Постанова 4805 № 273/1449/17

УКРАЇНА Житомирський апеляційний суд Справа №273/1449/17 Головуючий у 1-й інст. Михалюк О. П. Категорія 5 Доповідач Шевчук А. М. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 13 січня 2021 року Житомирський апеляційний суд у складі: головуючої судді Шевчук А.М., суддів: Павицької Т.М., Коломієць О.С., за участі секретаря судового засідання Пеклін Л.О., розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Житомирі цивільну справу №273/1449/17 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання права спільної сумісної власності на будинок та поділ його в натурі та за зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання права особистої приватної власності на житловий будинок з надвірними будівлями і спорудами за апеляційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Баранівського районного суду Житомирської області від 02 липня 2020 року, яке ухвалене під головуванням судді Михалюка О.П. у м. Баранівці, в с т а н о в и в: У грудні 2017 року ОСОБА_1 звернулася до суду із первісним позовом до ОСОБА_2 . Просила, посилаючись на положення ст.ст.60,69,70 СК України визнати житловий будинок АДРЕСА_1 , з надвірними будівлями - гаражем та літньою кухнею, спільним сумісним майном подружжя; визнати за нею право власності на Ѕ частину цього житлового будинку з надвірними будівлями; поділити вказане вище нерухоме майно в натурі, виділивши їй: кімнату 1-2 площею 20 кв.м, кухню 1-3 площею 10,3 кв.м та 1/3 частину літньої кухні під літерою «Б», а відповідачу за первісним позовом ОСОБА_2 - передпокій 1-1 площею 20,4 кв.м, коридор 1-4 площею 2,6 кв.м, санвузол площею 4,9 кв.м, 2/3 частини літньої кухні та гараж площею 20,4 кв.м (а.с.2 т.1). Свої вимоги обґрунтовувала тим, що вони із ОСОБА_2 з 09 листопада 1996 року перебували у зареєстрованому шлюбі, від якого мають сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . За спільні кошти (17 500 грн.) під час шлюбу 23 серпня 2005 року вони купили у ОСОБА_4 житловий будинок АДРЕСА_1 , який оформлений на колишнього чоловіка. Наразі шлюб розірваний. Питання щодо спільного будинку вирішити добровільно не можуть, оскільки ОСОБА_2 вважає, що спірний житловий будинок із господарськими спорудами належить лише йому та у подальшому дістанеться синові. Проте, вона іншого житла не має. З серпня 2017 року через не вирішення даного спору вимушена тимчасово проживати у своїх батьків. Отже, наразі між нею та колишнім чоловіком виник і триває спір щодо користування та розпорядження будинком. Окрім того, зазначає, що передпокій може слугувати кімнатою, враховуючи, що налічує два вікна. Син фактично проживав у кімнаті 1-3, яка за технічною документацією вважається кухнею. Дана кімната як кухня не використовувалася. Син проживає із нею. У лютому 2018 року ОСОБА_2 звернувся до ОСОБА_1 у порядку, передбаченому ст.193 ЦПК України, із зустрічним позовом. Просить, посилаючись на норми п.3 частини першої ст.57 СК України та частину першу ст.392 ЦК України, визнати за ним право особистої приватної власності на житловий будинок АДРЕСА_1 (а.с.31-33 т.1). Свій зустрічний позов обґрунтовує тим, що за договором, укладеним між ним та ОСОБА_5 22 серпня 2005 року, він отримав у позику 100 000 грн. для придбання спірного житлового будинку з надвірними будівлями та спорудами. 23 серпня 2005 року між ним та ОСОБА_4 , від імені якої на підставі довіреності діяла ОСОБА_6 , укладений договір відчуження, за умовами якого він купив житловий будинок АДРЕСА_1 . Грошові кошти за придбаний будинок із надвірними будівлями та спорудами були ним сплачені продавцю за рахунок коштів, отриманих ним за договором позики, тобто спірне майно було придбано за позичені ним кошти. Хоча він перебував на той час у шлюбі з ОСОБА_1 , але кошти він позичав на власний розсуд самостійно. ОСОБА_1 своєї згоди на отримання ним позики не надавала. Вона також не була із ним у нотаріуса, коли укладався договір відчуження та здійснювався розрахунок за придбаний будинок, оскільки вважала, що оскільки він самостійно взяв гроші у борг, то і самостійно зможе здійснити оформлення його купівлі. Отже, спірний житловий будинок із надвірними будівлями та спорудами був придбаний ним за його особисті кошти. Проте, ОСОБА_1 не визнає його особистого права приватної власності на вищевказаний житловий будинок. Ухвалою Баранівського районного суду Житомирської області від 16 лютого 2018 року зустрічний позов прийнятий до спільного розгляду з первісним позовом (а.