти висновку, що застосований до заявників законодавчий механізм очищення влади (люстрації), визначений Законом №1682, суперечить верховенству права, оскільки порушує права людини, поважати які Україна взяла на себе міжнародні зобов`язання, ратифікувавши Конвенцію, а тому його застосування становить порушення положень Конвенції. В даному випадку до позивача було застосовано найсуворіший захід очищення влади (люстрації) на підставі Закону №1682, законодавчому механізму якого була надана оцінка ЄСПЛ у рішенні по цій справі. Тож при вирішенні цього спору застосуванню підлягають положення статті 8 Конвенції, тлумачення якої надано у справі «Полях та інші проти України», оскільки за висновками Європейського суду сам Закон №1682, що укладений з порушенням міжнародних стандартів у сфері люстрації, є причиною порушення положень Конвенції. Суд першої інстанції правильно зазначив, що відповідачем а ні до суду першої інстанції, а ні до апеляційного суду не надано належних, достовірних, достатніх та допустимих доказів щодо здійснення позивачем рішеннями, діями чи бездіяльністю заходів (та/або сприяли їх здійсненню), спрямованих на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_3 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправного порушення прав і свобод людини. З обсягу встановлених обставин випливає, що позивача було звільнено з посади першого заступника на підставі довідки про результати вивчення особової справи позивача від 23.10.2014 про перебування позивача на посадах, щодо яких може бути застосована люстрація, яка не містить фактів порушень, допущених позивачем. При цьому встановлення фактів особистої протиправної поведінки позивача не було метою цієї перевірки. У свою чергу відповідач ніколи не стверджував про причетність позивача до будь-яких порушень прав людини чи підтримання останнім антидемократичних заходів. У питанні застосування заборони протягом 10 років займати посади, щодо яких здійснюється очищення влади (люстрація) закон не передбачав жодних реальних процедурних гарантій, за якими особи мали б можливість довести, що, незважаючи на посаду, яку вони обіймали, вони не брали участі в будь-яких порушеннях прав людини і не вживали або не підтримували антидемократичні заходи. Така заборона автоматично застосовувалася рівною мірою як до політичних посад, перебуваючи на яких особи безпосередньо формували державну політику певного періоду, так і до посад керівників державних органів та їх структурних підрозділів, які не мали об`єктивної можливість впливати на формування державної політики цього періоду, незалежно від того, чи особи, які займали посаду/посади, наведені у статтях 2 та 3 Закону №1682-VII, своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи (та/або сприяли їхньому здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_3 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини. Венеціанська комісія у пункті 65 Проміжного висновку № 788/2014 вказала, що той факт, що Закон №1682-УІІ виключає фактор часу в цілому, незалежно від тяжкості минулої поведінки, вступає в конфлікт із принципом індивідуальної відповідальності, на якому має бути заснована люстрація. Без аналізу індивідуальної поведінки неможливо встановити особисту вину осіб, до яких застосовано означені заборони, для того, щоб переконатися у застосуванні до цих осіб індивідуальної відповідальності, а не колективної, як це задекларовано у принципах Закону № 1682-УІІ, що мали б спрямовувати процес очищення влади (люстрації). Без встановлення зв`язку між указаними особами та узурпацією влади неможливо дійти висновку, що було досягнуто легітимної мети Закону №1682-УІІ - недопущення до участі в управлінні державними справами саме осіб, які своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи (та/або сприяли їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_3 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини. Отже, не можливо і дійти висновку, що було досягнуто справедливого балансу між захистом інтересів демократичного суспільства, з одного боку, та повагою до прав позивача - з іншого. Тож заборона перебування на зазначених у Законі №1682-УІІ посадах та, як наслідок, звільнення з цих посад, розглядається як установлення презумпції колективної вини, а не презумпції невинуватості, що вказує на невідповідність меті й принципам Закону №1682- VII, визначеним у частині другій статті 1 цього