Постанова 4822 № 716/830/19

ЧЕРНІВЕЦЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 21 січня 2021 року м. Чернівці справа № 716/830/19 Чернівецький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого Половінкіна Н. Ю. суддів: Кулянди М.І., Одинака О.О. секретаря Вовкун Н.Ю. учасники справи позивач ОСОБА_1 відповідач Товариство з обмеженою відповідальністю «Мрія Фармінг Буковина» за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Заставнівського районного суду Чернівецької області від 26 жовтня 2020 року, головуючий у першій інстанції Стрілець Я.С. встановила: ОСОБА_1 у березні 2019 року звернулася до суду з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «Мрія Фармінг Буковина» про визнання договору оренди земельної ділянки недійсним. Посилалась на те, що ОСОБА_1 (орендодавцем) та Товариством з обмеженою відповідальністю «Агрофірма імені Суворова» в особі директора Туруна Г.П. (орендарем) було укладено договір оренди земельної ділянки (кадастровий номер 7321589500:01:002:0033). Після закінчення строку дії договору орендар продовжує користуватись земельною ділянкою. У серпні 2018 на зборах землевласників ОСОБА_1 дізналася про існування договору оренди земельної ділянки між Товариством з обмеженою відповідальністю «Агрофірма імені Суворова» та ОСОБА_1 від 5 вересня 2015 року. Справа №716/830/19 Головуючий у 1 інстанції Стрілець Я.С. Провадження №22-ц/822/55/21 Доповідач Половінкіна Н.Ю. Посилався на те, що договору оренди земельної ділянки між Товариством з обмеженою відповідальністю «Агрофірма імені Суворова» та ОСОБА_1 від 5 вересня 2015 року неукладав. Просивла визнати договір між Товариством з обмеженою відповідальністю «Агрофірма імені Суворова» в особі директора Туруна Г.П. та ОСОБА_1 оренди земельної ділянки від 5 вересня 2015 року недійсним. Рішенням Заставнівського районного суду Чернівецької області від 26 жовтня 2020 року у позові відмовлено. ОСОБА_1 в апеляційній скарзі просить рішення Заставнівського районного суду Чернівецької області від 26 жовтня 2020 року скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким позов ОСОБА_1 про визнання договору оренди земельної ділянки недійсним задовольнити, посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права. Зазначає про неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи, що не підписував оспорюваний договір оренди землі, що свідчить про відсутність волі орендодавця на його укладення. З огляду на висновок суду першої інстанції про неефективний спосіб захисту, суд міг вийти за межі позовних вимог та ухвалити справедливе рішення, захистити порушене право ОСОБА_1 .. Відзив на апеляційну скаргу ОСОБА_1 не надходив. Відмовляючи в задоволення позовних вимог ОСОБА_1 , суд першої інстанції керувався положеннями ст. 202, ст.203, ст.205, ст.207, ст.215, ст.627, ст.638 ЦК України, ст.14, ст.15 Закону України «Про оренду землі» та дійшов висновку про відсутність підстав для захисту права власності ОСОБА_1 на земельну ділянку у спосіб визнання договору оренди земельної ділянки недійсним. На обґрунтування таких висновків суд першої інстанції зазначив, що ОСОБА_1 неправильно обрано спосіб захисту порушеного права, оскільки остання за умови доведення відсутності факту укладання спірного договору оренди землі не позбавлена права звернутися до суду з позовом про усунення перешкод у користуванні належним їй майном та скасування державної реєстрації. Відповідно до частин 1, 2, 5 ст.263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Судове рішення наведеним нормам відповідає. Судом встановлено, що ОСОБА_1 є власницею земельної ділянки загальною площею 2,19 га, цільовим призначенням для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, з кадастровим номером 7321589500:01:002:0033, що розташована на території Шубранецької сільської ради Заставнівського району Чернівецької області, право власності на яку посвідчується Державним актом на право власності на земельну ділянку серії ЯЕ № 174745 (а.с.17). ОСОБА_1 (орендодавцем) та Товариством з обмеженою відповідальністю «Агрофірма ім. Суворова» в особі директора Товариством з обмеженою відповідальністю «Агрофірма імені Суворова» (орендарем) укладено договір оренди земельної ділянки від 2 січня 2009 року. За змістом договору між Товариством з обмеженою відповідальністю «Агрофірма імені Суворова» в особі директора Туруна Г.