Постанова Київський апеляційний суд № 757/809/20-ц

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Справа № 757/809/20-ц Головуючий у суді І інстанції Волкова С.Я. Провадження № 22-ц/824/136/2021 Доповідач у суді ІІ інстанції Ігнатченко Н.В. П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 20 січня 2021 року м. Київ Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого - Ігнатченко Н.В., суддів: Голуб С.А., Таргоній Д.О., за участю секретаря судового засідання - Войтенко О.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Київського апеляційного суду у порядку спрощеного позовного провадження цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Печерського районного суду міста Києва від 1 липня 2020 року у справі за позовом ОСОБА_1 до акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» про зобов`язання припинити дії, що порушують права, в с т а н о в и в: У січні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з вказаним вище позовом, посилаючись на те, що 21 липня 2005 року між ним та ПАТ КБ «ПриватБанк» було укладено кредитний договір № DNU0GK70470011. Рішенням Печерського районного суду м. Києва від 11 липня 2018 року у справі № 757/57024/17-ц, яке набрало законної сили 8 листопада 2018 року, визнано недійсними пункти 1.1. та 3.11. зазначеного договору щодо обов`язку позичальника сплачувати комісію за розрахунково-касове обслуговування кредиту та комісії за його дострокове погашення. Розмір сплачуваної позивачем комісії за розрахунково-касове обслуговування кредиту становив 63 дол. США щомісяця. 13 грудня 2018 року між сторонами була укладена додаткова угода № 1 до кредитного договору, згідно якої вони домовились внести зміни до кредитного договору № DNU0GK70470011 від 21 липня 2005 року, а саме: виключити умови кредитування про сплату позичальником комісій; встановити порядок погашення заборгованості за кредитом шляхом щомісячної сплати позичальником банку коштів у розмірі 365,88 дол. США; а сума 9 954 дол. США, сплачена позичальником в якості комісій за розрахунково-касове обслуговування та за дострокове погашення кредиту, в строк 5 банківських днів з моменту підписання даної додаткової угоди зараховується банком в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором. Позивач вказав, що незважаючи на неодноразові звернення після укладення додаткової угоди № 1 від 13 грудня 2018 року відповідач не виконав взятих на себе зобов`язань та продовжує нарахування боргу з урахуванням комісії, що порушує його права, в тому числі як споживача кредитних послуг, та об`єктивно перешкоджає виконувати умови кредитного договору № DNU0GK70470011 від 21 липня 2005 року в останній редакції. У зв`язку з викладеним, ОСОБА_1 просив суд зобов`язати АТ КБ «ПриватБанк» припинити дії, що порушують його право, та зобов`язати виконати зобов`язання, визначене в додатковій угоді № 1 від 13 грудня 2018 року до кредитного договору № DNU0GK70470011 від 21 липня 2005 року, в натурі, а саме: зменшити йому щомісячний платіж до 365,88 дол. США; здійснити зарахування сплаченої ним суми 9 954 дол. США; припинити незаконні/недоговірні стягнення з нього щомісяця комісії за розрахунково-касове обслуговування у розмірі 0,18 % від суми виданого кредиту (по 63,00 дол. США); відшкодувати понесені витрати на правничу допомогу у розмірі 10 000 грн. Рішенням Печерського районного суду м. Києва від 1 липня 2020 року у задоволенні позову відмовлено. Суд першої інстанції, ухвалюючи рішення, виходив із того, що позовні вимоги про зобов`язання відповідача припинити дії, що порушують права позивача, не знайшли свого підтвердження під час розгляду справи та суперечать розділу 3 кредитного договору, в якому сторони визначали порядок розрахунків, який позивачем не виконувався, тому фактично посилання позову стосуються правильності розрахунку банком кредитної заборгованості. Не погоджуючись з даним судовим рішенням, позивач через представника - адвоката Сагайдака А.В. подав апеляційну скаргу, в якій просить його скасувати, з мотивів невідповідності висновків суду першої інстанції обставинам справи, неправильного застосування норм матеріального і порушення норм процесуального права, та ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити в повному обсязі та здійснити новий розподіл судових витрат. На обґрунтування апеляційної скарги зазначено, що суд істотно помилився в даті укладення додаткової угоди, зменшивши на рік строк невиконання відповідачем своїх зобов`язань щодо внесення змін до кредитного договору відповідно до рішення суду та досягнутих домовленостей. При цьому відповідач проти позову не заперечував, на вимогу суду не надав банківську виписку щодо руху