Постанова 4851 № 520/5093/19

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 13 січня 2021 р.Справа № 520/5093/19 Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії: Головуючого судді: Подобайло З.Г., Суддів: Григорова А.М. , Бартош Н.С. , за участю секретаря судового засідання Щеглової Г.О. розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою Головного управління Пенсійного фонду України в Харківській області на ухвалу Харківського окружного адміністративного суду від 10.03.2020 року, головуючий суддя І інстанції: Тітов О.М., м. Харків, повний текст складено 10.03.20 року по справі № 520/5093/19 за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Харківській області про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити певні дії, ВСТАНОВИВ: ОСОБА_1 звернувся до Харківського окружного адміністративного суду із заявою, в якій просив суд встановити спосіб виконання рішення Харківського окружного адміністративного суду від 11.06.2019 року по справі №520/5093/19 шляхом: зобов`язання Головного управління Пенсійного фонду України в Харківській області здійснити виплату пенсії ОСОБА_1 без обмеження розміру пенсії максимальним розміром з 01.01.2018 року, з 01.07.2018 року, з 01.12.2018 року та з 01.01.2019 року, здійснити виплату ОСОБА_1 суму недоплаченої частини основного розміру пенсії з 01.01.2018 року, з 01.07.2018 року, з 01.12.2018 року та з 01.01.2019 року, однією сумою, з нарахуванням і виплатою компенсації втрати частини доходу розрахував її розмір за методикою відповідно ст.3 Закону України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строку їх виплати», без використання при такій виплаті постанов Кабінету Міністрів України чи інших нормативно-правових актів (постанова №649 від 22.08.2018 року), які надають боржнику можливість для відстрочення чи розстрочення виплат. Ухвалою Харківського окружного адміністративного суду від 10.03.2020 року заяву ОСОБА_1 задоволено. Встановлено спосіб виконання рішення Харківського окружного адміністративного суду від 11.06.2019 року по справі №520/5093/19 шляхом: зобов`язання Головного управління Пенсійного фонду України в Харківській області здійснити виплату пенсії ОСОБА_1 без обмеження розміру пенсії максимальним розміром з 01.01.2018 року, з 01.07.2018 року, з 01.12.2018 року та з 01.01.2019 року, здійснити виплату ОСОБА_1 суму недоплаченої частини основного розміру пенсії з 01.01.2018 року, з 01.07.2018 року, з 01.12.2018 року та з 01.01.2019 року, однією сумою, з нарахуванням і виплатою компенсації втрати частини доходу, розрахував її розмір за методикою відповідно ст.3 Закону України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строку їх виплати», без використання при такій виплаті постанов Кабінету Міністрів України чи інших нормативно-правових актів (постанова №649 від 22.08.2018 року), які надають боржнику можливість для відстрочення чи розстрочення виплат. Не погодившись з ухвалою суду першої інстанції, Головне управління Пенсійного фонду України в Харківській області подало апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, просить скасувати оскаржувану ухвалу та прийняти нову постанову, якою відмовити ОСОБА_1 в задоволенні заяви про встановлення способу виконання судового рішення. В обґрунтування вимог апеляційної скарги зазначає, що відповідачем проведено перерахунок пенсії без обмеження розміру пенсії максимальним розміром з 01.01.2018 року, з 01.07.2018 року, з 01.12.2018 року та з 01.01.2019 року з нарахуванням компенсації втрати частини доходу, розрахував її розмір за методикою відповідно до ст.3 Закону України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строку їх виплати». Вказує, що за період з січня 2018 року по 03 вересня 2019 року проведено розрахунок на доплату в сумі 20746,90 грн., яку буде проведено в порядку, визначеному постановою Кабінету Міністрів України від 22.08.2018 року №649 «Про погашення заборгованості з пенсійних виплат за рішенням суду». Стверджує, що виконання рішення суду фактично можливе за наявності відповідного фінансування з Державного бюджету України, тому відсутні підстави для зміни способу і порядку виконання рішення суду. Посилається на правові висновки Верховного Суду, викладені в постанові від 12.04.2018 року у справі №759/1928/13-а, Верховного Суду України, викладені в постановах від 11.11.2014 року у справі №21-394а14, від 11.11.2014 року у справі № 21-475а14, та Другого апеляційного адміністративного суду, викладені в постанові від 02.10.2019 року у справі №520/8680/18. Представник позивача подав додаткові письмові пояснення, в яких зазначає доводи щодо безпідставності вимог апеляційної скарги відповідача. Зокрема вказує, що невиплата пенсії позивачу в належному розмірі на виконання рішення суду є втручанням у право позивача на мирне володіння майном. Додатково зазначає, що спосіб відновлення порушеного права має бути ефективним та таким, який виключає подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб`єкта