Постанова КАС ВС № 640/2360/20

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 28 січня 2021 року м. Київ справа № 640/2360/20 адміністративне провадження № К/9901/23680/20 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду: судді-доповідача Соколова В.М., суддів: Єресько Л.О., Загороднюка А.Г., розглянувши у порядку письмового провадження касаційну скаргу громадянки Афганістану ОСОБА_1 , яка діє в своїх інтересах та інтересах неповнолітніх дітей на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 22 квітня 2020 року (головуючий суддя - Аблов Є. В.) та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 01 вересня 2020 року (головуючий суддя - Кобаль М. І., судді: Бужак Н. П., Костюк Л. О.) у справі № 640/2360/20 за позовом громадянки Афганістану ОСОБА_1 , яка діє у своїх інтересах та інтересах неповнолітніх дітей ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 до Державної міграційної служби України, третя особа - Центральне міжрегіональне управління Державної міграційної служби України у місті Києві та Київській області, про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити певні дії, УСТАНОВИВ: Короткий зміст позовних вимог та їх обґрунтування У січні 2020 року громадянка Ісламської Республіки Афганістан ОСОБА_1 , яка діє у своїх інтересах та інтересах неповнолітніх дітей ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 (далі - позивачка) звернулася до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом до Державної міграційної служби України (далі - відповідач, ДМС України) у якому просила: - визнати протиправним та скасувати рішення ДМС України від 07 серпня 2019 року № 271-19 (далі - оскаржуване рішення) про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; - зобов`язати відповідача повторно розглянути заяву позивачки про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. В обґрунтування позовних вимог позивач зазначила, що маючи обґрунтовані побоювання стати жертвою внутрішнього збройного конфлікту на території Ісламської Республіки Афганістан, а також систематичного порушення прав людини, залишила країну свого походження - Ісламську Республіку Афганістан у пошуках притулку та прибула в Україну разом із своїми неповнолітніми дітьми та у подальшому звернулася з заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Водночас, на думку позивачки, відповідачем протиправно відмовлено у наданні такого статусу, оскільки при прийнятті спірного рішення не взято до уваги актуальну ситуацію у країні її походження, яка свідчить про те, що вона разом із своєю сім`єю потребує міжнародного захисту. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 22 квітня 2020 року, залишеним без змін постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 01 вересня 2020 року, у задоволенні позову відмовлено. Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, виходив з того, що у матеріалах справи відсутні документи, які б свідчили про наявність підстав для надання позивачці статусу біженця, а ті, які характеризують загальне положення в країні походження позивача, не містять конкретних відомостей про утиски останньої. При цьому, судами зазначено, що у позовній заяві інформація щодо можливих причин визнання позивачки біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, носить загальний характер і не має реального підґрунтя про небезпеку для позивачки стати жертвою переслідувань чи утисків на батьківщині. Крім цього зазначено, що позивачкою не надано жодного доказу на підтвердження обґрунтованості побоювань загрози її та життю дітей, за захистом яких вона зверталася. Також указано, що відповідачами доведено правомірність прийняття оскаржуваного рішення, з урахуванням вимог, встановлених частиною другою статті 19 Конституції України та частини другої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України України (далі - КАС України). Короткий зміст та обґрунтування вимог касаційної скарги, позиція інших учасників справи У касаційній скарзі представник позивача Калашник О. М., посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій, ухвалити у справі нове рішення - про задоволення позовних вимог у повному обсязі. Скаржник указує на те, що суди безпідставно поклали обов?язок доказування правдивості своїх тверджень на позивачку, адже особливості щодо стандартів доказування у цій категорії справ передбачають, що шукач захисту має лише обґрунтувати своє звернення та надати факти і докази, які є у його розпорядженні, тоді як ДМС України має спростувати факти, які вважає неправдивими. Зауважує, що суди не досліджували інформацію по країні походження позивачки, хоча виключно її вивчення дозволяє зробити висновок про безпечність тієї чи іншої країни; бажання позивача легалізуватися в Україні не означає, що в країні походження йому нічого не загрожує, та не є умовою, за якої особа не визнається біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; суди не проаналізували можливість надання позивачу статусу особи, яка потребує додаткового захисту. Відповідач подав відзив на касаційну скаргу, у якому просить залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін. Рух касаційної скарги Верховний Суд ухвалою від 02 жовтня 2020 року відкрив касаційне провадження за указаною скаргою. Ухвалою Верховного Суду від 27 січня 2021 року справу призначено до розгляду у порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами відповідно до пункту 1 частини першої статті 345 КАС України. Встановлені судами попередніх інстанцій обставини справи ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , громадянка Ісламської Республіки Афганістан (далі по тексту - ІРА), за національністю - таджичка, сповідує напрям ісламу, володіє мовами: дарі (рідна), пушту, англійською (базовий розмовний рівень). Закінчила середню школу у м. Кабул. Сімейний стан: перебуває у релігійному шлюбі з громадянином ІРА ОСОБА_5 , 1953 року народження. Діти: син ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , донька ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , донька ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , перебувають разом з матір`ю в Україні. Батько ОСОБА_6 , 1938 року народження та мати ОСОБА_7 , 1943 року народження, проживають в м. Кабул. Син ОСОБА_8 , 2000 року народження проживає у Бельгії. Членом будь-яких організацій, партій або рухів позивачка не була, суспільно-політичною діяльністю не займалась. Після закінчення середньої школи три роки працювала у комп`ютерному клубі, після одруження - домогосподаркою. Останні 25 років проживала з чоловіком та дітьми у с. Рамак (р-н Діх Як, провінція Газні), де її чоловіку належить дві третини будинку та сільськогосподарські угіддя. Чоловік займався фермерством та підприємницькою діяльністю (вирощував сільськогосподарські культури та продавав урожай). 19 липня 2018 року позивачка з чоловіком та дітьми вилетіла літаком з ІРА до Російської Федерації (аеропорт Мінеральні Води), транзитом через Об`єднані Арабські Емірати (аеропорт Дубай), звідти автотранспортом прибула до України. 04 жовтня 2018 року позивач звернулась до Управління ДМС України в Київській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. 07 серпня 2019 року ДМС України прийнято рішення № 271-19 про відмову громадянці ІРА ОСОБА_1 у визнанні біженцем або особою, що потребує додаткового захисту (далі по тексту - оскаржуване рішення). Позивач, уважаючи протиправним оскаржуване рішення, звернулася до суду із цим позовом. Застосування норм права, оцінка доказів та висновки за результатами розгляду касаційної скарги За правилами частини третьої статті 3 КАС України провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи. За приписами частини першої статті 341 КАС України суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які відповідно до частини четвертої статті 328 КАС України стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Верховний Суд, перевіривши доводи касаційної скарги, виходячи з меж касаційного перегляду, визначених статтею 341 КАС України, а також, надаючи оцінку правильності застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, виходить з наступного. За приписами частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 1 Закону України від 08 липня.2011 року № 3671-VI «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» (далі - Закон № 3671-VI) біженець - це особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань. Згідно з положеннями Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року поняття «біженець» включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця. Такими підставами є: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, - за межами країни свого колишнього місця проживання; наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов`язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: расової належності, релігії, національності (громадянства), належності до певної соціальної групи, політичних поглядів; неможливість або небажання особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань. Пунктом 13 частини першої статті 1 Закону № 3671-VI визначено, що особа, яка потребує додаткового захисту, - це особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань. Відповідно до статті 3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню. За приписами статті 6 Закону № 3671-VI не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа: яка вчинила злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людства і людяності, як їх визначено у міжнародному праві; яка вчинила злочин неполітичного характеру за межами України до прибуття в Україну з метою бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, якщо таке діяння відповідно до Кримінального кодексу України належить до тяжких або особливо тяжких злочинів; яка винна у вчиненні дій, що суперечать меті та принципам Організації Об`єднаних Націй; стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні; яка до прибуття в Україну була визнана в іншій країні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні. Дія цього абзацу не поширюється на дітей, розлучених із сім`ями, а також на осіб, які народилися чи постійно проживали на території України, а також їх нащадків (дітей, онуків). Директива Ради ЄС 2004/83/ЕС від 29 квітня 2004 року у статті 15 визначає підстави для надання додаткового захисту як ризик отримання серйозної шкоди у формі: (А) смертної кари; (В) катування чи нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання в країні походження та (С) серйозної особистої загрози життю особи з причин недиференційованого насилля в умовах міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту. Отже, якщо повернення до країни походження є таким, що може порушувати статтю 3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, то особа, якій загрожує повернення до цієї країни походження, має вважатися такою, що потребує додаткового захисту. За приписами частини другої статті 5 Закону № 3671-VI особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, під час в`їзду в Україну незаконно перетнула державний кордон України, повинна без зволікань звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У заяві заявник викладає основні відомості про себе та обставини, що змусили його залишити країну походження. До заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У разі якщо у заявника відсутні документи, що посвідчують його особу, або такі документи є фальшивими, він повинен повідомити про цю обставину в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також викласти причини виникнення зазначених обставин (частини друга, сьома статті 7 Закону № 3671-VI). Порядок попереднього розгляду заяв визначений у статті 8 Закону № 3671-VI та, зокрема, передбачає, що: - протягом п`ятнадцяти робочих днів з дня реєстрації заяви центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводить співбесіду із заявником, розглядає відомості, наведені в заяві, та інші документи, вимагає додаткові відомості та приймає рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення зазначеного питання (частина перша); - рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв`язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися (частина шоста). Згідно з частинами першою, другою, шостою, восьмою, одинадцятою та дванадцятою статті 9 Закону № 3671-VI розгляд заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, здійснюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, протягом двох місяців з дня прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Строк розгляду може бути продовжено уповноваженою посадовою особою центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за вмотивованим поданням працівника, який розглядає заяву, але не більш як до трьох місяців. Працівником центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводяться співбесіди із заявником або його законним представником, які мають на меті виявити додаткову інформацію, необхідну для оцінки справжності фактів, повідомлених заявником або його законним представником. Співбесіда із заявником проводиться за правилами, встановленими частинами другою і третьою статті 8 цього Закону. Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, спільно з органами Служби безпеки України проводить перевірку обставин, за наявності яких заявника не може бути визнано біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до абзаців другого - четвертого частини першої статті 6 цього Закону. У разі виникнення сумнівів щодо достовірності інформації, поданої заявником, необхідності у встановленні справжності і дійсності поданих ним документів центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, має право звертатися з відповідними запитами до органів Служби безпеки України, інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об`єднань громадян, які можуть сприяти встановленню справжніх фактів стосовно особи, заява якої розглядається. Такі звернення розглядаються у строк, визначений законодавством України. Після вивчення документів, перевірки фактів, повідомлених особою, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, готує письмовий висновок щодо визнання або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Особова справа заявника разом з письмовим висновком надсилається до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, для прийняття остаточного рішення за заявою. Відповідно до частини 5 статті 10 Закону № 3671-VI за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. ДМС України, відмовляючи у визнанні громадянки Афганістану ОСОБА_1 , разом з її неповнолітніми дітьми біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (оскаржуване рішення) підтримала висновок Центрального міжрегіонального управління ДМС у місті Києві та Київській області та виходила з того, що ОСОБА_1 не обґрунтувала свої побоювання стати жертвою переслідування за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань (конкретними фактами), а твердження останньої щодо існування загрози її життю, безпеці чи свободі на Батьківщині через побоювання застосування смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження є необґрунтованими та суперечливими. З позицією відповідача погодилися суди першої та апеляційної інстанцій. Проте, як слідує з мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третьої країни та осіб без громадянства як біженців чи як осіб, які потребують міжнародного захисту, затверджених Директивою Ради Європейського Союзу від 29 квітня 2004 року, в разі, якщо аспекти тверджень заявника не підтверджуються документальними або іншими доказами, ці аспекти не вимагають підтвердження, якщо виконуються наступні умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати заяву; всі важливі факти, наявні в його/її розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення щодо відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними та не суперечать наявній конкретній та загальній інформації у його справі; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше, якщо заявник не зможе привести поважну причину відсутності подачі цієї заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри. Матеріали справи свідчать про те, що позивачка, яка не мала жодних документів, які посвідчують її особу, так само як і будь-яких документів чи матеріалів, які б підтверджували повідомлену нею інформацію, у своїх заявах та під час співбесіди послідовно наводила одні й ті самі причини виїзду з країни походження: внутрішній збройний конфлікт в Афганістані, що супроводжується загальнопоширеним і невибірковим насиллям, у тому числі з боку терористичних організацій (Талібану та ІДІЛ). Аналізуючи повідомлену позивачем інформацію, суди попередніх інстанцій погодилися з висновком органу міграції, що позивачка не має обґрунтованих підстав стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань, оскільки заявлена позивачкою інформація носить загальний характер і не містить відомостей про події переслідувань та утисків в Афганістані її особисто або членів її сім`ї за політичною, релігійною чи іншими ознаками. Разом із тим, суди не перевірили, чи була проведена відповідачами оцінка доводів позивача в аспекті наявності умов для визнання її особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до