Постанова 4824 № 755/2275/20

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Справа № 755/2275/20 № апеляційного провадження: 22-ц/824/13479/2020 П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 23 грудня 2020 року м. Київ Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: судді - доповідача Слюсар Т.А., суддів: Рейнарт І.М., Кирилюк Г.М., за участю секретаря судового засідання Верес Ю.М., розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Дніпровського районного суду від 20 липня 2020 року у складі судді Арапіної Н.Є., у справі за позовом ОСОБА_1 до Дніпровської районної в місті Києві державної адміністрації за участю третіх осіб ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 про визнання частково недійсним свідоцтва про право власності, поновлення права на приватизацію житла, визнання права власності, зобов`язання вчинити певні дії,- В С Т А Н О В И В : У лютому 2020 року ОСОБА_1 звернувся у суд із позовом про визнання частково недійсним свідоцтва про право власності, поновлення права на приватизацію житла, визнання права власності, зобов`язання вчинити певні дії. Позовні вимоги обґрунтовано тим, що 17 лютого 1982 року батьком позивача було отримано ордер № 572 на квартиру АДРЕСА_1 . Відповідно до свідоцтва на право власності на житло, виданого 07 грудня 1999 року Дніпровською районною державною адміністрацією м. Києва, вказане житлове приміщення належить на праві приватної спільної сумісної власності ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_1 по 1/5 частині кожному. На момент приватизації квартири позивач був неповнолітнім, тому не давав згоди на приватизацію квартири. Тривалий час позивач не проживає у квартирі та позбавлений можливості отримати житло за місцем постійної служби. У зв`язку з чим просить визнати частково недійсним свідоцтво на право власності, видане 07 грудня 1999 року на підставі розпорядження Дніпровської районної державної адміністрації в частині визначення кількості осіб-власників та розміру їх часток, виключити ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , розмір частки -1/5 із числа власників квартири АДРЕСА_1 .; відновити за ним право на безоплатну приватизацію житла відповідно до Закону України від 19 червня 1992 року № 2482-X11 «Про приватизацію державного житлового фонду»; визнати за ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 по 1/4 частині за кожним та зобов`язати Дніпровську районному у місті Києві державну адміністрацію зареєструвати право власності на житло - квартиру АДРЕСА_1 за ОСОБА_2 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 та ОСОБА_5 у розмірі 1/4 частини за кожним. Рішенням Дніпровського районного суду від 20 липня 2020 року у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено. В апеляційній скарзі ОСОБА_1 посилаючись на порушення норм процесуального права, неправильне застосування норм матеріального права, не відповідність висновків суду викладених у рішенні, обставинам справи, просив рішення районного суду скасувати та ухвалити по справі нове судове рішення, яким позовні вимоги задовольнити. В обґрунтування апеляційної скарги, за замістом зазначено, що судом першої інстанції під час розгляду справи по суті не було прийнято до уваги той факт, що на момент приватизації 3-х кімнатної квартири в АДРЕСА_2 ОСОБА_2 . ОСОБА_1 , був неповнолітній та не розумів, що таке приватизація житла і що це буде перешкодою для отримання житла в майбутньому. Зазначено, що на даний час не бажає мати у власності 1/5 частині вказаного житла, оскільки являється власником частки вказаної квартири, тривалий час не проживає в ній, а саме 20 років, так як є військовослужбовцем і проживає окремо від батьків в інших містах. Вказано, що із-за законодавчої неврегульованості таких ситуацій, позивач фактично позбавлений можливості отримати від МО України житло за місцем постійної служби відповідно до встановленої норми житлової площі. У зв`язку з цим вимушений винаймати квартиру і сплачувати за неї велику частку грошового забезпечення. Також зазначив, що позбавитися від власності на належній скаржнику частки вказаної квартири шляхом дарування її батькам, не може, оскільки вказана дія з його сторони (дарування) не вирішує питання можливості отримати квартиру від МО України, тому що при вирішенні питання забезпечення житлом розцінюється як добровільне погіршення житлових умов. Крім того, вказав, що із-за неможливості в свій час брати участь у вирішенні питання щодо участі у приватизації зазначеного житлового приміщення, помилки батьків у правових наслідках свої дій позивач фактично позбавлений