Постанова 4816 № 592/10898/20

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 05 січня 2021 року м.Суми Справа №592/10898/20 Номер провадження 22-ц/816/44/21 Сумський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого - Криворотенка В. І. (суддя-доповідач), суддів - Собини О. І. , Левченко Т. А. сторони: позивач ОСОБА_1 , відповідач Товариство з обмеженою відповідальністю «Сумське машинобудівне науково-виробниче об`єднання» розглянув в порядку письмового провадження апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Сумське машинобудівне науково-виробниче об`єднання» на рішення Ковпаківського районного суду м. Суми від 20 жовтня 2020 року в складі судді Алфьорова А.М., ухваленого у м. Суми, - в с т а н о в и в : 24 вересня 2020 року ОСОБА_1 звернувся з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «Сумське машинобудівне науково-виробниче об`єднання» (далі ТОВ «СМНВО») про стягнення 32259,92 грн середнього заробітку за період затримки розрахунку при звільненні. Позов мотивовано тим, що заявник 19 червня 2019 року звільнився з товариства у зв`язку переведенням, проте у день звільнення відповідач нарахував, але не виплатив заборгованість по заробітній платі у розмірі 14408,10 грн. Рішенням суду від 10 березня 2020 року з відповідача була стягнута вказана заборгованість по заробітній платі та середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні. Оскільки станом на 24 вересня 2020 року рішення суду відповідачем не виконане, тому, ураховуючи розмір середньоденної заробітної плати (209,48 грн), заявник просить стягнути з відповідача середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні по дату ухвалення судового рішення. Рішенням Ковпаківського районного суду м. Суми від 20 жовтня 2020 року позов ОСОБА_1 задоволено. Стягнуто з ТОВ «СМНВО» на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 11 березня 2020 року по 20 жовтня 2020 року в розмірі 32259,92 грн з наступним утриманням з цієї суми податків і обов`язкових платежів. Стягнуто з ТОВ «СМНВО» на користь держави 840,80 грн судового збору. В апеляційній скарзі ТОВ «СМНВО» посилаючись на порушення норм матеріального права, просить рішення суду скасувати та ухвалити нове про відмову у задоволенні позову. Апеляційна скарга мотивована тим, що питання про стягнення боргу по заробітній платі та середнього заробітку за час затримки розрахунку вже вирішувалось у судовому порядку, а тому зобов`язання роботодавця сплатити борг змінилось на зобов`язання виконати судове рішення, тобто до спірних правовідносин норми ст. 117 КЗпП України не застосовуються. Відзив на апеляційну скаргу не надходив. Відповідно до ч. 1 ст. 369 ЦПК України апеляційна скарга розглядається без повідомлення учасників справи. На підставі ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Переглянувши справу за наявними в ній доказами, в межах доводів та вимог апеляційної скарги, перевіривши матеріали справи, апеляційний суд вважає, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає з огляду на наступне. Судом встановлено та матеріалами справи підтверджується, що ОСОБА_1 19 червня 2019 року звільнився з ТОВ «СМНВО» у зв`язку з його переведенням за його згодою до Публічного акціонерного товариства «Сумське машинобудівне науково-виробниче об`єднання» (а.с. 6). Рішенням Ковпаківського районного суду м. Суми від 10 березня 2020 року стягнуто з ТОВ «СМНВО» на користь ОСОБА_1 нараховану, але не виплачену заробітну плату у розмірі 14408,10 грн та середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні станом на 10 березня 2020 року у розмірі 38125,36 грн (а.с. 7). Вказаним рішенням встановлено, що середньоденна заробітна плата позивача становить 209,48 грн. Відповідачем визнано, що фактичний розрахунок з позивачем проведено не було. Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що у разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку (ч. 1 ст. 117 КЗпП України). Колегія суддів погоджується з вказаним висновком місцевого суду з наступних підстав. Частиною 1 ст. 47 КЗпП України передбачено, що власник або уповноважений ним орган зобов`язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в ст. 116 цього Кодексу. Відповідно до ст. 116 КЗпП України, при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму. За затримку розрахунку при звільненні передбачена відповідальність відповідно до ст. 117 КЗпП України, якою визначено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. Крім того, у п. 20 постанови Пленуму Верховного Суду України від 24 грудня 1999 року № 13 «Про практику застосування судами законодавства про оплату праці» роз`яснено, що встановивши при розгляді