Окрема думка Велика Палата ВС № 9901/84/19

ОКРЕМА ДУМКА (спільна) суддів Великої Палати Верховного Суду Прокопенка О. Б., Британчука В. В., Єленіної Ж. М., Ситнік О. М. на постанову Великої Палати Верховного Суду від 13 січня 2021 року в адміністративній справі № 9901/84/19 (провадження № 11-313заі20) за позовом ОСОБА_1 до Вищої кваліфікаційної комісії суддів України (далі - ВККС, Комісія) про скасування рішення Короткий виклад історії справи У лютому 2019 року ОСОБА_1 звертався до Верховного Суду як суду першої інстанції з позовом до ВККС, у якому просив скасувати рішення відповідача від 28 вересня 2018 року № 1763/ко-18 про його невідповідність займаній посаді судді Тернопільського окружного адміністративного суду з внесенням подання до Вищої ради правосуддя (далі - ВРП). На обґрунтування позовних вимог позивач зазначав, що процедуру кваліфікаційного оцінювання, за результатами якого прийнято оскаржуване рішення, проведено з грубим порушенням норм міжнародного та національного законодавства. Зокрема, ОСОБА_1 зауважував, що незрозуміло, за якими критеріями він не довів свою недоброчесність чи некомпетентність. Позивач також звертав увагу на те, що розмір його доходу за період з 2005 по 2017 рік відображений у деклараціях про майно, доходи, витрати і зобов`язання фінансового характеру, порушень при заповненні яких не виявлено під час проведення перевірки, передбаченої Законом України від 16 вересня 2014 року № 1682-VІІ «Про очищення влади». Крім того, вважав, що оскаржуване рішення є дискримінаційним, оскільки позбавляє його права на працю. Короткий зміст установлених обставин та рішення суду попередньої інстанції Наказом начальника відділу юстиції Тернопільського облвиконкому від 25 лютого 1985 року № 13-К ОСОБА_1 призначено на посаду судді Тернопільського міського народного суду. Наказом начальника управління юстиції Тернопільської обласної державної адміністрації від 25 жовтня 1993 року № 94-К позивача призначено на посаду судді Тернопільського районного суду Тернопільської області, а Постановою Верховної Ради України від 19 лютого 2004 року № 1525-IV обрано суддею Тернопільського районного суду Тернопільської області безстроково. Постановою Верховної Ради України від 8 лютого 2007 року № 625-VОСОБА_1 обраний на посаду судді Тернопільського окружного адміністративного суду. Рішенням Комісії від 20 жовтня 2017 року № 106/зп-17 призначено кваліфікаційне оцінювання 999 суддів місцевих та апеляційних судів на відповідність займаній посаді, зокрема судді Тернопільського окружного адміністративного суду ОСОБА_1 . Відповідно до положень частини третьої статті 85 Закону України від 2 червня 2016 року № 1402-VІІІ «Про судоустрій і статус суддів» (далі - Закон № 1402-VІІІ) рішенням Комісії від 20 жовтня 2017 року № 106/зп-17 запроваджено тестування особистих морально-психологічних якостей і загальних здібностей під час кваліфікаційного оцінювання суддів місцевих та апеляційних судів на відповідність займаній посаді. ОСОБА_1 склав анонімне письмове тестування, за результатами якого набрав 75,375 бала. За результатами виконання практичного завдання позивач набрав 65 балів. Загалом на етапі складення іспиту ОСОБА_1 набрав 140,375 балів. Позивач пройшов тестування особистих морально-психологічних якостей та загальних здібностей, за результатами якого складено висновок та визначено рівні показників критеріїв особистої, соціальної компетентності, професійної етики та доброчесності. Рішенням Комісії від 29 березня 2018 року № 63/зп-18 суддю ОСОБА_1 допущено до другого етапу кваліфікаційного оцінювання суддів місцевих та апеляційних судів на відповідність займаній посаді «Дослідження досьє та проведення співбесіди». 28 вересня 2018 року ВККС проведено співбесіду із суддею, під час якої обговорено питання щодо показників за критеріями компетентності, професійної етики та доброчесності, які виникли під час дослідження суддівського досьє. Зокрема, Комісія дійшла таких висновків: за критерієм компетентності (професійної, особистої та соціальної) суддя набрав 313,375 бала; за критерієм професійної етики - 149,67 бала; за критерієм доброчесносності - 116,67 бала. У рішенні Комісії від 28 вересня 2018 року № 1763/ко-18 зазначено про те, що 26 червня 2018 року до ВККС надійшло повідомлення громадської організації «Всеукраїнське об`єднання «Автомайдан» про невідповідність відомостей, задекларованих суддею ОСОБА_1 у декларації доброчесності за 2017 рік. Оцінюючи показники відповідності судді ОСОБА_1 критеріям доброчесності та професійної етики, Комісія встановила, що суддя та члени його сім`ї мають у власності земельні ділянки 1600 кв. м, 990 кв. м, 400 кв. м, квартиру 67,40 кв. м, гараж 38,90 кв. м, побудований у 2012 році, автомобілі марок «Mercedes-Benz» (2010 рік випуску), «MitsubishiPajero» (2007 рік випуску), набуті у власність у 2011, 2013 роках відповідно, готівкові кошти - 300 000 грн, 28 000 дол. США, 7 000 євро. Крім того, у рішенні зазначено, що у 2009-2010 роках суддя оплатив інвестиційне будівництво квартири (100,6 кв. м), яку набула на праві власності його дочка, у 2012 році оплатив набутий нею у власність автомобіль марки «AudiA4». З урахуванням зазначеного Комісія дійшла висновку, що динаміка набуття суддею та членами його родини майна протягом 2012-2017 років, задекларовані готівкові кошти свідчать про невідповідність задекларованих активів судді його доходам, пояснення судді під час співбесіди Комісія не може визнати достатніми для підтвердження законності джерел походження майна та оцінює критично через їх непослідовність, плутаність та невідповідність відомостям, відображеним у деклараціях. За результатами проведеного ВККС кваліфікаційного оцінювання суддя ОСОБА_1 набрав 579,7 бала, що становить менше 67 відсотків від суми максимально можливих балів за результатами кваліфікаційного оцінювання всіх критеріїв, тому ВККС на підставі статей 83-86, 93, 101, пункту 20 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIII прийняла рішення від 28 вересня 2018 року № 1763/ко-18, яким вирішила: - визначити, що суддя Тернопільського окружного адміністративного суду ОСОБА_1 за результатами кваліфікаційного оцінювання суддів місцевих та апеляційних судів на відповідність займані посаді набрав 579,7 бала; - визнати суддю Тернопільського окружного адміністративного суду ОСОБА_1 таким, що не відповідає займаній посаді; - внести до ВРП подання з рекомендацією про звільнення з посади судді Тернопільського окружного адміністративного суду ОСОБА_1 . У подальшому ВРП прийняла рішення від 16 січня 2020 року № 90/0/15-20 «Про відмову в задоволенні подання Вищої кваліфікаційної комісії суддів України про звільнення ОСОБА_1 з посади судді Тернопільського окружного адміністративного суду на підставі підпункту 4 пункту 16-1 розділу XV«Перехідні положення» Конституції України». Вважаючи рішення ВККС від 28 вересня 2018 року № 1763/ко-18 передчасним, необґрунтованим та упередженим, ОСОБА_1 звернувся до суду з адміністративним позовом. Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду ухвалою від 10 вересня 2020 року закрив провадження в цій справі з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 238 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС). Закриваючи провадження у справі, Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду виходив з того, що спірне рішення, прийняте за результатами кваліфікаційного оцінювання, є підставою для відповідної рекомендації про звільнення, а тому обставини його прийняття повинні перевірятися судом лише після та разом з ухваленим рішенням ВРП за результатами розгляду такої рекомендації. У мотивувальній частині рішення суд першої інстанції послався на правову позицію Великої Палати Верховного Суду, викладену в постанові від 26 лютого 2020 року у справі № 9901/637/18 (провадження № 11-1344заі18). Суд також зазначив, що оспорюване рішення не може бути самостійним предметом судового розгляду, а заявлені позовні вимоги у цій справі не можуть бути предметом розгляду адміністративного суду, а тому наявні підстави для закриття провадження у справі. В апеляційній скарзі на ухвалу Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 10 вересня 2020 року ОСОБА_1 зазначав, що ця ухвала суперечить вимогам чинного законодавства. Скаржник звертав увагу на те, що в позовній заяві ним ставилося питання про незаконність оскаржуваного рішення, оскільки мотиви, які викладені в ньому, не відповідають дійсності. На думку скаржника, рішення ВРП