у можливості отримати для себе та своєї сім`ї окреме житлове приміщення за встановленими нормами. У відзиві на апеляційну скаргу Дніпровська районна в місті Києві державна адміністрація посилалась на те, що в матеріалах приватизаційної справи є підписана довірителем, на той момент неповнолітнього позивача ОСОБА_1 , нотаріально посвідчена довіреність № 2428 від 15 жовтня 1999 року, якою він уповноважує свого батька ОСОБА_2 бути його представником в Дніпровській райдержадміністрації з питань приватизації квартири за адресою: АДРЕСА_2 . Зазначено, що приймаючи участь у приватизації 1/5 частини вищевказаної квартири позивачем було законно реалізоване право на це житло згідно поданого пакету документів. У зв`язку з чим, Дніпровська районна в місті Києві державна адміністрація просить, відмовити ОСОБА_1 в задоволенні вимог апеляційної скарги в повному обсязі і розглядати справу без участі представника адміністрації та прийняти рішення відповідно до вимог діючого законодавства України. Учасники справи, в судове засідання не з`явився про час і місце розгляду справи судом повідомлялись у встановленому законом порядку. Колегія суддів, вивчивши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги, вважає апеляційну скаргу такою, що не підлягає задоволенню з наступних підстав. Відповідно до ч.ч. 1, 2, 5 ст. 263 ЦПК України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Статтею 47 Конституції України передбачено, що кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожна фізична та юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальним принципами міжнародного права. Згідно зі ст.1 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» (далі - Закон) приватизації підлягає Державний житловий фонд, який знаходиться у повному господарському віданні чи оперативному управлінні державних підприємств, організацій, установ. В розумінні ч.2 ст.8 Закону право на одержання у приватну власність житла повинні набувати громадяни, які на законних підставах мешкали у цих квартирах. Законом передбачено, що передача займаних квартир (будинків) здійснюється в спільну сумісну або спільну часткову власність за письмовою згодою всіх повнолітніх членів сім`ї, які постійно мешкають у цій квартирі. Як убачається з матеріалів справи, 01 грудня 1999 року ОСОБА_2 було подано заяву до органу приватизації Дніпровського району м. Києва про передачу йому та членам його сім'ї в приватну власність квартиру АДРЕСА_1 (а.с. 54). Станом на 01.12.1999 року у вказаній вище квартирі були зареєстровані та проживали повнолітні ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 та неповнолітній син ОСОБА_1 07 грудня 1999 року Дніпровською районною державною адміністрацією м. Києва, видано свідоцтво на квартиру АДРЕСА_1 та належить на праві приватної спільної сумісної власності ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_1 по 1/5 частині кожному (а.с. 35). Згідно розпорядження Дніпровської районної державної адміністрації м. Києва від 07 грудня 1999 року № 51-508 прохання наймача ОСОБА_2 та членів його родини: ОСОБА_3 ОСОБА_1 , ОСОБА_5 , ОСОБА_4 задоволено, квартиру АДРЕСА_1 передано в приватну спільну сумісну власність (а.с. 56). Також убачається, що в матеріалах справи є підписана довірителем, на той момент неповнолітнім позивачем ОСОБА_1 , нотаріально посвідчена довіреність № 2428 від 15 жовтня 1999 року, якою він уповноважив свого батька ОСОБА_2 бути його представником в Дніпровській райдержадміністрації з питань приватизації квартири за адресою: АДРЕСА_2 (а.с.58). Положеннями Закону Про приватизацію державного житлового фонду» передбачено, що передача займаних квартир (будинків) здійснюється в спільну сумісну або спільну часткову власність за письмовою згодою всіх повнолітніх членів сім`ї, які постійно мешкають у цій квартирі. Відмовляючи в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 , районний суд виходив з підстав їх недоведеності. Колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції, враховуючи наступне. Приватизація державного житлового фонду здійснюється уповноваженими на це органами, створеними місцевою державною адміністрацією, та органами місцевого самоврядування, державними підприємствами, організаціями, установами у повному господарському віданні або оперативному управлінні яких знаходиться державний житловий фонд. При оформленні заяви на приватизацію квартири (будинку) громадянин отримує довідку про склад сім`ї та займані приміщення, відомості про які та їх площу наводяться згідно з інвентаризаційними матеріалами, які зберігаються у державному підприємстві по обслуговуванню житла (Наказ Держжитлокомунгоспу від 15.09.1992 року №56). Відповідно до абз. 2 ч.1 ст.5 Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду", до членів сім`ї наймача включаються лише громадяни, які постійно проживають в квартирі (будинку) разом з наймачем. Тобто Закон пов`язує момент виникнення права на приватизацію житла у осіб, які проживають з наймачем, з фактичним проживанням, а не реєстрацією місця проживання (пропискою). На момент приватизації спірної квартири позивач був неповнолітнім членом сім`ї наймача ОСОБА_2 та мав право на приватизацію житла. Відповідно до ч.2 ст.8 Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду", передача займаних квартир (будинків) здійснюється в спільну сумісну або часткову власність за письмовою згодою всіх повнолітніх членів сім`ї, які постійно мешкають в даній квартирі (будинку), в тому числі тимчасово відсутніх, за якими зберігається право на житло, з обов`язковим визначенням уповноваженого власника квартири (будинку). Тобто Законом визначено, що передача займаних квартир (будинків) здійснюється в спільну сумісну або часткову власність за письмовою згодою всіх повнолітніх членів сім`ї, які постійно мешкають в даній квартирі (будинку), в тому числі тимчасово відсутніх, за якими зберігається право на житло. Разом з тим, у матеріалах приватизаційної справи є підписана довірителем, на той момент неповнолітнього позивача ОСОБА_1 , нотаріально посвідчена довіреність № 2428 від 15 жовтня 1999 року, якою він уповноважив свого батька ОСОБА_2 бути його представником в Дніпровській райдержадміністрації з питань приватизації квартири за адресою: АДРЕСА_2 . Відповідно до ч.11 ст.8 Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду" спори, що виникають при приватизації квартир (будинків) державного житлового фонду, вирішуються судом. Згідно розпорядження Дніпровської районної державної адміністрації м. Києва, яке є чинним й ніким не оскаржено, прохання ОСОБА_2 та членів його родини було задоволено й житлове приміщення передано у спільну часткову власність. Приймаючи участь у приватизації 1/5 частини вищевказаної квартири позивачем було законно реалізоване право на це житло згідно поданого пакету документів. Враховуючи викладене, слід зазначити, що приватизація квартири здійснена з дотриманням чинного на момент виникнення спірних відносин законодавства та законних прав на приватизацію житла в інтересах ОСОБА_1 . За таких обставин, колегія суддів вважає обґрунтованими висновки районного суду про відсутність правових підстав до задоволення позову. Твердження апеляційної скарги ОСОБА_1 про те, що на момент вирішення питання про приватизацію житла він був неповнолітнім, а тому не розумів наслідки вчинення таких дій, безпідставні, оскільки під час приватизації житлового фонду згоду на приватизацію дають всі повнолітні члени сім`ї, а представниками дітей виступають батьки. Та обставина, що довіреність від імені неповнолітнього ОСОБА_1 засвідчена нотаріально по справі правового значення не має, оскільки на час набуття нерухомого майна у власність в межах наданих законодавством повноважень в інтересах неповнолітнього позивача діяв його батько - ОСОБА_1 . Наявність письмової згоди неповнолітньої особи на вчинення батьками в його інтересах дій, законодавством, що регулює питання приватизації державного житлового фонду, не передбачено. Встановлено, що згідно наданого пакету документів, позивач законно реалізував право на приватизацію 1/5 частини кв. АДРЕСА_1 . Відтак, позовні вимоги позивача є не обґрунтованими, та такими, що спростовуються належними доказами. Районний суд повнотою з`ясував дійсні обставини справи, зібраним доказам дав належну правову оцінку й ухвалив законне та обґрунтоване рішення. Згідно ст. 375 ЦПК України, апеляційний суд залишає без задоволення апеляційну скаргу, а судове рішення суду першої інстанції без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. З урахуванням обставин справи, яким у судовому рішенні дана належна правова оцінка, а також вимог ст. 375 ЦПК України, колегія суддів дійшла висновку про залишення апеляційної скарги без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін. Керуючись ст. ст. 367, 374,375, 382 ЦПК України, суд,- П О С Т А Н О В И В : Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Дніпровського районного суду від 20 липня 2020 року залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, проте може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом 30 днів з моменту складання повного судового рішення. Повне судове рішення складено 29 грудня 2020 року. Суддя-доповідач: Судді: