Постанова Київський апеляційний суд № 759/20136/18

справа № 759/20136/18 головуючий у суді І інстанції Ул`яновська О.В. провадження № 22-ц/824/250/2021 суддя-доповідач у суді ІІ інстанції Березовенко Р.В. П О С Т А Н О В А ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 25 січня 2021 року м. Київ Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати в цивільних справах: головуючого судді -Березовенко Р.В., суддів:Сержанюка А.С., Саліхова В.В., з участю секретаря Мариненко Я.С., розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Києві цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 , поданою представником - адвокатом Євсеєвим Віктором Вікторовичем, на рішення Святошинського районного суду міста Києва від 01 червня 2020 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про встановлення факту безпідставного набуття права власності на грошові кошти та стягнення цих коштів, як безпідставно отриманих,- В С Т А Н О В И В: У грудні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до ОСОБА_2 про встановлення факту безпідставного набуття права власності на грошові кошти та стягнення цих коштів, як безпідставно отриманих. Свої вимоги мотивував тим, що відповідач без достатньої правової підстави, шляхом введення в оману позивача, отримав від останнього грошові кошти на загальну суму 1 597 520 грн. Після неодноразових усних звернень до відповідача з проханням про повернення безпідставно отриманих коштів, позивач 01.11.2018 року направив відповідачу вимогу від 26.10.2018 року, в якій вимагав у відповідача протягом 7-ми днів сплатити належні позивачу грошові кошти. Відповідач ухилився від отримання вказаної вимоги, не надав жодної відповіді, кошти позивачеві не повернув. Враховуючи наведені обставини, позивач просив суд ухвалити рішення, яким визнати незаконним та безпідставним набуття ОСОБА_2 права власності на грошові кошти в розмірі 1 597 520,00 грн. Стягнути з відповідача на його користь 1 597 520,00 грн. та судові витрати. Рішенням Святошинського районного суду м. Києва від 01 червня 2020 року у позові ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про встановлення факту безпідставного набуття права власності на грошові кошти та стягнення цих коштів як безпідставно отриманих відмовлено. Не погодившись із вказаним судовим рішенням, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу. В апеляційній скарзі апелянт, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального і процесуального права та невідповідність висновків суду обставинам справи, що мають значення для справи, які суд вважав встановленими, просив рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове, яким стягнути з відповідача 1 597 520,00 грн. та судові витрати. При цьому зазначає, що грошові кошти в розмірі 1 597 520,00 грн. були перераховані на розрахунковий рахунок відповідача через електронний додаток банку без призначення платежу та, відповідно, без зазначення договорів, на які посилався відповідач. Крім того, апелянт вказує на те, що договори, надані ОСОБА_2 до суду першої інстанції, не мають значення для розгляду даної справи, оскільки сторонами договорів є ОСОБА_1 та ПП «Нерухомість Ірпеня», а не ОСОБА_2 . При цьому зазначає, що сторонами не досягнуто згоди стосовно істотних умов правочину, а тому він не є дійсним. В ухвалі про відкриття апеляційного провадження відповідачу було надано строк для подачі відзиву на апеляційну скаргу. 22 вересня 2020 року до суду надійшов відзив ОСОБА_2 , згідно якого відповідач просив апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін. Зазначає, що судом першої інстанції надано належну правову оцінку доводам позивача та встановлено, що ОСОБА_1 не надано жодних доказів, які б свідчили про безпідставність отримання грошових коштів ОСОБА_2 .. Крім того, між сторонами наявні договірні відносини за Попереднім договором від 11 липня 2016 року та договорами про право користування чужою земельною ділянко для забудови (суперфіцій) від 07 липня 2016 року, укладеними між ОСОБА_1 та ПП «Нерухомість Ірпеня» в особі директора та одноосібного власника підприємства ОСОБА_2 .. Звертає увагу суду на те, що грошові кошти у розмірі 1 597 520 грн., отримані відповідачем, є цілеспрямовано сплаченими ОСОБА_1 за викуп у ОСОБА_2 майнових прав на квартири за Попереднім договором від 11 липня 2016 року. В судове засідання сторони не з`явилися, проте були належним чином повідомлені про час та місце розгляду справи, а тому їх неявка згідно вимог ч. 2 ст. 372 ЦПК України не перешкоджає розгляду справи. 21.01.2020 року до суду на електронну адресу надійшло чергове клопотання ОСОБА_1 про перенесення розгляду справи внаслідок необхідності часу для закінчення перемовин, узгодження всіх спірних питань, належним чином оформлення мирової угоди та призначення судового засідання не раніше середини лютого 2021 року. Колегія суддів, критично оцінює клопотання апелянта, і вважає, що воно до задоволення не підлягає, оскільки аналогійного змісту клопотання подавалися 09.11.2020 року та 21.12.2020 року та відповідно були задоволені апеляційним судом. А відтак, на думку колегії суддів, у сторін було достатньо часу для вирішення всіх спірних питань та оформлення мирової угоди. Перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів вважає за необхідне апеляційну скаргу залишити без задоволення, виходячи з наступного. Відповідно до ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків, викладених у рішенні суду, обставинам справи, порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права. Відповідно до ст. 263 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються, як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Судом першої інстанції було встановлено, що 26.10.2018 року позивачем по справі було надіслано відповідачу вимогу про повернення грошових коштів, які останній отримав по квитанціях №Р24А147210306А89250 від 05.10.2016 у розмірі 700 000 грн.; №Р24А150742477А87933 від 12.10.2016 у розмірі 500 000 грн.; №Р24А151265526А50920 від 13.10.2016 у розмірі 46 860 грн.; №Р24А149531046А31604 від 20.12.2016 у розмірі 350 660 грн. (а.с. 11-16). Як вбачається із наданих відповідачем документів, між ПП «Нерухомість Ірпеня» в особі директора Пєшего О.В. та ОСОБА_1 було укладено: договір про право користування чужою земельною ділянкою для забудови (суперфіцій) «б/н від 07.07.2016 (земельна ділянка к.н. 3210900000:01:1 75:01 89); договір про право користування чужою земельною ділянкою для забудови (суперфіцій) «б/н від 07.07.2016 (земельна ділянка к.н.3210900000:01:175:0190); договір про право користування чужою земельною ділянкою для забудови (суперфіцій) «б/н від 07.07.2016 (земельна ділянка к.н. 3210900000:01:175:0191); договір про право користування чужою земельною ділянкою для забудови (суперфіцій) «б/н від 07.07.2016 (земельна ділянка к.н. 3210900000:01:175:0192) (а.с. 63-86). За умовами вказаних договорів позивач взяв на себе зобов`язання передати у власність відповідача майнові права на квартири та приміщення у будинку, що будуються позивачем на земельних ділянках відповідача, загальною площею 5 327,2 кв.м, але не менше ніж 19% від загальної площі таких будинків. Підтвердження факту існування цієї домовленості між сторонами є попередній договір від 11.07.2016 р., укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 (а.с. 87-93). Крім цього ПП «Нерухомість Ірпеня» звернулося до Ірпінського міського суду Київської області із позовними вимогами до ОСОБА_1 про розірвання договорів про право користування чужою земельною ділянкою для забудови (суперфіцій), знесення самочинно збудованих об`єктів та повернення земельних ділянок власнику (а.с. 108-112). Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що позивачем не надано належних доказів на підтвердження своїх позовних вимог та порушення його особистого права, оскільки кошти, які він вважає безпідставно набутими відповідачем по справі не знайшли доведеності факту безпідставності їх отримання, як це передбачає ч. 1 ст. 1212 ЦК України. При перевірці висновків суду першої інстанції, у контексті доводів апеляційної скарги, колегія суддів виходить з наступного. Загальні підстави для виникнення зобов`язання у зв`язку з набуттям, збереженням майна без достатньої правової підстави визначені нормами глави 83 ЦК України. Стаття 1212 ЦК України регулює випадки набуття майна або його збереження без достатніх правових підстав. Зокрема, відповідно до змісту ст. 1212 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов`язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов`язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала. Положення цієї глави застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події. Положення цієї глави застосовуються також до вимог про: 1) повернення виконаного за недійсним правочином; 2) витребування майна власником із чужого незаконного володіння; 3) повернення виконаного однією із сторін у зобов`язанні; 4) відшкодування шкоди особою, яка незаконно набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи. Зобов`язання з безпідставного набуття, збереження майна виникають за наявності трьох умов: а) набуття або збереження майна, б) набуття або збереження за рахунок iншої особи, в) вiдсутнiсть правової підстави для набуття або збереження майна (відсутність положень закону, адмiнiстративного акта, правочинну або інших підстав, передбачених статтею 11 ЦК України). Об`єктивними умовами виникнення зобов`язань iз набуття, збереження майна без достатньої правової підстави виступають: 1) набуття або збереження майна однiєю особою (набувачем) за рахунок iншої (потерпілого); 2) шкода у вигляді зменшення або незбiльшення майна у iншої особи (потерпілого); 3) обумовленість збільшення або збереження майна на стороні набувача шляхом зменшення або вiдсутностi збільшення на стороні потерпілого; 4) вiдсутнiсть правової підстави для вказаної зміни майнового стану цих осіб. За змістом ч. 1 ст. 1212 ЦК України безпідставно набутим майном є майно, набуте особою або збережене нею у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави. Вiдповiдно до ч. 1, п. 1 ч. 2 ст. 11 ЦК України, ч. 1, ч. 2 ст. 509 ЦК України, цивiльнi права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогiєю породжують цивiльнi права та обов`язки. До підстав виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, належать договори та iншi правочини. Зобов`язанням є правовiдношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися вiд певної дiї, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. Зобов`язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу. Зобов`язання повинно виконуватися належним чином вiдповiдно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших aктiв цивільного законодавства, а за вiдсутноcтi таких умов та вимог цього Кодексу, інших aктiв цивільного законодавства - вiдповiдно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Згідно із ч. 1 ст. 177 ЦК України об`єктами цивільних прав є, зокрема, речі, у тому числі гроші. Під вiдсутнiстю правової підстави розуміється такий перехід майна від однієї особи до іншої, який або не ґрунтується на прямій вказiвцi закону, або суперечить меті правовiдношення i його юридичному змісту. Тобто, вiдсутнiсть правової підстави означає, що набувач збагатився за рахунок потерпілого поза підставою, передбаченою законом, іншими правовими актами чи правочином. Частиною 1 ст. 202 ЦК України встановлено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Згідно із ч. 1, ч. 2 ст. 205 ЦК України правочин може вичинятися усно або в письмовій формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом. Правочин, для якого законом не встановлена обов`язкова письмова форма, вважається вчиненим, якщо поведінка сторін засвідчує їхню волю до настання відповідних правових наслідків. Приписами ч. 1 ст. 207 ЦК України передбачено, що правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Чинний договір чи інший правочин є достатньою та належною правовою підставою набуття майна (отримання грошей). Майно не може вважатися набутим чи збереженим без достатніх правових підстав, якщо це відбулося в не заборонений цивільним законодавством спосіб з метою забезпечення породження учасниками вiдповiдних правовідносин у майбутньому певних цивільних прав та обов`язків. Зокрема, унаслідок тих чи інших юридичних фактів, правомірних дій, які прямо передбачені ч. 2 ст. 11 ЦК України. Загальна умова ч. 1 ст. 1212 ЦК України звужує застосування інституту безпідставного збагачення у зобов`язальних (договірних) відносинах, або отримане однією зi сторін у зобов`язанні підлягає поверненню iншiй стороні на пiдставi ст. 1212 ЦК України тільки за наявності ознаки безпiдставностi такого виконання. Системний аналіз положень частини першої, пункту 1 частини другої статті 11, частини першої статті 177, частини першої статті 202, частин першої та другої статті 205, частини першої статті 207, частини першої статті 1212 ЦК України дає можливість дійти висновку про те, що чинний договір чи інший правочин є достатньою та належною правовою підставою набуття майна (отримання грошей). Вказана правова позиція висловлена Верховним Судом у постановах: від 10 вересня 2018 року у справі № 638/11807/15-ц (касаційне провадження № 61-1215св17), від 12 вересня 2018 року у справі № 154/948/16 (касаційне провадження № 61-4497ск18), від 12 грудня 2018 року у справі № 205/3330/14-ц (касаційне провадження № 61-1133св18). У частині четвертій статті 263 ЦПК України визначено, що при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Згідно зі статтями 12,13 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, при цьому суд розглядає цивільні справи не інакше як в межах заявлених вимог і на підставі наданих учасниками справи доказів. За правилами ст. 76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (ч.1 ст.77 ЦПК України), а доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (ч.6 ст.81 ЦПК України). При цьому, належність доказів - правова категорія, яка свідчить про взаємозв`язок доказів з обставинами, що підлягають встановленню, як для вирішення всієї справи, так і для здійснення окремих процесуальних дій. Правила допустимості доказів визначають легітимну можливість конкретного доказу підтверджувати певну обставину в справі. Правила допустимості доказів встановлені з метою об`єктивності та добросовісності у підтвердженні доказами обставин у справі, виходячи з того, що нелегітимні засоби не можуть використовуватися для досягнення легітимної мети, а також враховуючи те, що правосудність судового рішення, яке було ухвалене з урахуванням нелегітимного доказу, завжди буде під сумнівом. Допустимість доказів є важливою ознакою доказів, що характеризує їх форму та означає, що обставини справи, які за законом повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами. Згідно з ч. 2 ст. 77 ЦПК України, предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Відповідно до ч. 2 ст. 43 ЦПК України обов`язок надання усіх наявних доказів до початку розгляду справи по суті покладається саме на осіб, які беруть участь у справі. За вимогами ст. 13 Цивільного процесуального кодексу України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи. Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Суд апеляційної інстанції вважає, що висновки суду першої інстанції є обґрунтовані, а доводи апелянта не підтверджуються належними та допустимими доказами. Враховуючи викладене, колегія суддів погоджується з висновком суду про те, що позивачем не надано належних доказів на підтвердження своїх позовних вимог та порушення його особистого права, оскільки факти безпідставності отримання відповідачем по справі спірних коштів не знайшли свого підтвердження, як це передбачає ч. 1 ст. 1212 ЦК України. Що ж стосується доводів апелянта про помилковість посилань відповідача на договори внаслідок не досягнення між сторонами згоди стосовно істотних умов правочину та відсутність призначення платежів при перерахунку коштів, колегія суддів оцінює критично, оскільки відсутні докази про визнання наданих відповідачем договорів недійсними, а переказ грошових коштів позивачем без чіткого зазначення призначення платежу, також не є підставою для встановлення факту безпідставно набутого права власності на грошові кошти. При цьому, посилання позивача на судову практику ВС на думку колегії суддів у даному випадку є необґрунтованими, оскільки вказані судові рішення стосуються правовідносин, які виникли за інших обставин, а отже, не можуть бути застосовані за встановлених обставинах у даній справі. Інші доводи апелянта, на думку апеляційного суду також не заслуговують на увагу, оскільки не є обов`язковими підставами для скасування судового рішення. Обґрунтовуючи судове рішення, крім іншого, колегія суддів приймає до уваги вимоги ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», відповідно до якої суди застосовують при розгляді справи Конвенцію та практику Суду як джерело права та висновки Європейського суду з прав людини зазначені в рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія А, № 303А, п. 2958, про те, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення. Крім того, колегія суддів враховує правовий висновок Верховного Суду № 524/3490/17-ц від 27.03.2019 року, згідно якого: «Із урахуванням того, що доводи касаційної скарги є ідентичними доводам позовної заяви та апеляційної скарги заявника, яким судами надана належна оцінка, Верховний Суд доходить висновку про відсутність необхідності повторно відповідати на ті самі аргументи заявника. При цьому судом враховано усталену практику Європейського суду з прав людини, який неодноразово відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення у справі Руїз Торія проти Іспанії). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною, більше того, воно дозволяє судам вищих інстанції просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх». Отже, переглядаючи справу, колегія суддів дійшла висновку, що суд першої інстанції, дослідивши всебічно, повно, безпосередньо та об`єктивно наявні у справі докази, оцінив їх належність, допустимість, достовірність, достатність і взаємний зв`язок у сукупності, з`ясував усі обставини справи, на які сторони посилалися, як на підставу своїх вимог і заперечень, і з урахуванням того, що відповідно до ст.2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичної особи, ухвалив законне та обґрунтоване рішення про відмову у задоволенні позову, з дотриманням норм матеріального та процесуального права. Доводи апеляційної скарги, колегією суддів розцінюються критично і до уваги не приймаються, оскільки зводяться лише до переоцінки доказів та тлумачення норм права на розсуд апелянта, однак при цьому не ґрунтуються на нормах діючого законодавства та жодним чином не спростовують висновків суду, викладених в рішенні. Таким чином, доводи апеляційної скарги про незаконність та необґрунтованість оскаржуваного судового рішення, порушення судом норм матеріального та процесуального права при його ухваленні, на переконання апеляційного суду, не знайшли свого підтвердження під час розгляду справи. Відповідно до ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. За таких обставин, колегія суддів приходить до висновку, що рішення суду першої інстанції відповідає фактичним обставинам справи, ґрунтується на наявних у справі доказах, ухвалене з дотриманням норм матеріального і процесуального права і не може бути скасоване з підстав, викладених в апеляційній скарзі. Керуючись ст.ст. 374, 375, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, Київський апеляційний суд,- П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , подану представником - адвокатом Євсеєвим Віктором Вікторовичем, на рішення Святошинського районного суду міста Києва від 01 червня 2020 року залишити без задоволення. Рішення Святошинського районного суду міста Києва від 01 червня 2020 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів у випадках, передбачених статтею 389 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий: Р.В. Березовенко Судді: А.С. Сержанюк В.В. Саліхов