справи про стягнення заробітної плати у зв`язку із затримкою розрахунку при звільненні, що працівникові не були виплачені належні йому від підприємства, установи, організації суми в день звільнення, коли ж він у цей день не був на роботі, - наступного дня після пред`явлення ним роботодавцеві вимог про розрахунок, суд на підставі ст. 117 КЗпП України стягує на користь працівника середній заробіток за весь період затримки розрахунку, а при не проведенні його до розгляду справи - по день постановлення рішення, якщо роботодавець не доведе відсутності в цьому своєї вини. З викладеного вбачається, що передбачений ч. 1 ст. 117 КЗпП України обов`язок роботодавця щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні настає за умови невиплати з його вини належних працівникові сум у строки, зазначені в ст. 116 КЗпП України. При цьому, колегія суддів відхиляє доводи заявника апеляційної скарги про те, що ст. 117 КЗпП України не розповсюджується на правовідносини, що виникають у порядку виконання судового рішення про присудження виплати заробітної плати з огляду на практику Європейського суду з прав людини у справі «Меньшакова проти України» від 08 квітня 2010 року, де останній зазначив, що компенсація за затримку виплати заробітної плати відповідно до ст. 117 КЗпП України може вимагатись лише за період до присудження заборгованості із заробітної плати. З прийняттям судових рішень, статті 116, 117 КЗпП України більше не застосовуються, а зобов`язання колишніх роботодавців виплатити заборгованість із заробітної плати та компенсацію замінюється на зобов`язання виконати судові рішення на користь позивача, що не регулюється матеріальними нормами трудового права, а отже, немає обґрунтованих підстав стверджувати, що ці положення передбачають право на отримання компенсації за затримку виплати заробітної плати, що мала місце після того, як її сума була встановлена судом, з огляду на таке. Відповідно до ч. 1 ст. 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (ч. 1 ст. 129 Конституції України). За приписами ч. 2 ст. 10 ЦПК України суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики ЄСПЛ. Елементом верховенства права є принцип правової визначеності, який, зокрема, передбачає, що закон, як і будь-який інший акт держави, повинен характеризуватися якістю, щоб виключити ризик свавілля. ЄСПЛ тлумачить поняття «якість закону» так: національне законодавство повинно бути доступним і передбачуваним, тобто визначати достатньо чіткі положення, аби дати людям адекватну вказівку щодо обставин і умов, за яких державні органи мають право вживати заходів, що вплинуть на конвенційні права цих людей (рішення ЄСПЛ у справах «C.G. та інші проти Болгарії» («C. G. аnd Others v. Bulgaria») від 24 липня 2008 року, заява № 1365/07, п. 39, «Олександр Волков проти України» від 29 січня 2013 року, заява № 21722/11, п. 170). ЄСПЛ неодноразово зазначав, що формулювання законів не завжди чіткі, тому їх тлумачення та застосування залежить від практики. А роль розгляду справ у судах полягає саме у тому, щоб позбутися таких інтерпретаційних сумнівів з урахуванням змін у повсякденній практиці (рішення ЄСПЛ у справах «Кантоні проти Франції» («Cantoni v. France») від 11 листопада 1996 року, заява № 17862/91, п. 31-32, «Вєренцов проти України» від 11 квітня 2013 року, заява № 20372/11, п. 65). Як свідчить зміст рішення у справі «Меньшакова проти України», позовні вимоги у спорі, який передано на розгляд Суду, ґрунтувались на тому, що ст. 117 КЗпП України надавала заявниці право на отримання компенсації за несвоєчасну виплату заборгованості із заробітної плати до дня її фактичної виплати, навіть за періоди невиконання рішення, якими присуджувалась така виплата. Однак доводи заявниці не прийняли суди. Зокрема, рішення суду від 15 червня 1999 року та 26 листопада 2003 року щодо відмови в задоволенні позовних вимог заявниці ґрунтувалися на тому, що компенсація за затримку виплати заробітної плати відповідно до ст. 117 КЗпП України могла вимагатись заявницею лише за період до присудження заборгованості із заробітної плати рішеннями від 08 липня 1997 року та 25 травня 1998 року, та що тримісячний строк для вчинення процесуальних дій розпочався з цих дат. З прийняттям цих рішень статті 116 та 117 КЗпП України більше не застосовуються у справі заявниці, а зобов`язання колишніх роботодавців виплатити заборгованість із заробітної плати та компенсацію було замінено на зобов`язання виконати судові рішення на користь заявниці, що не регулюється матеріальними нормами трудового права. Разом з тим у своєму рішенні ЄСПЛ не вирішував питання щодо необхідності застосування тієї чи іншої норми права національного законодавства та її тлумачення, а констатував, що застосування процесуальних обмежень у справі заявниці значною мірою залежало від тлумачень матеріальних норм Кодексу законів про працю України. Звернув увагу на те, що ч. 2 ст. 117 КЗпП України, яка встановлює право на отримання компенсації у випадку постановлення судом рішення щодо суми такої заборгованості та є застосовною у справі заявниці, не передбачає виплати компенсації за період до фактичного розрахунку по заборгованості, на відміну від ч. 1 ст. 117 КЗпП України. Аналізуючи застосування судами статей 116 та 117 КЗпП України, ЄСПЛ у рішенні «Меньшакова проти України» вказав, що обґрунтуванню, наведеному судами, не вистачає чіткості і ясності, оскільки суди детально не розглянули двояку дію ст. 117 КЗпП України, однак це не свідчить про жодні прояви несправедливості чи свавілля, і процесуальні обмеження доступу заявниці до суду не застосовувались непропорційно. Крім того, у п. 58 рішення ЄСПЛ вкотре наголосив, що він не є апеляційним судом для оскарження рішень національних судів та, як правило, саме національні суди повинні тлумачити національне законодавство та оцінювати надані їм докази (рішення у справі «Waiteand Kennedy v. Germany», заява № 26083/94, п. 54). Тому за висновком ЄСПЛ не було порушення статті 6 Конвенції щодо скарги заявниці на відсутність доступу до суду (п. 59 рішення). За таких обставин, немає жодних підстав вважати, що ЄСПЛ надав для застосування на національному рівні тлумачення приписів ст. 117 КЗпП України всупереч практиці Верховного Суду України (постанова від 15 вересня 2015 року, провадження № 21-1765а15). Вказане рішення ЄСПЛ не може розглядатися як підстава для відступу від правового висновку, викладеного у постанові Верховного Суду України від 15 вересня 2015 року у справі № 21-1765а15 стосовно поширення статей 116, 117 КЗпП України на правовідносини, які виникли у зв`язку з прийняттям та виконанням судового рішення про виплату заборгованості із заробітної плати та відшкодування/компенсації. Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв`язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя. За змістом ч. 1 ст. 117 КЗпП України обов`язок роботодавця перед колишнім працівником щодо своєчасного розрахунку при звільненні припиняється проведенням фактичного розрахунку, тобто, реальним виконанням цього обов`язку. І саме з цією обставиною пов`язаний період, протягом до якого до роботодавця є можливим застосування відповідальності. Частина 1 ст. 117 КЗпП України стосується випадків, коли роботодавець за відсутності спору умисно або з необережності не проводить остаточний розрахунок з колишнім працівником. Частина 2 ст. 117 КЗпП України стосується тих випадків, коли наявний спір між роботодавцем і колишнім працівником про належні до виплати суми та фактично охоплює два випадки вирішення такого спору. Аналогічного правового висновку дійшла Велика Палата Верховного Суду в постанові від 13.05.2020 року по справі № 810/451/17. За таких обставин, враховуючи те, що відповідачем не було проведено остаточного розрахунку з позивачем, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції стосовно наявності підстав для стягнення з відповідача середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні. З розрахунком суми середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні колегія суддів також повністю погоджується. Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Суд першої інстанції належним чином дослідив зібрані у справі докази, правильно встановив характер спірних правовідносин та фактичні обставини справи, не допустив порушень норм матеріального та процесуального права, які б були обов`язковою підставою для скасування чи зміни оскаржуваного рішення. Доводи апеляційної скарги за вказаних вище мотивів висновків суду не спростовують. Вирішуючи спір, суд першої інстанції ухвалив законне та обґрунтоване рішення про задоволення позову. Підстав для скасування даного рішення за доводами апеляційної скарги немає. Відповідно до ч. 6 ст. 19, п. 2 ч. 3 ст. 389 ЦПК України судове рішення у даній справі, як малозначній, не підлягає касаційному оскарженню. Керуючись статтями 367, 374, 375, 381-384 ЦПК України, апеляційний суд, - п о с т а н о в и в : Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Сумське машинобудівне науково-виробниче об`єднання» залишити без задоволення, а рішення Ковпаківського районного суду м. Суми від 20 жовтня 2020 року у даній справі залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, оскарженню в касаційному порядку не підлягає. Головуючий - В.І. Криворотенко Судді: О.І. Собина Т.А. Левченко