Постанова 4824 № 756/15940/17

Справа № 756/15940/17 Головуючий 1 інстанція- Майбоженко А.М. Провадження № 22-ц/824/1902/2021 Доповідач апеляційна інстанція- Савченко С.І. П О С Т А Н О В А іменем України 14 січня 2021 року м.Київ Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого судді Савченка С.І., суддів Верланова С.М., Мережко М.В., за участю секретаря Малашевського О.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Київського апеляційного суду цивільну справу за апеляційною скаргою Київської міської ради на рішення Оболонського районного суду м.Києва від 25 травня 2020 року у справі за позовом Київської міської ради до ОСОБА_1 про зобов`язання звільнити самовільно зайняту земельну ділянку, привівши її у придатний для використання стан шляхом знесення будівель і споруд,- в с т а н о в и в: У листопаді 2017 року Київська міська рада звернулася до суду із вказаним позовом, який надалі уточнила і мотивувала тим, що на підставі рішення Київської міської ради № 317/1182 від 02 квітня 2015 року «Про забезпечення недопущення самочинного будівництва та самовільного зайняття земельних ділянок» Департаментом земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) було здійснено перевірку дотримання вимог земельного законодавства в ході якої встановлено, що на частині земельної ділянки (код 78:049:013) орієнтовною площею 0,08 га на АДРЕСА_1 без правових підстав розташована нежитлова будівля автомийки загальною площею 486,10 кв.м., яка відповідно до реєстру речових прав на нерухоме майно належить на праві власності відповідачці ОСОБА_1 , про що складено акт перевірки дотримання вимог земельного законодавства № 17-0071-05 від 17 січня 2017 року. Вказувала, що право власності чи користування відповідачки ОСОБА_1 на дану земельну ділянку не зареєстроване. Київська міська рада як єдиний розпорядник земель комунальної власності міста рішень про передачу зазначеної земельної ділянки у власність або користування відповідачці не приймала. Оскільки вказана земельна ділянка по АДРЕСА_1 у встановленому законом порядку не була відведена для будівництва мийки, то згідно ст.376 ЦК України така споруда є самочинним будівництвом і підлягає знесенню. У зв`язку з наведеним після уточнення вимог Київська міська рада просила зобов`язати відповідачку звільнити самовільно зайняту земельну ділянку орієнтовною площею 0,08 га на АДРЕСА_1 , код ділянки 78:049:013 та повернути її до міської ради, привівши у придатний для використання стан шляхом знесення будівель і споруд. Рішенням Оболонського районного суду м.Києва від 25 травня 2020 року в - 2 - задоволенні позову відмовлено. Не погодившись із рішенням, Київська міська рада подала апеляційну скаргу, в якій просить рішення суду скасувати і ухвалити нове рішення, яким її вимоги задоволити в повному обсязі, посилаючись на порушення судом норм процесуального та неправильне застосування норм матеріального права. Скарга мотивована неврахуванням судом того факту, що єдиною підставою набуття права власності чи права користування земельними ділянками комунальної власності у м.Києві для громадян та юридичних осіб є відповідне рішення Київської міської ради. Разом з тим, міська рада як єдиний розпорядник земель рішення про передачу ділянки у власність чи у користування не приймала, що у свою чергу свідчить про самовільне зайняття відповідачкою земельної ділянки. З огляду на невідведення у встановленому порядку ділянки для будівництва зведене на ній нерухоме майно у вигляді мийки підлягає знесенню згідно ст.376 ЦК України. Окрім того, суд не врахував, що починаючи із 2007 року відповідачка свідомо ухиляється від завершення реєстрації земельної ділянки як об`єкта цивільного права, оскільки після надання 06 грудня 2007 року згоди на розробку проекту землеустрою і його виготовлення відповідачкою припинені дії щодо оформлення ділянки, хоча департамент неодноразово повідомляв її про необхідність оформлення прав на ділянку. Відповідачка ОСОБА_1 подала відзив на апеляційну скаргу, де вказала, що суд першої інстанції прийняв законне і обгрунтоване рішення і правомірно відмовив у задоволенні позовних вимог, а доводи апеляційної скарги Київської міської ради є безпідставними і надуманими, не грунтуються на вимогах закону, не спростовують висновків суду. В суді апеляційної інстанції представник Київської міської ради Воєводіна А.О. подану апеляційну скаргу та викладені в ній доводи підтримала, просила задоволити та скасувати рішення Оболонського районного суду м.Києва як незаконне. Представник відповідачки ОСОБА_1 адвокат Разваляєв Д.