с.49 т.1). Рішенням Баранівського районного суду Житомирської області від 02 липня 2020 року первісний позов задоволений у повну обсязі, а у задоволенні зустрічного позову відмовлено. Вирішено питання судових витрат. Не погодившись із рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_2 подав апеляційний скаргу. Посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права, просить рішення скасувати у повному обсязі та ухвалити нове судове рішення, яким відмовити ОСОБА_1 у задоволенні первісного позову, а його зустрічний позов задовольнити, визнавши за ним право особистої приватної власності на спірний житловий будинок із надвірними будівлями і спорудами. Доводи апеляційної скарги грунтуються на тому, що грошові кошти за придбаний будинок із надвірними будівлями та спорудами були сплачені продавцю за рахунок коштів, отриманих за договором позики від 22 серпня 2005 року. На час укладення договору позики хоча він перебував із ОСОБА_1 у зареєстрованому шлюбі, але договір позики укладав на власний розсуд самостійно та ОСОБА_1 своєї згоди на отримання ним позики не надавала, чим доводиться належність позичених ним коштів йому особисто. Окрім того, на час придбання спірного житлового будинку він працював та отримував заробітну плату, що підтверджується документами, які знаходяться в матеріалах справи. Наполягає на тому, що довів ті обставини, що джерелом набуття спірного будинку були лише його особисті кошти. Також наголошує на тому, що застосовуючи до спірних правовідносин положення норми ст.60 СК України, суд першої інстанції зробив висновок про те, що спірний житловий будинок із господарськими будівлями є спільною сумісною власністю подружжя, оскільки набутий сторонами в період перебування у шлюбі. Крім того, при ухваленні рішення суд першої інстанції без будь-якого правового обгрунтування не прийняв до уваги письмові докази, зокрема, договір позики та відомості про його заробітну плату, чим підтверджується джерела отримання ним коштів для купівлі спірного житлового будинку. Натомість ОСОБА_1 не надано належних доказів, які б підтверджували її грошовий вклад при купівлі, тобто її дієву грошову участь у придбанні спірного майна. Належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не лише фактом придбання його під час шлюбу, але й спільною участю подружжя, коштами або працею в набутті майна. Суд мав установити не лише факт набуття майна під час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття були спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя. У зв`язку з викладеним, у разі придбання майна хоча у період шлюбу, але за особисті кошти одного з подружжя, це майно не може вважатися об`єктом спільної сумісної власності подружжя, а є особистою приватною власністю того з подружжя, за особисті кошти якого воно придбано. Тому, сам по собі факт придбання спірного майна в період шлюбу не є безумовною підставою для віднесення такого майна до об`єктів права спільної сумісної власності подружжя. Суд при ухваленні рішення не врахував правові позиції, що висловлені у постановах Верховного Суду України від 19 червня та 02 жовтня 2013 року, від 01 липня 2015 року в справі №6-612цс15, від 16 грудня 2015 року в справі №6-2641цс15, а також у постанові Верхового Суду від 24 березня 2020 року в справі №367/3800/14-ц. У відзиві на апеляційну скаргу ОСОБА_1 просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін. Посилається на те, що до придбання спірного нерухомого майна вони перебували у шлюбі не один рік та «збирали» кошти на придбання власної оселі. На час придбання житлового будинку вони необхідні кошти мали. Вона також працювала, а деякий період доглядала спільного сина ОСОБА_3 та займалася домашнім господарством, забезпечуючи сімейний побут. Житловий будинок купили 23 серпня 2005 року за спільні кошти. Ніяких коштів не позичали, а договір позики був складений після пред`явлення нею позову до суду із тим, щоб створити штучний доказ. Такого договору на день подання зустрічного позову не було, а тому до позову 15 лютого 2018 року його приєднано не було, а з`явився договір позики через рік та чотири місяці після пред`явлення зустрічного позову. Якщо навіть припустити, що такий договір позики мав місце, то у ньому не вказано для чого позичалися кошти та чому в сумі 100 000 грн., коли будинок придбано за 17 500 грн. У договорі позики зазначено, що кошти слід повернути до 28 серпня 2015 року, тобто в період спірного проживання сторін, а тому поверталися б спільні зі скаржником кошти, а начебто позичені кошти ніяк не могли б бути особистим майном ОСОБА_2 . У суді першої інстанції ОСОБА_2 заявляв клопотання про призначення повторної експертизи для визначення ринкової вартості будинку, чого б він не мав роботи, якби вважав, що будинок належить лише йому. Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції відповідно до положень ст.367 ЦПК України, колегія суддів апеляційного суду доходить висновку, що апеляційна скарга не може бути задоволена з наступних підстав. Із матеріалів справи вбачається та судом установлено, що сторони з 1996 року до 2017 року перебували у зареєстрованому шлюбі. Від шлюбу мають сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . Відповідно до договору відчуження від 23 серпня 2005 року, який посвідчений у нотаріальному порядку, ОСОБА_6 від імені ОСОБА_4 передала у власність (продала), а ОСОБА_2 прийняв у власність (купив) житловий будинок АДРЕСА_1 (а.с.6-7 т.1). До житлового будинку, позначеного літерою «А» належить: літня кухня під літерою «Б» та гараж під літерою «В». Продаж вчинено за суму 17 500 грн. Гроші в усій сумі представник відчужувача отримала від набувача ( ОСОБА_2 ) при підписанні цього договору. Також за умовами вказаного вище договору ОСОБА_6 передала у власність (подарувала) від імені ОСОБА_4 , а ОСОБА_2 прийняв у власність (в дарунок) земельну ділянку загальною площею 0,12 га з цільовим призначенням - для будівництва та обслуговування житлового будинку. Виходячи зі змісту первісного та зустрічного позовів, предметом спору в даній справі є житловий будинок та належні до нього літня кухня і гараж. Виходячи із засад диспозитивності цивільного судочинства, судом у даній справі не вирішуються питання відносно земельної ділянки. Отже, спірний житловий будинок та належні до нього літня кухня і гараж були куплені під час перебування сторін у шлюбі та стороною (набувачем) у договорі відчуження зазначений ОСОБА_2 . Даний договір виходить за межі дрібного побутового, враховуючи його вартість. Так, правочин вважається дрібним побутовим, якщо він задовольняє побутові потреби особи, відповідає її фізичному, духовному чи соціальному розвитку та стосується предмета, який має невелику вартість. За приписами частини другої ст.65 СК України при укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Також у матеріалах справи відсутні докази того, що ОСОБА_1 зверталася до суду з позовом про визнання договору відчуження недійсним та посилалася б на те, що він укладений ОСОБА_2 без її згоди, а тому, виходячи від зворотного, доведено, що при укладенні договору відчуження ОСОБА_2 діяв за згодою ОСОБА_1 , а доводи апеляційної скарги відносного того, що при нотаріальному посвідченні договору та передачі коштів ОСОБА_1 присутньою не була не грунтуються на положеннях чинного законодавства. Даний факт висновків суду першої інстанції не спростовує. Вирішуючи спори між колишнім подружжям про майно, необхідно встановити обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з`ясувати джерело і час його придбання. Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу (статті 60,69 СК України, частина третя ст.368 ЦК України) можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які виключені з цивільного обороту, незалежно від того, на ім`я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами. Чинним законодавством презюмується, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя (ст.60 СК України). Відповідно до частини першої ст.70 СК України у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними. Разом із тим, зі змісту п.3 частини першої ст.57 СК України слідує, що майно, набуте дружиною, чоловіком за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто є особистою приватною власністю кожного. Обов`язок спростування презумпції спільної часткової власності у даному випадку покладається на ОСОБА_2 , який стверджує, що спірне майно придбано за кошти, що начебто належали йому особисто. Так, у підтвердження тієї тези, що спірне майно слід вважати особистою приватною власністю ОСОБА_2 , останній у червні 2019 року надав до суду першої інстанції ксерокопію договору позики, за умовами якого 22 серпня 2005 року він позичив у ОСОБА_5 100 000 грн., які зобов`язався повернути до 21 серпня 2015 року (а.