від 16 січня 2020 року № 90/0/15-20 «Про відмову у задоволенні подання Вищої кваліфікаційної комісії суддів України про звільнення ОСОБА_1 з посади судді Тернопільського окружного адміністративного суду на підставі підпункту 4 пункту 16-1 розділу XV«Перехідні положення» Конституції України» є ще одним доказом неправомірності оскаржуваного рішення. ОСОБА_1 наголошував, що, закриваючи провадження у справі, у зв`язку з непідвідомчістю спору суду, колегія суддів не врахувала те, що наслідки рішення ВККС від 28 вересня 2018 року стосувалися не лише його звільнення, але і розміру його заробітної плати і в подальшому розміру довічного грошового утримання. Зокрема, скаржник зазначав, що ні в рішенні ВРП від 16 січня 2020 року, ні в ухвалі Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 10 вересня 2020 року не визначено і не вказано, що рішення Комісії від 28 вересня 2018 року є незаконним і недійсним. Скаржник також зазначав, що йому незрозуміло, чи зобов`язаний він проходити кваліфікаційне оцінювання, чи вважається, що він його уже пройшов та є таким, що не відповідає займаній посаді. Зокрема, ОСОБА_1 зауважував, що оскаржуване рішення є дійсним, а позбавлення його права на оскарження такого рішення передбачає позбавлення скаржника доступу до суду, що, на його думку, прямо суперечить практиці Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ). Велика Палата Верховного Суду постановою від 13 січня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишила без задоволення, а ухвалу Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 10 вересня 2020 року - без змін. Основні мотиви, викладені в постанові Великої Палати Верховного Суду Зважаючи на правове регулювання, а також статус та повноваження ВРП та ВККС у процедурі кваліфікаційного оцінювання судді, більшість суддів Великої Палати Верховного Суду вважають, що передбачене частиною першою статті 88 Закону № 1402-VIII оскарження рішення ВККС щодо кваліфікаційного оцінювання судді можливе лише після того, як таке рішення було предметом розгляду у ВРП. З урахуванням послідовності (стадійності) прийняття остаточного рішення про звільнення судді, який не пройшов кваліфікаційне оцінювання і, як наслідок, не відповідає займаній посаді, судовий контроль має здійснюватися щодо остаточного рішення, яке уповноважена приймати ВРП. Аналогічна правова позиція висловлена, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 26 лютого 2020 року у справі № 9901/637/18, від 30 вересня 2020 року у справі № 9901/852/18. Ураховуючи концепцію належного врядування, зміст якої, зокрема, розкритий у практиці ЄСПЛ, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб. При цьому на них покладено обов`язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок і сприятимуть юридичній визначеності у правовідносинах. Більшість суддів Великої Палати Верховного Суду вважають, що рішення ВККС щодо кваліфікаційного оцінювання судді може бути предметом судового оскарження одночасно з рішенням ВРП, яким його розглянуто. Ураховуючи викладене, більшість суддів Великої Палати Верховного Суду погодилися з висновком суду першої інстанції про наявність підстав для закриття провадження у цій справі, оскільки оскаржуване рішення не може бути самостійним предметом судового перегляду. Підстави і мотиви для висловлення окремої думки Відповідно до частини третьої статті 34 КАС суддя, не згодний із судовим рішенням, може письмово викласти свою окрему думку. Зі змісту позовної заяви ОСОБА_1 вбачається, що предметом позову в цій справі є скасування рішення відповідача від 28 вересня 2018 року № 1763/ко-18 про його невідповідність займаній посаді судді Тернопільського окружного адміністративного суду яким, зокрема, рекомендовано ВРП розглянути питання про звільнення позивача з посади судді. Статтею 55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. У Рішенні Конституційного Суду України від 14 грудня 2011 року № 19-рп/2011стосовно тлумачення частини другої статті 55 Конституції України вказано, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави (частина друга статті 3 Конституції України). Для здійснення такої діяльності органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові і службові особи наділені публічною владою, тобто мають реальну можливість на підставі повноважень, встановлених Конституцією і законами України, приймати рішення чи вчиняти певні дії. Особа, стосовно якої суб`єкт владних повноважень прийняв рішення, вчинив дію чи допустив бездіяльність, має право на захист. Відповідно до статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується. Відповідно до частини третьої статті 24 Конституції України юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи. Згідно із частиною першою статті 5 КАС кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист у спосіб, визначений в цій статті. Отже, гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване у законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб порушення, про яке стверджує позивача, було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення. Крім того, вважаємо за необхідне наголосити, що вимога щодо доступності правосуддя в частині реалізації права на оскарження рішень, дій чи бездіяльності вказаних суб`єктів закріплена у міжнародних документах: Загальній декларації прав людини (стаття 8), Міжнародному пакті про громадянські і політичні права (стаття 14), Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року (далі - Конвенція) (стаття 6), Декларації основних принципів правосуддя для жертв злочинів та зловживання владою, прийнятій Генеральною Асамблеєю ООН від 29 листопада 1985 року (пункт 4). Відповідно до пункту 58 Рекомендації СМ/Rес (2010) 12 Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам щодо суддів: незалежність, ефективність та обов`язки від 17 листопада 2010 року, якщо органи судової влади встановлюють системи для оцінювання роботи суддів, такі системи мають ґрунтуватися на об`єктивних критеріях. Ці критерії повинен оприлюднити компетентний судовий орган. Процедурою має бути передбачений дозвіл суддям висловлювати погляди щодо власної діяльності та її оцінювання, а також оскаржувати оцінювання в незалежному органі влади або суді. Згідно з пунктом 81 Висновку Організації з безпеки і співробітництва в Європі/Бюро з демократичних інститутів та прав людини щодо Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 30 червня 2017 року суддя, роботу якого оцінюють, повинен мати змогу оскаржити результати незадовільного оцінювання, особливо, якщо зачіпаються громадянські права судді в розумінні статті 6 Конвенції, і що серйознішими можуть бути наслідки оцінювання для судді, то важливішими є такі права на ефективне оскарження. ЄСПЛ у пунктах 21-26 рішення від 22 липня 2014 року у справі «Корня проти Республіки Молдова» (заява № 22735/07) констатував порушення пункту 1 статті 6 Конвенції. Цей суд зазначив, що право на доступ до суду, гарантоване пунктом 1 статті 6 Конвенції, не є абсолютним й може підлягати в деяких випадках обмеженням. Суд повинен переконатись у тому, що застосовані заходи не обмежують та не знижують можливості доступу до суду таким чином, що порушується сам зміст цього права. Більше того, обмеження буде неспівмірним з пунктом 1 статті 6 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету та якщо не існує розумної співмірності між застосованими заходами і переслідуваною метою (рішення у справі «Уейт і Кеннеді проти Німеччини», заява № 26083/94, пункт 59). Право на доступ до суду буде порушеним, коли регулювання не переслідує більше мету правової безпеки і належного управління правосуддям, а є бар`єром, який перешкоджає підсудній особі добитися розгляду по суті своєї справи компетентним судом (рішення у справі «Цалкізіс проти Греції», заява № 11801/04, пункт 44). Як убачається з матеріалів справи, спірне рішення Комісії від 28 вересня 2018 року № 1763/ко-18, ухвалене внаслідок здійснення суб`єктом владних повноважень владних управлінських функцій, стосується прав, свобод та інтересів ОСОБА_1 , породжує правові наслідки та обов`язки для позивача, оскільки встановлює факт невідповідності судді займаній посаді та є підставою для внесення ВККС рекомендації до ВРП про звільнення позивача. Отже, на наше переконання, є таким, що порушує права ОСОБА_1 . Велика Палата Верховного Суду погодилась із висновком суду першої інстанції про закриття провадження у справі на підставі пункту 1 частини першої статті 238 КАС, оскільки