Закону. Аналогічна правова позиція висловлена у постановах Верховного Суду від 03 червня 2020 року у справі № 817/3431/14, від 04 червня 2020 року у справі № 821/4571/14, від 11 червня 2020 року у справі № 815/1745/15, від 18 червня 2020 року у справі № 809/3977/14, від 18 червня 2020 року у справі № 826/18250/14 і суд не знаходить підстав для відступу від нього. Колегія суддів зазначає, що довідка про результати перевірки відомостей, зазначених в особовій справі про перебування позивача на відповідній посаді, не містить відомостей про наявність фактів протиправної поведінки позивача, спрямованих на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_3 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини, а наказ Міністерства доходів і зборів України від 29.10.2014 №2180-о про звільнення підполковника податкової міліції ОСОБА_1 з посади першого заступника начальника слідчого управління фінансових розслідувань Головного управління Міндоходів у Черкаській області не містить обґрунтування, що позивач могла становити будь-яку загрозу для нового демократичного режиму. Оцінюючи пропорційність обмежень, застосованих до ОСОБА_1 , щодо легітимної мети (очищення влади), якої прагнули досягти органи державної влади, колегія суддів вважає їх непропорційними, невиправданими та не необхідними у демократичному суспільстві. На думку колегії суддів, відсутність у Законі № 1682-УІІ процедури та механізму, які б визначали індивідуальний підхід під час застосування встановлених ним заборон, не знімає обов`язку із суду застосовувати індивідуальний підхід при вирішенні кожного конкретного спору за критеріями правомірності та законності рішень суб`єктів владних повноважень, визначених частиною третьою статті 2 КАС України (у редакції, чинній до 15.12.2017), що кореспондує положенням частини другої статті 2 КАС України (у редакції, чинній після 15.12.2017). Цей обов`язок випливає із завдань адміністративного судочинства, змістом яких є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень. З урахування наведеного у сукупності колегія суддів дійшла висновку, що оскаржуваний наказ не відповідає критеріям правомірності, наведеним у частині другій статті 2 КАС України, зокрема, винесений непропорційно, тобто без дотримання необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення, та становить непропорційне втручання у право позивача на приватне життя, що є порушенням статті 8 Конвенції, що, у свою чергу, свідчить про протиправність прийняття оскаржуваного наказу та про задоволення позовних вимог у цій частині. Згідно з частиною першою статті 235 Кодексу законів про працю України у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір. Відповідно до постанови Верховного Суду України від 21 травня 2014 року у справі №6-33цс14 у разі встановлення факту звільнення без законної підстави або з порушенням передбаченого законом порядку суд зобов`язаний поновити працівника на попередній роботі. Статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (право на ефективний засіб юридичного захисту) передбачено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження. Ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, має бути адекватним наявним обставинам та виключати подальше звернення особи до суду за захистом порушених прав. Отже, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції правильно поновив позивача на посаді, яку позивач обіймав до звільнення, а саме на посаді першого заступника начальника слідчого управління Головного управління Міндоходів у Черкаській області з 30 жовтня 2014 року. Зміна структури та штатного розпису відповідача не є підставою для відмови позивачу у захисті її прав, порушених незаконним звільненням, шляхом поновлення на попередній посаді відповідно до частини першої статті 235 КЗпП. Щодо позовних вимог про стягнення з відповідача середньомісячну заробітну плату за час вимушеного прогулу у сумі 1 758 492,12 грн., колегія суддів зазначає наступне. Відповідно до частини другої статті 235 КЗпП при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу. Постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року №100 затверджено Порядок обчислення середньої заробітної плати, відповідно до п.2 якого середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана відповідна виплата. За приписами абз.З п.