Постанова 4856 № 240/5846/20

П О С Т А Н О В А ІМЕНЕМ УКРАЇНИ Справа № 240/5846/20 Головуючий суддя 1-ої інстанції - Гурін Дмитро Миколайович Суддя-доповідач - Сушко О.О. 13 січня 2021 року м. Вінниця Сьомий апеляційний адміністративний суд у складі колегії: головуючого судді: Сушка О.О. суддів: Залімського І. Г. Мацького Є.М. , розглянувши в порядку письмового провадження апеляційні скарги Житомирського зонального відділу Військової служби правопорядку та Жаруна Віталія Леонідовича на рішення Житомирського окружного адміністративного суду від 02 липня 2020 року (м. Житомир) у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Житомирського зонального відділу Військової служби правопорядку про визнання протиправною бездіяльності, стягнення середнього заробітку за затримку повного розрахунку при звільненні, В С Т А Н О В И В : позивач звернувся до суду з адміністративним позовом, в якому просив визнати протиправною бездіяльність Житомирського зонального відділу Військової служби правопорядку щодо невиплати всіх сум належних позивачу у день звільнення (невиплати грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки, як учасника бойових дій у сумі 10258,13 грн); стягнути з Житомирського зонального відділу Військової служби правопорядку на користь позивача середній заробіток за затримку повного розрахунку при звільненні (невиплати грошової компенсації за календарні дні додаткової відпустки, як учасника бойових дій, у сумі 10258,13 грн) за період з 5 вересня 2017 року до 26 березня 2020 року у сумі 352804,62 грн. Відповідно до рішення Житомирського окружного адміністративного суду від 02 липня 2020 року позов задоволено частково: визнано протиправною бездіяльність Житомирського зонального відділу Військової служби правопорядку щодо невиплати всіх сум належних позивачу у день звільнення (невиплати грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки, як учасника бойових дій у сумі 10258,13 грн); стягнуто з Житомирського зонального відділу Військової служби правопорядку на користь позивача середній заробіток у розмірі 10301,89 грн за весь час затримки виплати належних позивачу сум (грошової компенсації за календарні дні додаткової відпустки, як учасника бойових дій, у сумі 10258,13 грн) при звільненні 5 вересня 2017 року до дня фактичного розрахунку 26 березня 2020 року. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Не погодившись із судовим рішенням, відповідач подав апеляційну скаргу, у якій просить скасувати рішення суду першої інстанції та прийняти нову постанову, якою відмовити в задоволенні позовних вимог. В свою чергу, не погоджуючись з вказаним рішенням позивач також подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати вказане рішення та ухвалити нове, яким задовольнити позов в повному обсязі. Розглянувши матеріали справи, колегія суддів апеляційної інстанції, дійшла висновку, що апеляційні скарги необхідно залишити без задоволення, виходячи з наступного. Судом першої інстанції та під час апеляційного провадження встановлено, що позивач проходив службу у Збройних Силах України. Під час проходження військової служби перебував на фінансовому забезпеченні у Житомирському зональному відділі Військової служби правопорядку. Позивач звільнений з військової служби наказом начальника Головного управління персоналу - заступника начальника Генерального штабу Збройних Сил України (по особовому складу) від 16 червня 2017 року №38 та виключений із списків особового складу Житомирського зонального відділу Військової служби правопорядку наказом начальника (по стройовій частині) від 05 вересня 2017 року №176 з 5 вересня 2017 року. Відповідач при звільненні не виплатив позивачу компенсацію за невикористані календарні дні додаткової відпустки, як учаснику бойових дій, за період з 2016 року до 2017 року, передбаченої Законом України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту". Рішенням Житомирського окружного адміністративного суду від 3 лютого 2020 року у справі №240/8557/19 позов задоволено, визнано протиправною бездіяльність Житомирського зонального відділу Військової служби правопорядку щодо не нарахування та невиплати позивачу грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки, як учаснику бойових дій, за період з 2016 року до 2017 року, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби 05 вересня 2017 року і зобов`язав Житомирський зональний відділ Військової служби правопорядку нарахувати та виплатити позивачу грошову компенсацію за невикористані календарні дні додаткової відпустки, як учаснику бойових дій, за період з 2016 року до 2017 року, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби 5 вересня 2017 року. 26 березня 2020 року позивач отримав на свій рахунок невиплачену при звільненні компенсацію за невикористані календарні дні додаткової відпустки, як учаснику бойових дій, у сумі 10258,13 грн (з урахуванням стягнутих податків), що підтверджується випискою по картковому рахунку в АТ комерційний банк ПриватБанк від 27 березня 2020 року. Суд першої інстанції при ухваленні оскарженого рішення виходив з обґрунтованості та доведеності позовних вимог, а відтак наявності підстав для часткового задоволення адміністративного позову. Колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції з огляду на наступне. Так, частина 1 статті 47 Кодексу законів про працю України, передбачає, що власник або уповноважений ним орган зобов`язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу. В силу статті 116 Кодексу законів про працю України, при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним органповинен письмово повідомити працівникаперед виплатою зазначених сум. В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити неоспорювану ним суму. За змістом статті 117 цього Кодексу в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. Постанова Кабінету Міністрів України від 7 листопада 2007 року №1294 "Про упорядкування структури та умов грошового забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб", постанова Кабінету Міністрів України від 22 вересня 2010 року №889 "Питання грошового забезпечення окремих категорій військовослужбовців Збройних Сил, Державної прикордонної служби, Національної гвардії, Служби зовнішньої розвідки та осіб начальницького складу органів і підрозділів цивільного захисту Державної служби з надзвичайних ситуацій" та Інструкція про порядок виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Державної прикордонної служби України, затверджена наказом Адміністрації Державної прикордонної служби України від 20 травня 2008 року №425 не містять норм щодо виплати звільненому військовослужбовцю середнього заробітку в зв`язку із затримкою з вини роботодавця всіх належних йому виплат при звільненні. Отже, нерозповсюдження на військовослужбовців норм Кодексу законів про працю України стосується лише норм, якими врегульована оплата праці (виплата грошового забезпечення) вказаних осіб та спорів щодо цього забезпечення, таких як: спорів щодо розміру посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премії, одноразових додаткових видів грошового забезпечення, порядку їх нарахування та виплати. Разом з тим, питання відповідальності за затримку розрахунку при звільненні осіб рядового і начальницького складу, зокрема, затримку виплати як грошового забезпечення, так і затримку виплати коштів за період вимушеного прогулу на виконання рішення суду, одноразової грошової допомоги при звільненні, компенсації за невикористану відпустку, які не є складовими грошового забезпечення, неврегульовані положеннями спеціального законодавства, що регулює порядок, умови, склад, розміри виплати грошового забезпечення, тому щодо них необхідно застосувати положення Кодексу законів про працю України, а саме статей 116, 117 цього Кодексу, оскільки трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціальних законів не врегульовано спірних правовідносин. Так, за загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовані спірні правовідносини. Необхідно зазначити, що непоширення норм Кодексу законів про працю України на рядовий і начальницький склад військовослужбовців стосується саме порядку та умов визначення норм оплати праці (грошового забезпечення) та порядку вирішення спорів щодо оплати праці. При цьому, питання відповідальності за затримку розрахунку при звільненні осіб рядового і начальницького складу (зокрема, затримку виплати як грошового забезпечення, так і затримку виплати коштів за період вимушеного прогулу на виконання рішення суду, одноразової грошової допомоги при звільненні, компенсації за невикористану відпустку, які не є складовими заробітної плати (грошового забезпечення) - не врегульовані положеннями спеціального законодавства, що регулює порядок, умови, склад, розміри виплати грошового забезпечення. Такі питання врегульовані Кодексом законів про працю України. Аналогічна правова позиція викладена в постановах Верховного Суду від 30 січня 2019 року у справі №807/3664/14, від 31 жовтня 2019 року у справі № 2340/4192/18. Відтак, є безпідставними доводи відповідача про те, що виплата компенсації за затримку виплати при звільненні осіб, які проходили військову службу, не передбачена спеціальним законодавством, а дія норм Кодексу законів про працю України на них не поширюється, оскільки такі спростовуються наведеними вище мотивами. Слід зауважити, що непоширення норм Кодексу законів про працю України на військовослужбовців стосується саме порядку та умов визначення норм оплати праці (грошового забезпечення) та порядку вирішення спорів щодо оплати праці. Питання ж відповідальності