коштів по кредитному рахунку позивача з часу укладення додаткової угоди № 1 від 13 грудня 2018 року. Суд не надав належної оцінки наданим позивачем доказам та обставинам спірних правовідносин, які полягають в ігноруванні відповідачем рішення суду про визнання окремих положень кредитного договору недійсними та обов`язку, який випливає з додаткової угоди до кредитного договору, що є простроченням кредитора та перешкоджає позичальнику виконувати свої зобов`язання належним чином. Фактично позивач стикнувся з тим, що при внесенні щомісячного платежу згідно умов додаткової угоди відповідачем здійснюється безпідставне списання комісії у розмірі 63 дол. США та обліковується відповідна недоплата з нарахуванням санкцій у вигляді пені за таку недоплату, що порушує черговість погашення вимог кредитора та права позивача як споживача. Крім того, суд помилкового розглянув справу в порядку спрощеного позовного провадження, не врахувавши значення справи для сторін, обраний позивачем спосіб захисту своїх прав, обсяг та характер доказів у справі, а також не з'ясував думку сторін з цього приводу. Відзив відповідача на апеляційну скаргу до суду не надійшов. Заслухавши доповідь судді апеляційного суду, пояснення учасників справи, що з`явилися в судове засідання, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу слід частково задовольнити з таких підстав. Відповідно до вимог статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Таким вимогам закону ухвалене у справі рішення не відповідає. Судом встановлено, що 21 липня 2005 року між ЗАТ КБ «ПриватБанк», правонаступником якого є АТ КБ «ПриватБанк», та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір № DNU0GK70470011, відповідно до умов пункту 1.1. якого банк надав позивачу кредитні кошти шляхом надання готівкою через касу на строк до 21 липня 2025 року включно, у вигляді непоновлювальної кредитної лінії у розмірі 41 300 дол. США на купівлю нерухомості та сплату страхових платежів, зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 0,92 % на місяць на суму залишку заборгованості за кредитом і комісією за розрахунково-касове обслуговування у розмірі 0,18 % від суми виданого кредиту щомісяця в період сплати, а також комісії за дострокове погашення кредиту відповідно до пункту 3.11. даного договору. Погашення заборгованості за цим договором (за винятком комісії, що сплачується в момент надання кредиту) здійснюється в наступному порядку: щомісяця в період сплати з 21 по 28 число кожного місяця позичальник повинен надавати банку кошти (щомісячний платіж) у розмірі 428,88 дол. США для погашення заборгованості за кредитним договором, що складається із заборгованості по кредиту, відсотків, комісії, а також інших витрат банку відповідно до пунктів 2.2.9., 4.3. договору (а.с. 13-16). Рішенням Печерського районного суду м. Києва від 11 липня 2018 року у справі № 757/57024/17-ц, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 8 листопада 2018 року, визнано недійсними пункти 1.1. та 3.11. кредитного договору № DNU0GK70470011, укладеного 21 липня 2005 року між ОСОБА_1 та ПАТ КБ «ПриватБанк». За змістом вказаних судових рішень, в судовому порядку були визнані недійсним положення кредитного договору щодо обов`язку позичальника сплачувати комісію за розрахунково-касове обслуговування у розмірі 0,18 % від суми виданого кредиту щомісяця в період сплати та комісії за дострокове погашення кредиту у розмірі 0,00 % від суми кредиту, що погашається достроково (а.с. 17-23). 13 грудня 2018 року сторони уклали додаткову угоду № 1 до кредитного договору, згідно якої вони домовились внести зміни до кредитного договору № DNU0GK70470011 від 21 липня 2005 року та викласти пункт 1.1. розділу 1 «Предмет договору» в такому виді: «банк зобов`язується надати позичальникові кредитні кошти шляхом: надання готівкою через касу на строк до 21 липня 2025 року включно, у вигляді непоновлювальної кредитної лінії у розмірі 41 300,00 доларів США на наступні цілі: купівля нерухомості у сумі 35 000,00 доларів США та на сплату страхових платежів у сумі 6 300,00 доларів США, зі сплатою за користування кредитом відсотків у розмірі 0,92 % на місяць на суму залишку заборгованості за кредитом. Періодом сплати вважати період з 21 по 28 число кожного місяця. Погашення заборгованості за цим договором (за винятком комісії, що сплачується в момент надання кредиту) здійснюється в наступному порядку: щомісяця в період сплати позичальник повинен надавати банку кошти (щомісячний платіж) у сумі 365,88 доларів США для погашення заборгованості за кредитним договором, що складається із заборгованості по кредитам, відсоткам, а також іншим витратам банку відповідно до пунктів 2.2.9., 4.3.». Окрім того, в пунктах 2-4 додаткової угоди сторони домовились, що сума, сплачена позичальником 9 954 дол. США в якості комісії за розрахунково-касове обслуговування у розмірі 0,18 % від суми виданого кредиту щомісяця в період сплати, комісії за дострокове погашення кредиту відповідно до пункту 3.11. даного договору в строк 5 банківських днів з моменту підписання даної додаткової угоди № 1 зараховується банком в рахунок погашення заборгованості за кредитом по кредитному договору № DNU0GK70470011 від 21 липня 2005 року. Пункти 3.7. та 3.11. розділу 3 «Порядок розрахунків» із кредитного договору № DNU0GK70470011 від 21 липня 2005 року виключено, а решта пунктів кредитного договору, які не затронуті даною додатковою угодою залишено в силі без змін. Зазначена вище додаткова угода укладалася сторонами з урахуванням рішення Печерського районного суду м. Києва від 11 липня 2018 року у справі № 757/57024/17-ц, яке набрало законної сили 8 листопада 2018 року (а.с. 26-27). 8 серпня 2019 року позивач звернувся до АТ КБ «ПриватБанк» із заявою вх. № 249807 відносно виконання додаткової угоди № 1 від 13 грудня 2018 року до кредитного договору № DNU0GK70470011 від 21 липня 2005 року, в якій вказував, зокрема, про те, що всупереч досягнутих домовленостей у вказаній угоді банк фактично продовжує нараховувати заборгованість за первісними умовами кредитування, не зараховує уже сплачені суми комісії в рахунок погашення заборгованості за кредитом, а платежі, які здійснюються позичальником, розподіляють невірно - першою зараховуються комісія, а по тілу кредиту виникає недоплата, що призводить до того, що відсотки за користування кредитним коштами не відшкодовуються Фондом молодіжного кредитування (а.с. 29 - 31). Стаття 15 ЦК України закріплює право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України, частини першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Захист цивільних прав - це передбачені законом способи охорони цивільних прав у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення. Під способами захисту суб`єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав, як вплив на правопорушника. Загальний перелік таких способів захисту цивільних прав та інтересів передбачено статтею 16 ЦК України, якою встановлено, що такими способами можуть бути, зокрема: припинення дії, яка порушує право, та/або примусове виконання обов`язку в натурі. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках. Розглядаючи спір, суд повинен з`ясувати усі обставини справи відповідно до обґрунтування позову, зміст позовних вимог та зв`язок між обґрунтуванням, вимогою та вибраним способом захисту. За кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит і сплатити проценти (частина перша статті 1054 ЦК України). Відповідно до статті 6 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (стаття 627 ЦК України). За частиною першою статті 626 ЦК України договором є домовленість двох і більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Згідно частини першої статті 628 ЦК України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Договір є обов`язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України). Згідно з частиною першою статті 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. У відповідності до частини першої статті 651 ЦК України зміна умов договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом. У разі зміни договору зобов`язання сторін змінюються відповідно до змінених умов щодо предмета, місця, строків виконання тощо (частина перша статті 653 ЦК України). За змістом частини першої статті 654 ЦК України зміна договору вчиняється в такій самій формі, що й договір, що змінюється, якщо інше не встановлено договором або законом чи не випливає зі звичаїв ділового обороту. Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 23 січня 2019 року у справі № 355/385/17 (провадження № 61-30435сво18) міститься висновок, що «у статті 629 ЦК України закріплено один із фундаментів на якому базується цивільне право - обов`язковість договору. Тобто з укладенням договору та виникненням зобов`язання його сторони набувають обов`язки (а не лише суб`єктивні права), які вони мають виконувати. Не виконання обов`язків, встановлених договором, може відбуватися при: (1) розірванні договору за взаємною домовленістю сторін; (2) розірванні договору в судовому порядку; (3) відмові від договору в односторонньому порядку у випадках, передбачених договором та законом; (4) припинення зобов`язання на підставах, що містяться в главі 50 ЦК України; (5) недійсності договору (нікчемності договору або визнання його недійсним на підставі рішення суду)». У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 травня 2018 року у справі № 541/2246/16-ц (провадження № 61-18545св18) зроблено висновок по застосуванню статей 638, 651, 653, 654 ЦК України та вказано, що «зміна договору за згодою сторін є правочином, спрямованим на зміну цивільних прав та обов`язків. Під формою зміни договору розуміється форма правочину, на підставі якого відбувається зміна договору. Зміна договору призводить до зміни зобов`язання в частині, зокрема, предмета, місця, строків виконання. У разі зміни договору за взаємною згодою сторін зобов`язання змінюється з моменту досягнення домовленості про зміну договору і втіленні такої зміни в належну форму». Рішенням Конституційного Суду України від 10 листопада 2011 року № 15-рп/2011 у справі щодо офіційного тлумачення положень пунктів 22, 23 статті 1, статті 11, частини восьмої статті 18, частини третьої статті 22 Закону України «Про захист прав споживачів» у взаємозв`язку з положеннями частини четвертої статті 42 Конституції України (справа про захист прав споживачів кредитних послуг) підтверджено, що положення пунктів 22, 23 статті 1, статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» (з подальшими змінами) у взаємозв`язку з положеннями частини четвертої статті 42 Конституції України треба розуміти так, що їх дія поширюється на правовідносини між кредитодавцем та позичальником (споживачем) за договором про надання споживчого кредиту, що виникають як під час укладення, так і виконання такого договору. Відповідно до пункту 3.6 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених постановою правління Національного банку України від 10 травня 2007 року № 168, банки не мають права встановлювати платежі, які споживач має сплатити на користь банку за дії, які банк здійснює на власну користь (ведення справи, договору, облік заборгованості споживача тощо), або за дії, які споживач здійснює на користь банку (прийняття платежу від споживача тощо), або що їх вчиняє банк або споживач з метою встановлення, зміни або припинення правовідносин (укладення кредитного договору, внесення змін до нього, прийняття повідомлення споживача про відкликання згоди на укладення кредитного договору тощо). Згідно із частиною другою статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» у редакції, чинній на момент укладення додаткової угоди до кредитного договору, цей Закон застосовується до відносин споживчого кредитування у частині, що не суперечить Закону України «Про споживче кредитування». Частинами шостою, сьомою статті 12 Закону України «Про споживче кредитування» передбачено, що споживач не зобов`язаний сплачувати кредитодавцю будь-які платежі, не зазначені у договорі про споживчий кредит. Зміна умов договору про споживчий кредит можлива тільки за згодою сторін. Умова договору про споживчий кредит про можливість внесення до договору змін в односторонньому порядку є нікчемною. Недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини (стаття 217 ЦК України). Згідно із частиною першою статті 216 ЦПК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю Відповідно до статей 525, 526, 530 ЦК України зобов`язання мають виконуватися належним чином і у встановлений договором та законом строк. Як вбачається з матеріалів справи та не заперечувалося відповідачем, після укладення додаткової угоди № 1 від 13 грудня 2018 року, в якій сторони дійшли згоди щодо зміни таких істотних умов кредитного договору як його предмет, порядок виконання позичальником та реструктуризація боргу кредитором шляхом зарахуванням сплачених сум комісії в рахунок погашення заборгованості за кредитом, АТ КБ «ПриватБанк» продовжило нарахування заборгованості за первісними умовами кредитування, що були встановлені у кредитному договорі № DNU0GK70470011 від 21 липня 2005 року та визнанні недійними в судовому порядку. Згідно із наданими позивачем виписками по його рахунку за кредитним договором № DNU0GK70470011 від 21 липня 2005 року, у період часу, в тому числі з 13 грудня 2018 року банком нараховувалася комісія за розрахунково-касове обслуговування кредиту, а здійснені позивачем платежі в першу чергу спрямовувалися на погашення пені і комісії, а вже потім - відсотків та тіла кредиту відповідно (а.с. 32, 33, 64, 65, 105, 106). Водночас 17 жовтня 2019 року АТ КБ «ПриватБанк» надіслало позивачу та його поручителям повідомлення про погашення простроченої заборгованості за кредитом, до якої, окрім заборгованості по відсоткам і пені, включено заборгованість по комісії у розмірі 441 дол. США (а.с. 34, 35). Відмовляючи у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про зобов`язання АТ КБ «ПриватБанк» припинити дії, що порушують його права,та виконати зобов`язання згідно додаткової угоди в натурі з підстав того, що такі вимоги не знайшли свого підтвердження під час розгляду справи, суд першої інстанції вищевказані обставини справи не врахував, не застосував норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, повно і всебічно не дослідив надані позивачем докази та не врахував факт невиконання відповідачем своїх зобов`язань щодо внесення змін до кредитного договору відповідно до рішення суду про визнання спірних положень договору недійсними та досягнутих з позивачем домовленостей, внаслідок чого права та інтереси позивача як споживача кредитних послуг банку були порушеними. Здійснюючи посилання на розділ 3 кредитного договору «Порядок розрахунків» та ту обставину, що пред`явлений позов стосується тільки правильності розрахунку кредитної заборгованості позивача, районний суд залишив поза увагою сам предмет судового розгляду, яким є виконання банком як кредитором, а не позивачем як позичальником, своїх зобов`язань, які виникли в результаті ухвалення судового рішення, яке набрало законної сили, та укладення відповідної додаткової угоди, яка є чинною і не скасованою, а відтакобов`язковою для виконання сторонами. При цьому пунктом 3.3. кредитного договору визначена черговість зарахування грошових коштів із платежів позичальника, за яким в першу чергу відбувається погашення збитків банку, пені, комісії та відсотків, після чого погашення тіла кредиту, що свідчить про неможливість сплати позичальником коштів на погашення тіла кредиту або відсотків без оплати незаконно встановленої і нарахованої банком комісії. Зважаючи на те, що відповідач не виконує зобов`язання згідно укладеної з позивачем додаткової угоди до кредитного договору, а саме: не зменшив позивачу суму щомісячного платежу, не здійснив зарахування сплаченої суми коштів в рахунок погашення основної частини боргу та не припинив позадоговірне нарахування такої комісії за розрахунково-касове обслуговування кредиту, колегія суддів приходить до висновку про наявність правових підстав для задоволення позовних вимог про зобов`язання АТ КБ «ПриватБанк» припинити дії, що порушують право ОСОБА_1 , та зобов`язати виконати взяті на себе обов`язки в натурі. Ураховуючи вимоги статті 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Відповідно до принципу диспозитивності цивільного судочинства (стаття 13 ЦПК України), суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. За загальним правилом, встановленим у статтях 89, 264 ЦПК України обов`язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об`єктивності з`ясування обставин справи та оцінки доказів. Результати оцінки доказів суд відображає в рішенні, в якому наводяться мотиви їх прийняття чи відмови у прийнятті. Рішення суду як найважливіший акт правосуддя покликане забезпечити захист гарантованих Конституцією України прав і свобод людини та здійснення проголошеного Основним Законом України принципу верховенства права. У зв`язку з цим, суд першої інстанції повинен був неухильно додержуватися вимог про законність і обґрунтованість рішення у цивільній справі, втім зі змісту оскаржуваного рішення вбачається, що розглядаючи вказаний позов, суд першої інстанції належним чином не визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, не дослідив наявні у справі докази та не надав їм належну оцінку, в результаті чого ухвалив рішення, яке не відповідає вимогам матеріального та процесуального права, а тому відповідно до положень статті 376 ЦПК України воно підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення про задоволення позовних вимог. За правилом частини першої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Згідно з вимогами пункту 4 частини першої статті 382 ЦПК України постанова суду апеляційної інстанції складається, зокрема: з резолютивної частини із зазначенням нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої інстанції, у випадку скасування або зміни судового рішення та розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції. У позовній заяві та в апеляційній скарзі позивач просив суд стягнути з відповідача понесені судові витрати на правничу допомогу адвоката при розгляді справи у суді першої інтонації та її перегляді в апеляційному порядку у загальному розмірі 20 000,00 грн. Відповідно до частини першої статті 15 ЦПК України учасники справи мають право користуватися правничою допомогою. За приписами частини першої, пунктів 1, 4 частини третьої статті 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати: на професійну правничу допомогу; пов`язані з вчиненням інших процесуальних дій, необхідних для розгляду справи або підготовки до її розгляду. Разом з першою заявою по суті спору кожна сторона подає до суду попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, які вона понесла і які очікує понести в зв`язку із розглядом справи (частина перша статті 134 ЦПК України). Згідно положень частин першої статті 137 ЦПК України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами (частина шоста статті 137 ЦПК України). Відповідно до частини першої статті 19 Закону України № 5076-VI від 5 липня 2012 року «Про адвокатуру і адвокатську діяльність» видами адвокатської діяльності, зокрема, є: надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правовий супровід діяльності юридичних і фізичних осіб, органів державної влади, органів місцевого самоврядування, держави; складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру; представництво інтересів фізичних і юридичних осіб у судах під час здійснення цивільного, господарського, адміністративного та конституційного судочинства, а також в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами. Статтею 30 Закону України «Про адвокатуру і адвокатську діяльність» передбачено, що гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація та досвід адвоката, фінансовий стан клієнта й інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним і враховувати витрачений адвокатом час. Розмір гонорару визначається лише за погодженням адвоката з клієнтом, а суд не вправі втручатися у ці правовідносини. Разом із тим законом визначено критерії, які слід застосовувати при визначенні розміру витрат на правничу допомогу. За правилами частини другої статті 141 ЦПК України інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. При вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялися (частина друга статті 141 ЦПК України). Частиною восьмою статті 141 ЦПК України визначено, що розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Отже, при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських послуг (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхньої вартості, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. Зазначені критерії застосовує ЄСПЛ, присуджуючи судові витрат на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Зокрема, у рішеннях від 12 жовтня 2006 року у справі «Двойних проти України» (пункт 80), від 10 грудня 2009 року у справі «Гімайдуліна і інших проти України» (пункти 34-36), від 23 січня 2014 року у справі «East/West Alliance Limited» проти України», від 26 лютого 2015 року у справі «Баришевський проти України» (пункт 95) зазначено, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим. Крім того, у пункті 154 рішення Європейського суду з прав людини у справі Lavents v. Latvia (заява 58442/00) зазначено, що згідно зі статтею 41 Конвенції Суд відшкодовує лише ті витрати, які, як вважається, були фактично і обов`язково понесені та мають розумну суму. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 червня 2018 року у справі № 826/1216/16 (провадження № 11-562ас18) зроблено висновок, що «склад та розмір витрат, пов`язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та ін.), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов`язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження). Зазначені витрати мають бути документально підтверджені та доведені. Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких витрат». Таким чином, якщо стороною буде документально доведено, що нею понесено витрати на правову допомогу, а саме надано: договір на правову допомогу, акт приймання-передачі наданих послуг, платіжні документи про оплату таких послуг, розрахунок таких витрат, то у суду відсутні підстави для відмови у стягненні таких витрат стороні, на користь якої ухвалено судове рішення. На підтвердження своїх вимог про стягнення з відповідача на користь позивача витрат, понесених у зв`язку з наданням професійної правничої допомоги в суді першої інстанції, представником позивача до позовної заяви надано належним чином засвідчені копії: договору № 02-12/01 про надання правничої допомоги, укладеного 2 грудня 2019 року між АО «Кулаков, Біднягін і партнери» в особі керуючого партнера Біднягіна В.В. та ОСОБА_1 ; свідоцтва про право на заняття Сагайдаком А.В. адвокатською діяльністю № 2612 від 3 вересня 2012 року; рахунку № 01 від 2 грудня 2019 року на оплату гонорару за правничу допомогу згідно договору № 02-12/01; квитанції АТ КБ «Банк Кредит Дніпро» № 22 від 2 грудня 2019 року про фактичну оплату гонорару згідно договору № 02-12/01 від 2 грудня 2019 року без ПДВ на суму 10 000 грн; а також оригінал ордера на надання правової допомоги в Печерському районному суді м. Києва серії ДП № 49/017 від 3 січня 2020 року (а.