Постанова Сьомий апеляційний адміністративний суд № 120/2762/20-а

П О С Т А Н О В А ІМЕНЕМ УКРАЇНИ Справа № 120/2762/20-а Головуючий суддя 1-ої інстанції - Поліщук Ірина Миколаївна Суддя-доповідач - Капустинський М.М. 28 грудня 2020 року м. Вінниця Сьомий апеляційний адміністративний суд у складі колегії: головуючого судді: Капустинського М.М. суддів: Смілянця Е. С. Сапальової Т.В. , розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу Вінницького обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів на рішення Вінницького окружного адміністративного суду від 03 вересня 2020 року (прийнятого в м. Вінниці) у справі за адміністративним позовом Вінницького обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів до фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 про стягнення адміністративно-господарських санкцій та пені, В С Т А Н О В И В : в червні 2020 року Вінницьке обласне відділення Фонду соціального захисту інвалідів (далі - Фонд, позивач) звернулося до Вінницького окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 (далі - відповідач) про стягнення адміністративно-господарських санкцій у сумі 22510,72 грн. та пені у сумі 306,00 грн. В обґрунтування позивних вимог позивачем зазначено, що в порушення ст.19 Закону України "Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні" відповідач у 2019 році не забезпечив виконання нормативу робочих місць, призначених для працевлаштування осіб з інвалідністю, в кількості однієї особи, у зв`язку з чим зобов`язаний сплатити адміністративно-господарські санкції та пеню у розмірі, встановленому чинним законодавством. Рішенням Вінницького окружного адміністративного суду від 09.09.2020 року в задоволенні адміністративного позову відмовлено. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи та перевіривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін, виходячи з наступного. Як встановлено судом першої інстанції та підтверджується матеріалами справи, 26.03.2020 ФОП ОСОБА_1 подав до Фонду звіт про зайнятість і працевлаштування інвалідів за 2019 рік, згідно з яким середньооблікова кількість штатних працівників становить 14 осіб, середньооблікова кількість штатних працівників, яким відповідно до чинного законодавства встановлена інвалідність - 0 осіб. Крім того, кількість осіб з інвалідністю, які повинні працювати на робочих місцях, створених відповідно до ст.19 Закону України "Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні", також самостійно розрахована відповідачем і становить 1 особу. Таким чином, враховуючи те, що відповідач не забезпечив встановленого нормативу одного робочого місця для працевлаштування осіб з інвалідністю та не сплатив адміністративно-господарські санкції з урахуванням пені в загальній сумі 22816.72 грн., позивач звернувся до суду з даним адміністративним позовом. Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що відповідач ужив усі залежні від нього заходи щодо створення робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю, тому до нього не можуть бути застосовані адміністративно-господарські санкції. Відповідно до ч.1 ст.308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції по суті заявлених позовних вимог, виходячи з наступного. Згідно з частиною 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Відповідно до статті 17 Закону України "Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні" з метою реалізації творчих і виробничих здібностей осіб з інвалідністю та з урахуванням індивідуальних програм реабілітації їм забезпечується право працювати на підприємствах, в установах, організаціях, а також займатися підприємницькою та іншою трудовою діяльністю, яка не заборонена законом. Згідно зі статтею 18-1 Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" від 21.03.1991 №875-XII (далі - Закон №875-XII) особа з інвалідністю, яка не досягла пенсійного віку, не працює, але бажає працювати, має право бути зареєстрованою у державній службі зайнятості як безробітна. Положеннями статті 18 Закону №875-XII визначено, що забезпечення прав осіб з інвалідністю на працевлаштування та оплачувану роботу, в тому числі з умовою про виконання роботи вдома, здійснюється шляхом їх безпосереднього звернення до підприємств, установ, організацій чи до державної служби зайнятості. Підбір робочого місця здійснюється переважно на підприємстві, де настала інвалідність, з урахуванням побажань особи з інвалідністю, наявних у неї професійних навичок і знань, а також рекомендацій медико-соціальної експертизи. Підприємства, установи, організації, фізичні особи, які використовують найману працю, зобов`язані виділяти та створювати робочі місця для працевлаштування осіб з інвалідністю, у тому числі спеціальні робочі місця, створювати для них умови праці з урахуванням індивідуальних програм реабілітації і забезпечувати інші соціально-економічні гарантії, передбачені законодавством, надавати державній службі зайнятості інформацію, необхідну для організації працевлаштування осіб з інвалідністю, і звітувати Фонду соціального захисту інвалідів про зайнятість та працевлаштування осіб з інвалідністю у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Відповідно до ч. 1, 2 ст. 19 Закону №875-XII для підприємств, установ, організацій, у тому числі підприємств, організацій громадських організацій осіб з інвалідністю, фізичних осіб, які використовують найману працю, установлюється норматив робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю у розмірі 4 відсотків середньооблікової чисельності штатних працівників облікового складу за рік, а якщо працює від 8 до 25 осіб, - у кількості одного робочого місця. Підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських організацій осіб з інвалідністю, фізичні особи, які використовують найману працю, самостійно розраховують кількість робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю відповідно до нормативу, встановленого частиною першою цієї статті, і забезпечують працевлаштування осіб з інвалідністю. При розрахунках кількість робочих місць округлюється до цілого значення. Згідно з ч. 1, 2 ст. 20 Закону №875-XII підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських організацій осіб з інвалідністю, фізичні особи, які використовують найману працю, де середньооблікова чисельність працюючих осіб з інвалідністю менша, ніж установлено нормативом, передбаченим статтею 19 цього Закону, щороку сплачують відповідним відділенням Фонду соціального захисту інвалідів адміністративно-господарські санкції, сума яких визначається в розмірі середньої річної заробітної плати на відповідному підприємстві, в установі, організації, у тому числі на підприємстві, в організації громадських організацій осіб з інвалідністю, у фізичної особи, яка використовує найману працю, за кожне робоче місце, призначене для працевлаштування особи з інвалідністю і не зайняте особою з інвалідністю. Для підприємств, установ, організацій, у тому числі підприємств, організацій громадських організацій осіб з інвалідністю, фізичних осіб, де працює від 8 до 15 осіб, розмір адміністративно-господарських санкцій за робоче місце, призначене для працевлаштування особи з інвалідністю і не зайняте особою з інвалідністю, визначається в розмірі половини середньої річної заробітної плати на відповідному підприємстві, в установі, організації, у тому числі на підприємстві, в організації громадських організацій осіб з інвалідністю, у фізичної особи, яка використовує найману працю. Положення цієї частини не поширюється на підприємства, установи і організації, що повністю утримуються за рахунок коштів державного або місцевих бюджетів. Порушення термінів сплати адміністративно-господарських санкцій тягне за собою нарахування пені. Пеня обчислюється виходячи з 120 відсотків річних облікової ставки Національного банку України, що діяла на момент сплати, нарахованої на повну суму недоїмки за весь її строк. Відповідно до вимог п. 4 ч. 3 ст. 50 Закону України "Про зайнятість населення" від 05.07.2012 №5067-VI, роботодавці зобов`язані своєчасно та в повному обсязі подавати територіальним органам центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері зайнятості населення та трудової міграції, інформацію про попит на робочу силу (вакансії). Причому, згідно пункту 5 Порядку надання форми звітності № 3-ПН "Інформація про попит на робочу силу (вакансії)", затвердженого наказом Міністерства соціальної політики України від 31.05.2013 № 316 (далі - Наказ № 316), інформація за даною формою подається за наявності у роботодавця попиту на робочу силу (вакансії) не пізніше ніж через три робочі дні з дати відкриття вакансії. Датою відкриття вакансії є наступний день після створення робочого місця чи припинення трудових відносин з працівником, робоче місце якого стає вакантним, або дата, починаючи з якої може бути укладений трудовий договір з найманим працівником. Згідно з п. 3 Порядку № 316 форма № 3-ПН заповнюється роботодавцями та подається до базового центру зайнятості незалежно від місцезнаходження роботодавця. Таким чином, для виконання вимог чинного законодавства щодо працевлаштування осіб з інвалідністю підприємства, установи, організації зобов`язані окрім створення відповідних робочих місць, подавати Державній службі зайнятості у встановленій законом формі інформацію про вакансії для осіб з інвалідністю. Отже, згідно діючих положень Наказу № 316 звітність за формою № 3-ПН роботодавці подають до центрів зайнятості за наявності попиту на робочу силу (вакансії), тобто лише у разі наявності на підприємстві чи в організації вільних робочих місць. При цьому періодичності подачі такої звітності не встановлено, оскільки вона подається не пізніше трьох робочих днів з дати відкриття вакансії. Як встановлено з матеріалів справи, відповідач перебуває на обліку у Фонді як фізична особа-підприємець, яка у своїй діяльності використовує найману працю. При цьому у відповідача в 2019 році середньооблікова чисельність штатних працівників облікового складу становила 14 осіб, серед яких, за даними звіту, відсутні працівники (із необхідної однієї особи), яким відповідно до чинного законодавства встановлена інвалідність. Отже, відповідач не виконав нормативу робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю в кількості однієї особи. Водночас, відповідач, починаючи з січня 2019 року щомісячно подавав звіти про наявність вільних місць для працевлаштування осіб з інвалідністю за формою №3-ПН до Могилів-Подільської міськрайонної філії Вінницького обласного центру зайнятості. При цьому, як слідує із листа Вінницького обласного центру зайнятості №03-13/1817-20 від 04.05.020, центром зайнятості 05.04.2019 було направлено для працевлаштування одну особу з інвалідністю, однак, особа відмовилась від зайняття вакантної посади. В силу зазначеного, колегія суддів приходить до висновку, що відповідачем виконані вимоги постанови Кабінету Міністрів України №70 від 31.01.2007 року "Про реалізацію статей 19 та 20 Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" щодо подання у встановленому порядку інформації про зайнятість і працевлаштування осіб з інвалідністю до центру зайнятості. Водночас зазначає, що статтею 17 Закону України "Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні" право осіб з інвалідністю працювати на підприємствах, в установах, організаціях, а також займатися підприємницькою та іншою трудовою діяльністю, яка не заборонена законом, реалізовано законодавцем у спосіб покладення обов`язків з працевлаштування осіб з інвалідністю як на роботодавців, так і на органи державної служби зайнятості населення. До обов`язків роботодавців щодо забезпечення працевлаштування осіб з інвалідністю, в силу приписів частини 3 статті 17, частини 1 статті 18, частин 2, 3, 5 статті 19 Закону України "Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні" фактично віднесено укладання трудового договору з інвалідом, який самостійно звернувся до роботодавця або був направлений до нього державною службою зайнятості (оскільки в силу статті 21 Кодексу законів про працю України саме наявність трудового договору вказує на виникнення у працівника обов`язку виконувати певну роботу, а у роботодавця - обов`язку виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці), а в силу приписів частини 3 статті 18 даного Закону - підприємства, установи, організації, фізичні особи, які використовують найману працю, зобов`язані виділяти та створювати робочі місця для працевлаштування осіб з інвалідністю, у тому числі, спеціальні робочі місця, створювати для них умови праці з урахуванням індивідуальних програм реабілітації і забезпечувати інші соціально-економічні гарантії, передбачені чинним законодавством, надавати державній службі зайнятості інформацію, необхідну для організації працевлаштування осіб з інвалідністю, і звітувати Фонду соціального захисту інвалідів про зайнятість та працевлаштування осіб з інвалідністю у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. В той же час нормами ч. 3 ст. 18 Закону України "Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні" встановлено, що саме до обов`язків органів державної служби зайнятості законодавцем віднесена організація працевлаштування інвалідів, тому що саме з цією метою роботодавці зобов`язані надавати державній службі зайнятості відповідну інформацію. Тобто, міра юридичної відповідальності у вигляді виникнення обов`язку здійснити грошовий платіж на користь Фонду соціального захисту інвалідів передбачена частиною 1 статті 20 Закону України "Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні" має наставати в разі або: 1) в разі порушення роботодавцем вимог частини 3 статті 18 Закону України "Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні", а саме: не виділення та не створення робочих місць, не надання державній службі зайнятості інформації, не звітування перед Фондом соціального захисту інвалідів про зайнятість та працевлаштування осіб з інвалідністю, так як саме ця бездіяльність має своїм фактичним наслідком позбавлення державної служби зайнятості можливості організувати працевлаштування осіб з інвалідністю, або 2) в разі порушення роботодавцем вимог частини 3 статті 17, частини 1 статті 18, частин 2, 3, 5 статті 19 Закону України "Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні", що полягає у безпідставній відмові у працевлаштуванні особи з інвалідністю, яка звернулась до роботодавця самостійно чи була направлена до нього державною службою зайнятості. Аналогічні за змістом висновки відображені в Постанові Верховного Суду від 20.03.2018 року у справі №802/707/17-а. Таким чином, відповідачем повністю виконано вимоги чинного законодавства, зокрема, на протязі 2019 року, починаючи з лютого місяця (посаду створено 04.02.2019, наказ №9), відповідач відкрив вакансію для працевлаштування осіб з інвалідністю, про що повідомив Могилів-Подільську міськрайонну філію Вінницького обласного центру шляхом подання звіту форми № 3-ПН, та підтверджував цю вакансію до кінця року. Водночас, враховуючи відкриту відповідачем вакансію позивач дійшовши висновку про необхідність стягнення з відповідача санкцій, помилково не врахувавши, що обов`язок підприємства зі створення робочих місць для осіб з інвалідністю не супроводжується його обов`язком займатись пошуком таких осіб для працевлаштування. Так, адміністративно-господарська відповідальність, передбачена статтею 20 Закону, за своєю правовою природою є господарсько-правовою відповідальністю. Підставою для застосування такої відповідальності учасника господарських відносин, згідно частини 1 статті 218 ГК України, є вчинене роботодавцем правопорушення в сфері господарювання. Відповідно до частини другої зазначеної статті учасник господарських відносин відповідає за невиконання або неналежне виконання господарського зобов`язання чи порушення правил здійснення господарської діяльності, якщо не доведе, що ним вжито усіх залежних від нього заходів для недопущення господарського правопорушення. Отже, вищевказане свідчить про те, що відповідачем виконано вимоги Закону №875-ХІІ щодо вжиття заходів для працевлаштування осіб з інвалідністю. Водночас, доказів того, що підприємство не створило робочі місця для осіб з інвалідністю, відмовляло особам з інвалідністю у прийнятті на роботу, несвоєчасно надавало державній службі зайнятості інформацію щодо наявності вакансій, необхідну для організації працевлаштування осіб з інвалідністю, або несвоєчасно звітувало Фонду соціального захисту інвалідів про зайнятість та працевлаштування осіб з інвалідністю у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України, позивач не надав. При цьому, причини відсутності працевлаштування осіб з інвалідністю на заявлену вакансію не залежали від самого роботодавця, тому в його діях відсутній склад правопорушення і на нього не може бути покладена відповідальність за недотримання нормативу робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю. З викладеного слідує, що обов`язок підприємства зі створення робочих місць для осіб з інвалідністю не супроводжується його обов`язком займатися пошуком вказаних осіб для працевлаштування, тому, оскільки у діях відповідача відсутній склад правопорушення, на нього не може бути покладена відповідальність за не направлення уповноваженими органами необхідної кількості осіб з інвалідністю для працевлаштування, відсутність у населеному пункті за місцем знаходження відповідача осіб з інвалідністю, які бажають працевлаштуватися. Така позиція узгоджується з правовим висновком Верховного Суду, викладеним у постановах від 14.02.2018 у справі №820/2124/16, від 12.07.2018 у справі №820/2371/16, від 31.10.2018 у справі №812/1136/18. Відповідно до ч.5 ст.242 КАС України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Отже, колегія суддів, в контексті даної спірної ситуації, не вбачає вини відповідача у не працевлаштуванні осіб з інвалідністю, що є обов`язковою складовою господарського правопорушення, адже ним вжито всіх залежних від нього заходів по недопущенню такого правопорушення. Водночас, суд апеляційної інстанції погоджується з висновком суду першої інстанції про відсутність підстав для застосування адміністративно-господарських санкцій, передбачених статтею 20 Закону України "Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні", відносно відповідача. Як наслідок відсутні також підстави і для стягнення з відповідача пені за порушення строків сплати суми адміністративно-господарських санкцій, застосованої згідно Порядку "Сплати підприємствами, установами, організаціями та фізичними особами, що використовують найману працю, суми адміністративно-господарських санкцій та пені за невиконання нормативу робочих місць для працевлаштування інвалідів", затвердженого постановою Кабінету Міністрів України №70 від 31.01.2007 року. Таким чином, на думку колегії суддів апеляційної інстанції, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відмову в задоволенні позовних вимог. Відповідно до п.1 ч.1 ст.315, 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Керуючись ст.ст. 243, 250, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 329 КАС України, суд П О С Т А Н О В И В : апеляційну скаргу Вінницького обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів залишити без задоволення, а рішення Вінницького окружного адміністративного суду від 03 вересня 2020 року - без змін. Постанова суду набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку згідно зі ст.ст.328, 329 КАС України. Постанова суду складена в повному обсязі 28 грудня 2020 року. Головуючий Капустинський М.М. Судді Смілянець Е. С. Сапальова Т.В.