пункту 13 частини першої статті 1 Закону № 3671-VI, адже у країні походження позивача вочевидь існує загальнопоширене насилля та порушення прав людини. Суди лише зазначили, що не має підстав, однак не аргументували чому. У рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій немає посилань на зібрану та проаналізовану відповідачами або самостійно використану інформацію по країні походження позивача (Афганістан) (включаючи сторінки, назви інформаційних звітів, роки та найменування установ чи організацій, що його підготували, посилання на електронну адресу, якщо звіти було опубліковано в Інтернеті), яка б дозволяла стверджувати про відсутність умов, зазначених у пункті 13 частини першої статті 1 Закону № 3671-VI. Також колегія суддів вважає слушними аргументи касаційної скарги з приводу того, що бажання шукача захисту оформити своє легальне перебування на території України не є беззаперечним доказом відсутності загрози його життю, безпеці чи свободі в країні походження та не є умовою, вичерпний перелік яких наведено у статті 6 Закону № 3671-VI, за яких особа не визнається біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Помилковим є посилання судів, що у заяві про надання статусу біженця чи особи, яка потребує додаткового захисту заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Заявник повинен лише переконати посадову особу органу міграційної служби в правдивості своїх фактичних тверджень. Також суди не звернули уваги, що при розгляді цієї категорії справ слід ураховувати, що обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Суд звертає увагу, що побоювання особи є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї в її країні. Ситуація у країні походження є доказом того, що суб`єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об`єктивним положенням у країні та історією, яка відбулася особисто із заявником та її дітьми. При цьому, побоювання можуть ґрунтуватися не тільки на тому, що особа постраждала особисто від дій, які змусили її покинути країну, тобто ці побоювання можуть випливати не з власного досвіду біженця, а з досвіду інших людей (рідних, друзів та інших членів тієї ж расової, соціальної чи політично групи тощо). Об`єктивна сторона пов`язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Оцінка таким побоюванням обов`язково повинна була надаватися з урахуванням аналізу інформації про країну походження особи, яка шукає притулку. Факти обґрунтованості побоювань переслідування можуть отримуватись від біженця, та незалежно від нього - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, зі звітів Міністерства закордонних справ України тощо. Ситуація в країні походження при визнанні статусу біженця чи особою, яка потребує додаткового захисту є доказом того, що суб`єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об`єктивним положенням у країні. За наведених обставин не можна визнати законним і обґрунтованим рішення судів першої та апеляційної інстанцій з висновком про правомірність оскаржуваного рішення ДМС України. Таким чином, Верховний Суд вважає, що суди попередніх інстанцій, так само як і відповідач при прийнятті спірного рішення, не встановили всіх обставин у справі та не надали оцінки ситуації, яка склалася в країні походження позивача, а саме триваючому військовому конфлікту, який охоплює всю територію країни. Суди не обґрунтували недостатності наявних у позивачки підстав для покладення на ДМС України обов`язку визнати її особою, яка потребує додаткового захисту. Отже, у цій справі судами першої та апеляційної інстанцій не надано оцінки кожному специфічному, доречному та важливому аргументу, що є порушенням вимог статті 242 КАС України. При цьому Верховний Суд зазначає, що діє в межах повноважень визначених статтею 341 КАС України, частиною другою якої встановлено, що суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази. Відповідно до частини четвертої статті 353 КАС України справа направляється до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду або на новий розгляд, якщо порушення допущені тільки цим судом. В усіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції. Верховний Суд вважає, що вище встановлені порушення, допущені як судом апеляційної, так і судом першої інстанцій, відтак справа підлягає направленню на новий розгляд до Окружного адміністративного суду міста Києва. Таким чином, зважаючи на приписи статті 353 КАС України прийняті судами рішення підлягають скасуванню, а справа - направленню на новий судовий розгляд до суду першої інстанції. При новому розгляді судам слід врахувати наведене, більш повно і всебічно встановити обставини справи та в залежності від встановленого вирішити спір. Висновки щодо розподілу судових витрат Відповідно до частини шостої статті 139 КАС України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не повертаючи адміністративної справи на новий розгляд, змінить судове рішення або ухвалить нове, він відповідно змінює розподіл судових витрат. З огляду на результат касаційного розгляду судові витрати не розподіляються. Керуючись статтями 3, 345, 353, 355, 356, 359 КАС України, Верховний Суд ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу громадянки Афганістану ОСОБА_1 , яка діє в своїх інтересах та інтересах неповнолітніх дітей ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 задовольнити частково. Скасувати рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 22 квітня 2020 року та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 01 вересня 2020 року, а справу № 640/2360/20 направити на новий розгляд до Окружного адміністративного суду міста Києва. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. СуддіВ.М. Соколов Л.О. Єресько А.Г. Загороднюк