владних повноважень, а у випадку невиконання, або неналежного виконання рішення не виникла б необхідність повторного звернення до суду, а здійснювалося примусове виконання рішення. З урахуванням обставин справи, вважає, що наявні всі підстави для встановлення способу виконання судового рішення. Посилається на правові висновки Верховного Суду, викладені в постановах від 23.10.2019 року у справі №0840/3112/18, від 15.02.2018 року у справі №820/6514/17, від 12.02.2019 року у справі №820/1410/18, та Другого апеляційного адміністративного суду, викладені в постанові від 13.05.2020 року у справі №520/8241/19. Сторони в судове засідання апеляційної інстанції не прибули, про дату, час та місце апеляційного розгляду справи повідомлені належним чином. Апеляційна скарга розглядається у судовому засіданні згідно приписів ст.229 КАС України. Колегія суддів зазначає, що з огляду на ч.1 ст.308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши ухвалу суду та доводи апеляційної скарги, дослідивши письмові докази, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав. Судом першої інстанції встановлено та підтверджено в суді апеляційної інстанції, що позивач звернувся до Харківського окружного адміністративного суду з позовом до Головного управління Пенсійного фонду України в Харківській області, в якому просив суд: визнати бездіяльність Головного управління Пенсійного фонду України в Харківській області, яка полягає у не виплаті пенсії ОСОБА_1 без обмеження максимальним розміром з 01.01.2018 року, з 01.07.2018 року, з 01.12.2018 року та з 01.01.2019 року, протиправною; зобов`язати Головне управління Пенсійного Фонду України в Харківській області перерахувати та виплатити ОСОБА_1 пенсію без обмеження розміру пенсії максимальним розміром з 01.01.2018 року, з 01.07.2018 року, з 01.12.2018 року та з 01.01.2019 року, здійснити виплату ОСОБА_1 суму недоплаченої частини основного розміру пенсії з 01.01.2018 року, з 01.07.2018 року, з 01.12.2018 року та з 01.01.2019 року, однією сумою, з нарахуванням і виплатою компенсації втрати частини доходу розрахував її розмір за методикою відповідно ст.3 Закону України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строку їх виплати», подати протягом п`ятнадцяти днів, з дня набрання постановою законної сили, звіт про виконання судового рішення, що передбачено ч.1 ст.382 КАС України. Рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 11.06.2019 року по справі №520/5093/19 адміністративний позов ОСОБА_1 задоволено частково. Визнано бездіяльність Головного управління Пенсійного фонду України в Харківській області, яка полягає у не виплаті пенсії ОСОБА_1 без обмеження максимальним розміром з 01.01.2018 року, з 01.07.2018 року, з 01.12.2018 року та з 01.01.2019 року, протиправною. Зобов`язано Головне управління Пенсійного Фонду України в Харківській області перерахувати та виплатити ОСОБА_1 пенсію без обмеження розміру пенсії максимальним розміром з 01.01.2018 року, з 01.07.2018 року, з 01.12.2018 року та з 01.01.2019 року, здійснити виплату ОСОБА_1 суму недоплаченої частини основного розміру пенсії з 01.01.2018 року, з 01.07.2018 року, з 01.12.2018 року та з 01.01.2019 року з нарахуванням і виплатою компенсації втрати частини доходу, розрахував її розмір за методикою відповідно ст.3 Закону України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строку їх виплати». В іншій частині позовних вимог відмовлено. Рішення Харківського окружного адміністративного суду від 11.06.2019 року по справі №520/5093/19 набрало законної сили та позивачу видано виконавчі листи. Вказане рішення боржником виконано не в повному обсязі, а саме: Головним управлінням Пенсійного фонду України в Харківській області добровільно проведено перерахунок пенсії ОСОБА_1 . У своїх запереченнях відповідач вказує, що доплату за період з 01.01.2018 року по 03.09.2019 року в сумі 20746,90 грн., на виконання рішення суду, буде виплачено в порядку, передбаченому постановою Кабінету Міністрів України від 22.08.2018 року №649 «Питання погашення заборгованості пенсійних виплат за рішенням суду». Постановляючи оскаржувану ухвалу, суд першої інстанції дійшов висновку про наявність підстав для встановлення способу виконання судового рішення відповідно до статті 378 КАС України з метою обрання найбільш ефективного способу захисту порушеного права позивача. Колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції з наступних підстав. Приписами ст.129-1 Конституції України встановлено, що держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку. Контроль за виконанням судового рішення здійснює суд. Відповідно до ч.2 ст.14 КАС України судові рішення, що набрали законної сили, є обов`язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об`єднаннями на всій території України. Положеннями ст.370 КАС України встановлено, що судове рішення, яке набрало законної сили, є обов`язковим для учасників справи, для їхніх правонаступників, а