справу не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства. Не погоджуючись із таким висновком більшості суддів Великої Палати Верховного Суду, вважаємо за необхідне зазначити таке. Відповідно до частини четвертої статті 22 КАС Верховному Суду як суду першої інстанції підсудні справи щодо встановлення Центральною виборчою комісією результатів виборів або всеукраїнського референдуму, справи за позовом про дострокове припинення повноважень народного депутата України, а також справи щодо оскарження актів, дій чи бездіяльності Верховної Ради України, Президента України, ВРП, Комісії. Особливості провадження у справах щодо оскарження актів, дій чи бездіяльності Верховної Ради України, Президента України, ВРП, Комісії визначені у статті 266 КАС. Підпунктом 4 пункту 16-1 розділу XV «Перехідні положення» Конституції України з дня набрання чинності Законом України від 2 червня 2016 року № 1401-VIII «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)» визначено, що відповідність займаній посаді судді, якого призначено на посаду строком на п`ять років або обрано суддею безстроково до набрання чинності Законом України «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)», має бути оцінена в порядку, визначеному законом. Згідно з пунктом 20 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIII відповідність займаній посаді судді, якого призначено на посаду строком на п`ять років або обрано суддею безстроково до набрання чинності Законом України «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)», оцінюється колегіями ВККС у порядку, визначеному цим Законом. За правилами частин першої, другої та п`ятої статті 83 Закону № 1402-VIII кваліфікаційне оцінювання проводиться ВККС з метою визначення здатності судді (кандидата на посаду судді) здійснювати правосуддя у відповідному суді за визначеними законом критеріями. Критеріями кваліфікаційного оцінювання є: 1) компетентність (професійна, особиста, соціальна тощо); 2) професійна етика; 3) доброчесність. Порядок та методологія кваліфікаційного оцінювання, показники відповідності критеріям кваліфікаційного оцінювання та засоби їх встановлення затверджуються ВККС. На підставі частин другої, четвертої статті 84 цього Закону за результатами проведення кваліфікаційного оцінювання ВККС ухвалює одне з рішень, визначених цим Законом. Згідно з положеннями частин другої та третьої статті 88 Закону № 1402-VIII суддя (кандидат на посаду судді), який не згодний із рішенням ВККС щодо його кваліфікаційного оцінювання, може оскаржити це рішення в порядку, передбаченому КАС. Рішення ВККС, ухвалене за результатами проведення кваліфікаційного оцінювання, може бути оскаржене та скасоване виключно з таких підстав: 1) склад членів ВККС, який провів кваліфікаційне оцінювання, не мав повноважень його проводити; 2) рішення не підписано будь-ким зі складу членів ВККС, який провів кваліфікаційне оцінювання; 3) суддя (кандидат на посаду судді) не був належним чином повідомлений про проведення кваліфікаційного оцінювання - якщо було ухвалено рішення про непідтвердження здатності судді (кандидата на посаду судді) здійснювати правосуддя у відповідному суді з підстав неявки для проходження кваліфікаційного оцінювання; 4) рішення не містить посилання на визначені законом підстави його ухвалення або мотивів, з яких Комісія дійшла відповідних висновків. З аналізу вказаних законодавчих норм убачається, що суддя (кандидат на посаду судді), який не згодний із рішенням ВККС щодо його кваліфікаційного оцінювання, має право оскаржити це рішення в порядку, передбаченому КАС. При цьому необхідно зазначити, що рекомендаційний характер має лише останній абзац оскаржуваного рішення, а всі інші за своєю правовою природою є імперативними приписами, що порушують права та законні інтереси позивача ОСОБА_1 , у зв`язку із чим таке рішення може бути оскаржено до суду. Ураховуючи наведене, вважаємо, що висновок Великої Палати Верховного Суду про те, що рішення Комісії від 28 вересня 2018 року № 1763/ко-18 не може бути самостійним предметом судового розгляду, є помилковим. На нашу думку, розглядаючи адміністративну справу, необхідно перевіряти обґрунтованість та мотиви визнання ОСОБА_1 таким, що не відповідає займаній посаді