П. та ОСОБА_1 оренди земельної ділянки від 5 вересня 2015 року, оригінал якого було досліджено судом першої інстанції, земельна ділянка площею 2,19 га, що належить ОСОБА_1 , передана в оренду Товариству з обмеженою відповідальністю «Агрофірма імені Суворова» строком на 7 років. За умовами договору орендодавець надає, а орендар приймає в строкове платне користування земельну ділянку для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, яка знаходиться на території Шубранецької сільської ради Заставнівського району Чернівецької області. Відповідно п.20 договору земельна ділянка вважається переданою орендодавцем орендареві з моменту державної реєстрації права оренди. Згідно п. 43 правочину спірний договір є укладеним та набирає чинності з моменту його підписання сторонами. Предметом позову ОСОБА_1 , тобто матеріально-правовою вимогою, стосовно якої остання просила ухвалити судове рішення, є визнання договору оренди земельної ділянки за кадастровим номером 7321589500:01:002:0033, укладеного 05 вересня 2015 року ОСОБА_1 та Товариством з обмеженою відповідальністю «Агрофірма імені Суворова» в особі директора Туруна Г.П., недійсним. Підставою позову, тобто обставинами, якими обґрунтовувалися позовні вимоги, ОСОБА_1 зазначалося закінчення строку дії договору оренди землі між ОСОБА_1 та Товариством з обмеженою відповідальністю «Агрофірма імені Суворова» від 2 січня 2009 року, продовження Товариством з обмеженою відповідальністю «Мрія Фармінг Буковина», яке є правонаступником Товариства з обмеженою відповідальністю «Агрофірма ім. Суворова», використання земельної ділянки, не вчинення підпису у договорі між Товариством з обмеженою відповідальністю «Агрофірма імені Суворова» в особі директора Туруна Г.П. та ОСОБА_1 оренди земельної ділянки від 5 вересня 2015 року. За змістом статті 11 ЦК України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків є, зокрема, договори та інші правочини, інші юридичні факти. Згідно із частиною першою статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Дво- чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін (частина четверта цієї ж статті). Відповідно до законодавчого визначення правочином є перш за все вольова дія суб`єктів цивільного права, що характеризує внутрішнє суб`єктивне бажання особи досягти певних цивільно-правових результатів - набути, змінити або припинити цивільні права та обов`язки. Здійснення правочину законодавством може пов`язуватися з проведенням певних підготовчих дій учасниками правочину (виготовленням документації, оцінкою майна, інвентаризацією), однак сутністю правочину є його спрямованість, наявність вольової дії, що полягає в згоді сторін взяти на себе певні обов`язки (на відміну, наприклад, від юридичних вчинків, правові наслідки яких наступають у силу закону незалежно від волі його суб`єктів). У двосторонньому правочині волевиявлення повинно бути взаємним, двостороннім і спрямованим на досягнення певної мети; породжуючи правовий наслідок, правочин - це завжди дії незалежних та рівноправних суб`єктів цивільного права. Частиною третьою статті 203 ЦК України передбачено, що волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Порушення вимог законодавства щодо волевиявлення учасника правочину є підставою для визнання його недійсним у силу припису частини першої статті 215 ЦК України, а також із застосуванням спеціальних правил про правочини, вчинені з дефектом волевиявлення - під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості, тяжкої обставини. Як у частині першій статті 215 ЦК України, так і у статтях 229-233 ЦК України, йдеться про недійсність вчинених правочинів, тобто у випадках, коли існує зовнішній прояв волевиявлення учасника правочину, вчинений ним у належній формі (зокрема, шляхом вчинення підпису на паперовому носії), що, однак, не відповідає фактичній внутрішній волі цього учасника правочину. У тому ж випадку, коли сторона не виявляла свою волю до вчинення правочину, до набуття обумовлених ним цивільних прав та обов`язків правочин є таким, що не вчинений, права та обов`язки за таким правочином особою не набуті, а правовідносини за ним - не виникли. За частиною першою статті 205 ЦК України правочин може вчинятися