також для всіх органів, підприємств, установ та організацій, посадових чи службових осіб, інших фізичних осіб і підлягає виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, або за принципом взаємності, - за її межами. Невиконання судового рішення тягне за собою відповідальність, встановлену законом. Колегія суддів зазначає, що Конституційний Суд України, розглядаючи справу № 1-7/2013 у Рішенні від 26.06.2013 року, звернув увагу, що вже неодноразово зазначав про те, що виконання судового рішення є невід`ємною складовою права кожного на судовий захист і охоплює, зокрема, законодавчо визначений комплекс дій, спрямованих на захист і відновлення порушених прав, свобод, законних інтересів фізичних та юридичних осіб, суспільства, держави (пункт 2 мотивувальної частини Рішення від 13.12.2012 року № 18-рп/2012); невиконання судового рішення загрожує сутності права на справедливий розгляд судом (пункт 3 мотивувальної частини Рішення від 25.04.2012 року № 11-рп/2012). Згідно зі ст.17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини", суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини та основоположних свобод та практику Суду як джерело права. Європейський суд з прав людини в пункті 40 рішення у справі "Горнсбі проти Греції" зазначив, що право на суд було б ілюзорним, якби національна правова система Договірної держави допускала невиконання остаточного та обов`язкового судового рішення на шкоду одній зі сторін. Якщо адміністративний (виконавчий) орган відмовляється виконувати, не виконує чи затягує виконання судового рішення, то передбачені статтею 6 гарантії, які забезпечуються стороні на етапі судового розгляду справи, фактично втрачають свій сенс (рішення у справі "Піалопулос та інші проти Греції", пункт 68). Конституційний Суд України бере до уваги практику Європейського суду з прав людини, який, зокрема, в рішенні у справі "Шмалько проти України" від 20.07.2004 року вказав, що право на виконання судового рішення є складовою права на судовий захист, передбаченого статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, для цілей якої виконання рішення, ухваленого будь-яким судом, має розцінюватися як складова частина судового розгляду (п. 43). Право на судовий захист є конституційною гарантією прав і свобод людини і громадянина, а обов`язкове виконання судових рішень - складовою права на справедливий судовий захист. Отже, обов`язок виконати судове рішення виникає з моменту набрання ним законної сили. Таким чином, у відповідності до зазначених правових норм, зокрема, Конституції України, норми якої є нормами прямої дії, рішення суду по цій справі є обов`язковим до виконання на всій території України. Згідно зі ст.2 Закону України "Про гарантії держави щодо виконання судових рішень", держава гарантує виконання рішення суду про стягнення коштів та зобов`язання вчинити певні дії щодо майна, боржником за яким є, зокрема, державний орган; державні підприємство, установа, організація. Відповідно до ч.1 ст.7 вказаного Закону, виконання рішень суду про зобов`язання вчинити певні дії щодо майна, боржником за якими є державний орган, державне підприємство, юридична особа, здійснюється в порядку, встановленому Законом України "Про виконавче провадження", з урахуванням особливостей, встановлених цим Законом. Зазначені приписи чинного законодавства свідчать, що судовий акт, який набрав законної сили, підлягає обов`язковому та безумовному виконанню особою, на яку покладено такий обов`язок. Це означає, що особа, якій належить виконати судовий акт, повинна здійснити достатні дії для організації процесу його виконання, незалежно від будь-яких умов, оскільки інше суперечило б запровадженому статтею 8 Конституції України принципу верховенства права. Однак, у разі невиконання рішення суду в добровільному порядку існує механізм примусового виконання рішення. Так, положеннями Закону України Про виконавче провадження визначено умови і порядок виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), що відповідно до закону підлягають примусовому виконанню у разі невиконання їх у добровільному порядку. При цьому, колегія суддів звертає увагу, що відповідно до ч.1 ст.378 КАС України за заявою сторони суд, який розглядав справу як суд першої інстанції, може відстрочити або розстрочити виконання рішення, а за заявою стягувача чи виконавця (у випадках, встановлених законом), - встановити чи змінити спосіб або порядок його виконання. Питання про відстрочення або розстрочення виконання, зміну чи встановлення способу і порядку виконання судового рішення може бути розглянуто також за ініціативою суду. Згідно з ч.3 ст.33 Закону України "Про виконавче провадження" за наявності обставин, що ускладнюють виконання судового рішення або роблять його неможливим, сторони, а також виконавець за заявою сторін або державний виконавець з власної ініціативи у випадку, передбаченому Законом України "Про гарантії держави щодо виконання судових рішень", мають право