Постанова 4801 № 930/1951/20

Справа № 930/1951/20 Провадження № 22-ц/801/129/2021 Категорія: 10 Головуючий у суді 1-ї інстанції Науменко С. М. Доповідач:Войтко Ю. Б. ВІННИЦЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 26 січня 2021 року м. Вінниця Вінницький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з цивільних справ: головуючого (судді-доповідача): Войтка Ю. Б., суддів Стадника І. М., Сопруна В. В., з участю секретаря судового засідання: Безрученко Н. Р., розглянув у відкритому судовому засіданні в залі суду № 2 апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Немирівського районного суду Вінницької області від 22 жовтня 2020 року, ухвалене під головуванням судді Науменка С. М. в м. Немирів Вінницької області, зі складенням повного тексту судового рішення 30 жовтня 2020 року, у цивільній справі № 930/1951/20 за позовом ОСОБА_1 до Немирівської міської ради про визнання житлового будинку спільним сумісним майном, встановив: У серпні 2020 року ОСОБА_1 звернулася до суду із позовом до Немирівської міської ради про визнання житлового будинку спільним сумісним майном. Позовна заява мотивована тим, що в кінці 1989 року вона, ОСОБА_2 почала проживати спільно як дружина та чоловік із ОСОБА_3 . 30 листопада 1990 року за спільні кошти вони придбали у громадянина ОСОБА_4 житловий будинок з господарськими будівлями, який розміщений за адресою: АДРЕСА_1 , та почали в ньому постійно проживати. В зв`язку з чим був укладений договір купівлі-продажу житлового будинку, який посвідчений у Медвежанській сільській раді Немирівського району. Вказаний договір укладений на ім`я чоловіка ОСОБА_3 як покупця, який діяв на той час за її на те згоди, в інтересах їх сім`ї. В даному житловому будинку вони разом вели домашнє господарство, обробляли земельну ділянку, вирощували домашню птицю та доглядали іншу худобу, ділили і розподіляли спільно сімейний бюджет, тобто проживали однією сім`єю як справжні чоловік і жінка. Вони зареєструвались у вказаному житловому будинку, про що свідчить виписка з погосподарської книги за 1991-2000 роки Медвежанської сільської ради. У цьому будинку проводили ремонт, добудували підсобні приміщення, замінили вікна та покрівлю, збудували огорожу, посадили новий садок, купили нові меблі та інше майно для побуту. 22 березня 2007 року позивач разом з ОСОБА_3 уклали офіційно шлюб, який був зареєстрований у виконкомі Медвежанської сільської ради Немирівського району, про що було зроблено відповідний актовий запис за № 1 від 22.03.2007 року. ІНФОРМАЦІЯ_1 у віці 76 років помер ОСОБА_3 в с. Медвежа Немирівського району, про що було 30 травня 2018 року виконавчим комітетом Немирівської міської ради видано Свідоцтво про його смерть серії НОМЕР_1 . Після смерті чоловіка відкрилась спадщина, яка складається, зокрема із права на житловий будинок, який розміщений за адресою: АДРЕСА_1 . У встановлений законом термін позивач звернулась до приватного нотаріуса Немирівського районного нотаріального округу із письмовою заявою про прийняття спадщини, яка відкрилась після смерті її чоловіка ОСОБА_3 . У нотаріальній конторі їй було повідомлено про те, що факт проживання покійного чоловіка з нею однією сім`єю як чоловіка та дружини у період часу з початку 1990 року по 2007 рік повинен бути встановлений судовим рішенням. Так, рішенням Немирівського районного суду від 22 жовтня 2019 року було встановлено факт того, що ОСОБА_3 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 в с. Медвежа Немирівського району Вінницької області, проживав однією сім`єю як чоловік і дружина з ОСОБА_1 , в період часу - з початку 1990 року по ІНФОРМАЦІЯ_2 . Зазначене рішення суду нею було надане приватному нотаріусу Люлько Л. М. для вирішення питання про видачу їй свідоцтва про право власності на 1/2 частку у спільному майні подружжя, а саме - на житловий будинок з господарськими будівлями, який розміщений за адресою: АДРЕСА_1 . Однак, своєю постановою про відмову у вчиненні нотаріальної дії від 09 грудня 2019 року приватний нотаріус відмовив ОСОБА_1 у видачі зазначеного свідоцтва, що являється причиною її звернення до суду із даним позовом. Причиною відмови у видачі свідоцтва приватний нотаріус зазначила, що право спільної сумісної власності подружжя, які не перебували в офіційному шлюбі, у законодавстві України з`явилось з 01 січня 2004 року із вступом в силу нового Сімейного кодексу України, а житловий будинок ними був придбаний в 1990 році - в час дії старого Кодексу про шлюб та сім`ю, який не передбачав права спільної сумісної власності осіб, які не перебували в офіційних шлюбних відносинах. Однак, позивач вважає зазначену позицію нотаріуса неправомірною, тому звернулася за захистом своїх прав до суду та просить ухвалити рішення, яким визнати житловий будинок з господарськими будівлями, який розміщений за адресою: АДРЕСА_1 , спільним сумісним майном ОСОБА_1 та її покійного чоловіка - ОСОБА_3 , а також визнати за нею право власності на Ѕ частину житлового будинку «А», загальною площею 56.2 кв.м., житловою площею 34.9 кв.м., веранда «а», навіс «а1», погріб «Б/під», сарай «Б», сарай «В», сарай «Г», погріб «Д», убиральня «Д», огорожа «1-3», колодязь «4», розміщених по АДРЕСА_1 . Рішенням Немирівського районного суду Вінницької області від 22 жовтня 2020 року в задоволенні позову відмовлено. Відмовляючи в задоволенні позову суд першої інстанції виходив з того, що факт спільного проживання чоловіка та жінки без шлюбу набув юридичного значення тільки після прийняття Сімейного Кодексу України, так як законодавець закріпив рівні права чоловіка та жінки, які проживають у незареєстрованому шлюбі, зокрема, на придбане майно в період такого сумісного проживання. Оскільки ОСОБА_3 набув у власність вказаний житловий будинок, який є предметом даного спору до січня 2004 року, встановлення факту проживання однією сім`єю без шлюбу у період з 1990 року по ІНФОРМАЦІЯ_2 , не має юридичних наслідків для вказаного спору. Також судом ураховано, що правовідносини щодо власності членів сім`ї регулюються Законом СРСР від 06.03.1990 року «Про власність в СРСР», норми якого не передбачали такого поняття, як спільна сумісна власність. Не погодившись із рішенням Немирівського районного суду Вінницької області від 22 жовтня 2020 року, ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу, оскільки вважає його незаконним, необґрунтованим, а також таким, що не відповідає фактичним обставинам справи, ухваленим з порушенням норм матеріального права, а тому просить оскаржуване рішення скасувати та ухвалити нове рішення, яким її позов задовольнити. Апеляційна скарга мотивована тим, що суд відмовивши у задоволенні позову, фактично прийняв до уваги лише ті обставини, які, на її думку, не повинні були бути враховані, повністю відкинувши доводи, які були надані нею щодо наявності підстав для визнання житлового будинку спільною сумісною власністю позивача і її покійного чоловіка. Якщо об`єктивно і належним чином проаналізувати всі досліджені обставини справи, суд, зробивши висновок про відмову в задоволенні позову, ухвалив рішення, яке не відповідає дійсним обставинам справи, а також допустив неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права. Відповідач Немирівська міська рада не скористалася своїм правом на подання відзиву. Позивач ОСОБА_1 та її представник ОСОБА_5 в судовому засіданні апеляційну скаргу підтримали в повному обсязі та просили її задовольнити. Представник відповідача Немирівської міської ради до суду не з`явився, надав заяву про розгляд справи у відсутність представника міської ради, яка не заперечує щодо задоволення апеляційної скарги. Апеляційний суд, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги дійшов до висновку, що апеляційна скарга не підлягає до часткового задоволення з огляду на наступне. За змістом статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Відповідно до вимог статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим; законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права; обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Рішення суду першої інстанції в повній мірі не відповідає зазначеним вимогам закону. Судом першої інстанції встановлено, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер ОСОБА_3 , що підтверджується свідоцтвом про смерть серії НОМЕР_1 (а. с. 22). Відповідно до договору купівлі-продажу від 30 листопада 1990 року посвідченого заступником голови Медвежанської сільської ради народних депутатів Немирівського району Вінницької області, зареєстрованим в реєстрі за № 49 (а. с. 16) та довідки КП «Немирівського РБТІ» ОСОБА_3 належить житловий будинок АДРЕСА_1 (а. с. 18). Згідно з постановою приватного нотаріуса Немирівського районного нотаріального округу Вінницької області Люлько Л. М. № 525/02-31 від 09.12.2019 ОСОБА_1 відмовлено у видачі свідоцтва про право власності на частку в спільному майні подружжя на 1/2 частку житлового будинку, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , після смерті ОСОБА_3 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 . Вказана постанова мотивована тим, що право спільної сумісної власності подружжя, які не перебували в офіційному шлюбі, у законодавстві України з`явилось з 01 січня 2004 року із вступом в силу нового Сімейного кодексу України, а житловий будинок ними був придбаний в 1990 році - в час дії старого Кодексу про шлюб та сім`ю, який не передбачав права спільної сумісної власності осіб, які не перебували в офіційних шлюбних відносинах (а. с. 26). Судом також встановлено та не заперечується позивачем, що на момент вчинення правочину, а саме, укладення договору купівлі-продажу житлового будинку АДРЕСА_1 від 30.11.1990, ОСОБА_3 перебував у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_6 , окрім позивача є інші спадкоємці, а саме, діти померлого ОСОБА_3 . Відповідно до рішення Немирівського районного суду Вінницької області від 22.10.2019 року встановлено факт, що ОСОБА_3 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 в с. Медвежа Немирівського району Вінницької області, проживав однією сім`єю як чоловік і дружина з ОСОБА_1 , з початку 1990 року по ІНФОРМАЦІЯ_2 . За встановлених обставин суд дійшов висновку, що факт спільного проживання чоловіка та жінки без шлюбу набув юридичного значення тільки після прийняття Сімейного Кодексу України, так як законодавець закріпив рівні права чоловіка та жінки, які проживають у незареєстрованому шлюбі, зокрема, на придбане майно в період такого сумісного проживання. А оскільки ОСОБА_3 набув у власність вказаний житловий будинок, який є предметом даного спору до січня 2004 року, встановлення факту проживання однією сім`єю без шлюбу у період з 1990 року по ІНФОРМАЦІЯ_2 , не має юридичних наслідків для вказаного спору. Апеляційний суд з таким висновком суду першої інстанції повністю погодитись не може з наступних підстав. Позивач звернулась до суду із даним позовом, в якому просить суд визнати житловий будинок з господарськими будівлями, який розміщений за адресою: АДРЕСА_1 , спільним сумісним майном її та покійного чоловіка ОСОБА_3 , а також визнати за нею право власності на Ѕ частину цього житлового будинку, вказуючи, що вони проживали спільно як чоловік та дружина з кінця 1989 по 22.03.2007 без укладення шлюбу, а вже 22.03.2007 року уклали офіційно шлюб. Так, рішенням Немирівського районного суду від 22 жовтня 2019 року було встановлено факт, що ОСОБА_3 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 в с. Медвежа Немирівського району Вінницької області, проживав однією сім`єю як чоловік і дружина з ОСОБА_1 , з початку 1990 року по ІНФОРМАЦІЯ_2 . Зазначене рішення суду позивач надала приватному нотаріусу Люлько Л. М. для вирішення питання про видачу їй свідоцтва про право власності на 1/2 частку у спільному майні подружжя, а саме - на житловий будинок з господарськими будівлями, який розміщений за адресою: АДРЕСА_1 . Однак, своєю постановою від 09 грудня 2019 року приватний нотаріус відмовив у видачі зазначеного свідоцтва, що являється причиною її звернення до суду із даним позовом. Позивач вважає зазначену позицію нотаріуса неправомірною з тих підстав, що в ст. 8 Закону СРСР від 06.03.90 року «Про власність в СРСР», який діяв в момент отримання у власність нами житлового будинку, було зазначено, що у власності членів сім`ї та інших осіб, які спільно ведуть трудове господарство, можуть бути майстерня, інше мале підприємство у сфері побутового обслуговування, торгівлі, громадського харчування та інших галузях господарської діяльності, жилі будинки і господарські будівлі, машини, устаткування, транспортні засоби, сировина, матеріали та інше майно, потрібне для самостійного ведення господарства. Майно трудового господарства, в тому числі вироблена продукція й одержані доходи, є загальною пайовою власністю членів сім`ї та інших осіб, які спільно ведуть господарство, якщо договором між ними не передбачено інше. Відповідно до роз`яснень, що містяться в пункті 12 постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 червня 1998 року № 16 «Про застосування судами деяких норм Кодексу про шлюб та сім`ю України» (у редакції, яка була чинною на момент спірних правовідносин), спори про поділ майна осіб, які живуть однією сім`єю, але не перебувають у зареєстрованому шлюбі, мають вирішуватися згідно з пунктом 1 статті 17 Закону України від 7 лютого 1991 року № 697-XII «Про власність» (далі Закон України «Про власність»), відповідних норм Цивільного кодексу Української РСР (далі ЦК УРСР) та з урахуванням пункту 5 постанови Пленуму Верховного Суду України від 22 грудня 1995 року № 20 «Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності». Правила статей 22, 28, 29 КпШС України в цих випадках не застосовуються. Так, згідно зі статтею 17 Закону України «Про власність», який був чинним на час виникнення спірних правовідносин, майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім`ї, є їх спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними. Майно, придбане внаслідок спільної праці громадян, що об`єдналися для спільної діяльності, є їх спільною частковою власністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними. Розмір частки кожного визначається ступенем його трудової участі. Частиною другою статті 112 ЦК УРСР визначено, що сумісною власністю є спільна власність без визначення часток. У пункті 5 постанови Пленуму Верховного Суду України від 22 грудня 1995 року № 29 «Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності», у редакції, яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин, судам роз`яснено, що розглядаючи позови, пов`язані з спільною власністю громадян, суди повинні виходити із того, що відповідно до чинного законодавства спільною власністю є не лише майно, нажите подружжям за час шлюбу (статті 16 Закону України «Про власність», статті 22 КпШС України), а й майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім`ї, або майно, придбане внаслідок спільної праці громадян, що об`єдналися для спільної діяльності, коли укладеною між ними письмовою угодою визначено, що воно є спільною сумісною власністю (пункту 1 статті 17, статті 18, пункту 2 статті 17 Закону України «Про власність»), тощо. Отже, майно, набуте під час спільного проживання особами, які не перебувають у зареєстрованому шлюбі між собою, є об`єктом їхньої спільної сумісної власності, якщо: 1) майно придбане внаслідок спільної праці таких осіб, як сім`ї (при цьому спільною працею осіб слід вважати їхні спільні або індивідуальні трудові зусилля, унаслідок яких вони одержали спільні або особисті доходи, об`єднані в майбутньому для набуття спільного майна, ведення ними спільного господарства, побуту та бюджету); 2) інше не встановлено письмовою угодою між ними. У зв`язку з цим суду під час вирішення спору щодо поділу майна, набутого сім`єю, слід установити не лише обставини щодо факту спільного проживання сторін у справі, а й ті обставини, що спірне майно було придбане сторонами внаслідок спільної праці. Сам факт спільного проживання сторін у справі не є підставою для визнання права власності на половину майна за кожною зі сторін. Частка в такому майні визначається відповідно до розміру фактичного внеску кожного зі сторін, у тому числі за рахунок майна, набутого одним із подружжя до шлюбу, яке є його особистою приватною власністю, у придбання (набуття) майна. Якщо в придбання майна вкладені, крім спільних коштів, кошти, що належали одній зі сторін, то частка в цьому майні, відповідно до розміру внеску, є її власністю. Тільки в разі встановлення цих фактів та обставин положення частини першої статті 24 КпШС України, частини першої статті 17 Закону України «Про власність» вважається правильно застосованим із дотриманням рекомендацій, які містяться в постановах Пленуму Верховного Суду України від 12 червня 1998 року № 16 «Про застосування судами деяких норм Кодексу про шлюб та сім`ю України»та від 22 грудня 1995 року № 29 «Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності». Суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі (стаття 13 ЦПК України). Розподіл між сторонами тягаря доказування визначається предметом спору. За загальним правилом обов`язок (тягар) доказування певних обставин покладається на особу, яка посилається на ці обставини. Згідно з пунктом 6 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 11 від 18.12.2009 року «Про судове рішення у цивільній справі» рішення може бути обґрунтоване лише доказами, одержаними у визначеному законом порядку та дослідженими в тому судовому засіданні, в якому ухвалюється рішення. На підтвердження позовних вимог про визнання житлового будинку спільним сумісним майном та визнання права власності на частину спірного будинку позивач не надала жодних належних та допустимих доказів про те, що спірне майно придбавалось сторонами внаслідок спільної праці, яка частка в такому майні відповідно до розміру фактичного внеску кожного із сторін та яка була внесена особисто позивачем у придбання (набуття) майна, наявність чи відсутність домовленостей між сторонами щодо створення спільної сумісної власності. Зважаючи на вищевикладене, дослідивши всі зібрані докази у справі та давши їм належну оцінку, врахувавши обставини справи, апеляційний суд вважає, що відсутні правові підстави для задоволення позову. Відповідно до частини першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. Стаття 15 ЦК України передбачає право кожної особи на захист свого цивільного права в разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Отже, стаття 15 ЦК України визначає об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи. Таким чином, порушення, невизнання або оспорювання суб`єктивного права є підставою для звернення особи до суду за захистом цього права із застосуванням відповідного способу захисту. Статтею 16 ЦК України встановлено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Вказаною нормою матеріального права визначено способи захисту прав та інтересів, і цей перелік не є вичерпним. Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб`єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення. Суд зобов`язаний з`ясувати характер спірних правовідносин (предмет і підстави позову), наявність/відсутність порушеного права чи інтересу та можливість його поновлення/захисту в обраний спосіб. З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення (можливого порушення), невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Відтак суд повинен установити, чи були порушені (чи існує можливість порушення), не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого - вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні. Згідно з вимогами до форми та змісту позовної заяви вона повинна, зокрема, містити ім`я (найменування) відповідача, а також зміст позовних вимог: спосіб (способи) захисту прав або інтересів, передбачений законом чи договором, або інший спосіб (способи) захисту прав та інтересів, який не суперечить закону і який позивач просить суд визначити у рішенні; якщо позов подано до кількох відповідачів - зміст позовних вимог щодо кожного з них; виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги; зазначення доказів, що підтверджують вказані обставини; (пункти 1 і 4 частини другої статті 175 ЦПК України). Позивачем і відповідачем можуть бути, зокрема, фізичні і юридичні особи, а також держава (частина друга статті 48 ЦПК України). Відповідач - це особа, яка, на думку позивача, або відповідного правоуповноваженого суб`єкта, порушила, не визнала чи оспорила суб`єктивні права, свободи чи інтереси позивача. Відповідач притягається до справи у зв`язку з позовною вимогою, яка пред`являється до нього. Найчастіше під неналежними відповідачами розуміють таких відповідачів, щодо яких судом під час розгляду справи встановлено, що вони не є зобов`язаними за вимогою особами. Для правильного вирішення питання щодо визнання відповідача неналежним недостатньо встановити відсутність у нього обов`язку відповідати за даним позовом. Установлення цієї умови - підстава для ухвалення судового рішення про відмову в позові. Щоб визнати відповідача неналежним, крім названої умови, суд повинен мати дані про те, що обов`язок відповідати за позовом покладено на іншу особу. Про неналежного відповідача можна говорити тільки в тому випадку, коли суд може вказати особу, що повинна виконати вимогу позивача, - належного відповідача. Таким чином, неналежний відповідач - це особа, притягнута позивачем як відповідач, стосовно якої встановлено, що вона не повинна відповідати за пред`явленим позовом за наявності даних про те, що обов`язок виконати вимоги позивача лежить на іншій особі - належному відповідачеві. Тобто, визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Натомість, встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов`язком суду, який виконується під час розгляду справи (висновки Великої Палати Верховного Суду у постанові від 17 квітня 2018 року у справі № 523/9076/16-ц). Суд за клопотанням позивача, не припиняючи розгляду справи, замінює первісного відповідача належним відповідачем, якщо позов пред`явлено не до тієї особи, яка має відповідати за позовом, або залучає до участі у справі іншу особу як співвідповідача (частина перша статті 33 ЦПК України у редакції, чинній на час відкриття провадження у справі та її розгляду). Суд першої інстанції має право за клопотанням позивача до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання залучити до участі у ній співвідповідача. Якщо позов подано не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом, суд до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання за клопотанням позивача замінює первісного відповідача належним відповідачем, не закриваючи провадження у справі. Після спливу строків, зазначених у частинах першій та другій цієї статті, суд може залучити до участі у справі співвідповідача або замінює первісного відповідача належним відповідачем виключно у разі, якщо позивач доведе, що не знав та не міг знати до подання позову у справі про підставу залучення такого співвідповідача чи заміну неналежного відповідача (частина перша, друга та третя статті 51 ЦПК України). Апеляційним судом встановлено, що ОСОБА_1 звернулася до суду із позовом до Немирівської міської ради з вимогою про визнання житлового будинку спільним сумісним майном, визнання права власності на Ѕ частку спадкового майна. Позовна заява мотивована тим, що після смерті чоловіка відкрилась спадщина, яка складається, зокрема із права на житловий будинок, який розміщений за адресою: АДРЕСА_1 . У встановлений законом термін позивач звернулась до приватного нотаріуса Немирівського районного нотаріального округу із письмовою заявою про прийняття спадщини, яка відкрилась після смерті її чоловіка ОСОБА_3 .. Нотаріус відмовив у вчиненні нотаріальної дії та повідомив, що факт проживання покійного чоловіка з нею однією сім`єю як чоловіка та дружини у період часу з початку 1990 року по 2007 рік повинен бути встановлений судовим рішенням. За визначенням статті 1216 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). Відповідно до статті 1217 ЦК України спадкування здійснюється за заповітом або за законом. Згідно ст. 1223 ЦК України право на спадкування мають особи, визначені у заповіті. У разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи, визначені у статтях 1261-1265 цього Кодексу. Визнання права власності на спадкове майно в судовому порядку є винятковим способом захисту, що має застосовуватися, якщо існують перешкоди для оформлення спадкових прав у нотаріальному порядку. Згідно положень п. 4.14, 4.18 глави 10 Порядку здійснення нотаріальних дій нотаріусами України, видача свідоцтва про право на спадщину здійснюється за наявності необхідних документів, що підтверджують наявність певних юридичних фактів, у тому числі й склад спадкового майна. У разі, якщо у спадкоємців відсутні всі необхідні документи, питання визнання права на спадщину вирішується у судовому порядку. Пунктом 23 постанови Пленуму Верховного суду України «Про судову практику у справах про спадкування» від 30 травня 2008 року № 7 передбачено, що у разі відмови нотаріуса в оформленні права на спадщину особа може звернутися до суду за правилами позовного провадження. Відповідно до листа Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 травня 2013 року №24-753/0/4-13 «Про судову практику розгляду цивільних справ про спадкування», якщо нотаріусом обґрунтовано відмовлено у видачі свідоцтва про право на спадщину, виникає цивільно правовий спір, що підлягає розглядові у позовному провадженні. Право власності спадкоємця на спадкове майно підлягає захисту в судовому порядку шляхом його визнання у разі, якщо таке право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності. Таким чином відповідачами у такій справі є спадкоємці, які прийняли спадщину. При відсутності інших спадкоємців за заповітом і за законом, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини, а також відмови від її прийняття відповідачами є територіальні громади в особі відповідних органів місцевого самоврядування за місцем відкриття спадщини. З матеріалів справи встановлено, що 19 червня 2018 року до приватного нотаріуса Немирівського районного нотаріального округу Вінницької області Люлько Л. М. надійшла заява про прийняття спадщини після смерті ОСОБА_3 від спадкоємця ОСОБА_1 , 12 жовтня 2018 року від спадкоємця ОСОБА_7 , 12 жовтня 2018 року від спадкоємця ОСОБА_8 . За змістом пунктів 3, 4 частини п`ятої статті 12 ЦПК України суд, зберігаючи об`єктивність і неупередженість, роз`яснює у випадку необхідності учасникам судового процесу їхні процесуальні права та обов`язки, наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій; сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом; За змістом наведених норм ЦПК України з`ясувавши, що позов пред`явлено до неналежного відповідача або не до всіх відповідачів, суд має роз`яснити позивачеві право на подачу заяви про заміну відповідача або залучення до участі у справі співвідповідача. Суд першої інстанції, у порушення вимог частини четвертої статті 2, статті 51 ЦПК України зазначене вище не врахував та дійшов неправильного висновку стосовно того, що позовні вимоги підлягають задоволенню, оскільки не сприяв всебічному і повному з`ясуванню обставин справи та не визначився зі складом осіб, які повинні брати участь у справі. Позивач у цій справі клопотань про заміну первісного відповідача належним відповідачем чи про залучення до участі у справі іншої особи як співвідповідача не заявляв. Установивши, що до участі до у справі не залучено спадкоємців після смерті спадкодавця ОСОБА_3 , померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 , суд апеляційної інстанції приходить до висновку про відмову у задоволенні позовних вимог, заявлених ОСОБА_1 до Немирівської міської ради, як до неналежного відповідача. На підставі викладеного, керуючись ст. 367, 374, 376, 382 384, 389 ЦПК України, суд, постановив: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково. Рішення Немирівського районного суду Вінницької області від 22 жовтня 2020 року скасувати та ухвалити нове рішення, яким в задоволенні позову ОСОБА_1 до Немирівської міської ради про визнання житлового будинку спільним сумісним майном - відмовити. Постанова апеляційного суду набирає законної сили з моменту її прийняття і може бути оскаржена шляхом подачі касаційної скарги протягом тридцяти днів до Верховного Суду з дня складення повного судового рішення. Повний текст постанови складено 28 січня 2021 року. Головуючий Ю. Б. Войтко Судді: І. М. Стадник В. В. Сопрун