Постанова Дніпровський апеляційний суд № 187/421/19

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Провадження № 22-ц/803/1221/21 Справа № 187/421/19 Суддя у 1-й інстанції - Говоруха В. О. Суддя у 2-й інстанції - Лаченкова О. В. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 13 січня 2021 року Колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Дніпровського апеляційного суду в складі: головуючого - Лаченкової О.В. суддів - Городничої В.С., Петешенкової М.Ю. при секретарі - Кравченко Р.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Дніпрі апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Петриківського районного суду Дніпропетровської області від 08 вересня 2020 року по справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ спільного майна подружжя,- ВСТАНОВИЛА: В березні 2019 року до Петриківського районного суду Дніпропетровської області надійшов позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ спільного майна подружжя. Рішенням Петриківського районного суду Дніпропетровської області від 08 вересня 2020 року позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ спільного майна подружжя задоволено частково. Визнано спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_1 і ОСОБА_2 автомобіль ВАЗ 21101, 2007 року випуску, державний реєстраційний номер НОМЕР_1 , VIN код НОМЕР_2 . В іншій частині позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено. Стягнуто з ОСОБА_2 (РНОКПП НОМЕР_3 , місце реєстрації: АДРЕСА_1 ) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_4 , місце реєстрації: АДРЕСА_1 ) судові витрати в сумі 327,50 грн. (триста двадцять сім грн. 50 коп.). В апеляційній скарзі ОСОБА_1 , просить скасувати рішення Петриківського районного суду Дніпропетровської області від 08 вересня 2020 року по справі №187/421/19 та ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги позивача задовольнити в повному обсязі. У відзиві ОСОБА_2 на апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Петриківського районного суду Дніпропетровської області від 08 вересня 2020 року просить відмовити ОСОБА_1 у задоволенні апеляційної скарги на рішення Петриківського районного суду Дніпропетровської області від 08 вересня 2020 року та рішення Петриківського районного суду Дніпропетровської області від 08 вересня 2020 року залишити без змін. Вислухавши доповідь судді, пояснення осіб, які з`явилися в судове засідання, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав. Судом першої інстанції встановлено, що 17.06.2006 року по 24.05.2017 року сторони перебувала у зареєстрованому шлюбі, про що свідчить копія свідоцтва про шлюб та заочного рішення Петриківського районного суду Дніпропетровської області (а.с. 12-13). До реєстрації шлюбу 14.08.1990 року ОСОБА_2 успадкував від ОСОБА_3 23/50 частки будинку А-1, який знаходиться за адресою АДРЕСА_1 (на даний час Осіння 23/2), про що вказано в наданих позивачем копії свідоцтва про право на спадщину та Інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно з рішенням про впорядкування нумерації житлових будинків та перейменування вулиць (а.с. 15-24). З копії паспорта позивача вбачається, що остання з 30.08.2005 року зареєстрована за адресою АДРЕСА_1 . При цьому, за вказаним заочного рішення Петриківського районного суду Дніпропетровської області від 24.05.2017 подружжя фактично припинили проживати разом з 2015 року. За наданим витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно домоволодіння успадковане відповідачем мало такий опис: загальна площа (кв.м): 46.2, житлова площа (кв.м): 25, матеріали стін: шлакоблок, опис: А-1 житловий будинок, а-1 прибудова, а1-1 прибудова, № 3 ґанок, Б-1 літня кухня, п/д підвал під Б-1, В-1 сарай, Н-1 гараж, п/д підвал під Н-1, Г-1 літня кухня, г-1 прибудова, Д-1 вбиральня, Е-1 вбиральня, З-1 сарай,Л-1 сарай, М-1 сарай (а.