за затримку розрахунку при звільненні військовослужбовців (зокрема, затримку виплати як грошового забезпечення, так і затримку виплати коштів за період вимушеного прогулу на виконання рішення суду, одноразової грошової допомоги при звільненні, компенсації за невикористану відпустку, які не є складовими грошового забезпечення) не врегульовані положеннями спеціального законодавства, що регулює порядок, умови, склад, розміри виплати грошового забезпечення. В той же час такі питання врегульовані Кодексом законів про працю України. Таким чином, безпідставними є доводи відповідача, що оскільки грошова компенсація за невикористану додаткову відпустку, як учаснику бойових, не відноситься до грошового забезпечення військовослужбовців, то середній заробіток за затримку повного розрахунку при звільненні не підлягає стягненню. Конституційний Суд України у рішенні від 22 лютого 2012 року №4-рп/2012 щодо офіційного тлумачення положень статті 233 Кодексу законів про працю Україну взаємозв`язку з положеннями статей117,237-1цьогоКодексуроз`яснив, що згідно з статтею 47 Кодексу законів про працю України роботодавець зобов`язаний виплатити працівникові при звільненні всі суми, що належать йому від підприємства, установи, організації, у строки, зазначені статті 116 цього Кодексу, а саме в день звільнення або не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про проведення розрахунку. Не проведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченоїстаттею 117 Кодексу законів про працю України, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку. Невиплата звільненому працівникові всіх сум, що належать йому від власника або уповноваженого ним органу, є триваючим правопорушенням, а отже, працівник може визначити остаточний обсяг своїх вимог лише на момент припинення такого правопорушення, яким є день фактичного розрахунку. Тобто, можливість задоволення позовних вимог про стягнення середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні перебуває у залежності від проведення фактичного розрахунку. Не встановивши конкретну дату повного розрахунку, суд позбавлений можливості достеменно встановити період затримки, а відтак і розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні. Отже, для встановлення початку перебігу строку звернення працівника до суду з вимогою про стягнення середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні та факт проведення з ним остаточного розрахунку. Слід врахувати, що Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26 лютого 2020 року у справі №821/1083/17 зазначила, що на переконання Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду, висновок, викладений у рішенні ЄСПЛ від 8 квітня 2010 року у справі «Меньшакова проти України», а саме у пункті 57 рішення, не узгоджується та суперечить практиці Верховного Суду України, за яким після ухвалення судового рішення про стягнення заборгованості із заробітної плати роботодавець не звільняється від відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, а саме виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, тобто за весь період невиплати власником або уповноваженим ним органом належних працівникові при звільненні сум (постанова від 15 вересня 2015 року провадження № 21-1765а15). Та підсумувала, що оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, за загальними правилами, встановленими Цивільним кодексом України, не припиняє відповідний обов`язок роботодавця, то відшкодування, передбачене статтею 117 Кодексу законів про працю України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, у тому числі й після прийняття судового рішення. Зважаючи на приписи частини 2 статті 116 Кодексу законів про працю України, відповідач зобов`язаний був виплатити позивачу грошову компенсацію за невикористані дні додаткової відпустки, як учаснику бойових дій, в повному обсязі у день звільнення 5 вересня 2017 року, проте виконав свій обов`язок лише 26 березня 2020 року. Враховуючи, що працівникові не виплачена належна йому компенсація за невикористані календарні дні додаткової відпустки, як учаснику бойових дій, у день звільнення, позовні вимоги про стягнення середнього заробітку за весь період затримки розрахунку є правомірними. Разом з тим, слід звернути увагу на те, що як роз`яснено у пункті 32 постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 1992 року №9 "Про практику розгляду судами трудових спорів", у випадках стягнення на користь працівника середнього заробітку за час вимушеного прогулу в зв`язку з незаконним звільненням або переведенням, відстороненням від роботи, невиконанням рішення про поновлення на роботі, затримкою видачі трудової книжки або розрахунку він визначається за загальними правилами обчислення середнього заробітку, виходячи з заробітку за останні два календарні місяці роботи. Згідно зі статтею 27 Закону України "Про оплату праці" порядок обчислення середньої заробітної плати працівника у випадках, передбачених законодавством, встановлюється Кабінетом Міністрів України. Обчислення середнього заробітку працівників здійснюється відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 року №100. Згідно з абзацом першим пункту 2 Порядку №100 обчислення середньої заробітної плати для оплати часу щорічної відпустки, додаткових відпусток у зв`язку з навчанням, творчої відпустки, додаткової відпустки працівникам, які мають дітей, або для виплати компенсації за невикористані відпустки провадиться виходячи з виплат за останні 12 календарних місяців роботи, що передують місяцю надання відпустки або виплати компенсації за невикористані відпустки. Абзацом третім пункту 2 Порядку №100 передбачено, що у всіх інших випадках збереження середньої заробітної плати середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана відповідна виплата. Працівникам, які пропрацювали на підприємстві, в установі, організації менше двох календарних місяців, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за фактично відпрацьований час. У відповідності до абзацу першого пункту 2 Порядку №100 нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період. Оскільки позивача звільнено з військової служби з 5 вересня 2017 року, а виплата компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки відповідачем здійснена лише 26 березня 2020 року, строк затримки розрахунку складає, як вірно зазначає позивач - 933 дні. Так, середньоденне грошове забезпечення позивача становить 11075,81 грн + 12369,40 грн, 23445,21 грн : 62 дні = 378,14 грн. Однак виходячи із засад співмірності та того, що тривав спір щодо невиплаченої суми, суд вважає, що слід застосувати висновки Верховного Суду України, викладені у постанові від 27 квітня 2016 року (справа №6-113цс16) та зменшити відповідну суму середнього заробітку, що підлягає до стягнення. Згідно висновків Верховного Суду України, викладених у постанові від 27 квітня 2016 року (справа №6-113цс16), розмір стягуваного з роботодавця на користь працівника середнього заробітку за час затримки виплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 Кодексу законів про працю України, ставиться в залежність від таких чинників: наявність спору між працівником та роботодавцем з приводу розміру належних до виплати працівникові сум за трудовим договором на день звільнення; виникнення спору між роботодавцем та працівником після того, коли належні до виплати працівникові суми за трудовим договором у зв`язку з його звільненням повинні бути сплачені роботодавцем; прийняття судом рішення щодо часткового задоволення вимог працівника про виплату належних йому при звільненні сум у строки, визначеністаттею 116 цього Кодексу. В свою чергу, як встановлено судом, недоплачена сума компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки становить 10309,68 грн, що є меншою ніж середній заробіток за час затримки розрахунку. Зокрема, істотність частки складових заробітної плати в порівнянні із середнім заробітком за час затримки розрахунку складає 10309,68 грн (сума компенсації за невикористані дні додаткової відпустки, як учасник бойових дій) : 352804,62 грн (сума середнього заробітку за весь час затримки розрахунку по день фактичної виплати) = 0,0292 (2,92%) частина невиплаченої суми в сумі середнього заробітку. 0,0292 (2,92%) х 378,14 грн (середній заробіток позивача) х 933 (кількість днів затримки) = 10301,89 грн (сума середнього заробітку, що підлягає до стягнення). Відтак, з врахуванням принципу справедливості та співмірності, середній заробіток за час затримки розрахунку має бути перерахований та виплачений позивачу у розмірі 10301,89 грн, з урахуванням істотності частки недоплаченої суми порівняно із середнім заробітком працівника. Таким чином, колегія суддів вважає, що доводи апеляційної скарги не ґрунтуються на вимогах чинного законодавства, яке регулює спірні правовідносини, та повністю спростовуються встановленими у справі обставинами. Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 315, 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Керуючись ст.ст. 243, 250, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 329 КАС України, суд П О С Т А Н О В И В : апеляційні скарги Житомирського зонального відділу Військової служби правопорядку та ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Житомирського окружного адміністративного суду від 02 липня 2020 року - без змін. Постанова суду набирає законної сили з моменту її прийняття та оскарженню не підлягає, як така, що розглянута за правилами спрощеного провадження, крім випадків, передбачених ч. 5 ст. 328 КАС України. Головуючий Сушко О.О. Судді Залімський І. Г. Мацький Є.М.