с. 36-44). Під час розгляду справи в суді першої інстанції представник позивача також надав належним чином засвідчені копії: акту № 1 приймання-передачі виконаних робіт до договору про надання правничої допомоги № 02-12/01 від 2 грудня 2019 року на суму 10 000 грн, підписаний керуючим партнером АО «Кулаков, Біднягін і партнери» Біднягіним В.В. та ОСОБА_1 31 січня 2020 року; свідоцтва про право на заняття Сагайдаком А.В. адвокатською діяльністю № 2612 від 3 вересня 2012 року; оригінал ордера на надання правової допомоги в Печерському районному суді м. Києва серії ДП № 2878/002 від 11 лютого 2020 року (а.с. 58-60). В матеріалах справи наявні докази надсилання судом та позивачем вказаних вище документів на адресу відповідача (а.с. 53, 61-63), утім клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката до закінчення розгляду справи подано не було. До апеляційної скарги представник позивача додав належним чином засвідчені копії: свідоцтва про право на заняття Сагайдаком А.В. адвокатською діяльністю № 2612 від 3 вересня 2012 року; квитанції АТ КБ «ПриватБанк» № 0.0.1770191033.1 від 16 липня 2020 року про фактичну оплату гонорару згідно договору № 07-02/01 від 7 лютого 2020 року без ПДВ на суму 10 000 грн; а також оригінал ордера на надання правової допомоги в Київському апеляційному суді серії ДП № 2878/038 від 14 липня 2020 року (а.с. 143-145). Вказані документи разом з апеляційною скаргою були отримані відповідачем 11 серпня 2020 року (а.с. 154), проте відзиву на апеляційну скаргу із запереченнями щодо заявленої суми судових витрат позивача не надійшло у встановлений судом строк. Відповідно до пунктів 7.1. та 7.2. договору про надання правничої допомоги за надання правничої допомоги клієнт сплачує адвокатському об`єднанню винагороду у формі гонорару. Сума гонорару складає 25 000 грн і підлягає сплаті в наступному порядку: 10 000 грн на протязі 10 банківських днів з моменту підписання даного договору; 10 000 грн на протязі 5 банківських днів з моменту подання або отримання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції; 5 000 грн на протязі 5 банківських днів з моменту подання або отримання касаційної скарги. Отже розмір винагороди за надання правової допомоги визначений у договорі у вигляді фіксованої суми, не змінюється в залежності від обсягу послуг та витраченого адвокатом часу. Матеріалами справи підтверджується факт отримання позивачем послуг адвоката та понесення ним витрат в суді першої та апеляційної інстанції, а саме: представником позивача складені та підписані всі процесуальні документи у справі, копії документів завірені представником позивача з дотриманням положень статті 95 ЦПК України та він приймав участь у всіх судових засіданнях по справі, а надані квитанції свідчать про фактичну сплату позивачем коштів адвокатському об`єднанню на загальну суму 20 000 грн з відповідним призначенням платежу. Колегія суддів з огляду на умови договору про надання правничої допомоги, враховуючи складання і підписання адвокатом всіх процесуальних документів від імені і в інтересах позивача, вважає, що у даній конкретній справі витрати на правову допомогу в заявленій сумі 20 000 грн є реальними, підтвердженими матеріалами справи. Щодо відсутності детального опису робіт (наданих послуг) на виконання положень частини третьої статті 137 ЦПК України України, колегія суддів звертає увагу на зміст цієї норми, яка запроваджена «для визначення розміру витрат», в той час як в межах цієї справи розмір гонорару адвоката встановлений сторонами договору у фіксованому розмірі, не залежить від обсягу послуг та часу витраченого представником позивача, а отже є визначеним. Доводи банку щодо неспівмірності витрат на правову допомогу у справі відсутні. Аналогічного висновку дійшов й Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в постанові від 28 грудня 2020 року у справі № 640/18402/19 (провадження № К/9901/27657/20). Враховуючи викладене, колегія суддів вважає, що позивачем доведено понесення ним судових витрат за надання професійної правничої допомоги у загальному розмірі 20 000 грнв суді першої та апеляційної інстанції, які підлягають стягненню з відповідача на його користь, оскільки позов підлягає до задоволення. До суду першої інстанції представник позивача - адвокат Сагайдак А.В. також подав заяву, в якій порушував питання про стягнення з відповідача судових витрат позивача, пов`язаних з явкою представника в судові засідання для розгляду справи. На підтвердження таких вимог надав не звірені роздруківки посадочних документів АТ «Укрзалізниця» на поїзд з метою переїзду з м. Дніпро до м. Києва і назад 12 лютого та 12 березня 2020 року (а.с. 74-77). Відповідно до вимог частини першої, третьої статті 138 ЦПК України витрати, пов`язані з переїздом до іншого населеного пункту сторін та їхніх представників, а також найманням житла, несуть сторони. Граничний розмір компенсації за судовим рішенням витрат сторін та їхніх представників, що пов`язані з явкою до суду, встановлюється Кабінетом Міністрів України. Постановою Кабінету Міністрів України від 27 квітня 2006 року № 590 «Про граничні розміри компенсації витрат, пов`язаних з розглядом цивільних та адміністративних справ, і порядок їх компенсації за рахунок держави» визначено, що витрати, пов`язані з переїздом до іншого населеного пункту та за наймання житла - стороні, на користь якої ухвалено судове рішення, її представникові, а також свідкам, спеціалістам, перекладачам та експертам не можуть перевищувати встановлені законодавством норми відшкодування витрат на відрядження. Згідно із вимогами статті 95 ЦПК України письмовими доказами є документи (крім електронних документів), які містять дані про обставини, що мають значення для правильного вирішення спору. Письмові докази подаються в оригіналі або в належним чином засвідченій копії, якщо інше не передбачено цим Кодексом. Копії документів вважаються засвідченими належним чином, якщо їх засвідчено в порядку, встановленому чинним законодавством. Учасник справи, який подає письмові докази в копіях (електронних копіях), повинен зазначити про наявність у нього або іншої особи оригіналу письмового доказу. Учасник справи підтверджує відповідність копії письмового доказу оригіналу, який знаходиться у нього, своїм підписом із зазначенням дати такого засвідчення. Якщо оригінал письмового доказу не подано, а учасник справи або суд ставить під сумнів відповідність поданої копії (електронної копії) оригіналу, такий доказ не береться судом до уваги. На порушення зазначених норм судові витрати, які представник позивача кваліфікує як витрати, пов`язані з його переїздом до іншого населеного пункту (явка до суду першої інстанції), не ґрунтуються на належних і допустимих доказах, що унеможливлює їх відшкодування в порядку, встановленому цивільним процесуальним законом. У частинах першій, шостій, тринадцятій статті 141 ЦПК України встановлено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Якщо сторону, на користь якої ухвалено рішення, звільнено від сплати судових витрат, з другої сторони стягуються судові витрати на користь осіб, які їх понесли, пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог, а інша частина компенсується за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Позивач був звільнений судами від сплати судового збору на підставі частини третьої статті 22 Закону України «Про захист прав споживачів», тому з відповідача пропорційно до розміру задоволених позовних вимог на користь держави в особі Державної судової адміністрації України стягується судовий збір за розгляд справи в суді першої та апеляційної інстанцій у загальному розмірі 2 102 грн. Згідно із пунктом 2 частини першої статті 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення. Керуючись статтями 367 - 369, 372, 374, 376, 381 - 384 ЦПК України, суд п о с т а н о в и в: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково. Рішення Печерського районного суду міста Києва від 1 липня 2020 року скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким позов задовольнити. Зобов`язати акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк» припинити дії, що порушують право ОСОБА_1 , та зобов`язати акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк» виконати взяті в додатковій угоді № 1 від 13 грудня 2018 року до кредитного договору № DNU0GK70470011 від 21 липня 2005 року обов`язки в натурі, а саме: зменшити ОСОБА_1 щомісячний платіж за кредитом до 365,88 доларів США; здійснити зарахування сплаченої ОСОБА_1 суми 9 954 доларів США в рахунок погашення кредиту; припинити позадоговірне стягнення (нарахування) з ОСОБА_1 щомісячної комісії за розрахунково-касове обслуговування у розмірі 0,18 % від суми виданого кредиту. Стягнути з акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» на користь ОСОБА_1 20 000 грн (двадцять тисяч гривень) в рахунок відшкодування судових витрат на професійну правничу допомогу. Стягнути з акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» на користь держави в особі Державної судової адміністрації України 2 102 грн (дві тисячі сто дві гривні) судового збору. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів до Верховного Суду виключно у випадках, передбачених у частині другій статті 389 ЦПК України. Головуючий Н.В. Ігнатченко Судді: С.А. Голуб Д.О. Таргоній