с .24). З матеріалів справи вбачається,що позивачем не надано доказів введення в експлуатацію та державної реєстрації об`єктів нерухомості, які вона просить визнати спільною сумісною власністю подружжя. При цьому, наданий позивачем технічний паспорт містить відмітку про те, що а2-1 нежитлова прибудова, П-1 гараж, Р-1 сарай, С-1 сарай, Т-1 сарай, У-1 сарай збудовано самовільно. Отже, не можливо встановити перелік (обсяг) та опис (характеристика) об`єктів нерухомості, які були збудовані сторонами під час шлюбу. Аналізуючи зазначене, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що позов ОСОБА_4 про визнання спільною сумісною власністю подружжя нежитлових забудов за адресою: АДРЕСА_1 , збудовані в період з 2006 року по 2015 рік, а саме: а2-1 нежитлова прибудова, 2006 року забудови; О-1 альтанка, 2014 року забудови; П-1 гараж, 2006 року забудови; Р-1 сарай, 2013 року забудови; п/д підвал, 2013 року забудови; С-1 сарай, 2015 року забудови; Т-1 сарай, 2013 року забудови; т-1 навіс, 2013 року забудови; Т1-1 навіс, 2013 року забудови; У-1 сарай, 2013 року забудови; Х-1 вбиральня, 2010 року забудови; Ц-1 душ, 2010 року забудови; №5 огорожа, 2010 року забудови; № 6 хвіртка, 2010 року забудови; № 2 свердловина, 2010 року забудови; № 3 зливна яма, 2010 року забудови; ІІІ тротуар, 2010 року забудови, не доведені та в їх задоволенні слід відмовити. Також, судом першої інстанції було встановлено, що сторонами під час шлюбу 10.10.2012 року придбано автомобіль ВАЗ 21101, світло сірого кольору, 2007 року випуску, д/н НОМЕР_1 , VIN код НОМЕР_2 . Згідно частини третьої статті 368 ЦК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом. Крім того, за загальним правилом застосування презумпції спільності майна подружжя, згідно зі статтею 60 СК України, майно, набуте подружжям за час шлюбу, є об`єктом спільної сумісної власності подружжя, і позивач не зобов`язаний доводити належність набутого за час шлюбу майна до майна подружжя. Той із подружжя, який порушує питання про спростування зазначеної презумпції, зобов`язаний довести обставини, що її спростовують. Статтею 63 СК України визначено, що дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпорядження майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Згідно частини першої статті 69 СК України, дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу. Відповідно до статті 71 СК України, майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Неподільні речі присуджуються одному з подружжя, якщо інше не визначено угодою між ними. Присудження одному з подружжя грошової компенсації замість його частки у праві спільної сумісної власності на майно, допускається лише за його згодою, крім випадків, передбачених Цивільним кодексом України. Присудження одному з подружжя грошової компенсації можливе за умови попереднього внесення другим із подружжя відповідної грошової суми на депозитний рахунок суду. Згідно з пунктом 22 постанови Пленуму Верховного Суду України, яка від 21 грудня 2007 року «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» судам роз`яснено, що поділ спільного майна подружжя здійснюється за правилами, встановленими статями 69-72 СК України та статтею 372 ЦК України. У пункті 25 вказаної постанови Пленуму Верховного Суду України роз`яснено, що при поділі спільної сумісної власності подружжя, зокрема неподільної речі, суди мають застосовувати положення частин четвертої та п`ятої статті 71 СК України щодо обов`язкової згоди одного з подружжя на отримання грошової компенсації та попереднього внесення другим із подружжя відповідної грошової суми на депозитний рахунок суду. За відсутності такої згоди присудження грошової компенсації може мати місце з підстав, передбачених статті 365 ЦК України, за умови звернення подружжя (одного з них) до суду з таким позовом (статті 11 ЦК України) та попереднього внесення на депозитний рахунок суду відповідної грошової суми. У разі коли жоден із подружжя не вчинив таких дій, а неподільні речі не можуть бути реально поділені між ними відповідно до їх часток, суд визнає ідеальні частки подружжя в цьому майні без його реального поділу і залишає майно у їх спільній частковій власності. Частиною першою та другою статті 364 ЦК України визначено, що співвласник має право на виділ у натурі частки із майна, що є у спільній, якщо виділ у натурі частки із спільного майна не допускається згідно із законом або є неможливим (частина друга статті 183 цього Кодексу), співвласник, який бажає виділу, має право на одержання від інших співвласників грошової або іншої матеріальної компенсації вартості його частки. Компенсація співвласникові може бути надана лише за його згодою. Право на частку у праві спільної часткової власності у співвласника, який отримав таку компенсацію, припиняється з дня її отримання. Таким чином, у випадку, коли один із співвласників погодився отримати грошову компенсацію замість своєї частки в спільному майні, а інша сторона не погодилася її добровільно виплачувати з будь-якої причини, зацікавлений в одержанні замість своєї частки у майні грошової компенсації співвласник звертається до суду із позовом на підставі статті 364 ЦК України. У Рішенні Конституційного Суду України від 19 вересня 2012 року у справі за конституційним зверненням приватного підприємства «ІКІО» щодо офіційного тлумачення положення частини першої статті 61СК України №1-8/2012 (№ 17-рп/2012), яким встановлено, зокрема, що основою майнових відносин подружжя є положення про те, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу); вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя (стаття 60 Кодексу). Об`єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту (частина перша статті 61 Кодексу). Здійснення подружжям права спільної сумісної власності регламентовано статтею 63 Кодексу, згідно з якою дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Розпоряджання спільним сумісним майном подружжя може відбутися шляхом його поділу, виділення частки. Поділ майна, що є у спільній сумісній власності подружжя, є підставою набуття особистої власності кожним з подружжя. Право подружжя на поділ майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, закріплено у статті 69 Кодексу. Поділ майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, здійснюється шляхом виділення його в натурі, а у разі неподільності присуджується одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними (частини перша, друга статті 71 Кодексу), або реалізується через виплату грошової чи матеріальної компенсації вартості його частки (частина друга статті 364 ЦК України). Вірним є висновок суду першої інстанції про те, що спірний автомобіль ВАЗ 21101 набутий у шлюбі за спільні кошти та є спільною сумісною власністю подружжя, тому частки майна дружини та чоловіка є рівними. Однак, жоден із подружжя не вчинив жодних дій щодо попереднього внесення на депозитний рахунок суду відповідної грошової суми. Отже, задовольняючи частково позовні вимоги ОСОБА_1 , суд першої інстанції дійшов до правильного та обґрунтованого висновку, що оскільки автомобіль ВАЗ 21101 є неподільною річчю і його не можна реально поділити між сторонами відповідно до їх часток, тому ідеальні частки подружжя в цьому майні залишаються без реального поділу та у їх спільній сумісній власності. Доводи апеляційної скарги є ідентичними доводам, які були викладені у позовній заяві, суд першої інстанції надав їм належну оцінку та навів мотиви відхилення цих доводів. Тому апеляційний суд не вбачає підстав повторно відповідати на ті самі аргументи. Виходячи з наявних у матеріалах справи та досліджених судом першої інстанції письмових доказів, обставини, що мають значення для справи є доведеними. Приведені в апеляційній скарзі інші доводи про те, що суд не дав оцінки наданих ним доказам не можуть бути прийняті до уваги, оскільки вони зводяться до переоцінки доказів і незгоди з висновками суду по їх оцінці, та особистого тлумачення апелянтом норм матеріального та процесуального права. Відповідно до ст.89 ЦПК України виключне право оцінки доказів належить суду, який має оцінювати докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному повному та об`єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом. Відповідно до рішення «Проніна проти України» № 63566/00, §23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року, п. 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пунктом 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE (Серявін та інші проти України), №4909/04, §58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року). Таким чином, судова колегія вважає, що доводи апеляційної скарги суттєвими не являються і не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального чи процесуального права, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи. Відповідно до ст.141 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишаючи рішення суду без змін не змінює розподіл судових витрат. Керуючись ст.ст. 259, 367, 374, 375 ЦПК України, колегія суддів,- ПОСТАНОВИЛА: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення. Рішення Петриківського районного суду Дніпропетровської області від 08 вересня 2020 року - залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дня її проголошення, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів. Головуючий суддя О.В.Лаченкова Судді В.С.Городнича М.Ю.Петешенкова