С. в суді апеляційної інстанції проти задоволення апеляційної скарги заперечував, посилаючись на законність і обгрунтованість судового рішення та відсутність підстав для його скасування. Розглянувши матеріали справи, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає до задоволення з таких підстав. Відповідно до ст.375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення із додержанням норм матеріального і процесуального права. Вімовлючи у задоволенні позову, суд першої інстанції обгрунтовував свої висновки відсутністю підстав вважати, що в діях відповідачки наявне самовільне зайняття спірної земельної ділянки, оскільки виходячи із приписів ст.377 ЦК України та ст.120 ЗК України, відповідачка, набувши право власності на нежитлове приміщення на підставі договору купівлі-продажу, правомірно ініціювала одержання спірної земельної ділянки у користування. При цьому суд виходив з того, що саме по собі встановлення факту користування земельною ділянкою без належно оформлених документів не є достатньою підставою для кваліфікації такого використання ділянки як самовільного у разівстановлення того, що громадянин вживав необхідних заходів до оформлення свого права землекористування. Відповідно відсутність у нього оформлених на його ім`я правовстановлюючих документів на земельну ділянку не може розцінюватися як правопорушення, а відтак і бути підставою для застосування приписів ст.212 ЗК України. Такі висновки суду є правильними і такими, що відповідають обставинам справи і - 3 - вимогам закону. Згідно ст.81 ЗК України громадяни набувають права власності на земельні ділянки на підставі: а) придбання за договором купівлі-продажу, ренти, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами; б) безоплатної передачі із земель державної і комунальної власності; в) приватизації земельних ділянок, що були раніше надані їм у користування; г) прийняття спадщини; ґ) виділення в натурі (на місцевості) належної їм земельної частки (паю). Відповідно до положень ст.ст.93, 123 ЗК України громадяни набувають права користування земельними ділянками, в тому числі на правах оренди, на підставі рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування. Згідно ст.125 ЗК України право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав. Згідно положень ст.212 ЗК України самовільно зайняті земельні ділянки підлягають поверненню власникам землі або землекористувачам без відшкодування затрат, понесених за час незаконного користування ними. Приведення земельних ділянок у придатний для використання стан, включаючи знесення будинків, будівель і споруд, здійснюється за рахунок громадян або юридичних осіб, які самовільно зайняли земельні ділянки. Повернення самовільно зайнятих земельних ділянок провадиться за рішенням суду. Стаття 1 Закону України «Про державний контроль за використанням та охороною земель» визначає, що самовільним зайняттям земельної ділянки є будь-які дії, які свідчать про фактичне використання земельної ділянки за відсутності відповідного рішення органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування про її передачу у власність або надання у користування (оренду) або за відсутності вчиненого правочину щодо такої земельної ділянки, за винятком дій, які відповідно до закону є правомірними. Відповідно до ст.377 ЦКУкраїни (в редакції на момент набуття відповідачкою права власності на будівлю) до особи, яка придбала житловий будинок, будівлю або споруду, переходить право власності на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення, у розмірах, встановлених договором. Якщо договором про відчуження житлового будинку, будівлі або споруди розмір земельної ділянки не визначений, до набувача переходить право власності на ту частину земельної ділянки, яка зайнята житловим будинком, будівлею або спорудою, та на частину земельної ділянки, яка є необхідною для їх обслуговування. Якщо житловий будинок, будівля або споруда розміщені на земельній ділянці, наданій у користування, то у разі їх відчуження до набувача переходить право користування тією частиною земельної ділянки, на якій вони розміщені, та частиною ділянки, яка необхідна для їх обслуговування. Згідно ч.1 ст.120 ЗК України (в редакції на момент набуття відповідачкою права власності на будівлю) при переході права власності на будівлю і споруду право власності на земельну ділянку або її частину може переходити на підставі цивільно-правових угод, а право користування - на підставі договору оренди. Відповідно до роз'яснень, викладених у п.п. «ґ» п.18 постанови Пленуму Верховного Суду України № 7 від 16 квітня 2004 року «Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ» при переході права власності на будівлі та споруди за цивільно-правовими угодами, укладеними до 1 січня 2002 р., згідно з положеннями чинної до цієї дати ст.30 ЗК до набувача від відчужувача переходить належне йому право власності або право користування земельною ділянкою, на якій розташовані будівлі та споруди, якщо інше не передбачалось у договорі відчуження. Після 31 грудня 2001 р. в таких випадках право власності на земельну ділянку або її частини могло переходити - 4 - відповідно до ст.120 ЗК 2001 року на підставі цивільноправових угод, а право користування - на підставі договору оренди, укладених відповідно відчужувачем або набувачем. До особи, яка придбала житловий будинок, будівлю або споруду після 31 грудня 2003 року, згідно зі ст.377 ЦК, а з часу внесення змін до ст.120 ЗК Законом України від 27 квітня 2007 р. № 997-V - і згідно зі ст.120 ЗК, переходило право власності на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення, у розмірах, встановлених договором; а якщо договором це не було визначено, до набувача переходило право власності на ту частину земельної ділянки, яка зайнята житловим будинком, будівлею або спорудою, та на частину земельної ділянки, яка необхідна для її обслуговування. При переході права власності на будинок або його частину за договором довічного утримання до набувача переходило право на земельну ділянку, де вони розташовані, на умовах, на яких ця ділянка належала відчужувачу. В разі переходу права власності на будівлі та споруди до кількох осіб право на земельну ділянку визначалось пропорційно часткам осіб у вартості будівлі та споруди, якщо інше не передбачено в договорі відчуження останніх, а при переході права власності на будівлі та споруди до фізичних або юридичних осіб, які не могли мати у власності земельні ділянки, до них переходило право користування земельною ділянкою. З 1 січня 2010 р. до особи, яка набула право власності на житловий будинок (крім багатоквартирного), будівлю або споруду, переходить право власності, право користування на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення в обсязі та на умовах, встановлених для попереднього землевласника (землекористувача) відповідно до ст.377 ЦК і ст.120 ЗК в редакції Закону України від 5 листопада 2009 року № 1702-VІ. Окрім того, з огляду на приписи ст.182, ч.2 ст.331 та ст.657 ЦК України покупець нерухомого майна вправі вимагати оформлення відповідних прав на земельну ділянку, зайняту нерухомістю, з моменту державної реєстрації переходу права власності на нерухоме майно. Тобто, з виникненням права власності на будівлю чи споруду у особи виникає право одержати земельну ділянку в користування, а розглянути таке питання та прийняти відповідне рішення в строки, встановлені законом, зобов`язаний відповідний повноважний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування. У разі ж встановлення того, що громадянин вживав необхідних заходів до оформлення свого права землекористування, то відсутність у нього переоформлених на його ім`я правовстановлюючих документів на земельну ділянку не може розцінюватися як правопорушення, а відтак і бути підставою для застосування приписів ст.212 ЗК України. Отже, при вирішенні питання про наявність факту самовільного зайняття земельної ділянки необхідно враховувати, що саме по собі користування земельною ділянкою без документів, що посвідчують права на неї, не є достатньою підставою для кваліфікації такого використання земельної ділянки як самовільного. При вирішенні даного спору дослідженню підлягає, зокрема, наявність на спріній ділянці будівель чи споруд, наявність у особи права власності на ці споруди та спосіб його набуття, наявність у особи права на отримання земельної ділянки у власність чи в користування, вжиття нею заходів до оформлення права на земельну ділянку тощо. Судом першої інстанції встановлено, що Департаментом земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) на підставі рішення Київської міської ради №317/1182 від 02.04.2015 «Про забезпечення недопущення самочинного будівництва та самовільного зайняття земельних ділянок» було здійснено перевірку та складено акт перевірки дотримання вимог земельного законодавства №17-0071-05 від 17 жовтня 2017 року, яким встановлено, що на частині земельної ділянки (код 78:049:013) орієнтовною площею 0,08 га на АДРЕСА_1 розташована нежитлова будівля (літ.З) автомийка загальною площею 486,10 кв.