З Порядку усі виплати включаються в розрахунок середньої заробітної плати у тому розмірі, в якому вони нараховані, без виключення сум відрахування на податки, стягнення аліментів тощо, за винятком відрахувань із заробітної плати осіб, засуджених за вироком суду до виправних робіт без позбавлення волі. Пунктом 8 вищезазначеного Порядку встановлено, що нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період. Відтак, при обчисленні розміру середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу обрахуванню підлягає сума заробітку за робочі дні, виходячи із середньоденного заробітку, обчисленого відповідно до положень Порядку обчислення середньої заробітної плати. За змістом пункту 10 Порядку №100 обчислення середньої заробітної плати у випадках підвищення тарифних ставок і посадових окладів на підприємстві, в установі, організації відповідно до актів законодавства, а також за рішеннями, передбаченими в колективних договорах (угодах), як у розрахунковому періоді, так і в періоді, протягом якого за працівником зберігається середній заробіток, заробітна плата, включаючи премії та інші виплати, що враховуються при обчисленні середньої заробітної плати, за проміжок часу до підвищення коригуються на коефіцієнт їх підвищення. Суд першої інстанції правильно встановив розмір стягуваної суми з дотриманням положень Порядку № 100, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995, щодо розрахунку середнього заробітку, в тому числі з врахуванням коригування заробітку на коефіцієнт його підвищення. При цьому, відсутність у штатному розписі ГУ ДФС у Черкаській області посади першого заступника слідчого управління фінансових розслідувань, яку до звільнення обіймала позивач, не є підставою для відмови у здійсненні розрахунку середнього заробітку за час вимушеного прогулу з урахуванням пункту 10 Порядку № 100, який визначає, що у випадках підвищення тарифних ставок і посадових окладів на підприємстві, в установі, організації відповідно до актів законодавства, а також за рішеннями, передбаченими в колективних договорах (угодах), яку розрахунковому періоді, так і в періоді, протягом якого за працівником зберігається середній заробіток, заробітна плата, включаючи премії та інші виплати, що враховуються при обчисленні середньої заробітної плати, за проміжок часу до підвищення коригуються на коефіцієнт їх підвищення. У даному випадку суд першої інстанції вірно на підставі частини шостої статті 7 КАС використав за аналогією посаду «начальника слідчого управління фінансових розслідувань» для визначення суми посадового окладу позивача для цілей застосування пункту 10 Порядку №

100. Разом з тим, колегія суддів зазначає, що оскільки оплата праці позивачу здійснювалася за місцем проходження державної служби, а саме ГУ ДФС у Черкаській області, відповідно стягнення середнього заробітку повинно відбуватись з ДФС у Черкаській області. Суд першої інстанції вказаних обставин не врахував та помилково стягнув середній заробіток з ДФС України. Підстави та порядок заміни неналежної сторони у адміністративному процесі встановлено приписами статті 48 КАС України. За правилами частини третьої статті 48 КАС України, якщо позов подано не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом, суд до ухвалення рішення у справі за згодою позивача замінює первісного відповідача належним відповідачем, не закриваючи провадження у справі, якщо це не потягне за собою зміни підсудності адміністративної справи. Суд має право за клопотанням позивача до ухвалення рішення у справі залучити до участі у ній співвідповідача. Заміна відповідача допускається до ухвалення рішення судом першої інстанції (частина сьома статті 48 КАС України). З системного аналізу наведених правових норм можна дійти висновку про те, що допустити заміну належної сторони або залучити до участі співвідповідача у справі може виключно суд першої інстанції за умови згоди позивача та незмінності підсудності адміністративної справи, а можливості заміни неналежної сторони судом апеляційної інстанції КАС України не передбачено. Суд першої інстанції наведених обставин не врахував і всупереч вимогам статті 48 КАС України не залучив Головне управління ДФС у Черкаській області у якості співвідповідача у справі. Колегія суддів враховує те, що суд апеляційної інстанції позбавлений можливості на стадії апеляційного провадження здійснити дії щодо залучення Головне управління ДФС у Черкаській області у якості співвідповідача, проте вважає, що за для відновлення порушених прав позивача слід змінити оскаржуване рішення суду та викласти четвертий абзац резолютивної частини в наступній редакції: «Стягнути з Головного управління ДФС у Черкаській області на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 30 жовтня 2014 року по 28 вересня 2020 року у сумі 908 510 (дев`ятсот вісім тисяч п`ятсот десять) гривень 87 копійок включаючи загальнообов`язкові державні податки та збори». Щодо вимоги про стягнення моральної шкоди колегія суддів зазначає наступне. Згідно зі статтею 56 Конституції України кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень. Відповідно до частини 1 статті 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень. Відповідно до частини 1 статті 1166 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала. Статтею 1173 ЦК України передбачено, що шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цих органів. За загальним правилом, яке встановлено у статті 23 ЦК України передбачено, що особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Згідно з частиною 2 статті 23 ЦК України моральна шкода полягає: у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із знищенням чи пошкодженням її майна; у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості (частина 3 статті 23 Цивільного кодексу України). В даному випадку у матеріалах справи наявний висновком експерта Черкаського науково-дослідного експертно-криміналістичного центру №11/56 від 11.06.2020 року. У вказаному висновку зазначено, що у позивача наявні зміни в емоційному стані, індивідуально-психологічних проявах, які перешкоджають активному соціальному функціонуванню її як особистості і виникли внаслідок її звільнення 29.10.2014 року з посади першого заступника начальника слідчого управління фінансових розслідувань Головного управління Міндоходів у Черкаській області та податкової міліції на підставі п.п. 1 п. 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону України "Про очищення влади" №1682- VII від 16.09.2014 року. Вказано, що звільнення 29.10.2014 року з посади на підставі п.п. 1 п. 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону України "Про очищення влади" №1682-УІІ від 16.09.2014 було психотравмувальним для позивача як на час її звільнення, так і на час проведення судово-психологічної експертизи. Позивачу завдані страждання (моральна шкода). Крім того зазначено, що за умов визнання судом заподіяння підекспертній ОСОБА_1 моральної шкоди, орієнтовний розмір її грошової компенсації, в разі встановлення правової кваліфікації дій заподіювана шкоди, буде становити 1 із запропонованих варіантів: 20,25 мінімальних заробітних плат, або 40,5 мінімальних заробітних плат, або 60,75 мінімальних заробітних плат, або 81 мінімальну заробітну плату, розмір якої встановлюється рівнем розміру мінімальної заробітної плати в України, чинному на момент винесення рішення суду. У висновку №11/56 від 11.06.2020 року зазначено, що для розрахунку моральної шкоди необхідно встановити коефіцієнт ступеня ініціативи (впливу) та характеру діяльності спричинювача шкоди у виникненні та динаміці ситуації, що досліджується за справою. Експертом також було визначено варіанти розрахунку моральної шкоди, а саме: -за умов ситуації, коли спричинювач шкоди не мав можливості правильно оцінити ситуацію, прийняти правильне рішення та реалізувати його - розмір моральної шкоди становить 0 мінімальних заробітних плат (далі - МЗП); -за умов ситуації, коли спричинювач шкоди не мав можливості передбачити розвиток подій (не був поінформованим відповідним чином), але мав можливість правильно оцінити ситуацію, прийняти правильне рішення та реалізувати його - 20,25 МЗП; -за умов ситуації, коли спричинювач шкоди мав можливість (був проінформований відповідним чином) щодо незначної вірогідності виникнення та розвитку ситуації, але мав можливість правильно прийняти рішення і реалізувати його - 40,5 МЗП; -за умов ситуації, коли спричинювач шкоди мав можливість (був поінформований належним чином) правильно оцінити та передбачити високу вірогідність виникнення та розвитку ситуації, прийняти правильне рішення та реалізувати його - 60,75 МЗП; -за умов ситуації, коли спричинювач шкоди був достовірно поінформований, мав можливість правильно оцінити ситуацію та передбачити наслідки своєї діяльності, прийняти правильно рішення та реалізувати його - 81 МЗП. Суд першої інстанції правильно зазначив, що в даному випадку відповідач не мав можливості передбачити розвиток подій (не був поінформованим належним чином), але враховуючи положення статті 1 вказаного Закону щодо досягнення мети люстрації, а саме: недопущення до участі в управлінні державними справами осіб, які своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи (та/або сприяли їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_3 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини, мав можливість правильно оцінити ситуацію, прийняти правильне рішення щодо позивача та реалізувати його. З урахуванням висновку експерту, суд дійшов висновку, що незаконне звільнення позивача з посади та служби в податковій міліції спричинило останній моральну шкоду у розмірі 20,25 мінімальних заробітних плат, що на дату прийняття рішення становить 101 250 грн. (розрахунок: 5000 грн. (МЗП з 01.09.2020) х 20,25). В іншій частині суми моральної шкоди 654 750 грн. відсутні підстави для задоволення позову. При цьому судом першої інстанції правильно відхилено доводи позивача щодо завдання їх моральної шкоди не лише протиправним звільненням, а і тривалим судовим розглядом справи, оскільки тривалий розгляд справи не залежав від відповідача. Щодо стягнення витрати на проведення судово-психологічної експертизи у сумі 7560 грн., колегія суддів зазначає наступне. У апеляційній скарзі апелянт зазначив, що за проведення експертизи позивач сплатив 5076 грн., а судом стягнуто 7560 грн., що суперечить сумі сплаченої згідно наявної у матеріалах справи квитанції. У оскаржуваному рішенні зазначено, що витрати на проведення експертизи у сумі 5076 грн. підтверджуються банківської квитанцією, тому підлягають стягненню з відповідача. У резолютивній частині рішення дійсно зазначено, що стягненню підлягають витрати на проведення експертизи у розмірі 7560 грн. Вказані обставини є опискою та підлягають виправленню в порядку ст.253 КАС України. В іншій частині позовних вимог апелянтом не наведено жодних обґрунтувань на спростувань правильності висновків суду першої інстанції, колегія суддів також не знаходить підстав для визнання таких не вірними. Враховуючи викладене, з`ясувавши та перевіривши всі фактичні обставини справи, об`єктивно оцінивши докази, що мають юридичне значення, враховуючи основні засади адміністративного судочинства, вимоги законодавства України, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції щодо наявності правових підстав для часткового задоволення позовних вимог ОСОБА_1 до Державної фіскальної служби України, третя особа: Головне управління ДФС у Черкаській області про скасування наказу, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та стягнення моральної шкоди. Разом з тим, необхідно змінити резолютивну частину рішення Черкаського окружного адміністративного суду від 28 вересня 2020 року, виклавши абз. 4 у наступній редакції: «Стягнути з Головного управління ДФС у Черкаській області на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 30 жовтня 2014 року по 28 вересня 2020 року у сумі 908 510 (дев`ятсот вісім тисяч п`ятсот десять) гривень 87 копійок включаючи загальнообов`язкові державні податки та збори». Згідно з п. 2 ч. 1 ст.315 Кодексу адміністративного судочинства України, за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право змінити судове рішення. Відповідно до ч. 4 ст. 317 Кодексу адміністративного судочинства України, зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини. Керуючись ст.ст. 242, 250, 308, 310, 315, 317, 321, 322 КАС України, суд ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу Головного управління ДФС у Черкаській області задовольнити частково. Рішення Черкаського окружного адміністративного суду від 28 вересня 2020 року в його резолютивній частині змінити, викласти четвертий абзац в наступній редакції: «Стягнути з Головного управління ДФС у Черкаській області на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 30 жовтня 2014 року по 28 вересня 2020 року у сумі 908 510 (дев`ятсот вісім тисяч п`ятсот десять) гривень 87 копійок включаючи загальнообов`язкові державні податки та збори». У решті рішення Черкаського окружного адміністративного суду від 28 вересня 2020 року - залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення шляхом подачі касаційної скарги до Верховного Суду. Повний текст постанови виготовлено 27.01.21 року. Головуючий суддя Чаку Є.В. Судді: Федотов І.В. Коротких А.Ю.