звернутися до суду, який розглядав справу як суд першої інстанції, із заявою про встановлення або зміну способу і порядку виконання рішення. Таким чином, із системного аналізу вказаних законодавчих норм слідує, що у випадку наявності обставин, які ускладнюють або унеможливлюють виконання судового рішення, сторона або державний виконавець можуть звернутися до суду із заявою про зміну способу і порядку виконання рішення. Разом з тим, колегія суддів звертає увагу, що метою адміністративного судочинства є ефективний захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень (ст.2 КАС України). Вказана мета узгоджується із положеннями статті 13 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, відповідно до якої, кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження. Європейський суд з прав людини у своїх численних рішеннях сформував сталу практику оцінки ефективності засобу юридичного захисту. Засіб юридичного захисту, якого вимагає стаття 13, має бути ефективним як з практичної, так і з правової точки зору, тобто таким, що або запобігає стверджуваному порушенню чи його повторенню в подальшому, або забезпечує адекватне відшкодування за те чи інше порушення, яке вже відбулося. Навіть якщо якийсь окремий засіб юридичного захисту сам по собі не задовольняє вимоги статті 13, задоволення її вимог може забезпечуватися за допомогою сукупності засобів юридичного захисту, передбачених національним законодавством (рішення від 15.10.2009 у справі Юрій Миколайович Іванов проти України", п. 64). Також, засіб юридичного захисту має бути ефективним в теорії права та на практиці, зокрема, в тому сенсі, що можливість його використання не може бути невиправдано ускладнена діями або бездіяльністю органів влади держави-відповідача (рішення від 18.12.1996 у справі Аксой проти Туреччини (Aksoy v. Turkey), п. 95). Отже, ефективність засобу захисту оцінюється не абстрактно, а з урахуванням обставин конкретної справи та ситуації, в якій опинився позивач після порушення. Відповідно до ч.1 ст.124 Конституції України правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. При цьому за своєю суттю правосуддя визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах (абзац 10 п. 9 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 30.01.2003 року №3-рп/2003). Питання ефективності правового захисту аналізувалося у рішеннях національних судів. Зокрема, у рішенні від 16.09.2015 року у справі №21-1465а15 Верховний Суд України дійшов висновку, що рішення суду, у випадку задоволення позову, має бути таким, яке б гарантувало дотримання і захист прав, свобод, інтересів позивача від порушень з боку відповідача, забезпечувало його виконання та унеможливлювало необхідність наступних звернень до суду. Спосіб відновлення порушеного права має бути ефективним та таким, який виключає подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб`єкта владних повноважень, а у випадку невиконання, або неналежного виконання рішення не виникала б необхідність повторного звернення до суду, а здійснювалося примусове виконання рішення. Верховний Суд у своїй практиці неодноразово покликався на те, що ефективний засіб правового захисту у розумінні ст.13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, повинен забезпечити поновлення порушеного права і одержання особою бажаного результату. Винесення рішень, які не призводять безпосередньо до змін в обсязі прав та забезпечення їх примусової реалізації - не відповідає зазначеній нормі Конвенції. Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 23.10.2019 року по справі №0840/3112/18. З огляду на необхідність обрання найбільш ефективного способу захисту порушеного права, колегія суддів відзначає наступне. Положеннями ст. 1 Закону України "Про виконавче провадження" передбачено, що виконавче провадження є завершальною стадією судового провадження та примусового виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб). Отже, у разі невиконання рішення суду в добровільному порядку, саме на стадії виконавчого провадження мають бути остаточно відновлені порушені права позивача (стягувача). Враховуючи, що в межах справи розглядається питання стосовно порушення прав позивача щодо перерахунку та виплати пенсії, слід враховувати, що згідно з п.6 ч.1 ст.92 Конституції України виключно законами України визначаються, зокрема, форми і види пенсійного забезпечення, захисту, форми і види пенсійного забезпечення. Як встановлено судом першої інстанції та підтверджено у суді апеляційної інстанції рішення Харківського окружного адміністративного суду від 11.06.2019 року по справі №520/5093/19 боржником виконано не в повному обсязі. Так, Головним управління Пенсійного фонду України в Харківській області на виконання рішення суду здійснено перерахунок пенсії позивача, однак виплату перерахованої пенсії в повному обсязі вирішено провести у порядку, який визначений постановою Кабінету Міністрів України від 22.08.2018 року №649 Про погашення