с.168 т.1). Проте, у договорі позики не зазначено, з якою метою приймаються ОСОБА_2 кошти у сумі 100 000 грн. Отже, жодного посилання у змісті договору на те, що кошти будуть використані для придбання спірної нерухомості немає. Також у матеріалах справи відсутні докази визнання у судовому порядку недійсним п.2 договору відчуження, у якому йдеться про продаж житлового будинку з літньою кухнею та гаражем за 17 500 грн. Отже, явно неспівмірною є позичена сума із сумою купівлі. Тобто, яка була потреба позичати для купівлі спірної нерухомості 100 000 грн, якщо придбання спірного об`єкта потребувало значно меншої суми коштів. Окрім того, хоча зустрічний позов заявлений ОСОБА_2 у лютому 2018 року, але до нього ксерокопія договору позики не була додана. Клопотання про долучення письмових доказів до матеріалів справи, зокрема, ксерокопії договору позики було заявлено ОСОБА_2 лише у червні 2019 року, тобто після спливу більше ніж одного року, хоча він мав подати такий доказ разом із поданням зустрічної позовної заяви (ст.83 ЦПК України). Перешкод у тому не було, оскільки у пункті 12 договору позики зазначено, що він складений в двох примірниках, а посилання на те, що судові засідання відкладалися та сторони намагалися знайти варіант укладення мирової угоди свідчать про небажання ОСОБА_2 надати суду на дослідження договір позики. Отже, матеріали справи не містять переконливих доказів того, що кошти за договором позики були витрачені саме на купівлю спірного нерухомого майна. У підтвердження такого висновку свідчить і процесуальна поведінка сторони. Водночас, сторони до купівлі спірного майна перебували у шлюбі майже дев`ять років, мали спільний бюджет та вели спільно господарство. Тривалість та усталеність сімейних відносин сторін до придбання ними спірного майна черговий разі доводить, що спірне майно було придбано за спільні сумісні кошти подружжя. Відомості про наявність у ОСОБА_2 заробітної плати не позбавляють ОСОБА_1 права спільної сумісної власності, оскільки вона своїми діями (веденням домашнього господарства, вихованням дитини тощо) сприяла одержанню доходів та здійсненню використання зароблених чоловіком коштів в інтересах сім`ї, а тому суд першої інстанції до спірних правовідносин застосував положення ст.60 СК України правильно. ОСОБА_1 (дружина) із поважних причин не мала самостійного заробітку. Із огляду на вищевикладене, колегія суддів апеляційного суду погоджується із висновком суду першої інстанції про те, що спірне майно належить сторонам на праві спільної сумісної власності, а доводи апеляційної скарги висновків суду першої інстанції не спростовують. Навіть, якщо б і були позичені кошти для купівлі житлового будинку, то їх слід було б віддавати до 2015 року, а сторони перебували у шлюбі до 2017 року. Тобто, повертали б спільні кошти. Посилання в апеляційній скарзі на те, що суд першої інстанції при ухваленні рішення не врахував правові позиції Верховного Суду не відповідають дійсності, оскільки суд першої інстанції не виходив лише з факту придбання спірного майна в період шлюбу. Досліджені й інші обставини, із якими закон пов`язує набуття колишнім подружжям права спільної сумісної власності. Докази оцінені судом правильно, а доводи апеляційної скарги зводяться до їх переоцінки. У постановах касаційної інстанції, на які посилається скаржник у апеляційній скарзі, обставини справи не є тотожними. Апеляційний суд не входить в обговорення питання обраного судом першої інстанції варіанта поділу майна в натурі, доплати до рівності часток та необхідності проведення робіт, що пов`язані із поділом, приймаючи до уваги, що апеляційна скарга не містять доводів із цього приводу, оскільки ОСОБА_2 в апеляційній скарзі не розглядає та не пропонує будь-якого варіанта поділу спірного майна в натурі. Ураховуючи, що судом першої інстанції ухвалено рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права, відповідно до положень ст.375 ЦПК України колегія суддів залишає рішення, яким розглянутий спір по суті, без змін. Завдання цивільного судочинства виконані. Керуючись ст.ст.259,268,367-368,374-375,381-384 ЦПК України, суд п о с т а н о в и в: Апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення, а рішення Баранівського районного суду Житомирської області від 02 липня 2020 року без змін. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена у касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Головуюча Судді: Повний текст постанови складений 21 січня 2021 року.