судді, які зазначені у рішенні ВККС від 28 вересня 2018 року № 1763/ко-18. Повна перевірка рішення, яке оскаржується, на предмет дотримання принципів, наведених у частині другій статті 2 КАС, є гарантією досягнення мети адміністративного судочинства - ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень. При цьому перевірка лише формальної наявності в тексті рішення ВККС мотивів, з яких остання дійшла відповідних висновків, без оцінки їх обґрунтованості та аргументів особи, щодо якої прийнято рішення, не узгоджується з метою адміністративного судочинства. Обмеження судового контролю суперечить самій природі Верховного Суду, визначеного Конституцією України найвищим судом у системі судоустрою України, покликаного забезпечувати гарантоване право людини на ефективний судовий захист. Таким чином, при вирішенні спорів щодо рішення, дій та бездіяльності ВККС суд повинен перевірити, чи не порушує таке рішення права та свободи людини в цілому, і не обмежуватись аналізом переліку підстав, які визначені у частині третій статті 88 Закону № 1402-VIII. Крім того, слід зазначити, що Касаційним адміністративним судом у складі Верховного Суду як судом першої інстанції, а також Великою Палатою Верховного Суду неодноразово розглядалися справи з аналогічними позовними вимогами, стосовно яких приймалися судові рішення по суті (справи № 9901/729/18, 9901/828/18, 9901/598/18, 9901/558/18). СамеВелика Палата Верховного Суду спрямувала практику розгляду справ з подібними позовними вимогами (справа № 9901/646/18 (П/9901/646/18) (провадження № 11-1146заі18)). Таким чином, Велика Палата Верховного Суду фактично змінила власну правову позицію (правовий висновок щодо оскарження рішень ВККС), однак, на наше переконання, не повинна була змінювати практику розгляду справ такої категорії. На нашу думку, мотиви, з огляду на які виникають підстави для такого відступу/зміни практики, можна окреслити так: можуть бути наслідки зіставлення характеру (змісту) спірних правовідносин та казусів (правових ситуацій), на підставі яких було сформульовано правовий висновок; час виникнення зазначених правовідносин, умови їх дії та існування; відсутність/наявність між ними істотного часового розриву; стабільність/змінність нормативного регулювання відносин, щодо яких виник спір, і відносин, що були підставою для формулювання правового висновку; відсутність/настання ґрунтовних змін у суспільному й економічному житті країни, за буття яких сформульований правовий висновок почав обмежувати та/чи дезорієнтувати в питаннях забезпечення однакового застосування норм права; або ж у межах конкретних фактичних обставин справи виявлені обставини, які існували на час формулювання правового висновку, але містять у собі ознаки, які не охоплюються трактуванням Великої Палати Верховного Суду, та є необхідними і достатніми для прийняття іншого судового рішення. На наше переконання, таких мотивів у цій справі немає. За викладених обставин більшість суддів Великої Палати Верховного Суду, відмовивши у задоволенні апеляційної скарги ОСОБА_1 про скасування ухвали Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 10 вересня 2020 року про закриття провадження в цій справі, заклала суперечності як щодо застосування пункту 1 частини першої статті 238 КАС, яка передбачає закриття провадження у справі, якщо справу не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства, так і щодо положень частини четвертої статті 22, статті 266 цього Кодексу та статті 88 Закону № 1402-VIII, які, на наше переконання, прямо передбачають оскарження до суду рішення ВККС від 28 вересня 2018 року № 1763/ко-18. Висновки З огляду на викладене вважаємо, що Велика Палата Верховного Суду повинна була за наслідками розгляду апеляційної скарги ОСОБА_1 на ухвалу Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 10 вересня 2020 року скасувати це рішення і направити справу № 9901/84/19 до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду для продовження розгляду, а не надавати більшої ваги рішенню про закриття провадження у справі, помилково погодившись, що справу не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства. Судді Великої Палати Верховного Суду: О. Б. Прокопенко В. В. Британчук Ж. М. Єленіна О. М. Ситнік