усно або в письмовій (електронній) формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом. Стаття 207 ЦК Українивстановлює загальні вимоги до письмової форми правочину. Так, на підставі частини першої цієї статті правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах (у тому числі електронних), у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Частиною ж другою цієї статті визначено, що правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами). Отже, підпис є невід`ємним елементом, реквізитом письмової форми договору, а наявність підписів має підтверджувати наміри та волевиявлення учасників правочину, а також забезпечувати їх ідентифікацію. Згідно із частиною першою статті 627 ЦК України і відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди (частина перша статті 638 ЦК України). За частиною першою статті 14 Закону України «Про оренду землі» договір оренди землі укладається у письмовій формі і за бажанням однієї із сторін може бути посвідчений нотаріально. Відповідно до частини першої статті 15 Закону України «Про оренду землі» істотними умовами договору оренди землі є: об`єкт оренди (кадастровий номер, місце розташування та розмір земельної ділянки); строк дії договору оренди; орендна плата із зазначенням її розміру, індексації, способу та умов розрахунків, строків, порядку її внесення і перегляду та відповідальності за її несплату. За згодою сторін у договорі оренди землі можуть зазначатися інші умови. У разі ж якщо сторони такої згоди не досягли, такий договір є неукладеним, тобто таким, що не відбувся, а наведені в ньому умови не є такими, що регулюють спірні відносини. Правочин, який не вчинено (договір, який не укладено), не може бути визнаний недійсним. Наслідки недійсності правочину також не застосовуються до правочину, який не вчинено. За змістом статей 15, 16 ЦК України кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Відповідно до частини другої статті 16 цього Кодексу способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: визнання права, визнання правочину недійсним, припинення дії, яка порушує право, відновлення становища, яке існувало до порушення, примусове виконання обов`язку в натурі, зміна правовідношення, припинення правовідношення, відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди, відшкодування моральної (немайнової) шкоди, визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Такий спосіб захисту, як визнання правочину неукладеним, не є способом захисту прав та інтересів, установленим законом. Разом із цим, суд може застосувати не встановлений законом спосіб захисту лише за наявності двох умов одночасно: по-перше, якщо дійде висновку, що жодний установлений законом спосіб захисту не є ефективним саме у спірних правовідносинах, а по-друге, якщо дійде висновку, що задоволення викладеної в позові вимоги позивача призведе до ефективного захисту його прав чи інтересів. Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Такий правовий висновок Верховний Суд виклав у постанові від 16 грудня 2020 року у справі № 528/409/18. При зверненні із позовом ОСОБА_1 просила визнати недійсним договір оренди землі, посилаючись на те, що договір оренди вона не підписувала. Оскільки позивачем оспорюється факт укладання правочину, такий факт може бути спростований не шляхом подання окремого позову про недійсність правочину, а при вирішенні спору про захист права, яке позивач вважав порушеним шляхом викладення відповідного висновку про неукладеність спірних договорів у мотивувальній частині судового рішення. Зайняття земельної ділянки фактичним користувачем (тимчасовим володільцем) треба розглядати як таке, що не пов`язане із позбавленням власника його права володіння на цю ділянку. У цьому випадку ефективним способом захисту права, яке позивач як власник земельної ділянки, вважає порушеним, є усунення перешкод у користуванні належним йому майном, зокрема шляхом заявлення вимог про повернення такої ділянки. Отже, негаторний позов можна заявити впродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця відповідних земельних ділянок. Аналогічний висновок міститься в постановах Великої Палати Верховного Суду від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13-ц (пункт 71), від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц (пункт 96), від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц (пункт 81), від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц (пункт 97). Отже, власник земельної ділянки вправі захищати своє порушене право на користування земельною ділянкою, спростовуючи факт укладення ним договору оренди земельної ділянки у мотивах негаторного позову та виходячи з дійсності змісту правовідносин, які склалися у зв`язку з фактичним використанням земельної ділянки. Тому ефективним способом захисту права позивача є звернення до суду з позовом про повернення земельної ділянки, яка є предметом договору оренди, а не визнання такого правочину недійсним, як обґрунтовано позов. З огляду на наведене суд першої інстанції дійшов обгрунтованого висновку, що позовна вимога про визнання недійсним договору оренди земельної ділянки кадастровим номером 7321589500:01:002:0033, укладеного 05 вересня 2015 року між ОСОБА_1 та Товариством з обмеженою відповідальністю «Агрофірма імені Суворова», є неефективним способом захисту порушеного права, а тому така позовна вимога задоволенню не підлягає. Відмова у задоволенні позову через обрання неефективного (неналежного) способу захисту не позбавляє позивача права заявити негаторний позов про усунення перешкод у користуванню земельною ділянкою. Верховний Суд у постанові від 07 жовтня 2020 року у справі № 387/709/18 взявши до уваги вищевказану правову позицію Великої Палати Верховного Суду у справі № 145/2047/16-ц, виклав правовий висновок про те, що власник земельної ділянки вправі захищати своє порушене право на користування земельною ділянкою, спростовуючи факт укладення ним договору оренди земельної ділянки у мотивах негаторного позову та виходячи з дійсного змісту правовідносин, які склалися у зв`язку із фактичним використанням земельної ділянки. Помилковим є аргумент апеляційної скарги про те, що суд мав сам обрати ефективний спосіб захисту прав позивача. Відповідно до частини першої статті 175 ЦПК України позивач викладає свої вимоги щодо предмета позову та їх обґрунтування. Предмет позову - це конкретна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, заявлена через суд. Підстава позову - це ті юридичні факти, з яких позивач виводить свої позовні вимоги до відповідача. Виходячи з наведеного, саме позивач визначає предмет і підстави заявленого ним позову. Відповідно до частини другої статті 5 ЦПК України у випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону, вважаючи, що суд вправі сам застосувати норми права, які регулюють ті, чи інші правовідносини, оскільки згідно з принципом jura novit curia («суд знає закони») під час розгляду справи суд має самостійно перевірити доводи сторін, а, з`ясувавши при розгляді справи, що сторона або інший учасник судового процесу на обґрунтування своїх вимог або заперечень послався не на ті норми права, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює правильну правову кваліфікацію останніх та застосовує для прийняття рішення ті норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини. Проте, вказаний обов`язок суду щодо застосування саме тих норм права, які регулюють ті чи інші правовідносини, не дає право суду самостійно, на свій розсуд змінювати предмет та підстави заявленого позову. Такий висновок Верховний Суд виклав в постанові від 27 травня 2020 року у справі 266/4776/17. Отже, аргументи, наведені в обґрунтування апеляційної скарги, не можуть бути підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції, оскільки вони ґрунтуються на неправильному тлумаченні позивачем норм матеріального та процесуального права, були предметом дослідження у суді першої інстанції з наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах закону. Враховуючи наведене вище, рішення суду першої інстанції ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права. Керуючись п.1 ч.1 ст.374, ч.1 ст.375 ЦПК України, колегія суддів постановила: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Заставнівського районного суду Чернівецької області від 26 жовтня 2020 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, але може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення. Дата складання повного судового рішення 21 січня 2021 року. Головуючий Н.Ю. Половінкіна Судді М.І. Кулянда О.О. Одинак