заборгованості з пенсійних виплат за рішенням суду. З апеляційної скарги та заперечень відповідача встановлено, що виконання рішення суду неможливе через відсутність коштів, виплата яких буде здійснена за наявності відповідного фінансування з Державного бюджету. Відповідач зазначив, що виконання рішення фактично можливе, хоча й за певних умов. Колегія суддів зазначає, що обмежене або несвоєчасне фінансування органу державної влади суб`єкта владних повноважень не може бути визнане судом обставиною, яка істотно ускладнює виконання рішення або робить його неможливим. Відсутність коштів у Держави та її органів не є підставою для невиконання нею взятих на себе обов`язків. Право на виплати у сфері соціального забезпечення було включено до змісту статті 1 Першого протоколу до Конвенції вперше в рішенні від 16 грудня 1974 року у справі «Міллер проти Австрії», де Суд установив принцип, згідно з яким обов`язок сплачувати внески у фонди соціального забезпечення може створити право власності на частку активів, які формуються відповідним чином. Позиція Суду була підтверджена і в рішенні від 16 вересня 1996 року «Гайгузус проти Австрії», у якому якщо особа робила внески у певні фонди, у тому числі пенсійні, то такі внески є часткою спільних коштів фонду, яка може бути визначена у будь-який момент, що, у свою чергу, може свідчити про виникнення у відповідної особи права власності. За змістом правової позиції ЄСПЛ у справі «Кечко проти України» (рішення від 8 листопада 2005 року) органи державної влади не можуть посилатися на відсутність коштів як на причину невиконання своїх зобов`язань. Верховний Суд України у своїх рішеннях неодноразово вказував на те, що відсутність чи скорочення бюджетних асигнувань не може бути підставою для зменшення будь-яких виплат (постанови Верховного Суду України від 22 червня 2010 року у справі № 21-399во10, від 7 грудня 2012 року у справі № 21-977во10, від 3 грудня 2010 року у справі № 21- 44а10). Тобто, невиконання рішення суду від 11.06.2019 року по справі №520/5093/19 з причин відсутності на рахунках відповідача коштів є неповажною причиною непроведення належних позивачеві виплат. Стосовно посилання в апеляційній скарзі на правові висновки Верховного Суду, викладені в постанові від 12.04.2018 року у справі №759/1928/13-а, Верховного Суду України, викладені в постановах від 11.11.2014 року у справі №21-394а14, від 11.11.2014 року у справі №21-475а14, та Другого апеляційного адміністративного суду, викладені в постанові від 02.10.2019 року у справі №520/8680/18, колегія суддів зазначає, що вказані рішення не підлягають застосуванню по даній справі, оскільки правовідносини у цій справі не є аналогічними тим, що були предметом дослідження вищезазначеними судами. Крім того, суд враховує положення Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення. При цьому, зазначений Висновок також акцентує увагу на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. Суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформовану в пункті 58 рішення у справі "Серявін та інші проти України" (№ 4909/04): згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain), серія A, 303-A, п. 29). Таким чином, доводи апеляційної скарги не знайшли свого підтвердження в ході розгляду справи судом апеляційної інстанції, спростовані зібраними по справі доказами та встановленими обставинами, з наведених підстав висновків суду не спростовують. Крім того, доводи апеляційної скарги є ідентичними тим, які були висловлені у запереченнях на заяву про встановлення способу виконання судового рішення та з урахуванням яких суд першої інстанції вже надав оцінку встановленим обставинам справи. Відповідно до ч.1 ст.2 КАС України завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб`єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ. Згідно із ч.1 ст.6 КАС України суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Відповідно до ст.242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. Згідно з приписами ч.1 ст.315 КАС України, за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін. У відповідності до ст.316 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. З огляду на вищевикладене, колегія суддів доходить висновку, що ухвала суду першої інстанції прийнята з дотриманням норм матеріального та процесуального права, з врахуванням усіх обставин, що мають значення для вирішення питання, тому підстави для її зміни чи скасування відсутні. Керуючись ст. ст. 242, 243, 250, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 328 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу залишити без задоволення. Ухвалу Харківського окружного адміністративного суду від 10.03.2020 року по справі № 520/5093/19 залишити без змін. . Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та не підлягає касаційному оскарженню. Головуючий суддя (підпис)З.Г. Подобайло Судді(підпис) (підпис) А.М. Григоров Н.С. Бартош Повний текст постанови складено 18.01.2021 року