м., яка належить на праві - 5 - власності ОСОБА_1 і яка не має зареєстрованого права власності чи права користування цією ділянкою. Також судом встановлено, що відповідачка ОСОБА_1 є власником нежитлової будівлі (літ.«З»), яка використовується як автомийка, загальною площею 486,1 кв.м., що розташована на АДРЕСА_1 , на підставі договору купівлі-продажу від 27 грудня 2006 року. Право власності ОСОБА_1 на вказану нежитлову будівлю зареєстроване у встановленому законом порядку у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. 20 лютого 2007 року відповідачка подала до Київської міської ради клопотання про надання у користування земельної ділянки під належною їй будівлею орієнтовним розміром 0,05 га для експлуатації і обслуговування СТО. 25 липня 2007 року постійною комісією Київської міської ради з питань земельних відносин рекомендовано міському голові надати згоду на розробку проекту відведення відповдіачці земельної ділянки в оренду на 1 рік за умови подальшого викупу для експлуатації і обслуговування СТО. 19 серпня 2007 постановою Вишгородського районного суду Київської області зобов`язано Київську міську раду надати ОСОБА_1 у користування у вигляді оренди з наступним викупом земельну ділянку за адресою: АДРЕСА_1 , на якій розташована будівля площею 486,10 кв.м. 06 грудня 2007 року Київський міський голова надав згоду на розроблення документації із землеустрою зазначеної ділянки. У 2008 році КП «Київський міський центр земельного кадастру та приватизації земель» складено технічне завдання та розроблено проект землеустрою щодо відведення ОСОБА_1 земельної ділянки для експлуатації та обслуговування будівлі СТО на АДРЕСА_1 , який із 2008 року знаходиться на розгляді Київської міської ради. За таких обставин суд першої інстанції дійшов вірного висновку, що в діях ОСОБА_1 відсутнє самовільне зайняття спірної земельної ділянки, оскільки виходячи із приписів ст.377 ЦК України та ст.120 ЗК України щодо принципу нерозривного слідування земельної ділянки за зведеною на ній будівлею при переході права власності від одної особи до іншої, ставши власником нежитлової будівлі (літ.«З»), площею 486,1 кв.м. на АДРЕСА_1 на підставідоговору купівлі-продажу, відповідачка правомірно ініціювала одержання спірної земельної ділянки у користування. Аналогічні правові позиції викладені у постанові Верховного Суду України від 06 грудня 2010 рокуу справі № 40/3, а також у постанові Верховного Суду від 15 лютого 2018року у справі №910/5702/17. Доводи апеляційної скарги Київської міської ради про те, що єдиною підставою набуття права власності чи права користування земельними ділянками комунальної власності у м.Києві для громадян та юридичних осіб є відповідне рішення Київської міської ради, яке відсутнє, що у свою чергу свідчить про самовільне зайняття ділянки, колегія суддів відхиляє як необгрунтовані. Як вище вказувалося суд першої інстанції дійшов вірного висновку, що в діях ОСОБА_1 відсутнє самовільне зайняття спірної земельної ділянки на АДРЕСА_1 у зв`язку із набуттям нею у власність нежитлової будівлі (літ.«З»), площею 486,1 кв.м. на підставідоговору купівлі-продажу. При цьому факт відсутності відповідного рішення Київської міської ради щодо виділення відповідачці у користування в тому числі на правах оренди, спірної ділянки не свідчить про її самовільне зайняття, оскільки за змістом ст.377 ЦК України та ст.120 ЗК України щодо принципу нерозривного слідування земельної ділянки за зведеною на ній - 6 - будівлею при переході права власності від одної особи до іншої, відповідачка має право користуватися належним їй нерухомим майном, на якій воно розташоване, що у свою чергу виключає факт самовільного зайняття такої ділянки. Відхиляючи дані доводи, колегія враховує, що згідно п.1 ч.1 ст.2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень (далі - державна реєстрація прав) - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Відповідно до ч.2 ст.3 цього Закону речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що підлягають державній реєстрації відповідно до цього Закону, виникають з моменту такої реєстрації. Судом встановлено, що набуття відповідачкою права власності на нежитлову будівлю (літ.«З»), площею 486,1 кв.м. на підставі правочину у встановленому законом порядку офіційно визнанне і підтверджене державою шляхом здійснення державної реєстрації права власності на нерухоме майно. Правомірність такої реєстрації позивачем не оспорюється і не спростована, що у свою чергу доводить відсутність факту самовільного використання відповідачкою ділянки, на якій розташована належна їй неа праві власності споруда. Доводи апеляційної скарги про те, що відсутність рішення про відведення ділянки для будівництва мийки є підставою для знесення цієї будівлі згідно ст.376 ЦК України необгрунтовані, оскільки спірна нежитлова будівля на АДРЕСА_1 не зводилася відповідачкою, а набута нею на підставі договору купівлі-продажу від 27 грудня 2006 року. Це по-перше. І по-друге, такі доводи безпідставні з огляду положення ст.204 ЦК України, яка встановлює презумпцію правомірності правочину і згідно якої вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов`язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили. У разі неспростування презумпції правомірності договору всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а створені обов`язки підлягають виконанню. Позивачем не спростовано правомірність договору купівлі-продажу від 27 грудня 2006 року, на підставі якого відповідачка набула права власності на спірну нежитлову будівлю, що у совю чергу виключає знесення майна. Посилання у скарзі на неврахування судом того факту, що починаючи із 2007 року відповідачка свідомо ухиляється від завершення реєстрації земельної ділянки як об`єкта цивільного права, оскільки після надання 06 грудня 2007 року згоди на розробку проекту землеустрою і його виготовлення відповідачкою припинені дії щодо оформлення ділянки безпідставні. З матеріалів справи вбачається, що після придбання у грудні 2006 року нерухомого майна відповідачка вже 20 лютого 2007 року подала до Київської міської ради клопотання про надання у користування земельної ділянки під належною їй будівлею, а у зв`язку із тривали невирішенням її заяви звернулася до суду та отримала постанову Вишгородського районного суду Київської області від 19 серпня 2007 року, якою Київську міську раду зобов`язано надати ОСОБА_1 у користування у вигляді оренди з наступним викупом земельну ділянку за адресою: АДРЕСА_1 , на якій розташована будівля площею 486,10 кв.м. Після отримання згоди на розроблення документації із землеустрою зазначеної ділянки вона розробила проект землеустрою, який із 2008 року знаходиться на розгляді - 7 - Київської міської ради і до цього часу не вирішений. Відхиляючи наведені доводи колегія суддів враховує, що посилаючись на вказані обставини позивач всупереч положенням ч.3 ст.12 ЦПК ст.81 ЦПК України, які покладають на сторону обов`язок довести обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, не надав ні до суду першої інстанції, ні до суду апеляційної інстанції належних, допустимих та достатніх доказів, у розумінні ст.77-80 ЦПК України, які б підтверджували, що відповідачка ухиляється від оформлення прав на ділянку, зокрема не надано доказів які конкретно вимоги висувалися позивачем до відповідачки щодо оформлення діляки, яких вона не виконала. В судовому засіданні представником позивача додатково зазначено про невірну оцінку судом такого доказу як супутникова фотозйомка ділянки за 2009 рік, на якій нежитлова будівля відсутня. Такі доводи спростовуються як нотаріально посвідченим договором купівлі-продажу від 27 грудня 2006 року, так і послідуючим зверненням відповідачки до компетентних органів із клопотання про надання у користування земельної ділянки під належною їй будівлею та виготовленням у 2008 році проекту землеустрою щодо відведення цієї земельної ділянки для експлуатації та обслуговування будівлі СТО на АДРЕСА_1 , які незаперечно доводять факт існування будівлі із 2006 року. Окрім того, це ж підтверджується наданими позивачем матеріалами супутникової фотозйомки спірної ділянки за 2007 та 2009 роки, на яких нежитлова будівля присутня (а.с.9-10). Решта доводів апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції щодо відмови у позові, обгрунтовано викладених у мотивувальній частині оскаржуваного судового рішення. Враховуючи наведене, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції, розглядаючи спір повно та всебічно дослідив і оцінив обставини справи, надані сторонами докази, правильно визначив юридичну природу спірних правовідносин і закон, який їх регулює, а тому визнає дане рішення законним та обґрунтованим. Підстав для скасування рішення суду першої інстанції та ухвалення нового рішення колегія суддів не вбачає. Керуючись ст.ст.259, 374, 375, 381 ЦПК України, апеляційний суд, - п о с т а н о в и в: Апеляційну скаргу Київської міської ради залишити без задоволення. Рішення Оболонського районного суду м.Києва від 25 травня 2020 року залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів. У випадку проголошення лише вступної і резолютивної частини, цей строк обчислюється з дня складання повного судового рішення. Головуючий Судді: