Постанова 4812 № 473/584/20

27.01.21 22-ц/812/59/21 Справа № 473/584/20 Провадження № 22ц/812/59/21 Головуючий у 1-й інстанції Ротар М. М. Провадження № 22ц/812/138/21 Доповідач в апеляційній інстанції Ямкова О. О. П О С Т А Н О В А Іменем України 27 січня 2021 року м. Миколаїв Колегія суддів судової палати в цивільних справах Миколаївського апеляційного суду у складі: головуючої: Ямкової О. О., суддів: Колосовського С. Ю., Локтіонової О. В., із секретарем: Богуславською О.М., за участю: позивача ОСОБА_1 , відповідачки ОСОБА_2 та її представника - ОСОБА_3 , розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційними скаргами ОСОБА_1 , а також ОСОБА_2 , поданої від її імені представником адвокатом Вуїв О. В., на рішення Вознесенського міськрайонного суду Миколаївської області від 29 жовтня 2020 року, ухваленого під головуванням судді Ротар М. М. в залі судових засідань в місті Вознесенську Миколаївської області о 13 годині 31 хвилині, зі складанням повного тексту рішення 6 листопада 2020 року, по справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання права особистої приватної власності, та за зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про усунення перешкод шляхом знесення будівель, - В С Т А Н О В И Л А: 21 лютого 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про визнання за ним права особистої приватної власності на житловий будинок літ. М-1, загальною площею 50, 2кв.м. з господарськими спорудами та будівлями, збудованими у 2017 році, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 . В обґрунтування позову посилався на те, що перебував в зареєстрованому шлюбі з відповідачкою ОСОБА_2 , під час якого сторони набули у власність житловий будинок АДРЕСА_1 , та земельну ділянку, на якій він розташований. 17 жовтня 2014 року шлюб між сторонами розірвано на підставі рішення суду. Набуте під час шлюбу нерухоме майно поділено шляхом визнання за кожною із сторін права власності на Ѕ частку будинку та земельної ділянки у відповідності до рішення Вознесенського міськрайонного суду Миколаївської області від 24 листопада 2014 року. Після розірвання шлюбу та поділу майна, позивачем у січні 2016 року отримано будівельний паспорт на реконструкцію самовільно побудованої кухні під житловий будинок, будівництво та знесення певних господарських будівель, яке він здійснив власними силами та за власний рахунок, а також увів їх до експлуатації на підставі декларації про готовність у 2017 році, а тому ці об`єкти набуті ним на праві особистої приватної власності. Посилаючись на те, що відповідачка оспорює його право на реконструйовані та побудовані ним особисто будинок та споруди у 2017 році, та ці будівлі зазначені у технічному паспорті як спільна часткова власність, позивач звернувся до суду з позовом за захистом свого порушеного права. У відзиві на позовну заяву відповідачка вважала її такою, що не підлягає задоволенню, а її доводи необґрунтованими. Вказувала, що на час ухвалення рішення суду про поділ спільного майна подружжя літня кухня літ. М-1 вже була збудована, однак оскільки її реконструкція з кухні у житловий будинок була здійснена без отримання дозвільних документів, то вона і інші будівлі не були включені до складу домоволодіння на час звернення з позовом про поділ майна. За такого, зазначаючи, що матеріали, з яких була побудована будівля літ. М-1 придбані за кошти подружжя, а інші будівлі збудовані у 2017 році зведені на спільній земельній ділянці та входять до складу спільного будинковолодіння, що не оскаржено позивачем під час такої реєстрації, заперечувала проти задоволення позову. У відповіді на поданий відзив позивач ОСОБА_1 виклав свою незгоду з доводами відзиву відповідачки, вказав, що вони не спростовують обставин, якими він обґрунтував свій позов, а викладені нею міркування не підтверджені доказами. Також зазначив, що відповідачка не довела свої доводи з приводу виникнення у неї права на Ѕ частку житлового будинку літ. М-1, який було побудовано після розірвання шлюбу, та без її участі в створенні цього майна. Спростовуючи доводи відзиву звертав увагу суду на те, що новостворений будинок літ. М-1 не входить до складу спірного будинковолодіння, так як самочинно побудована літня кухня не була об`єктом права власності внаслідок її виключення з цивільного обороту, а новостворене майно замість самочинно побудованої кухні набуло статусу житлового будинку, після введення його в експлуатацію, та після реєстрації права власності на нього, що відбулося лише у 2017 році, після поділу майна між колишнім подружжям. 12 березня 2020 року відповідачка ОСОБА_2 звернулась до суду з зустрічною позовною заявою до ОСОБА_1 , у якій просила про знесення вбиральні, літнього душу, сараю, літньої кухні (альтанки) та сараю, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1 , як самочинно побудованого ОСОБА_1 майна без її згоди, як власника земельної ділянки. В обґрунтування зустрічного позову вказувала, що спірні будівлі зведені на земельній ділянці, що перебуває у спільній власності, побудовані без її згоди та призведуть до зміни часток у праві спільної часткової власності до вирішення її позову про виділ з спільного майна належної частки. Зазначала, що для зведення цих споруд позивачем було знесено споруди, які належали сторонам на праві спільної часткової власності, що спричинило ОСОБА_2 збитки. За вищевказаного, посилаючись на те, що зведені позивачем споруди займають більшу частину площі спільної земельної ділянки, що може бути розрахована відповідно до частки в праві власності, та знаходяться по всій території ділянки, а не згруповані в одному місці, просила суд зобов`язати ОСОБА_1 усунути перешкоди у користуванні будинковолодінням та земельною ділянкою розташованими за адресою: АДРЕСА_1 шляхом знесення таких споруд. У відзиві на зустрічну позовну заяву ОСОБА_1 заперечував щодо її задоволення, та вважав її доводи необґрунтованими, так як відповідачкою не доведено яким чином новостворені будівлі перешкоджають їй у користуванні спільною земельною ділянкою, а побудовані будівлі не відносяться до об`єктів самочинного будівництва. Рішенням Вознесенського міськрайонного суду Миколаївської області від 29 жовтня 2020 року у задоволенні первісного та зустрічного позовів відмовлено. З ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 стягнуто 5 500 грн витрат на правову допомогу. Ухвалюючи рішення суд виходив з відсутності підстав для визнання спірних будівель приватною власністю позивача, які одночасно не є самочинним будівництвом в розумінні статті 376 ЦК України, та за відсутності доведеності відповідачкою порушення її прав при реконструкції та будівництві цих споруд. В апеляційній скарзі позивач ОСОБА_1 , посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права, неповне з`ясування судом фактичних обставин справи, що мають значення для правильного вирішення спору, просить скасувати рішення суду в частині відмови в задоволенні первісного позову, та ухвалити нове про його задоволення. Рішення в частині відмови у задоволенні зустрічного позову не оскаржує. Зазначав про те, що суд дійшов передчасного висновку про відсутність підстав для задоволення первісного позову і про наявність підстав для стягнення витрат на надання професійної правничої допомоги відповідачці. Вказував, що спірні будівлі та споруди, а також житловий будинок літ. М-1 побудований ним самостійно, на підставі отриманого будівельного паспорту, та введено в експлуатацію, внаслідок чого ці обставини свідчать про те, що реконструкція спірних будівель почалася через три роки після реєстрації відповідачкою свого права власності. Щодо стягнення на користь відповідачки витрат на професійну правову допомогу, то вважав їх неспівмірними за відсутністю детального опису послуг, не надання доказів ведення адвокатом касової книги та відображення отриманих коштів, а також з огляду на відмову в задоволенні зустрічного позову. Відповідачка ОСОБА_2 також не погодилася з рішенням суду в частині відмови у задоволенні зустрічного позову, та подала через свого представника апеляційну скаргу, де посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права, неповне з`ясування судом фактичних обставин справи, що мають значення для правильного вирішення спору, просила скасувати рішення суду в частині відмови в задоволенні її зустрічного позову, та ухвалити нове про його задоволення в повному обсязі. Рішення суду в частині відмови у задоволенні первісного позову не оскаржила. В обґрунтування доводів апеляційної скарги вказувала, що здійснення позивачем будівельних робіт, призвели до надмірної забудови більшої частини спільної земельної ділянки, та позбавляє відповідачку можливості здійснити власні прибудови, оскільки майже вся ділянка зайнята. Зазначала, що площа земельної ділянки, яка зайнята спірними будовами позивача значно перевищує площу, що може бути розрахована на користь відповідачки відповідно до її частки в праві власності, та така забудова здійснені без її згоди, як співвласника. За такого вважала наведені обставини достатніми підставами для знесення самочинного будівництва, як крайньої міри захисту її порушеного права. У відзиві на апеляційну скаргу позивача, відповідач ОСОБА_2 зазначала, що рішення суду першої інстанції в частині відмови в задоволенні первісного позову ухвалено з дотриманням норм матеріального та процесуального права, а тому скаргу позивача вважала такою, що не підлягає задоволенню. У відзиві на апеляційну скаргу відповідачки, позивач ОСОБА_1 зазначав, що рішення суду першої інстанції в частині відмови в задоволенні зустрічного позову ухвалено з дотриманням норм матеріального та процесуального права, а тому скаргу відповідачки вважав такою, що не підлягає задоволенню. У відповіді на відзив позивач вказав, що твердження викладені у відзиві не спростовують доводів апеляційної скарги позивача, є надуманими та не підтвердженими доказами з підстав, тотожних тим, що були викладені раніше. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення осіб, які беруть участь у справі, перевіривши наведені в скарзі доводи та дослідивши матеріали справи, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга ОСОБА_1 підлягає частковому задоволенню, а апеляційна скарга ОСОБА_2 підлягає залишенню без задоволення із наступних підстав. При вирішенні справи судом встановлено, що позивач ОСОБА_1 і відповідачка ОСОБА_2 перебували у зареєстрованому шлюбі у період з 26 лютого 1983 року по 28 жовтня 2014 року, який між ними розірвано за рішенням Вознесенського міськрайонного суду Миколаївської області від 17 жовтня 2014 року (а.с.3-4, 43). В період шлюбу сторонами, як подружжям, набуто у власність житловий будинок АДРЕСА_1 та земельна ділянка загальною площею 0,0702га для його обслуговування, з реєстрацією відповідного права власності на ім`я позивача (а.с.5-6). У подальшому, після розірвання шлюбу, сторонами проведено поділ набутого у шлюбі майна на підставі рішення Вознесенського міськрайонного суду Миколаївської області від 24 листопада 2014 року шляхом визнання за кожній із сторін права власності на ідеальну частку цього майна, а саме по Ѕ частині житлового будинку та по Ѕ частині земельної ділянки, що знаходяться по АДРЕСА_1 , без визначення конкретних приміщень, які б належали кожній із сторін (а.с.4). При реєстрації 6 квітня 2017 року права спільної часткової власності відповідачкою ОСОБА_2 державним реєстратором, окрім визначеної судом частки відповідачки у спільному майні, як Ѕ, зазначені ще додаткові відомості щодо об`єкту, що належить сторонам на праві спільної часткової власності, які у змісті судового рішення відсутні, а саме вказано, що об`єкт складається з: житлового будинку А-1 з господарськими будівлями і спорудами: гараж Б-1, погріб Б-1 п/б, вбиральня В-1, літній душ Г-1, навіс Л-1, Н-1, О-1 (некапітальні споруди), споруди №1, воріт №2, 3, огорожі №4, та самовільно побудовані: літня кухня М-1 (а.с.9). При цьому зазначення державним реєстратором у реєстрі літньої кухні М-1 як самовільно побудованого приміщення спростовуються матеріалами інвентаризаційної справи, яка витребувана судом першої інстанції та досліджена у судовому засіданні. За цими матеріалами та технічними паспортами на житловий будинок АДРЕСА_1 вбачається, що літня кухня загальною площею 64,6кв.м. побудована у 2005 році з її подальшим переплануванням та використання безпосередньо до 2014 року в якості житлового приміщення з встановленням газового обладнання. Встановлення такого газового обладнання можливо лише у приміщеннях, які не мають статусу самочинно побудованих, що підтверджено відповідними матеріалами робочого проекту, що міститься у інвентаризаційній справі на а.с.60-66. Також за положеннями Законів України «Про регулювання містобудівної діяльності» та «Про внесення зміни до пункту 9 розділу V «Прикінцеві положення «Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» щодо продовження терміну прийняття в експлуатацію об`єктів будівництва, збудованих без дозволу на виконання будівельних робіт», та наказами Міністерства регіонального розвитку будівництва та житлово-комунального господарства України від 14 грудня 2018 № 342 і від 3 липня 2018 року №158, господарський об`єкт як літня кухня, що збудована у період, починаючи з 5 серпня 1992 року до 9 квітня 2015 року на земельній ділянці відповідного цільового призначення підлягає введенню до експлуатації у спрощеному порядку. Відтак, враховуючи наведене та зміст апеляційної скарги позивача, колегія суддів вважає, що посилання суду першої інстанції у змісті ухваленого ним судового рішення, та позивача у поданому ним позові та скарзі, на статус літньої кухні М-1, як самочинно побудованого об`єкту, при поділі майна сторонами є такими, що не підтверджені письмовими доказами, що містяться у матеріалах справи, та спростовуються матеріалами інвентаризаційної справи. В той же час судом першої інстанції вірно встановлено, що колишнім подружжям проведено поділ житлового будинку та земельної ділянки по ідеальним часткам, внаслідок чого ці об`єкти нерухомого майна набули статусу майна, що належить сторонам на праві спільної часткової власності. Реальний поділ будинку та земельної ділянки у відповідності до часток та порядку користування, який склався між сторонами, до наступного часу між ними не проведено. Відповідно до частин 1, 2 статті 355 ЦК України майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно). Згідно частини 1 статті 356 ЦК України власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю. За змістом частин 1-3 статті 358 ЦК України право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою. Співвласники можуть домовитися про порядок володіння та користування майном, що є їхньою спільною частковою власністю. Кожен із співвласників має право на надання йому у володіння та користування тієї частини спільного майна в натурі, яка відповідає його частці у праві спільної часткової власності. У разі неможливості цього він має право вимагати від інших співвласників, які володіють і користуються спільним майном, відповідної матеріальної компенсації. За такого, на обґрунтування зустрічної позовної заяви до суду першої інстанції відповідачкою ОСОБА_2 надано належні письмові докази, які підтверджують наявність між нею та її колишнім чоловіком ОСОБА_1 неприязних стосунків, внаслідок чого вона не проживає та не користується належною їй часткою у спільному майні, і змушена звернутися до суду із позовом про реальний поділ будинку та земельної ділянки. При цьому, у якості доводів зустрічного позову зазначала про те, що на час її звернення до суду про реальний поділ майна, позивачем, без її дозволу, отримано будівельний паспорт на реконструкцію та будівництво об`єктів, які ним введені в експлуатацію. Такі дії позивача, як співвласника вважала, порушенням її прав власності як землекористувача, та просила усунути ці перешкоди, які виникли в користуванні нею житловим будинком та земельною ділянкою, шляхом знесенням реконструйованих та побудованих ОСОБА_1 у 2017 році будівель та споруд з підстав, передбачених статтею 391, частиною 4 статті 376 ЦК України. Згідно до частин 1-3 статті 375 ЦК України власник земельної ділянки має право зводити на ній будівлі та споруди, створювати закриті водойми, здійснювати перебудову, а також дозволяти будівництво на своїй ділянці іншим особам. Власник земельної ділянки набуває право власності на зведені ним будівлі, споруди та інше нерухоме майно. Право власника на забудову здійснюється ним за умови додержання архітектурних, будівельних, санітарних, екологічних та інших норм і правил, а також за умови використання земельної ділянки за її цільовим призначенням. За частинами 1, 4 статті 376 ЦК України житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи чи належно затвердженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил. Якщо власник (користувач) земельної ділянки заперечує проти визнання права власності на нерухоме майно за особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво на його земельній ділянці, або якщо це порушує права інших осіб, майно підлягає знесенню особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, або за її рахунок. Одночасно будівництво таких споруд як: навісів, альтанок, літніх душів та вбиралень тощо не потребують вводу в експлуатацію та розробки технічної документації для їх будівництва, так як вони не належать до самочинного будівництва у відповідності до пункту 6 «Порядку будівельних робіт, які не потребують документів, що дають право на їх виконання, та після закінчення яких об`єкт не підлягає прийняттю в експлуатацію», затвердженого Постановою КМУ від 7 червня 2017 року №406. За матеріалами справи вбачається, що позивачу 14 січня 2016 року видано будівельний паспорт №02 з дозволом на реконструкцію літньої кухні М-1 у житловий будинок загальною площею 45,9кв.м. та житловою 32,6кв.м. та будівництво господарських будівель: сараю розміром 12,5 м х 5 м.; душу розміром 1,5 м. х 4 м.; туалету - 1,5 м. х 4 м.; альтанки 6 м. х 3 м.; сараю 6 м. х 2,5 м.; із зазначенням про одночасний знос будівель під літерами В-1, Г-1, Н-1 (а.с.7). 8 вересня 2017 року Управління Державної архітектурно - будівельної інспекції у Миколаївській області видало позивачу декларацію про готовність до експлуатації об`єкта, будівництво якого здійснено, а саме зазначених у будівельному паспорті будівель, після здійснення їх технічної інвентаризації (а.с.8, 11) Після чого ОСОБА_1 29 січня 2018 року здійснив реєстрацію своєї ідеальної частки у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно фактично за рішенням суду, але чомусь державним реєстратором зазначено про підстави виникненням права власності свідоцтва про право власності на житловий будинок, що видано під час шлюбу на ім`я позивача 22 липня 1997 року (а.с.10-12). В цьому ж реєстрі міститься і інформація про іншого співвласника Ѕ частки житлового будинку відповідачки ОСОБА_2 .. Але опис об`єкту нерухомого майна, що є актуальним для усіх співвласників визначено вже як: житловий будинок А-1 загальною площею 82кв.м. та житловою площею 49,4кв. м.; житловий будинок М-1, загальною площею 50,2кв.м., житловою площею 33кв.м.; погріб під частиною будівлі літ. Б-1 п/б; прибудова літ. а-1; гараж за літ. Б-1; вбиральня за літ. В-1; літній душ літ. Г-1; сарай літ. І-1; навіс літ. Л-1; літня кухня літ. П-1; сарай літ Т-1; огорожа та споруди №№ 1-6 ( а.с.10). Відтак, враховуючи наведені обставини, судом першої інстанції вірно визначено, що спірні будівлі та споруди не є самочинним будівництвом у розумінні статті 376 ЦК України. Окрім цього, ці будівлі та споруди побудовані на земельної ділянці, що відведена для цієї мети, та яка між співвласниками реально не поділена, а тому підстав вважати, що їх реконструкція або будівництво здійснено без згоди власника земельної ділянки та з порушенням санітарних та будівельних норм, немає. Споруда альтанки, навісу, душу та вбиральні взагалі не відноситься до самочинного будівництва, і тому не може бути знесена на вимогу співвласника у відповідності до статті 376 ЦК України. Порушення прав відповідачки ОСОБА_2 , як співвласника, та виникнення для неї перешкод у зв`язку з такими діями позивача, судом першої інстанції не встановлено, та при перевірці цих обставин у суді апеляційної інстанції, відповідачкою та її представником не доведено. Крім цього колегія суддів враховує, що реконструкція літньої кухні М-1 в житловий будинок літ. М-1, та будівництво душу літ. Г-1, вбиральні літ. В-1, та сараю літ. І-1 особисто позивачем ОСОБА_1 своїми силами та за свої особисті кошти, після розірвання шлюбу з поділом майна, в судових засіданнях за допомогою належних доказів не доведена. А наявність будівельного паспорту та декларації про готовність в цьому випадку не спростовують будівництво та реконструкцію цих будівель та споруд значно раніше, ще в період шлюбу. Так, за технічними паспортами та інвентаризаційною справою літня кухня літ. М-1, що побудована у 2005 році, та реконструйований з неї житловий будинок літ. М-1 у 2017 році мають однакову площу в 64,6кв.м. або 64,7кв.м., побудовані з однакових матеріалів, та мають однакову технічну характеристику (а.с.7, 19, 54, 90, 110). На момент 2014 року літня кухня не має статусу самочинно реконструюваної (а.с.52 інвентарної справи). Літній душ літ. Г-1 та вбиральня літ. В-1, що побудовані у 1992 році, не змінилися не в технічній характеристиці, ні в площі, що відповідно складає 2,4кв.м. і 1,9кв.м.. Щодо сараю за літ. І-1, то у 1993 році він рахувався як сіні літ. І(И)-1, площею 13,6кв.м., та при видачі зведеного акту 31 травня 2017 року на замовлення позивача, рік його побудови визначено як 1993 рік (а.с.19, 67 інвентарної справи). Стосовно альтанки літ. П-1, площею 16,4кв.м., то вона побудована на місці теплиці Ж-1, яка була побудована сторонами у 1994 році та знесена у 2013 році, і визначена у будівельному паспорті як альтанка, але у технічній документації значиться як літня кухня літ. П-1 (а.с.13-19 інвентарної справи). Таким же є і сарай літ. Т-1, що побудований на місці колишнього навісу, 2005 року. Тому доводи відповідачки про самочинність будівництва та реконструкцію, без її дозволу, літньої кухні в житловий будинок, душу та вбиральні, а також сараю літ. І-1, спростовуються технічної та інвентарної документації, які свідчать про наявність таких будівель та споруд на час перебування сторін у шлюбі, ще до поділу між ними цього майна. Не має значення і будівництво позивачем альтанки літ. П-1 та сараю літ. Т-1 на місці колишніх споруд, що були побудовані сторонами ще у шлюбі, для вирішення питання щодо можливого порушення прав позивачки як співвласника у праві спільної часткової власності, оскільки таке будівництво одним із співвласників без згоди інших врегульовано нормами матеріального права. Так, відповідно до частин 3, 4 статті 357 ЦК України визначається, що співвласник має право на відповідне збільшення своєї частки у праві спільної часткової власності, якщо поліпшення спільного майна, які не можна відокремити, зроблені ним своїм коштом за згодою всіх співвласників, з додержанням встановленого порядку використання спільного майна. Одночасно співвласник житлового будинку, іншої будівлі, споруди може зробити у встановленому законом порядку за свій рахунок добудову (прибудову) без згоди інших співвласників, якщо це не порушує їхніх прав. Така добудова (прибудова) є власністю співвласника, який її зробив, і не змінює розміру часток співвласників у праві спільної часткової власності. Отже, при проведенні у подальшому сторонами реального поділу житлового будинку та земельної ділянки, кожним із співвласників потрібно бути довести, що побудова альтанки літ. П-1 та сараю літ. Т-1 зроблено кім-то із співвласників виключно за свій рахунок, або за рахунок перебудови раніш побудованого майна за спільний рахунок, за згодою або без згоди інших власників та без порушення їх прав. З`ясування таких обставин, за відсутністю згоди на будівництво, не вплине на розмір часток співвласників у праві спільної часткової власності. За таких обставин, рішення суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні зустрічного позову ухвалене з дотриманням норм матеріального і процесуального права, у відповідності до встановлених обставин справи. Таким же і рішення суду в частині відмови у задоволенні первісного позову про визнання особистої приватної власності на окремі споруди за позивачем, з огляду на частину 4 статті 357 та статтею 186 ЦК України. За змістом статті 186 ЦК України річ, призначена для обслуговування іншої (головної) речі і пов`язана з нею спільним призначенням, є її приналежністю. Приналежність слідує за головною річчю, якщо інше не встановлено договором або законом. Відповідно до статті 381 ЦК України садибою є земельна ділянка разом з розташованими на ній житловим будинком, господарсько-побутовими будівлями, наземними і підземними комунікаціями, багаторічними насадженнями. У разі відчуження житлового будинку вважається, що відчужується вся садиба, якщо інше не встановлено договором або законом. Відтак, право спільної часткової власності сторін на головні речі, якими є житловий будинок та земельна ділянка, не породжує окремо право особистої власності співвласника на побудовану ним господарську споруду чи будівлю, які є приналежністю до головної речі, та таке право не набувається у відповідності до статті 328 ЦК України, окремо від майна, яким є головна річ. Тому, на підставі викладеного та у відповідності до положень, передбачених статтею 375 ЦПК України, судове рішення про відмову у задоволенні первісного та зустрічного позову, яке ухвалене з дотримання норм матеріального і процесуального права, а висновки суду, що покладені в основу рішення суду, є такими, що відповідають обставинам справи, не підлягає зміні чи скасуванню. В той же час, слід частково врахувати доводи апеляційної скарги позивача ОСОБА_1 стосовно неспівмірності стягнутих з нього витрат на користь відповідачки за надання їй правової допомоги. Дійсно, за документами наданими представником відповідачки ОСОБА_2 адвокатом Вуїв О. В., понесені нею витрати здійснювалися за договором про надання правової допомоги виключно у зв`язку із зверненням до суду позивача ОСОБА_1 із позовом про визнання права особистої приватної власності, для чого надані усі належні підтверджуючи документи. Разом з тим, судом першої інстанції не звернута увага, що у витрати в розмірі 5 500 грн, які понесла відповідачка, включені ще й витрати на підготовку зустрічної заяви, в задоволені якої відповідачці також відмовлено. Тому, з урахуванням положень статті 137 ЦПК України, складності справи, участі адвоката у розгляді справи, обсягу наданих документів та підтвердження внесення оплати відповідачкою, колегія суддів вважає за можливим змінити в цієї частині рішення суду у відповідності до п.4 ч.1 статті 376 ЦПК України, зменшивши такі витрати до 4 000 грн, що підлягають стягненню з позивача на користь відповідачки. Також за підготовку та надсилання відзиву на апеляційну скаргу позивача ОСОБА_1 , з нього на користь відповідачки підлягають стягненню 800 грн витрат на правову допомогу у суді апеляційної інстанції. Підстав для перерозподілу інших судових витрат у відповідності до статті 141 ЦПК України не має. Керуючись статтями 367, 374, 376, 382, 384 ЦПК України, колегія суддів П О С Т А Н О В И Л А: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково. Апеляційну скаргу ОСОБА_2 , яка подана від її імені адвокатом Вуїв О. В., залишити без задоволення. Рішення Вознесенського міськрайонного суду Миколаївської області від 29 жовтня 2020 року в частині стягнення витрат на правову допомогу змінити, та стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 4 000 грн витрат на правову допомогу. В іншій частині рішення суду залишити без змін. Стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 800 грн витрат на правову допомогу в суді апеляційної інстанції. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена з цього дня в касаційному порядку протягом тридцяти днів до Верховного Суду у випадках, передбачених статтею 389 ЦПК України. Головуюча О. О. Ямкова Судді С. Ю. Колосовський О. В. Локтіонова